Особистість: автентичність і мімікрія

Вступ

Буття, людина і світ – це магічний трикутник, де народжується філософія. Вершиною цього трикутника є людина, в якій схована загадка пізнання і загадка буття. Глибинні джерела людини лише частково можуть бути зрозумілі та раціоналізовані. Таємниця особистості, її неповторності, нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людини більш утаємничена ніж цілий світ. Вона і є цілий світ. Людина є мікрокосм і охоплює його в собі.

Життєвий досвід особистості цікавий насамперед тим, що залишається утаємничений той принцип, за яким відбувається перехід від допридактивного, дорефлексивного світу у світ особистісної зацікавленості, включеності. Людина живе, рухається в просторі, змінюється в часі, спілкується з іншими, не відчуваючи великих ускладнень – все відбувається дорефлексивно. Але як тільки вона починає замислюватись над безпосереднім буттям, виникають труднощі пізнання, протиріччя. Приймаючи виклик щодо можливості осмислення свого життя, людина тим самим створює особливу оболонку свого існування – свій життєвий світ. Цю метаморфозу можна назвати другим народженням людини – народженням особистості.

Особистість має потребу у тому, щоб успішно організувати себе й світ таким чином, щоб забезпечити й закріпити сукупність її індивідуальних проявів у стосунках з життєвим світом – протистояти чи підкоритись фрагментації та колажованості, які надходять як із зовнішнього так і з внутрішнього світів. Варто зазначити, що життєвий світ конструюється відповідно до актуальних життєвих ітерацій особистості й зазнає трансформацій синхронно до останніх.

Адже специфікою життєвого досвіду є те, що «світ в собі» і «світ навколо себе» особистість перетворює в «світ для себе». Закинутість у світі в акті перетворення, олюднення, опанування цього відчуженого світу виявляється процесом у якому вирішується протиріччя багатьох аспектів особистості.

Одними з численних і багатогранних характеристик особистості, які значною мірою впливають на її буття, а також на взаємодію з зовнішнім світом, впливом на нього є автентичність та мімікрія. Цим аспектам людської сутності філософська антропологія приділяє все більше уваги.

Розділ І. Автентичність як прояв індивідуальності і неповторності особистості

Перш ніж розглядати проблеми автентичності та мімікрії особистості, варто дати визначення самої людини та її особистості.

Особистість є складним феноменом, про що свідчить наявність величезної кількості визначень цього поняття і майже півсотні теорій особистості. Основними атрибутами особистості вважаються її риси, якості, властивості та форми поведінки.

Найбільш повне, на наш погляд, визначення надано у «Філософському словнику» Н. Хамітова та С.Крилової. Людина – жива істота, яка складається із тіла, психіки та особистості, основними рисами якої є прагнення і здатність до раціональної соціальної комунікації, духовної і душевної взаємодії, пізнання та творчості, а також самосвідомості, що призводить до створення культури, як особливого світу. Сучасна людина є результатом тривалої природної та історичної еволюції.

Фундаментальною особливістю людини є здатність не пристосовуватись до зовнішні умов, а змінювати їх, що дозволило людству стати найчисельнішим з усіх живих істот на Землі, і разом з тим, набуває загрози для його виживання, породжуючи екологічну кризу.

Говорячи про співвідношення понять «особистість» та «людина», варто відмітити, що при всій своїй схожості вони не тотожні. Особистість – це дещо оригінальне і неповторне в людині. Разом з тим, на відміну від індивідуальності, вона є результатом моральних зусиль, породжуючи духовну і душевну неповторність. У світлі цих роздумів людина може бути визначена як особистість в біологічному тілі та соціальному середовищі. Отже, особистість – це глибинна реальність внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю, які реалізуються в самопізнанні і самостворенні та проявляються у вчинках, взаємовідносинах чи артефактах культури. Особистість відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід є частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (суспільний атом). Разом з тим, в деяких філософських школах ХХ століття (перш за все соціоцентричних) особистість трактується як соціальна маска індивідуальності.

Засновник французького персоналізму Е. Муньє рахує, що «особистість – реальна дійсність, яку ми пізнаємо та одночасно формуємо зсередини… Особистість є живою активністю самотворчості, комунікації…» М. Бердяєв відмічає, що особистість не народжується, а створюється Богом. Особистість є божа ідея і Божий задум, які виникли в Вічності, цілісність і єдність, що являє собою безумовні і вічні цінності.

З. Фрейд, по суті, ототожнює поняття «особистість» і «психіка». В результаті він структурує особистість-психіку, виділяючи три її основні компоненти: Я, Воно і Зверх-Я. Я відноситься до свідомості, Воно- до підсвідомості, Зверх-Я – це частина особистості, яка контролює діяльність Я і оберігає його від панівної ролі Воно. Говорячи про Воно, З.Фрейд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. Воно підсвідомо знаходиться в боротьбі з Я, як більш пізньою структурою, постійно породжуючи асоціальні бажання. Зверх-Я виступає тим цензором особистості, який в формі совісті подавлює і приборкує стихію Воно.

У відмінності від З. Фрейда, К.Юнг ототожнює поняття «особистість» і «душа». Він описує особистість з допомогою понять «Я», «Персона», «Тінь», «Аніма», «Анімус». При цьому К.Юнг розділяє «особистість» і «самість», рахуючи замість більш глибинною реальністю, яка включає в себе несвідоме.

Велике значення проблемі особистості надають представники «гуманістичної психології». Так, А. Маслоу визнає особистість як здатність людини до самореалізації. Він розуміє самоактуалізацію не просто як стихійний особистісний ріст, а як самопізнання, саморефлексію, які ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація особистості – це вміння злитись із своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розвивати і розгортати свої потенції.

В метаантропології особистість трактується як унікальна єдність духовного і душевного начал, яка розгортається в буденному, граничному та заграничному бутті людини. Актуалізована особистість здатна до створення краси взаємовідносин з іншими особистостями, зовнішнім світом та сама з собою, гармонійно пов’язуючи етичне та естетичне.

Однією з основоположних характеристик особистості є її автентичність. Н. Хамітов надає визначення автентичності як способу буття особистості або спільноти особистостей, який характеризується єдністю буття та існування.

Автентичністю (authenticos — грец. «Оригінальний», «справжній», «справжній», «головний») прийнято іменувати відповідність оригіналу або оригіналу. Текст перекладу, виконаний або затверджений автором, є автентичним. Коментарі до закону, дані його творцем, вважаються автентичними у праві. Але найбільш розширене розуміння категорії автентичності зустрічається у філософії.

Автентичність є передумовою своєрідності особистості або культури, при цьому вона може бути як відкритою, так і замкнутою. Замкнута автентичність – це ізоляція у власній своєрідності, відчудження від Іншого, сприйняття його як Чужого, що породжує нарцисцизм і реваншизм. Відкрита автентичність – така характеристика особистості чи культури, яка означає толерантність в комунікації з Іншим при збереженні і розвитку власної своєрідності.

Виділяючи умови прояву автентичності, ряд філософів однією з основних умов називають усвідомлення як відкритість власному досвіду, чутливість до самого себе, здатність слухати себе. Екзистенціальний персонолог С. Мадді визначає автентичність як якісну особистісну характеристику; особистість може бути як автентичною, так і неавтентичною. Автентична особистість описується рядом характеристик: високий рівень соціальної та особистісної рефлексії, внутрішня дисциплінованість, автономність, вміння вибудовувати глибокі та інтимні взаємовідносини з іншими та ін. Автентичність представлена у С. Мадді як деяка морально-етична інтегральна характеристика і проявляється в життєстійкості особистості.

Цікава концепція автентичності А. Ленгле, який описує її одночасно як спосіб життя і як деяку іманентну характеристику, внутрішнє джерело трансцеденції особистості, внутрішню силу, яка апріорі існує в кожному, але не кожна людина готова до неї прислухатись.

