Ідея долі в історії філософії

1.1 Стародавньогрецька класична філософія про долю

Доля – філософсько-міфологічна персоніфікація, що моделює суб'єкта сакральної подієвості життя індивіда. Констатується в контексті культурної домінанти детермінізму, зрозумілого як примусову каузальність, допускаючи наявність зовнішньої детермінанти будь-якого процесу, артикульованій у традиційній культурі як суб'єкта відповідної дії «заподіяння». Констатуються аксіологічні протилежні версти інтерпретації долі у рамках семантики. Відзначимо, що семантика це відношення між знаками і їхніми об'єктами. У рамках однієї їх них остання розуміється як фатум (доля), зовнішньо стосовно індивіда. В іншій інтерпретації зовнішньо стосовно долі детермінантою виступає сам об'єкт - доля мислиться як продукт свідомого її творення: від архаїчних представників, відбитих у численних прислів'ях типу «посієш учинок – пожнеш звичку – посієш характер – пожнеш долю», характерних практично для усіх без винятку національних культур, до марксистського «людина - творець і хазяїн своєї долі».

Крапкою семантичного зіткнення двох названих версій трактування долі виступає ідея про необхідність гідного виконання приречення: від давньогрецької презумпції виконання долі до протестантської концепції «заклику». Рефлексивне осмислення поняття доля, зіграло роль у формуванні стилю мислення західного зразка. Так, найдавнішим античним образом, виступає образ „мойри” (грец.moira – частина, наділ, жереб, - від moirao – розділити і metromai – одержувати по жеребі), що відповідає прийнятої в умовах неписаного закону практиці розподілу земельних наділів і інших благ за допомогою жеребкування, чий результат обумовлений тим – що ні в якій мірі не підвладно людині.

Доля виступає в даному контексті як нічим не обумовлене приречення, що абсолютно об'єктивно і не тільки байдуже у своїх проявленнях стосовно людей, але і не допускає аплікації на нього людських аксіологічних мірок. На прикладі, стосовно до конкретного людського існування доля – мойра виступає в якості „айси” (грец.aisa – частка, доля): якщо мойра конституюється в античній культурі як персоніфікація об'єктивної космічної долі, то айса – як безособове позначення долі, що випадає на частку індивідові в результаті реалізації його права на участь у життєвому жеребкуванні. Реалізація визначеної мойрою долі, конкретизованої стосовно до індивіду в якості айси, забезпечується відповідно до античної міфології, за допомогою інституту Эриній – чудовиська, до функції яких входили підтримка загальної закономірності і покарання тих, хто намагався порушити її хід невиконанням свого приречення.

Разом з тим, античне розуміння айси не позбавлене і такого виміру, як його іманентність індивідуальному існуванню: саме „етос” індивіда як сукупність атрибутивних для нього якостей, що робить його саме цим суб'єктом, виступає в якості „даймона” його долі. З погляду античної культури приречення долі можна довідатися (мантика, прорікання, звертання до оракула, після Посейдонія - астрологія), але не можна ні запобігти, ні змінити. Однак в античній культурі з її ідеалом діяльної особистості навіть така ситуація, що орієнтує на пасивність, відзначається своєю протилежністю: знання рокових наслідків того або іншого кроку, і проте здійснення цих кроків робить людину героєм у новому розумінні цього слова, а саме свідомому виконанні волі своєї долі. У цій системі відліку якщо доля – мойра виступає стосовно індивіда як щось зовнішнє, то на рівні долі – айси він стає причетний до долі світу, гідно несучи свій жереб і виконуючи призначення.

У відмінності від богів, людина смертна і саме кінцівка його існування додає специфіку його життя як закінченому цілому: міфологема: «мароса» (грец.maros – доля, смерть) виражає в античній культурі долю зрозумілу як міра індивідуального існування. Зважаючи на це, доля в античній філософії розуміється як фатально діюча необхідність. З іншого боку, доля розуміється в якості індетермінованої гри випадковості (улучення, випадковість, успіх, лихо) і в цьому контексті доля артикулюється як позбавлена яких би то не було раціональних основ: вона не тільки байдужа до наслідків свого впливу на індивідуальні життя людей, але і взагалі позбавлена якої б то не було розумної основи свого прояву. Однак відкритість можливостей, що розвертається в ній, дозволяють людині артикулювати для себе в якості позитивної „фортуна”, тобто „добра вдача”. Також доля артикулюється античною культурою як ананки (грец.ananke – необхідність, неминучість, примус).

