Стрічка новин - сторінка 3

Оригінальність Данте виявилася в інтерпретації божественного та людського. Поет і філософ знімає суперечливість цих первнів. Він підкреслює їхню органічну єдність. Данте не протиставляв Бога творчим силам людини. У людині співіснують (і детермінують її діяльність) два первня — божественний та природний. Саме тому до «блаженства» ведуть два шляхи: філософські роздуми, тобто людський розум, та «духовні настанови», що виходять від «Святого духа». Зазначені первні Данте розглядав як рівнодійні, що, безумовно, суперечило схоластично-теологічній позиції, руйнувало її.

Свобода як одна з основних філософських категорій характеризує сутність людини і сутність людства, їх існування. В історії філософської думки це поняття пройшло тривалу еволюцію – від "негативного" (свобода від) до "позитивного" (свобода для). Можливо, не знайдеться філософа який би так чи інакше не вирішував проблему свободи. Мета роботи полягає в дослідженні проблеми свободи в європейській філософії.

Два протилежні визначальні аспекти особистості автентичність та мімікрія перебувають у постійній взаємодії у безперервному процесі буття. Вирішення такого протиріччя ставить кожного перед постійною проблемою вибору. Особливо актуалізується ця проблематика у сучасному суспільстві з притаманною йому плюралістичною багатовекторністю, коли для побудови особистісної траєкторії розвитку за особистістю признається право на самовизначення.

Поряд зі свідомими формами відображення і діяльності для людини характерні і такі, що знаходяться немов за межею самої свідомості. Терміни «без свідоме», «підсвідоме», «позасвідоме» дуже часто зустрічаються як в науковій та художній літературі, так і в повсякденному вжитку. Людина інколи говорить, що зробила певну дію несвідомо, не керуючись раціонально складеним і детально обміркованим планом майбутніх подій . А іноді, особливо в критичній ситуації, що становить небезпеку життю людини, вона починає діяти немов би на автоматі, наперекір здоровому глузду, але саме такі дії здебільшого і рятують їй життя.

П’єр Абеляр заперечував сліпу віру в релігійні догми і пропонував спочатку дослідити їх розумом. Вiн звертав увагу на безліч суперечностей у Святому писанні, але вважав, що через них проявляється божественна глибина, бо там, де немає суперечностей, немає й думки. Логічне обгрунтування церковних догматів, як він міркував, звеличує християнське вчення.

Основні твори: "Вступ до теології", "Християнська теологія", "Пізнай самого себе", "Так і ні", "Діалектика".

Деструктивність це одна із якостей людини, що робить її людиною. Ця якість, очевидно, притаманна кожному. Варто подивитися на дітей в ранньому віці, як вони руйнують побудовані ними замки з піску в пісочниці, несвідомо вбивають метеликів або павучків... А бійки в дитинстві, адже у кожного вони виникали. Кожна дитина, маючи таку можливість, пробувала розібрати іграшку.

Руйнуючи, людина пізнає, руйнуючи людина творить. Перестань людина пізнавати, чи з'являться нові відкриття? Напрошується питання тоді про міри деструктивності, міри або межі, після якої деструктивність можна вважати злом або добром.

Лейбніцевской філософію викладають по невеликій роботі, яка, як вважається, містить всі основні положення його філософії, так би мовити, в концентрованому вигляді. Це «Монадологія» - безумовно, філософський шедевр. Ця робота була написана в 1714 році.

У Монадології він починає з простого досвідченого факту - того, що у світі існує різноманіття. Якщо є різноманіття, тобто складне, - говорить Лейбніц. Світ складається з простих таких елементів. Ці прості елементи Лейбніц називає простими субстанціями, або монадами.

Безпосередня мета науки – опис, пояснення і прогнозування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів. Наука не є незмінною, вона розвивається та має своє минуле, дійсне та майбутнє. За останнє сторіччя наука розвивається надзвичайно інтенсивно. Наукові дисципліни, що утворюють у своїй сукупності систему науки в цілому, поділяються на групи: природничі, соціальні, гуманітарні та технічні. В даний час розрізняють також науку фундаментальну і прикладну, теоретичну і експериментальну. Фундаментальні і прикладні науки характеризують, так би мовити «віддаленість» від практичного застосування результатів наукових досліджень. Фундаментальні науки з'ясовують основні закони і принципи реального світу і в цих дослідженнях немає прямої орієнтації на практику. Прикладні ж науки направлені на безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для вирішення конкретних виробничих і соціально-практичних проблем, спираючись на закономірності, встановлені фундаментальними науками.

Сучасна культура розкрила глибоку кризу людського духу, чи не найбільш переконливим свідченням якої стала втрата любові. Люди бояться любити, не довіряють одне одному, не вірять у щирість почуття інших. Любов спрофанована розумінням її як суто еротичного акту. В пошуках гостроти задоволень люди звертаються до збочених, спотворених форм стосунків, також вважаючи їх любов´ю.

Любов як культурний феномен може жити і зберігатися лише в органічному для неї середовищі — середовищі, сповненому краси, добра, істини людських стосунків, і сама любов є джерелом їх творення.

Соціальний інтерес до феномену науки, законам її розвитку настільки ж старий, як і сама наука. З прадавності науку досліджували і теоретично, і емпірично, і раціоналістично. У кожній науці формулюються не тільки висловлення про пізнання в тій або іншій предметній галузі, але й загальні правила і настанови, що відносяться до побудови, методика та термінології. Саме тому представники філософських шкіл позитивізму намагалися забезпечити повний і чіткий поділ наукових й “метафізичних” (або псевдонаукових) тверджень