Автентичність - один з феноменів філософії, який неможливо верифікувати з допомогою традиційних методів виміру. Більше того, ідея автентичності, стаючи масовою, набуває певного міфологованого образу ізольованого індивіда, приреченого в своїй ізольованості, або героя, який кидає виклик долі. Таким чином, автентичність трактується як прерогатива окремих, обраних. Ми ж дотримуємось позиції Дж. Бюджентала, який пише, що у будь-якої людини є ресурси і можливості набути автентичності.

Його поняття автентичності дуже близьке до поняття людяності, яке виникло в надрах російської релігійної філософії. Тому, опираючись на ідеї системно-синергетичного підходу можна пояснити змістовну сутність феномена автентичності для подальшого його дослідження як емпіричного факта.

Автентичність – поняття екзистенціальної філософії, яке «чинить опір систематизації», це ознака людини, яка прагне відтворити складний образ світу.

Немає потреби описувати всю історію розвитку особистості як системи і її детермінованих зв’язків, достатньо виявити внутрішні і зовнішні ресурси формування та розвитку тої чи іншої системної якості, виникнення яких одночасно буде визначати потенційні можливості її розвитку.

Теоретичні дослідження існуючих концепцій автентичності дозволяють стверджувати, що розвиток автентичності як системної ознаки в процесі актуалгенеза забезпечує ресурсами дві родові потреби людини, чи дві його родові якості – соціальності і потреби пізнання. Такі ресурси як сукупність джерел діяльності вже існують в реаліях буття людини, але для формування автентичності необхідно встановлення між ними відповідних функціональних зв’язків.

Соціальність в розумінні потреби та якості забезпечуються такими ресурсами, як особистісна та соціальна рефлексія, які дозволяють розвивати цілий комплекс якостей, притаманних людині – суб’єкта вільного спілкування. Суб’єкт вільного спілкування визначається в сукупності з наступними характеристиками: направленість на співпрацю, визнання цінності і унікальності іншого, побудова свого життєвого шляху в контексті існування інших.

Пізнавальні потреби завжди цілеспрямовані і забезпечують людині розвиток індивідуальності, а отже усвідомлення та визначення сенсу свого «метаіндивідуального світу» Тут конкретними внутрішніми ресурсами можуть бути спосіб самоорганізації сенсів і ступінь відкритості зовнішньої ситуації.

А.Ахіезер описує два способи самоорганізації сенсів: інверсійний та медіаційний. Він пише «… інверсія – це вибір з готового, можливо, автоматичний, можливо такий, що стає морально і психологічно болісним. Життя за законами інверсії, спроба реалізувати особистісний творчий потенціал на його основі не піднімається вище здатності забезпечити відновлення традиційних цінностей в рамках статичного цілого».

У формуванні автентичної особистості провідну роль відіграє саме медіація, що виступає необхідною формою реорганізації свідомості як первинної реорганізації поведінки, яка включає антиентропійні механізми, призводячі, згідно визначень синергетики, до ускладнення структури особистості, в іншому випадку – незворотній розпад та загибель системи (інволюція особистості). Медіація як форма реорганізації свідомості дозріває в умовах домінування інверсії, відбувається поступове накопичення потенціалу. Медіаційний спосіб пов’язаний з цінностями поглиблення свободи як розширення простору альтернатив розвитку суб’єкта; це необхідний процес накопичення здібностей, визначаючих всеохоплюючу сутність особистості до розвитку у світі, який постійно ускладнюється з різними ціносно-культурними полями та складними проблемами. Проблема автентичності, або, точніше, пошуку автентичності, автентичного буття є одним із центральних питань екзистенціальної філософії. Дослідження автентичності на сучасному етапі розвитку людини пов’язано з тим, що у постсучасній ері межі особистості перестають співпадати з границями людського Я або іншої сутності, а співпадають з границями відповідальності і, таким чином, набувають особливого динамічного характеру. Звідси випливає необхідність прийняття сучасного типу відповідальності (деякі вчені називають її як «екзистенційну відповідальність»), а також сучасних обов’язків, серед яких обов’язок в соціальній діяльності покладатись на самого себе, а не тільки на загальноприйняті норми, догми, сенси і цінності. Для цього необхідно не тільки бути самим собою, як проголошувалось в період гуманізації філософії, але й знайти себе. Протиріччя такого роду якраз і актуалізують, тобто роблять можливим та корисним проблеми пошуку автентичності.

Автентичність сьогодні це вже не просто характеристика особистості, світу чи концепції, а характеристика людської екзистенції, життя, а в аналітичному дискурсі – побудова себе. Автентичність - це завжди творчість самоздійснення, визначаюча, ким і чим людина може і навіть повинна стати, в першу чергу сама собі, це відповідальний вибір людини того, як думати, відчувати і діяти в світі. Тут можна звернутись до знаменитої цитати В.Франкла і уточнити, що саме автентичність – це шлях людини до самого себе, який лежить через світ. І тоді можна говорити про те, що практика автентифікації – це неперервний процес пошуку, надбання і збереження себе у світі, що постійно змінюється.

В ході досліджень на основі загальнонаукових принципів розвитку, представлених в працях Л.С.Виготського, Б.Д.Ельконіна, А.Г.Асмолова, принципів системності, описаних в працях Л.Фон Берталанфі, Б.Ф. Ломова, принципу детермінізму – в працях С.Л. Рубінштейна, К. Поппера визначено, що автентичність особистості є інтегральною системою і володіє гендерною, особистісною і комунікативною специфікою. Обгрунтовано також визначення автентичності як складного багаторівневого утворення в структурі свідомості, яке виражається в формі впевненості/відчуттях того, що людина поступає/діє, живе у відповідності з системою внутрішніх переконань, принципів, вірувань. Це дає можливим усвідомлення (якщо це впевненість) і переживань (якщо це відчуття) власної доречності (правоти, правильності, значимості, важливості, суттєвості) у визначених або неконкретних просторово-часових обставинах/ситуаціях/умовах свого життя, які людина створює, міняє чи приймає.

Протилежним вектором автентичності є неавтентичність (травмуюча, депривуюча, дезорганізуюча), яка виражається в формі переживань чи усвідомлення відчуженості, підлеглості, збитковості, розірваності і фрагментарності свого життя, відчуття себе «не в той час не в тому місці».

Встановлено також, що регулятивна функція автентичності в міжособистісному спілкуванні проявляється в пролонгованому впливі на взаємодію партнерів, взаємовідносини яких набувають глибокого змістовного характеру, який, в свою чергу, обумовлює зміст і динаміку спілкування.

Можна стверджувати, що автентичністю володіє кожна особистість, проте її рівень, сила, прояви у кожного різні. Якщо людство умовно поділити на дві категорії – одна з високим (відносно), інша з низьким (також відносно) рівнями автентичності, то отримаємо наступні характеристики.

Для категорії людей з високим рівнем автентичності властива висока автономія, вони в більшій мірі сприймають себе як незалежних від думки оточуючих. Їм властиво уявлення про себе, як про сильну особистість, володіючу кінцевою свободою вибору. Вони високо оцінюють власну здатність впливати на результат подій і здатність змінювати життєві обставини, які їх не влаштовують – існуючі чи очікувані. Вони оцінюють себе як цілеспрямованих особистостей, яким властиво прагнення досягати бажаного і постійо долати перешкоди на шляху до реалізації власних цілей. При цьому, вони можуть дозволити собі нестандартне мислення і ризиковані рішення. Вони впевнені, що здатні вільно приймати рішення і впроваджувати їх в життя. Своє життя сприймають як цікаве, результативне, наповнене сенсом. Їм властиво більш виражене прагнення постійно розвиватись, вчитись і сприймати нове, а також наявність відчуття власного прогресу. Представники цієї групи в більшій мірі впевнені, що події, які з ними трапляються, сприяють їх особистому розвитку за рахунок досвіду (як позитивного так і негативного), який вони накопичують на підставі цих подій.