З розвитком поліса в античній філософії формується тенденція тлумачення соціально артикульованої долі не тільки в якості зв'язаною підневільністю та насиллям Ананки, скільки в якості творіння справедливості та закономірності Діки (грец.dike – право, законність, справедливість, звичай). На відмінну від названих вище міфологій, Діки мислиться вже не як сліпа сила, далека якою б то не було розумною основою, але як доля поняття з погляду внутрішньої раціональної обґрунтованості всіх її акцій стосовно людини.

Тому, ідея долі була одним із джерелом, з яких наука витягла свою віру в природний закон. Доцільно, на підставі вище зложених семантичних трактувань ідеї долі, розглянути представників, філософів античної філософії та їх поняття долі.

1.2 Поціновування долі в елліністично-римській філософії

Знаменитий грецький філософ Демокрит приймає тезу про те, що буття є щось просте, розуміючи під ним неподільне - атом. Демокрит відкидав божественне провидіння, загробне життя, посмертне відання за земні вчинки.

Відзначимо, що в історію філософії Демокрит увійшов як основоположник атомістики. І сутність його атомістичного світогляду полягає в тому, що буття складається із сукупності дрібних, неподільних матеріальних часток атомів, що знаходяться в порожнечі. Усе сприймане органами почуттів виникає з з'єднання атомів. Народження і смерть обумовлені з'єднанням атомів і їхнім розпадом. Демокрит міркував, що рух буття в часі відбувається по якійсь неясній необхідності (долі), і для людини фактично тотожна випадковості. Разом з тим, Демокрит призивав осягати причину будь-якого явища. Як спосіб пізнання Демокрит визнавав тільки умоглядний умовивід. Також у Демокрита дуже точно показане співвідношення необхідності і волі. Закони для Космосу в цілому мають необхідний характер, однак кожен атом у ньому абсолютно вільний, оскільки підлеглий своєму власному внутрішньому законові.

Поняття про волю, як про детермінант поводження людини, зародилося в Древній Греції і вперше було явно сформульоване Аристотелем. Він увів це поняття як пояснювальне, щоб відрізняти вчинки, чинені на підставі розумного рішення суб'єкта, від учинків, викликаних його бажаннями. При цьому філософ розумів, що не самі по собі знання є причиною розумного поводження, а якась сила, що викликає дію відповідно до розуму. Ця сила народжується, по Аристотелю, у розумній частині душі, завдяки з'єднанню розумного рішення з прагненням, що додає рішенню спонукальну силу. Саме ж прагнення обумовлено спонукальною силою предмета прагнення. Таким чином, воля в Аристотеля зводиться до управління за допомогою розуму спонукальною силою бажання людини, або шляхом додання вихідному бажанню додаткового спонукання до предмета, або за допомогою гальмування спонукання, коли розум підказує, чого потрібно уникнути прагнення до того або іншого об'єкта.

В свою чергу будучи раціоналістом, Платон вважав, що поводження повинне регулюватися і направлятися розумом, а не почуттями, і виступав проти теорії детермінізму, затверджуючи можливість волі людини, волі його розумного поводження. По Платону, розум не тільки дозволяє зрозуміти, де добро і де зло, але і допомагає вибудовувати поводження відповідно до цього знання. Так, воля людини, можливість довільного поводження зв'язана з необхідністю осмислення цього поводження, його причин, тобто розум і є основою, гарантією цієї волі. Розум і пристрасті входять у зміст душі, що на думку Платона, складається з трьох частин - що жадає, жагучої і розумної. Він ввів етичний критерій, по якому поділяв душу на частини, що жадає і жагуча, частини душі повинні підкорятися розумної, котра може зробити поводження моральним.