Також вони вірять в доброту та порядність людей, впевнені в позитивному ставленні до себе інших людей, рахують, що оточуючі сприймають їх як цікавих та привабливих співрозмовників, і тому не остерігаються відкрито висловлювати свої почуття і думки. Високим самопрйняттям вони відображають позитивну самооцінку себе та свого життя в цілому, усвідомлення і сприйняття не тільки своїх позитивних якостей, але й своїх недоліків.

Людей з низьким рівнем автентичності характеризують більш високі показники як по шкалі «несприйняття інших людей», так і по шкалі «несприйняття себе». В цілому до незадоволення своїм життям та її результативністю додаються боязливість в міжособистісних взаємодіях і дефіцит проявів соціальної активності. При цьому відмічається недостатність самостійності в діях і думках та недостатність власних принципів і правил, здатність до залежності і орієнтація на оцінки та думки зі сторони інших.

У взаємовідносинах з іншими вони схильні в більшій мірі триматись емоційно відчужено, відокремлено, орієнтуватись на проблему, а не на співрозмовника, відчувати настороженість та недовіру по відношенню до інших та небажання розкриватись. Для них характерно виражене переживання емоційного дискомфорту, яке може виражатись в тривалій фіксації на негативних переживаннях, або на сталому прагненні усуненняя від проблеми. Їх характеризують також високі значення по шкалі зовнішнього контролю. При цьому впевненість людини в тому, що життя підпорядковане закону випадкового розподілу подій і не підпорядковане свідомому контролю, супроводжується почуттям безпорадності та тривоги.

Якщо проаналізувати автентичність в розрізі гендерного аспекту буття, то можна зробити висновки, що чоловіки більш схильні до проявів автентичності і автономності, ніж жінки. Згідно з даними проведених досліджень, встановлено, що для респондентів чоловічої групи властиве більш виражене спрямування на відстоювання своєї позиції, на готовність прийняття нестандартних рішень. Для них характерна готовність мати справу з обставинами та людьми, проявами соціальної сміливості і домінантності.

Чоловічій частині людства в більшій мірі імпонує незалежність суджень і поведінки. Вони оцінюють себе, виходячи з власних переваг і стандартів. Жінкам більш властиве прагнення до отримання схвалення і соціальної підтримки. Особливо важливий для них процес взаємодії та комунікації. У взаємовідносинах з іншими людьми вони відкриті до змін та росту, готові приймати партнерів по спілкуванню як джерело розвитку та руху, а сам процес міжособистісного спілкування – як можливість самореалізації. На відміну від жінок мужчини в більшій мірі вірять в справедливість світу, його підконтрольність та здатність власними вчинками попередити можливі неприємності. Їм також властива оцінка власного життя як більш усвідомленого та зрозумілого. Респонденти жіночої вибірки схильні рахувати, що життя надто невизначено і в ньому все залежить від волі випадку.

Самооцінка жінок поступається чоловічій. Мужчини в більшій мірі вірять в те, що люди, які їх оточують, відносяться до них з симпатією та повагою, цінують їх як особистість. Представникам жіночої частини також властива висока емоційна обізнаність, тоді, як у респондентів чоловічої вибірки вона значно нижча. Для жінок минулі переживання – це важливий емоційний досвід та джерело інформації про те, як чинити в подальшому, що необхідно змінити в майбутньому. Поряд з цим, їм притаманна висока емоційна ригідність та емоційний дискомфорт. Іншими словами, тривала фіксація на власних переживаннях межує з деякою дезорганізацією в поведінці, наприклад, з загальною напруженістю, небажанням міняти життєву ситуацію, яка в повій мірі їх не влаштовує. Крім того, респондентам жіночої групи характерні високі показники по шкалі емпатії. Їх відрізняє від мужчин розвинута здатність бути чуттєвими та уважними до розуміння емоційних потреб та переживань інших людей.

Управління своїми емоціями, емоційна стабільність більш властива чоловікам. Крім того, вони виділяють своє вміння впливати на емоційний стан інших людей, а саме – заспокоювати, згладжувати емоційні прояви, конфлікти зі сторони найближчого оточення. Також вони орієнтовані на пізнання складних явищ в більшій мірі, ніж жінки. Вони проявляють інтерес до складних речей та ідей, люблять ставити перед собою складні задачі. Їм властива особлива наполегливість при досягненні мети.

Дані, отримані в ході досліджень, узгоджуються з теорією еволюційного призначення статі. Загальна пасивність та обережність жіночої статі визначається особливостями консервативної місії, яка на неї покладена, і яка полягає в передачі генетичної інформації від покоління до покоління, із минулого в майбутнє. Тоді як більша активність і мобільність чоловічої статі, її схильність до полігамії, висока агресивність і допитливість, активна пошукова та ризикова поведінка – це ті якості, які дозволяють реагувати на мінливість оточуючого середовища. Саме оперативна функція цілеспрямовано виносить чоловічу стать на периферію розподілу, забезпечуючи їй переваго отримання екологічної інформації.

На підставі регресивного аналізу було визначено, що автентичність пов’язана з позитивними аспектами функціонування особистості, тоді як неаутентичність сприяє зниженню особистої ефективності і пов’язана з нездатністю розпізнавати власні переживання і потреби, послабленням відповідальності і заниженням суб’єктивності людини. Особистостям з високим рівнем автентичності притаманні наступні риси: здатність контролювати себе і своє життя, особистісний ріст, прийняття себе, вміння проявляти емпатію, повага та прийняття інших, готовність до ризикованих вчинків та радикальних рішень, розвинута уява. Для автентичності не можуть бути характерними замкнутість, віра в справедливість світу, конформізм.

Окрім особистісних аспектів автентифікації необхідно звернути увагу і на соціальні.

Автентичність соціальних зв’язків означає прийняття інших, увага до людей, готовність до співпраці, безпосередність і відкритість у взаємовідносинах, віра в доброту і порядність людей, признання права інших на інаковість, побудова партнерських взаємовідносин, вміння і готовність до близьких, дружніх, довірливих, інтимних взаємовідносин.

Неавтентичність соціальних зв’язків виражається через постійну тривогу і боязливість в міжособистісних взаємовідносинах і дефіцит вираження соціальної активності, відсутність інтересу та уникнення нових знайомств, контактів, досвіду, спілкування, та взаємодії, переживання фатальної одинокості, замкнутість, відгородженість від оточуючих людей. Це також і прагнення підпорядковуватись думці інших, потреба у схваленні та підтримці, нав’язливість і прагнення догодити. Нехватка самостійності в діях та думках, недостатність власних принципів і правил. Скептичність і настороженість, замкнутість і недовіра до людей, схильність використовувати маніпуляційні технології в процесі взаємодії.

Автентичність по відношенню до себе: самосприйняття і прийняття свого життя в цілому, висока автономія, самостійність в прийнятті рішень та вчинках, орієнтація на власні принципи та переконання, виражене переживання осмислення власного буття, а також прагнення постійно розвиватись, навчатись і сприймати нове, змінюватися і працювати над собою, здатність використовувати відкриті можливості і вибудовувати своє життя на підставі невлаштовуючих життєвих ситуацій, організація власного життя у відповідності з цілями і уявленнями про його сенс, задоволення життям і сприйняттям його цікавим та змістовним, впевненість в здатності управляти подіями та життєвою ситуацією в цілому, готовність до соціальної сміливості і ризику. Неавтентичність по відношенню до себе: занижена самооцінка, невпевненість в собі і загострення на негативних сторонах своєї особистості, впевненості у власній безпорадності, почуття відторгнення, усвідомлення себе поза життям, недостатній самоконтроль і дефіцит вольової саморегуляції, протиріччя сприйняття власного життя, нечутливість до своїх почуттів та бажань, недостатній самоаналіз і рефлексія, обезцінювання власного життя, впевненість у відсутності сенсу свого буття, незадоволення самореалізацією, сприйняття світу як небезпечного і руйнуючого, песимістичний настрій по відношенню до майбутнього, делегування відповідальності подіям, обставинам, ситуації.