Філософ Епікур підносить свої особисті умовиводи про ідею долі, але на підставі демокритовського атомізму. Також відзначимо, що під час цього періоду міняється світоглядна орієнтація філософії, і її інтерес зосереджується на житті окремої людини. Епікурейці відроджують суб'єктивістсько-антропологічну традицію, що бере свій початок у філософії софістів і Сократа. Філософія для них є навчанням про мудрість. У той же час, мудрість, для представників цих шкіл, не стільки ідеал знання, скільки моральний спосіб життя. Основними доданками буття в Епікура, як і в Демокрита, є атоми і порожнеча. Однак, Епікур вносить в атомістику одне, досить вагоме, істотне нововведення - ідею про те, що при виникненні речей атоми рухаються не по заданій траєкторії, а як би випадково, убік від прямої лінії. У цьому випадку, визнання випадковості у вченні Епікура спрямовано проти ідеї панування долі у людській долі. Воно мало за мету звільнити людей від почуття приреченості і привести до одного з найважливіших понять - волі. По Епікуру, не слід боятися природи, тому що крім неї, атомів і порожнечі нічого більш немає, з чого випливає, що не слід боятися і смерті, тому що ніякого загробного життя немає, а смерть це усього лише розпад тіла на атоми.

Трохи інше рішення "мудрого життя" пропонує стоїцизм. Він також підкреслює практичну моральну спрямованість філософії, покликану, на їхню думку, навчити людину жити "згідно природі". Натурфілософія стоїцизму докорінно відрізняється від епікурейської. Стоїцизм виходить із представлення про зумовленість всього існуючого. Усі події, що відбуваються в природі і суспільстві, підлеглі найсуворішої закономірності, що виступає як невідворотна необхідність. Усе у світі жорстко детерміновано. Бог також підлеглий необхідності, точніше, він є сама необхідність. Таким чином, світоглядові стоїків присутній глибокий фаталізм в якому, людина нічого не може змінити в порядку речей.

Цей фаталізм приводити до пасивності, до відмовлення від боротьби за своє щастя.

Отже, жити згідно з природою, а оскільки природа, на думку стоїків, тотожна з розумом, надходити розумно такий головний принцип етики стоїцизму:

Людина повинна правильно зорієнтувати себе, загартувати свою волю так, щоб напруга душі була протиставлена потокові подій. Однак, людина знаходиться в залежності не тільки від зовнішніх речей і явищ, на неї впливає негативний вплив і психологічні переживання - пристрасті: страх, сум, прагнення, задоволення. Заради повної волі, по вченню стоїків, людина повинна викорінити в собі пристрасті. Людина, на думку стоїків, постійно прагне стати вільною. Але від неї залежить тільки духовна воля. Інше, не в її владі і не в її силах. Наприклад, пригноблений раб, якщо він непохитно, мужньо переносить негоди, відноситься до них байдуже і рівнодушно, може стати духовно вільніше свого пана, що є рабом власності і своїх власних пристрастей.

Щира воля полягає лише у внутрішній, духовній незалежності людини, і, щоб знайти таку волю, людина не повинна бажати того, що не знаходиться в його владі, у тому числі і не повинна вимагати зміни сформованого порядку речей. . Загалом, етичні ідеї епікурейців і стоїцизму вплинули на подальший розвиток філософської думки про ідею долі. Стоїстичний ідеал мудреця, як духовно вільної людини, що безмовно зносить удари долі, що стримує свої пристрасті і звиклої до страждань, здатної до любові і всепрощення, був цілком сприйнятий християнством.

1.3. Християнська етика Середньовіччя про долю

Світогляд Августина глибоко теоцентричний: у центрі духовних устремлінь Бог як вихідний і кінцевий пункт міркувань. Августин вважає, що Бог всеприродній. Світ, природа і людина, будучи результатом творіння Бога, залежать від свого Творця. Августин тлумачив Бога як особистість, що створила все насущне.

Августин підкреслював відмінність Бога від долі, фортуни, що займали і займають настільки важливе місце не тільки в стародавності, але і дотепер. Августин усіляко підкреслює абсолютну всемогутність Бога. У той же час, по Августину, християнський Бог цілком опанував долею, підкоривши її своїй усемогутній волі: вона стала промислом, приреченням його. Що стосується можливості людини вибирати свою долю, то Бог створив і саму людину правою, з вільною волею, як істоту, хоча і земну, але гідну неба, якщо вона залишиться зі своїм творцем; якщо ж вона від нього відступить, осягне її зло, властиво цій природі цього роду. Але Бог, передбачаючи, що людина відступить від Бога не лишив її вільної волі. Проблема свободи волі проходить через всю історію християнства. Не вирішена вона й в Августина. Величезний вплив на християнську філософію зробило вчення Августина про божественну благодать у її відношенні до волі людини і про божественне приречення.

По своїй природі благодать має загальний характер і вона повинна даватися всім людям. Але очевидно, що не всі люди врятуються. Августин це пояснює тим, що деякі люди не здатні прийняти благодать. Це залежить, насамперед, від здатності їхньої волі. Але як довелося переконатися Августину, не всі люди, що прийняли благодать, змогли зберегти «сталість у добрі». Виходить, необхідний ще один особливий божественний дар, що допоможе зберегти цю сталість. Цей дар Августин називає «даром сталості». Тільки завдяки прийняттю цього дару «кликані» зможуть стати «обраними». Проблемою вільної волі людини і дією благодаті тісно зв'язане навчання Августина Аврелія про божественне приречення.

Приречення по Августину – це акт божественної любові і милості стосовно занепалого роду людського. Споконвічно, із загальної «маси погибелі» Бог обрав гідних вічного блаженства. Число визначених незмінне. Але ніхто з людей не знає про свою долю, і тому, особиста моральна досконалість кожної людини не втрачає зміст. У контексті наявності приречення вільної волі людини здобуває відтінок суб'єктивного переживання волі, але ніяк не онтологічної здатності тільки самотужки врятуватися або загинути.

Обґрунтовуючи дане вчення, відмітимо що в своїх трактатах Августин Блаженний, розвернув християнську концепцію всесвітньої історії, розуміючої фаталістично, як результат божественного приречення. Тому вченню Августина присутній глибокий фаталізм, саме такого роду ідеї породили широку і гостру дискусію, що тривала багато століть і без сумніву і зараз.

1.4. Фатум і фортуна у філософії Відродження

Незважаючи на те, що філософ Макіавеллі – це насамперед людина епохи Відродження, його філософські погляди мають щось загальне з поглядами древнєкитайських мислителів і теорією Дао: життєвий шлях людини, пошук цього шляху, дали початок Макиавеллівскій «теорії фортуни». Отже, положення філософської теорії Макіавеллі знайшли своє вираження в так названій «концепції фортуни», під якою філософ розумів об'єктивну закономірність суспільного розвитку. Макіавеллі намагався виявити визначене співвідношення між необхідністю і вільною волею людини.

“Щоб вижити людина повинна покладатися на свій розум, а не на Бога і на долю,” – стверджував Нікколо Макіавеллі представник періоду Відродження [2;С.78]. Відзначив, що в історії діють законопідлеглі сили «доля», «фортуна», але в той же час вона арена діянь людини, його розуму і свободи волі.

Реально здійснені події існують окремо від їх відображення у свідомості людей: істина досягається дією, в якій вона реалізується. У зв'язку з цим вводиться концепція «фортуни» і встановлюється її співвідношення з діяльністю людини. «Фортуна» розпоряджається половиною наших вчинків, другою половиною дозволяє управляти нам самим, тобто володіння вільною волею, дає можливість активних дій, і людина виступає «ковалем самої себе».

Макіавеллі підкреслює необхідність активних дій людини: краще бути сміливим, чим обережним, але при цьому діяльність повинна здійснюватись тверезим розумом і волею, яка прагне до визначеної мети, високої і шляхетної. Але мораль, що розриває дійсне і належне, звичайно приводить людину до невдачі: той, хто «хотів би діяти одне тільки добро, неминуче загине серед скількох далеких добру». Люди схильні до зла, і тільки необхідність приводить їх до чесноти. Хоча Макіавеллі і не вважав, що добрі порядки роблять людей щасливими, у його вченні відсутня думка про гармонію загального й окремого інтересів.