Народжуючись як потенційно нескінченна істота, людина протягом свого життя рухається до фактичності, граничним вираження якої є смертність, а зовнішній світ, у якому розташовано людину в силу соціально-еволюційних перетворень має протилежно спрямований вектор: від стабільності до розмаїтості, змін і новизни. Внаслідок цієї різноспрямованості виникає основна проблема людини - і не як проблема адаптивного виживання в умовах режиму й стандартизації (яку пропонував модерн), а як проблема виживання в умовах надлишкової свободи - у ситуації паралізуючого достатку виборів (предметів, ідентичностей, цінностей, культурних течій тощо).

Таким чином, автентичність - не психічний інструмент, що слугує для відображення впливів різноманітної природи на особистість, не знаряддя, що уможливлює регулятивно-адаптивні зміни, а передусім - уможливлення самоконструювання як відбору ймовірних інтерпретацій. Автентична особистість виникає тоді, коли вона усвідомлює себе як causa sui (причина сомого себе) і свого світу.

Французький мислитель Жан-Поль Сартр, подібно до інших представників екзистенціальної філософії, застерігає проти небезпеки втрати людиною автентичності, справжності свого буття. Утримання безпосереднього, живого зв’язку не є справою легкою або легковажною. Людина самою своєю людськістю поставлена перед необхідністю осягнення себе. Людина – як відкритий проект. “Людина просто існує, і вона не тільки така, якою себе уявляє, але така, якою вона хоче стати. І оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і проявляє волю вже після того, як починає існувати, і після цього пориву до існування, тобто вона є лише те, що сама з себе робить”. Це вловлювання себе і чутливість до всього роблять особистість, з одного боку, беззахисною, з іншого, – сильною, потенційною. Таким чином, людина сама автентизує себе. Людське буття перед нами як прозорість та вимога дотримання цієї прозорості.

Розділ ІІ. Характеристики та прояви мімікрії особистості з урахуванням соціального контексту.

Традиційно під особистістю розуміється людина, взята в системі таких її характеристик, які соціально обумовлені, проявляються в суспільних зв’язках та взаємовідносинах, є стійкими, визначають моральні вчинки, маючі значення для неї самої та оточуючих.

В умовах спілкування здійснюється пізнання не тільки іншого, але і власного «Я». з розвитком самосвідомості відбувається оцінка наявних якостей і властивостей, і досить часто у індивіда виникає потреба внести корективи в образ власного «Я» та продемонструвати бажані, або очікувані якості та властивості.

Дослідники різних сфер знань відзначають, що суспільство не очікує від своїх членів засвоєння всієї сукупності норм і культури. Воно «робить замовлення» на часткову особистість, здатну виконувати в різних умовах обмежене коло функцій, маючих назву соціальних ролей.

Важливе місце в системі знань про особу займає теорія соціальних ролей Толкотта Парсонса. Спираючись на праці Макса Вебера, Еміля Дюркгейма, Вільфредо Парето, а також використовуючи сучасні системи та кібернетичні символіко-семіотичні уявлення, Толкотт Парсонс переконує у необхідності створення загальної аналітичної логіко-дедуктивної теорії людських дій. Особистість у кожній системі відносин виконує певну функцію чи роль (батька, керівника, товариша, вчителя та ін.). Кожна з ролей потребує спеціальної поведінки, знання правил та норм. Така теорія не позбавляє особистість її індивідуальності: за сукупністю ролей зберігається складне, особисте, захищене від влади соціуму Я. Теорія ролей вирішує суперечності між особистістю і суспільством, тому що людина існує як індивідуальність і проявляє себе у сукупності тільки їй притаманних ролей, що створює суспільній системі необхідні стимули до розвитку.

Набір ролей, властивих особистості і освоєних нею в процесі соціалізації, набір «виконавчих фарб», а також комплекс переконань та інтересів визначають її індивідуальність та неповторність. Таку сукупність властивих, засвоєних і присвоєних індивідом ролей можна назвати ролевим віялом. В кожен окремо взятий момент повністю виявляється розгорнутим тільки один його сегмент, інші в цей час ледве проглядаються, виступаючи один за другим, треті скриті зовсім. Ті сегменти, які видно в конкретний момент часу, представляють собою актуальну роль.

Таким чином, актуальна роль – це те, якою людина виглядає чи дозволяє себе бачити в даний момент. Як правило, вона представлена не єдиною роллю, а деякою сукупністю окремо виконуваних ролей, одна з яких є домінуючою. По суті, кожна людина дає щоденний сеанс одночасної гри, все життя граючи ролі, добровільно чи вимушено взяті на себе.

Кожна соціальна роль подібна айсбергу, вона складається з двох частин: перша – основна чи базова – представляє собою деякий інваріант ролі, а друга – факультативна, як правило скрита, що актуалізується при найменших змінах ситуації чи тональності спілкування.

Уявлення про типове і нормоване виконання тої чи іншої ролі в свідомості суспільства складається в стереотипи, відзначають дослідники, і тому, якщо особистість хоче, щоб його сприймали відповідним чином, вона повинна означити себе, представивши опізнавальні атрибути, і тим самим дати сигнал оточуючим до відповідного типу спілкування.

Спостереження, зроблені рядом вчених, свідчать, що суспільством вироблені загальноприйняті вербальні та невербальні способи, за допомогою яких особистість здатна сигналізувати про свою належність до тої чи іншої соціальної групи, свого роду соціального символізму.

В процесі взаємодії з суспільством, буття людини, в ряді випадків у особистості виникає бажання, потреба чи необхідність, обумовлена різноманітними причинами та цілями не просто максимально точно і чисто виконати свою роль, належну їй по праву, але й присвоїти собі чужу роль, продемонструвати себе в новій якості, створити по термінології М. М. Бахтіна «образ для іншого», оформивши себе «не зсередини, а ззовні», тобто зіграти роль-маску.

Під роллю-маскою розуміється така поведінка, яка не відображає, а зображає внутрішній стан чи положення справ. Моделювання маски здійснюється з орієнтацією на глядача, котрий сприймається нею як мішень впливу на визначені типологічні ознаки, властивості, норми поведінки стереотипного характеру, в даному випадку такі, що сприймаються за основу. Роль-маска актуалізується в ситуаціях, коли номінант свідомо створює свій образ, який відповідає вимогам і уявленням соціального середовища, нівелюючи при цьому свої істинні якості і властивості. Вибираючи та виконуючи роль-маску, така особистість прораховує реакцію мішені свого впливу, орієнтуючись в його нормативній системі та суспільства в цілому, і відповідно імітує та варіює свій зовнішній стан, вносячи при необхідності корективи.

Мотивом вибору маски може стати бажання пристосуватися до середовища, вписатись в культуру, стати своїм або чужим, захоплювати, викликати заздрість, злити, епатувати. Мотивом, звичайно, стає самореалізація та вирішення меркантильних інтересів.

Маскування як культурний і соціальний феномен, мотиви його формування та способи виконання привертали увагу вчених різних областй знань: філософів, психологів, театралознавців, етнографів, лінгвістів та ін. Теоретичну основу для висвітлення цього розповсюдженого явища викладено в роботах Ю. Ломана. Він пише, що маска, являючись своєрідним культурним феноменом, представляє собою поведінкову експлуатацію того чи іншого образу з визначеною метою. Він рахує маску цілком усвідомленим способом існування індивіда в суспільстві, його одночасне співвідношення з іншими – орієнтація на присутність глядача і дистанціювання від нього. Маска – це знак, образ, який особистість пропонує замість себе суспільству, момент неповного «Я», коли частина видається за ціле. Таким чином, маска представляє собою приховування, обумовлене прагненням пристосуватись до оточуючого середовища, а пристосувавшись, вплинути на нього. Маскування виявилось «глибоким моментом» у формуванні особистості, воно у значних мірах є засобами як самозахисту так і досягнення цілі.