В пошуках особистості, культура Відродження вводить поряд з поняттям «різноманітність» серед людей «різноманітність» сутності самої людини. Цим стверджується індивідуалізм, який вимагає природного і вільного вибору шляху та долі. Вихід - у свободі волі, свободі вибору, адже початок і кінець людського життя - в руках Бога, хоча шлях цей неможливий без вільно-вольових діянь. Бог і доля визначають лише на половину того, що людина може зробити для свого процвітання, що звичайно говорить необхідність людини самостійно покладатися на саму себе.

Відомий філософ Нового часу Бенедикт Спіноза, взагалі заперечує волю як особливу самостійну здатність людської душі. Воля, з його погляду, складається з окремих бажань людини, що викликані визначеними причинами. По вченню Спінози, воля і розум це те саме. Волею же він називав панування над своїми афектами, що досягаються шляхом їхнього пізнання. Воля, що досягається діяльністю свідомості, суперечлива по своїй суті. Перша ступінь до волі, полягає в тому, що людина приводить свої ідеї у відповідність з порядком і зв'язком речей. Потім, коли людина домагається збігу своїх ідей з порядком усієї природи, вона одержує можливість привести стан свого тіла у відповідність з порядком своїх ідей. Так людина досягає панування над своїми афектами, тобто гармонії.

Таким чином, шлях до волі лежить через пізнання самого себе. Воля не протиставлена необхідності, а примусовості або насильству. Пізнання афектів не рятує людину від них, але приводить їх у відповідність із законами нашого розуму і, тим самим, зменшує їхню дію на людину.

Завершаючи Бенедиктом Спінозою історичний період філософії трактування долі, необхідно перейти до тлумачення долі в сучасній плюралістичній філософії, епоху великих перетворень, яка породила безліч глобальних проблем, зв'язаних із взаємовідношенням людини з навколишньою природою, впливом на неї науково-технічного фактора, який буквально обрушився на людину потоком інформації і пошуком її свого місця у світі.

2.1. Ноосферний простір як втілення космічної долі

Проблема ноосфери і місця людини в ній здобуває особливе значення, вона є складною, діалектичною, потребуючою всебічного дослідження. Цю проблему, практично один з перших поставив і намагався вирішити французький учений Тейяр де Шарден. Його вчення присвячено проблемі взаємин науки і релігії, питанням еволюції та перетворення світу. Світу як живого організму, пронизаного Божеством і спрямованого до досконалості. Центром його інтересів була проблема Бога, людини і Всесвіту. У рамках цієї проблеми він і розвиває вчення про ноосферу.

Тому, по Тейяру, людина - вершина еволюції. Людина, по-перше, є свідомим початком еволюції, здатним мислити, пізнавати себе і навколишній світ; по-друге, вона здатна, використовуючи добуті знання, змінювати цей світ. З його погляду, здатність творчо перетворювати світ є такою ж сутнісною якістю людини, як і його здатність мислити. Усвідомлені цілеспрямовані дії людини є основою прогресивного розвитку.

Людина вплинула на всі сфери життя. З моменту її виникнення істотним фактором еволюції стає рефлективна свідомість. Якщо на більш низьких ступінях розвитку доцільні, здатні до розвитку форми відбиралися мимовільним шляхом з випадкових і несвідомих дій, то з появою людини еволюція стає мислячою: «зізнаючи саму себе», здатної свідомо обирати собі шляхи. Отже, він покладав відповідальність за долю світу на людину. Саме прогресу. Але для того щоб досягти прогресу, людство, повинне об'єднатися, - стверджував Тейяр де Шарден.[12]

Така постановка питання відповідає еволюції людства, оскільки розвиток людини з необхідністю повинен привести до найвищого ступеня організованості. Головний засіб об'єднання він бачить в універсальній, усеосяжній любові. Таким чином, від любові до Бога залежить любов людини до людини і до навколишнього світу.

У свою чергу, необхідно відзначити важливість вчення про ноосферу Вернадського російського натураліста і мислителя. Центральною у творчості Вернадського є ідея про еволюцію життя на землі в результаті появи її з космосу, про виникнення біосфери і її русі до ноосфери. На стадії ноосфери людина виходить у космос, людський розум стає космічною силою. У ноосфері головною геологічною силою стає людський розум. Рух людського розуму до статусу космічної сили ґрунтується, на його думку, не тільки в науці, але й у духовній сфері. Людство, узяте в цілому, стає могутньою геологічною силою, і перед ним, перед його думкою і працею, стає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого.

Вернадський вірив у космо - планетарну роль наукової думки як нової геологічної сили, у єдність природних і соціальних законів еволюції, а головне можливість людини і людства управляти природними і соціальними процесами.

Завершимо теорію втілення космічної сили філософом А. Шопенгауером, який оголосив волю космічною силою, сліпим і несвідомим першепринципом, від якого беруть свій початок усі психічні прояви людини. По Шопенгауеру, свідомість і інтелект є вторинними проявами волі. Воля є не що інше, як свідоме і добровільне підпорядкування незмінним істинам.

Людина, по Шопенгауэру, є вищою ступінню в ієрархії «об’єктивацій», тому що вона наділена розумним пізнанням, і внаслідок цього кожна людина має усю волю до життя, а всі інші люди з'являються перед нею як щось незалежне від її волі, звідси, відбувається егоїзм людини.

На основі розгляду ноосферного простору в сучасній плюралістичній філософській парадигмі, необхідно все ж перейти до розгляду екзистенціальського розуміння вибору життєвого шляху. Головна турбота екзистенції – тривога з приводу дійсності існування: чи несе людина повну відповідальність за своє існування.

2.2. Життєвий шлях як доля в екзистенціалізмі

Основна тема екзистенціалізму - людське існування, доля людини в сучасному світі, віра і невір'я, втрата і знаходження сенсу життя.

Найвідомішими представниками вчення екзистенціалізму були К.Ясперс, Г.Марсель, М.Хайдеггер, а також А.Камю та Ж.-П.Сартр. Вони, зокрема, вважали, що сутність людини може бути осягнута не з допомогою наукових методів пізнання, а лише шляхом певного «осяяння», яке настає в так званих граничних ситуаціях. Саме в таких ситуаціях, коли людина повинна прийняти життєво важливе рішення і здійснити свій вибір, який не може визначитися загальноприйнятими нормами, і про являються ті найважливіші людські якості, що складають її сутність.

В свою чергу в екзистенціалізмі по-новому і досить продуктивно поставлено та вирішено проблему свободи людини, вибору життєвих шляхів. Екзистенціалізм репрезентує іншу, відмінну від раціоналістичної, лінію гуманістичного філософствування, що обумовлюється відродженням інтересу до людини. Стосовно характеристики волі людини в екзистенціалізмі, то варто бачити деякі особливості його релігійного та атеїстичного напрямків. Так, для релігійних екзистенціалістів волю можна знайти тільки лише в Богові. Воля - це пізнана необхідність (Бог), треба пізнати необхідність і примиритися з нею, віддати себе в руки цієї необхідності.

У світогляді Карла Ясперса, екзистенція тотожна волі, що перебуває за межами предметного світу. Воля розташовується в бутті самості, у предметному ж світі для неї не знаходиться ні єдиного місця, де вона могла б поміститися. По Ясперсу, воля - це вид відчуженого стану. Він зв'язує волю зі знанням, законом і говорить, що без останніх не може бути волі. Вибір людини відбувається перед особою Бога, і справжній його вибір - це вибір у собі "образа божого".

Зокрема Мартін Гайдеггер, вважає що не людина володіє волею як властивістю, а навпроти, воля як екзистенціалістське буття наявно споконвічно володіє людиною, і тільки вона гарантує людині і людству співвіднесеність із сущим. Інакше кажучи, сама воля людини — це підстава буття, його допущення, істина сущого. Це значить, що людина в кожнім випадку, що б вона не робила, вона не може не взяти на себе повну відповідальність за своє рішення будь-якої проблеми.