Відомий театральний діяч Н. Н. Євреінов пише, що в людській природі, поряд з інстинктом самозбереження, закладено інстинкт театральності, інстинкт перетворення, який дозволяє через зовнішні зміни впливати на оточуючих, переконати їх в тому, чого немає в реалії. Він підмічає присутність театральності в різних сферах буття: «Театральна начинка просочується в найвіддаленіші куточки життєвого пирога… І перестаєш відрізняти фарш від тіста».

Цитуючи Шекспіра, він пише: «кожна наша хвилина – театр… і все наше життя проходить під режисерською ферулою, кожен моделює свій образ і акторську майстерність, гра стає способом життя. Кожна людина дає сеанс одночасної гри, граючи ролі все життя». В боротьбі за існування театральність має велике значення: позбавлені таланта розігрують ролі, створені іншими, обдаровані впроваджують в життя плоди своєї фантазії. Театральність – могутній метод боротьби в природі, який приводить до відбору найкмітливіших лицедіїв в житті.

Цей інстинкт проявляється як в природі, так і в суспільстві, тільки в природі він проявляється як несвідома мімікрія, а в суспільстві – як свідоме лицедійство, здатне принести плоди у вигляді певних благ.

Слово «мімікрія» походить із давньогрецької мови й означає підробку, переінакшення, намагання приховати свою справжню сутність. Це явище існує в природі. У такий спосіб істоти намагаються захистити своє існування, маскуючись під сильніших чи зливаючись з навколишнім середовищем . Або ж навпаки: хижаки, вдаючи із себе сумирних та доброзичливих, здійснюють напад на жертву. Перекинувшись у взаємовідносини між людьми, а надто між владою і народом, цей принцип став найнебезпечнішим суспільним явищем. Мімікрія перероджує суспільство: брехня видається за правду, злодії посідають керівні щаблі влади й видають себе за доброчинців... В різні історичні періоди розвитку суспільства мімікрійність то підсилюється, то послаблюється, і в різних прошарках суспільства реалізується по-різному. Кожен час створює конгломерат соціальних і ціннісних орієнтирів, і в залежності від класової належності, майнового та соціального положення, від реального середовища проживання, способу життя, мислення, виховання, моральних імперативів особистість віддає перевагу тим чи іншим характерологічним ознакам. Тому мімікрія має хронологічні межі, і в різні історичні періоди актуалізуються різні її типи.

Теоретико-методологічне обґрунтування соціальної мімікрії є актуальним і нагальним в умовах трансформаційних процесів, які відбуваються в суспільстві упродовж останніх років. Це пов’язується, по-перше, з тим, що вона є досить поширеним способом адаптивної поведінки людей, а, по-друге, в соціологічній науці та філософії поки що не представлена її цілісна наукова концепція. Тому необхідно обґрунтування форм соціальної мімікрії за цільовим призначенням і з’ясування способів їх реалізації в суспільному житті. Зважаючи на попередні теоретико-методологічні обґрунтування, розглядатимемо соціальну мімікрію як такий специфічний спосіб адаптивної поведінки, коли соціальні суб’єкти (індивіди, групи, спільноти), хитруючи, свідомо вдаючись до подвійної моралі та амбівалентності особистісних ціннісно-нормативних систем, втілюють у соціальне життя маскувальну соціальну роль, яка відповідає суспільним експектаціям та інституційованим нормам і стандартам. Це також уявно розроблена особистістю чи групою імітаційна рольова гра, завдяки якій вони, пристосовуючись до суспільно визнаних соціокультурних стандартів і зразків поведінки, вводять в оману інших людей, безпосередньо (чи опосередковано) зіштовхуючи їх між собою, прагнучи захиститися від несприятливих зовнішніх умов (пережити їх) або досягти бажаного соціального статусу, успіху чи гараздування під певною машкарою, яка найкраще сприймається в ціннісно-нормативному вимірі соціуму. Зроблений висновок про те, що сутність соціальної мімікрії приховується в такій атрибутивній ситуативно модифікованій властивості розуму людини, як хитрість (хитромудрість), уможливлює думку про те, що здатність до соціальної мімікрії не є генетично запрограмованою в мозку людини, а формується під впливом того соціально-часового простору, в якому соціалізується та здійснює свою життєдіяльність індивід. А це означає, що не біологічні властивості спонукають людину мімікрувати, а її соціальні характеристики, яких вона набуває в результаті свого історичного розвитку. Тож виникає цілком слушне запитання: навіщо, з якою метою людина вдається до хитрування в процесі свого пристосування до соціально-часового простору? Ясна річ, мімікрувати через хитрування людину спонукають умови, в яких суб’єкт не може поводитися чесно і відкрито, реалізуючи свою особистісну ціннісно-нормативну систему та наміри. Тому в складних зовнішніх умовах вона відшукує інший шлях – маскувальний, щоб у такий спосіб захистити себе від тиску соціального середовища або досягти життєвих цілей. Використовуючи свої інтелектуальні здібності, хитруючи, людина починає обманювати інших людей, природу, щоб жити так, як хочеться. Хитрість розуму сприяє тому, щоб через опосередковані (через абстрактне мислення, знаки, символи) реакції, коли бажаний ефект – досягнення мети – реалізується не безпосередньою дією суб’єкта на перетворюваний об’єкт (а таким може бути і річ, і людина, і ситуація), цілеспрямовано зіткнути зовнішні сили (об’єкти і суб’єкти) між собою для отримання потрібного, бажаного, корисного результату. Більш того, прогрес розуму, який виявляється в інтелектуалізації суспільства, за умов науково-технічної революції уможливлює також активізацію, поглиблення й інтенсифікацію “хитрощів розуму”, що найефективніше реалізується в політиці, дипломатії, мас-медіа, паблік рилейшнз тощо, значною мірою посилюючи роль та значення соціальної мімікрії. Виходячи з цих передумов, можна вважати, що найпоширенішими в повсякденному житті за цільовою ознакою є три основні форми мімікрійної соціальної поведінки: мімікрія-захист, мімікрія-гараздування (ціледосягнення успіху) і соціальний міметизм. Соціальна мімікрія-захист – це такий тип соціальної поведінки, коли соціальний суб’єкт свідомо, всупереч своїм ціннісним орієнтаціям, пристосовує власну поведінку під узвичаєні в певний історичний період часу суспільні норми та цінності, не сприймаючи їх як імператив, і реалізує в повсякденному житті імітаційну технологію адаптаційної поведінки. Це змушено-адаптаційний спосіб життєдіяльності, зумовлений дисфункціями мікро- або макросистеми. Мета мімікрії-захисту – виживання шляхом пристосування до навколишнього середовища, соціального простору, який через певні умови перебуває в розбалансованому стані і не влаштовує конкретну людину. Цей тип мімікрії необхідний людям, аби вижити, пристосовуючись до несприятливих обставин, які вони не можуть зрозуміти і не здатні змінити, а тому вони обирають майже єдино придатний для них шлях – адаптуватися, уводячи в оману тих, хто змусив їх мімікрувати. Виходячи з цілей і мотивів мімікрії-захисту, пропонується вирізняти два її різновиди: інтроспективний та екстраспективний.

Інтроспективна мімікрія-захист являє собою такий тип адаптаційної мімікрійної поведінки, за якого мімікріант, саморефлексуючи, аналізує характер та особливості зовнішньої ситуації. Заразом він моделює “хитру” технологію власної поведінки, що дає йому змогу коригувати свої дії відповідно до вимог і умов середовища, тобто маскувальна діяльність мімікріанта мобільна і спрямовується переважно всередину – на себе. Прикладом мімікрії-захисту інтроспективного характеру може бути адаптивна поведінка тих людей, які не сприймають тоталітарного режиму, але вимушені пристосувати свою поведінку під домінуючу в ньому ціннісно-нормативну систему, постійно коригуючи її під ті зміни, що в ньому відбуваються. Таке „пристосування” під вимоги режиму може тривати стільки, скільки визначить сам мімікріант, усе залежить від його особистісних прагнень та інтелектуальних здібностей.