Остання обставина, дозволяє як не можна краще зрозуміти, що для екзистенціалізму воля в кожнім конкретному випадку не може мати іншої мети, крім себе самої. Людина переслідує конкретні цілі, що припускають наявність абстрактного прагнення до волі, але ця воля реалізується в конкретній дії людини бажання волі взагалі заради волі в кожнім окремому випадку.

Воля в екзистенціалізмі з'являється як важкий тягар, який повинна нести людину, оскільки вона особистість і приречена бути вільною — бути сама собою. Звичайно, людина може відмовитися від своєї волі. Але відмовитися від волі — це відкинути свою особистість, що значить надходити і думати так, як надходять і думають усі.

У філософії Жана Поля Сартра людина відмінна від усіх природних істот, саме своєю здатністю вибирати саму себе, бути собою нести відповідальність перед собою за свій вибір. Всі люди вільні, оскільки ніщо не може виключити зі свідомості волю. Воля, відповідно до його поглядів, абсолютна, вона існує у виді дії і діяльності. Отже, бути вільним — це бути самим собою. Людина не має ні природи, ні сутності: вона - це воля, що нічим не визначена. Вона - необмежена сила заперечення - ні добра, ні зла; ні моральна, ні аморальна, але є чистий вибір.

Іншими словами, вибір людини в Ж.П.Сартра не погоджується ні з якими соціальними нормами і встановленнями, але і вибираючи себе, людина одночасно вибирає і все людство. За кожною прийнятою позицією або кожним приватним зобов'язанням можна розрізнити екзистенціальну волю, спосіб вибору себе і визначення усієї своєї долі.

Все ж відмітимо, що пізніше філософ Ж.П.Сартр, як, утім, і всі інші екзистенціалісти аж ніяк не вважали, що воля - це щось анархічне, що вона припускає можливість робити усе, що заманеться. Воля як визначення людини, його екзистенція не залежить від інших, але, як тільки здійснюється вибір або починається дія, людина змушена бажати разом зі своєю волею волі інших людей. Інакше кажучи, людина може поставити своєю метою свою волю лише в тому випадку, якщо вона поставить своєю метою також і волю інших. Людина, у цій системі поглядів, повинна зрозуміти себе насамперед вільною і абсолютно відповідальною за свої вчинки, тому що воля насамперед співвідноситься з відповідальністю.

Іншу думку про сутність свободи волі приводить французький філософ Альберт Камю, у якого абсурд зводить до нуля всі шанси людини на примарну вічну волю, але повертає волю вчинків і надихає на неї. Після усвідомлення абсурду людина розуміє: немає вищої волі, ніж воля бути, єдиної волі, що слугує підставою для істини. В свою чергу, усвідомлення абсурду припускає заміну якості досвіду буття його кількістю. Тобто, важливо не прожити якнайкраще, а пережити якнайбільше. А це, у свою чергу, полягає в тім, щоб відчути своє життя, свій бунт, свою волю якнайсильніше. Почуття абсурду, що виникає в результаті роботи свідомості, дозволяє людині переоцінити свою долю.

Людське буття в екзистенціалізмі, є суть того, що людина не існує просто як окремий індивід, а тільки завдяки спільності взаємного свідомого розуміння "ми". Іншими словами, люди одночасно вільні, і поневолена людина і його вибір, а саме воля і дія обумовлені визначеною ситуацією і буттям інших. Тому справжня воля — воля екзистенціальна — "воля для", і вона починається по ту сторону соціальної сфери, у світі духовного життя особистості. Усе це означає, що воля складається не у визначенні себе через об’єктивні визнані цілі й інтереси суспільства. Воля здійснюється через розширення і навіть універсалізацію особистої відповідальності та через інтерпретацію своєї діяльності в контексті загального взаємозв'язку і долі людської духовності. Ці висновки чітко відтіняють важливу і безсумнівно заслуговуючи увагу ідею удосконалювання особистості людини, що сприяє розвиткові вільного і гідного громадського життя.