Екстраспективна мімікрія-захист припускає одночасовість індивідуального маскування і корекції зовнішнього середовища з метою освоєння і пристосування його до себе. Суб’єкт, носій такої форми мімікрії, одягнувши певну маску, вже не вдається до жодних кроків задля подальшого самокоригування, більше не намагається ідентифікувати себе з мінливим навколишнім соціальним полем, а мірою реальних можливостей активно декорує його під самого себе. Так, скажімо, може мімікрувати чиновник будь-якої державної чи муніципальної служби, який не погоджується з її цінностями, вимогами і нормами, але іншого варіанта працевлаштування в нього немає і не передбачається. У таких умовах він, одягнувши не властиву йому ціннісно-нормативну маску державного службовця, вимушений адаптуватися до вимог її організації. Однак, приховавши своє справжнє негативне ставлення до її вимог, він починає активно декорувати її структуру та стан відповідно до своїх цінностей. Така поведінка може тривати доти, доки дозволятиме ситуація. Якщо організація не сприйме ті цінності, які пропонує мімікріант, вона примусить його залишити її, якщо сприйме – у ній може сформуватися нова ціннісно-нормативна система. За таких умов у чиновника-мімікріанта зникне потреба в маскуванні, адже його цілі збігатимуться з цілями організації.

Поруч із захисною формою мімікрії досить поширеною в сучасному житті (за цільовою ознакою) є також мімікрія-гараздування (досягнення успіху). Запропонована назва цієї форми соціальної мімікрії ніби сама говорить про свій зміст, який полягає в прагненні особистості досягти відповідних матеріальних або соціально-статусних привілеїв у суспільстві. Це такий спосіб життєдіяльності певної категорії людей, при якому вони розробляють і втілюють в життя хитру модель своєї соціальної поведінки, що дає їм можливість, майстерно маскуючи свою справжню мету, яка суттєво різниться від суспільних настанов і вимог, досягти бажаного, іноді навіть будь-якою ціною. Вправність та хитрість людського розуму безмежна. Бажання мати багатство, славу, владу змушує людей витончено мімікрувати, хитро перевтілюватися в “чужий” образ, приховуючи свою справжню сутність. Саме тому мімікрія-гараздування, як правило, має наступальний, часто-густо агресивний і навіть, за певних умов, репресивний характер. До мімікрії-гараздування вдається, наприклад, політик, що не сповідує насправді ту ідеологію, яку пропагує серед електорату, щоб заручитися його підтримкою під час виборів до законодавчих органів влади; державний чиновник, який за допомогою свого близького оточення поширює міфи про свою бездоганну репутацію та відданість справі державницького будівництва, заодно своєю діяльністю свідомо руйнуючи її засади. Практично постійно вдаються до мімікрії-гараздування аферисти, злочинці, які з метою досягнення матеріальних благ маскуються під вигаданий образ добропорядної особи, здатної викликати довіру в людей, при сприянні яких планують здійснити свої кримінальні задуми. Соціальний міметизм, на наш погляд, являє собою таку специфічну форму соціальної мімікрії, за якої людина прагне якомога точніше копіювати поведінку та образ інших людей, загальновизнаних у певному соціальному середовищі авторитетів і лідерів, набуваючи як зовнішньої, так і внутрішньої ціннісно-орієнтаційної (псевдоціннісної для себе) подібності до них. Мета суб’єкта – носія такої форми соціальної мімікрії може полягати і в захисті себе від неприйнятного для його внутрішнього світу навколишнього життя, і в приверненні в такий спосіб уваги до себе з боку соціуму. Граючи соціальну роль обраної моделі, соціальний міметит згодом починає мислити її категоріями, висловлюватися її мовою, вести властивий їй образ життя. „Особистісне Я” міметита розчиняється в “Я моделі”. У сучасному світі соціальні міметити масово з’являються в подобах “особистостей-зірок” – Мерілін Монро, Мадонни, Фреді Меркурі, Елвіса Преслі, Алли Пугачової, інших популярних та улюблених акторів, співаків, спортсменів; копіюється їх зовнішність, стиль одягу, спосіб життя. Соціальним міметитом є також той актор, який “переносить” у своє повсякденне життя апробовану ним театральну маску (роль), що за складних життєвих умов допомагає йому вижити з мінімальними психологічними втратами. Прикладами соціального міметизму можуть бути транссексуалізм і трансвестизм.

Зрозуміло, що визначені за цільовою ознакою мімікрія-захист, мімікрія-гараздування та соціальний міметизм мають певні конкретно означені способи своєї реалізації в повсякденному житті. Керуючись методологічними міркуваннями стосовно поняттєвого апарату соціальної мімікрії, який був розглянутий вище, вважається, що основними способами реалізації соціальної мімікрії (трьох її основних форм) з огляду на невід’ємні її атрибути (соціальну маску-роль та імітаційну рольову гру) є, насамперед, імітація (підробка), лицедійство, містифікація. Імітація (підробка) – це такий спосіб реалізації соціальної мімікрії, коли суб’єкти (індивіди, групи), всупереч особистісним чи груповим цінностям-нормам, імітують (підробляють) визнані та поширені в тому середовищі, до якого вони прагнуть пристосуватися, зразки, стандарти й моделі поведінки авторитетів. Прагнучи пристосуватися, мімікріанти розробляють і втілюють у життя маску-роль, що найточніше імітує ту модель поведінки, яка найбільш визнана соціумом і схвалюється його більшістю. Імітація дозволяє мімікріанту нібито де-юре (формально) ідентифікувати себе із домінуючими в соціумі цінностями та нормами поведінки, а де-факто залишитися „вірним собі”, сповідуючи зовсім протилежну систему ціннісних орієнтацій. Вона є найбільш поширеним і найбільш доступним для мімікріантів усіх форм мімікрії способом підробки (маскування) своєї поведінки під соціально визнані цінності, норми, стандарти, до яких вони прагнуть пристосуватися, але не можуть цього зробити всупереч особистісним ціннісним орієнтаціям. Соціальна мімікрія, що ґрунтується в основному на імітації, має здебільшого інтроспективний характер і властива біфуркаційним або поліфуркаційним середовищам (з існуванням паралельно двох або декількох ціннісно-нормативних систем), що вельми поширені в періоди криз, реформ, реставрування суспільств.

Інший спосіб реалізації соціальної мімікрії – лицедійство. Це такий спосіб реалізації, як правило, мімікрії-гараздування, коли людина, перевтілившись у подумки створену нею маску-роль, розігрує таку імітаційну гру, яка дозволяє їй навмисне видозмінювати зовнішнє середовище, нібито пристосовуючи його під себе, примушуючи інших людей грати точно визначені для них соціальні ролі виключно задля досягнення власних амбітних задумів. На відміну від імітації, лицедійство має менш імпульсивний характер. Лицедійству передує віртуозно обміркований і розроблений сценарій, який зазвичай режисує сам ініціатор соціальної мімікрії. Здебільшого він сам і здійснює його, залучаючи довірених осіб, однак першу скрипку залишає за собою. Постійна саморефлексія і хитрість розуму лицедія роблять можливим поточне вдосконалення і коригування інсценування, пристосовуючись до його чітко обміркованої технологічної схеми. Довіреними можуть виступати впливові й авторитетні (чи достатньо багаті) у певній соціальній групі або спільноті люди, зацікавленість яких у пропонованому спектаклі (політичному, економічному, військовому, родинно-побутовому, професійному тощо) ґрунтується на реалізації власних корисливих інтересів. Мімікрія, яка реалізується шляхом лицедійства, має інтро-екстраспективний характер, тобто її носій, активно перевтілюючи себе в бажану рольову маску, намагається змінити думки, свідомість і поведінку інших, змушуючи їх схвалювати та сприймати правила його гри. Соціальна мімікрія, яка ґрунтується на лицедійстві, майже завжди має наступальний, гнучкий і темпоральний характер, оскільки тут усе заздалегідь ретельно обмірковується й експериментально програється. Ще одним способом реалізації соціальної мімікрії є містифікація. Такі характерні особливості містифікації, як таємничість, загадковість, незрозумілість, вплив потойбічного світу, дозволяє певним особистостям чи групам розігрувати маски-ролі, які уможливлюють їх владарювання над іншими. Одним із проявів містифікації для мімікрії-гараздування є єзуїтство, сутність якого полягає в тому, що його ініціатори і безпосередні втілювачі під машкарою пророків, месій і рятівників батьківщини, а подекуди й усього людства, силоміць примушують людей підкорятися їхній волі, мімікрувати заради виживання. Якщо, скажімо, світські та літературні містифікації можуть сприяти втіленню в повсякдення різних форм соціальної мімікрії, то єзуїтство впливає на людську психіку з метою залякати, зруйнувати ціннісно-нормативну систему і примусити людей сліпо вірити в проповідувані мімікріантами догмати.