2.3. Доля та свобода волі в персоналізмі

Персоналізм (від лат. persona - особистість) в якому особистість визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю, а весь світ — виявом творчої активності вищої особистості.

Персоналісти висувають на перший план не істину суб'єкта класичної філософії, який пізнає людську особистість у повноті її конкретних проявів. Особистість у персоналізмі перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний вияв буття, в якому вольова активність, діяльність збігається з неперервністю існування. Але джерела особистості укорінено не в ній самій, а в нескінченному єдиному началі, яким є Бог.

Представники російського персоналізму М.Бердяєв і Л.Шестов вважали, що всі вчення про людину, які розглядають її у співвідношенні з природою або суспільством, а не саму по собі, недостатні.

Людина як особистість може ствердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, через волю, що переборює і конечність життя, і соціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку вирішується не раціональним шляхом, а завжди виходить з особистості, передбачає спрямування волі, вибір, моральну оцінку.

«Бути особистістю, бути вільним є не легкість, а труднощі, тягар, що людина повинна нести. Від людини суцільно і поруч вимагають відмовлення від особистості, відмовлення від волі, і за це обіцяють йому полегшення його життя. Від неї вимагають, щоб вона підкорилася детермінації суспільства і природи. З цим пов'язаний трагізм життя» – вважає М.Бердяєв [1;С.29-30].

Зазначимо, своєрідність світоглядно-теоретичної позиції М. Бердяєва в тому, що він поклав у основу філософії не буття, а волю. Воля, особистість, творчість лежать в основі його світовідчування і світогляду. Філософ був просякнутий інтересом до людини. Однак, на відміну від інших, мисленник не задовольняється співпереживанням, його хвилює не стільки трагедія людського існування, скільки воля людської особистості і людської творчості. За Бердяєвим воля визнається трагічною, якщо вона складає сутність людини, адже вона виступає як обов'язок; людина поневолена своєю волею. Вона несе тяжкий тягар відповідальності за свої вчинки.

Сам стан вибору може давати людині почуття пригніченості навіть несвободи. Звільнення настає, коли вибір зроблений і коли людина йде творчим шляхом. Тобто, Бердяєв сприймає волю не як легкість, а як труднощі. В свою чергу, зречення від волі створює легкість. Воля породжує страждання, відмовлення ж від волі зменшує страждання. Величезна маса людей зовсім не любить волі і не шукають її. Як, зауважує філософ світ рухається через творчість у напрямку нагромадження та поляризації таких моральних чинників, як добро і зло.

Так, людина - істота парадоксальна, трагічна, суперечлива і зрозуміти її можна тільки у відношенні до того, що вище її самої — у відношенні до Бога. Існування Бога робить людину істотою незалежною, тому що відношення до Бога визначається не як залежність, а як щира воля перед Богом, у звертанні до Бога людина піднімається і перемагає цей світ. Бог є Дух, і зустріч з ним можлива лише в духовному досвіді, у волі, в екзистенціальному спілкування, і ніяк не у світі об'єктивації, де мають місце відчуженість об'єкта від суб'єкта, детермінація ззовні, закриття волі і знищення всякої оригінальності в думках. Саме у творчому акті відбувається звільнення людини від ваги світу об'єктивації, оскільки власне у творчому акті розкривається замкнутість людського існування.

М. Бердяєв показує, що ніхто не може вторгатися в цей універсум без дозволу самої особистості. Людина має набагато більшу цінність, чим нація, держава, а тому в неї є право і борг захищати як особистість свою духовну волю і незалежність від них. Для Бердяєва увесь світ - ніщо в порівнянні з людською особистістю, з єдиною її долею.

Людська особистість детермінована з середини, адже бути особистістю, індивідуальністю — значить визначити своє особливе призначення у світобудові, затвердити повноту єдиного буття в бутті всесвітньому. Однак, оскільки особистість не можлива без любові і жертви, вона не замкнута в собі, вона неминуче припускає вихід із себе до інших людей.

В цілому, можна підкреслити гідність та значимість усякої людської особистості, абсолютної цінності особистості, її справжньої величі і невід'ємних прав на духовну волю і гідні умови життя.