Звісно, що запропоновані та розглянуті нами основні способи реалізації трьох основних форм соціальної мімікрії – імітація (підробка), лицедійство, містифікація (ми припускаємо, що є й інші способи) – у свою чергу, мають конкретні засоби свого втілення в соціальному середовищі. Вважаємо, що такими засобами є обманні вербальні коди, одяг представників соціально-статусних чи соціально-професійних груп, під яких суб’єкти мімікрують, а також відповідні жести, рухи, тобто обманна міміка і манера поведінки. На думку Ю. Щербатих, обманними вербальними кодами можуть бути такі: вселення почуття довіри до оточуючих; створення образу простака; підкидання брехливих доказів; створення паралельної реальності, за якої одна людина подає іншій брехливі докази, аби відвернути її увагу від справжніх. Коли створена відповідна атмосфера, шахраї, вдаються до спотворення дійсності, використовуючи такі засоби, як маніпуляції інформацією та свідомістю; маскування обману під машкарою доброти, турботи, тобто лицемірство; віроломність; зухвала брехня.

Запропонований підхід класифікує засоби здійснення процесу обману. Для дослідження способів реалізації соціальної мімікрії процес обману є підґрунтям, завдяки якому здійснюється імітація, лицедійство та містифікація, які, у свою чергу, уможливлюють реалізацію різних форм соціальної мімікрії за цільовою ознакою. А обманні вербальні коди, одяг, мова рухів є універсальними засобами здійснення обману під час усіх названих способів мімікрії: імітації, лицедійства та містифікацій. На наш погляд, до обманних вербальних кодів, якими послуговується людина в процесі мімікрування, належать неправда, вигадки, лестощі, фальсифікації, жарти тощо. Неправда ( брехня) полягає в тому, що мімікріант говорить те, чого насправді не було або немає, тобто на „біле” говорить „чорне” чи навпаки. М. Монтень зазначає, що слово „брехати” означає „йти проти власної волі”, іншими словами до брехні вдаються ті, „хто говорить одне, а має на думці інше”. Неправдивими можуть бути, за умов мімікрування, політичні програми і гасла, фінансові обіцянки, економічні цілі, міжнародні угоди, службові, приятельські та сімейні зобов’язання тощо. Вигадки зводяться до того, що мімікріант вигадує якісь факти, легенди, історії, яких по відношенню до об’єкта його впливу насправді взагалі не було, і він точно знає, що не буде і в майбутньому. Вигадане існувало та існує лише в його уяві, а за умов маскування справжніх цілей набуває вербального втілення для переконання об’єкта впливу в намірах мімікріанта, якому важливо і необхідно переконати оточуючих у їх правдивості. Лестощі мімікріант використовує для того, щоб хитрощами досягти своєї мети. Це можуть бути або нещира похвала, або нещирі компліменти. Лестощі, до речі, є базовою складовою лицемірства, що уможливлює поглиблення всіх форм мімікрування і є одним із його засобів. Фальсифікації – це такий обманний вербальний код, за якого мімікріант, спотворює факти, замінюючи дійсне брехливим, уявним. Він підмальовує реальність під необхідну для його мімікрування підробку, тим самим уводячи в оману оточуючих. До жартів мімікріант вдається тоді, коли має справу з особливо розумними людьми. Досить поширена в повсякденному житті думка про те, що в кожному жарті є частка правди, створює сприятливу атмосферу для реалізації мімікріантом своєї мети. Якщо об’єкт впливу сприймає жарт стовідсотково як жарт і не припускає обману, то для мімікріанта створюється сприятлива атмосфера для продовження своєї гри. Якщо ж обман запідозрюється оточенням, то мімікріант намагається змінити тактику своєї гри. Проте в обох випадках він залишається у виграші, адже жарт, як правило, є безвинним і мімікріант залишається поза підозрою в неправдивих словах та діях навіть тоді, коли обман викривається.

Звісно, обманні вербальні коди супроводжуються і відповідними жестами, рухами, що їх підтверджують. А. Піз переконаний, що коли людина говорить неправду, її тіло починає давати зовсім протилежні сигнали, які дають співрозмовнику її відчуття. «Деякі люди, чия професія безпосередньо пов’язана з обманом у різних формах, зокрема такі як політичні діячі, адвокати, артисти і телекоментатори, до такої міри видресирували рухи свого тіла, що важко помітити, коли вони говорять неправду, і люди ... їм довіряють». На його думку, той, хто вдається до неправди, тренування своїх жестів здійснює двома шляхами: або практикою казати неправду протягом тривалого часу, або ж повним викоріненням у себе жестикуляції, щоб ані негативних, ані позитивних жестів у той момент, коли вони говорять неправду, не було. Такої ж думки дотримується і К. Леонгард: „Завдяки міміці можна визначити, чи відповідає те, про що йдеться, істинні”. Тож мімікрування набуває особливої складності в мімікріанта особливо на етапі вибору рухів тіла, які мають відповідати тій масці-ролі, яку він розігрує. Щодо одягу, який необхідно підібрати під відповідну маску-роль, то це знаряддя мімікрування не потребує особливих зусиль для хитрого мімікріанта.

Чим глибше ми досліджуємо сутність соціальної мімікрії, тим більше переконуємося, що немає жодного, хто за певних умов не спокушався б до мімікрування. І якась частина людей у суспільстві все ж таки вдається до тієї чи іншої форми соціальної мімікрії. Іноді процес мімікрування може набувати безперервного характеру, реалізуючись у відповідних вимогам соціуму та меті мімікріанта, формах соціальної мімікрії та засобах їх запровадження. Під час цього процесу змінюються (за сценарієм мімікріанта) структурно-функціональні ролі тих людей, які потрапляють у коло його впливу. Зауважимо, саме безперервність процесу мімікрування, яка пов’язується з соціальним міметизмом, може призвести до повного “зрощення” мімікріанта зі своєю маскою, свідомого його перевтілення в штучно створений та реалізовуваний ним у певний час образ. У результаті часткової або повної “конвергенції” двох іпостасей з’являються соціомутанти, які внаслідок захисної або наступальної мімікрії попередніх поколінь одержують форми і засоби їхнього мислення та поведінки. За таких умов виникає спадкова форма соціальної мімікрії, що призводить до повного “зрощення” мімікріанта з тією маскою, яку він реалізовував для захисту чи для досягнення амбітних корисливих (а іноді і суспільно значущих) цілей. Спадкову форму соціальної мімікрії ми пропонуємо назвати соціомутацією. Якщо соціомутація як результат функціонально-конструктивної і дисфункціонально-конструктивної форм мімікрії суспільно безпечна, а в окремих випадках корисна, то соціомутація дисфункціонально-деструктивного і функціонально-деструктивного ґатунку вкрай небезпечна, оскільки загрожує виродженням націй. Зазначимо, що істотною особливістю соціальної мімікрії є її здатність перероджуватися з однієї форми в іншу, з одного різновиду – у протилежний, змінюючи характер і особливості свого прояву, функціонування і впливу на суспільне життя та життя окремих соціальних груп і особистостей. Ураховуючи іманентно властиву людині здатність до наслідування, ми переконані, що одна і та ж людина може бути одночасно носієм і захисної форми мімікрії, і мімікрії-гараздування, адже система її комунікативних та інтерактивних зв’язків має багаторівневий та багатофункціональний характер. Однак не кожна людина, яка вдається до названих форм соціальної мімікрії, може стати соціальним міметитом. Мімікрійні поведінкові практики як спосіб пристосування особистості до соціального середовища шляхом реалізації уявної (імітаційної, підробної) або скопійованої ролі-маски є специфічним різновидом соціальної поведінки. отже, вони властиві практично всім сферам суспільного життя, зокрема і сфері державного управління. Головною ідеєю мімікрійної поведінки є цілераціональність, спонуканням – прагматизм. регуляторами мімікрійної поведінки є існування у свідомості мімікріантів та реалізація ними у соціумі одночасно двох ціннісно-нормативних систем: нелегітимної – особистісної (справжньої), яка приховується тому, що суперечить загальновизнаним стандартам, характеризується відсутністю морального стрижня, флуктуаційністю, не сприймається схвально соціальним оточенням, що не дозволяє їм досягати бажаної мети, і легітимної (псевдоціннісної для них), яка реалізується на практиці, оскільки вона відповідає суспільним експектаціям та є загальновживаною.

Таким чином, теоретичні дослідження уможливлюють виокремлення за цільовою ознакою трьох форм соціальної мімікрії: мімікрії-захисту, мімікрії-гараздування та соціального міметизму. Сутнісною особливістю мімікрії-захисту є тактика виживання людей за несприятливих (або нестерпних для них) зовнішніх умов; мімікрії-гараздування – стратегія реалізації своїх егоїстичних інтересів під маскою дотримання і виконання найвищих за суспільною значущістю і соціальною схвальністю ролей і функцій; соціального міметизму – життєве кредо „стати і бути чужим Я”. Основними способами реалізації зазначених форм соціальної мімікрії є імітація (підробка), лицедійство та містифікація, які реалізуються шляхом обманних вербальних кодів і відповідного одягу, жестів, рухів, міміки. Базовим обманним вербальним кодом є неправда (брехня), що становить основу вигадок, лестощів, фальсифікацій, жартів тощо, які використовуються людьми під час мімікрування. Характерною особливістю соціальної мімікрії є те, що одна її форма (за цільовою ознакою) може перероджуватися в іншу або набувати безперервного (хронічного) характеру, що може призвести до соціомутації – спадкової соціальної мімікрії, яка є досить небезпечним для суспільства явищем.

Висновки

Два протилежні визначальні аспекти особистості автентичність та мімікрія перебувають у постійній взаємодії у безперервному процесі буття. Вирішення такого протиріччя ставить кожного перед постійною проблемою вибору. Особливо актуалізується ця проблематика у сучасному суспільстві з притаманною йому плюралістичною багатовекторністю, коли для побудови особистісної траєкторії розвитку за особистістю признається право на самовизначення.

Перш ніж людина буде готова до відповіді чи рішення, їй необхідно зайняти певну внутрішню позицію, яка в свою чергу залежить від рівня автентичності її особистості та мімікрування, а також від тих соціальних умов та ціннісних орієнтирів, які пропагуються в певному соціумі. Критерієм у вирішенні вказаних протилежностей має стати відповідальність особи за кожне прийняте рішення і за їх сукупність, а загалом – і за життєву позицію: перед суспільством, перед самим собою і перед Богом. Відповідальність розглядається як особливий вид буття, який постає у особистості необхідним двійником, супутником свободи, а ще – продовженням і, що найважливіше, завершенням, здійсненням свободи. Отож відповідальність розкриває себе не лише як відповідальність за себе, але також як відповідальність за світ тієї людино-реальності, яку кожен творить сам. Відповідальність за ситуацію, за творення її фактичності. Відповідальність за думку і за дію в даній конкретній ситуації зокрема. Відповідальність за свій світ (у своєму світі людина завжди вільна й відповідальна). Вбачається, що критерієм життєвої позиції особистості можна вважати її здатність і бажання активно і відповідально взаємодіяти з суспільством на гуманістичній основі з обов’язковим дотриманням правових норм, співвідношення індивідуальних і суспільно значимих життєвих цілей, інтересів. При цьому суспільство об’єктивно зацікавлене в адекватній позиції своїх членів, пов’язаній з розумінням, осмисленням і впровадженням в процесі життєдіяльності тих норм, ідеалів, цінностей, які значимі для прогресивного розвитку соціуму. У соціумі людина повинна функціонувати, виконувати весь життєвий цикл, водночас не завдаючи собі шкоди як індивідуальності. Таким чином, адекватність є одним з найвагоміших проявів вирішення протиріччя автентичності та мімікрії особистості.

Намагаючись показати складний характер сучасної проблематики, яка накладає обмеження на застосування ієрархічно-структурного розуміння адекватності як адаптивної схеми, що забезпечує регуляцію особистості за способом, представленим у “метафорі відповідності”, ми водночас намагаємося підкреслити інше її розуміння: як умови самоконструювання особистості, де остання є відкритою системою, що саморозвивається. Продуктивність становлення забезпечується насамперед відмовою від структурного її розуміння на користь процесуального. Отже, не стала ієрархічна структура з фіксованим центром, а ризома в її становленні (де остання - трансформація, рухливість, нон-фінальність) забезпечує можливість втримувати цілісність себе в зростаючому різноманітті й багатомірності життєвого світу.

Список використаної літератури

1. Бинсвангер Л. Бытие в мире. М.; СПб.: Ювента; Ленато, 1999. 300 с.

2. Бьюдженталь Д. Наука быть живым. Диалоги между терапевтом и пациентами в гуманистической психотерапии / Пер. с англ. А.Б. Фенько. М.: Класс, 1998. 336 с

3. Вебер М. Избранные произведения М. : Прогресс, 1990. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса /

4. Л.С.Выготский // Психология развития человека. - М.: Изд-во Смысл; Эксмо, 2005. — 1136 с.

5. Евреинов, Н. Н. Театр для себя. – М., 1923.

6. Иванченко Г.В. Самоопределение личности как открытый проект Человек.- № 3. - 2005. - С. 5-16.

7. Леви, В. Л. Искусство быть другим / В. Л. Леви. – М. : Знание, 1991. –С. 32–36.

8. Лобанова А.С. Форми соціальної мімікрії за цільовим призначенням та способи їх реалізації в суспільному житті. Український соціум. - 2003. - № 1 (2). - C.46-53

9. Лобанова А. С. Соціальна мімікрія як адаптивний спосіб життєдіяльності. Автореферат на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук. УДК 316.475 + 316.625

10. Слободянюк Л. Цілісність та відкритість можливостей. УДК 141.32:123.1 Вісник Львівського університету. Філософські науки. 3003.Вип.5.

11. Суднева О.Ю. Аутентичная экзистенция: исследование практик аутентификации. УДК 316.6

12. Титаренко, Т. М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності [Текст]: наук. вид. / Т. М. Титаренко. - К.: Либідь, 2003. - 376 с.

13. Хамитов Н.В. Философия. Бытие. Человек. Мир. Курс лекций. – К.КНТ, Центр учебной литературы. 2006.

14. Хамитов Н.В. Крылова С.А Философский словарь – К.КНТ, Центр учебной литературы. 2006.

15. Янчук В.А. Современные представления о самости и Я-концепции личности/ Введение в современную социальную психологию. - Минск: АСАР, 2005. - С. 251-352.