Деструктивність: Чи деструктивна людина за своєю природою?

ВСТУП

Деструктивність це зло чи природність, без якого неможливе існування людини? Адже прийнято вважати, що поняття деструктивності позначає руйнацію, прагнення до псування, неплідність, є протилежною креативності (творчості) [1].

Чи деструктивна людина за своєю природою? А якщо так і ні? Якщо поняття створено людьми лише для класифікації ненормальної поведінки індивіда, спрямоване на руйнування норм, стереотипів, структури суспільства, соціуму. А може, таким чином, людство намагалося зрозуміти свою сутність і визначило поняття деструктивності як деяку руйнівну поведінку, намагаючись викорінити ваду своєї натури? Якщо саме по собі людство без деструктивності не існує? Адже незаперечний той факт, що еволюція є основний закон розвитку будь-якої істоти на Землі. Тоді як відбувається зміна порядку в еволюції? Адже нормально, коли якийсь організм, більш пристосований до виживання, намагається зруйнувати систему, знищити менш пристосовану особину, структуру. Мотиви такої поведінки не носять негативний характер, очевидний зиск від такої поведінки. Може людина не бачить повної картини того, що відбувається при формуванні негативного поняття деструктивності? Руйнуючи будинок ми будуємо новий, більш досконалий... Адже ніхто не заперечує того, що побудувавши нове, ми не зробимо гірше, ніж було. Тупикові гілки еволюції існують. Піддається дослідженню поняття абсолютної деструктивності як щось заздалегідь негативне, як модель зла. Але якщо і в такому разі людство знову засліплене, не бачить далі тимчасової і суто матеріалізованої користі? Рано чи пізно доведеться змінюватися. Доведеться будувати нове, більш досконале. Чи ми всі не прагнемо до кращого?! Як же дійсно прийти до нового? Революція? Тоді революціонер в очах суспільства деструктивний?

Розглядаючи деструктивність щодо індивіда, простежується факт негативного в деяких ситуаціях. При розгляді взаємовідносин виникає питання, про те, хто буде оцінювати результат соціально оформленої дії? Постраждала сторона чи та, яка отримала вигоду. Хто якщо не сам індивід? Виникає відчуття дискомфорту, тривоги, ставлення до будь-якого невідомого, незнайомого, чужого, незрозумілого як негативного. Припустимо ситуацію деструктивності як певну міру психічного розладу (духовного захворювання), діяння націленого на задоволення хворого, і як наслідок, непотрібного бажання особини - руйнувати. Тоді виникне питання про те, чи не є це тією «абсолютно» негативною деструктивністю? Адже немає перспектив розвитку, немає цілей. Як уберегти людство від такого роду діянь? Як не допустити повторення помилки цієї самої абсолютно негативної деструктивності? Відповідь очевидна: отримавши досвід такої поведінки сформувати закони, правила, норми в суспільстві, які не допустять повторення помилки («абсолютно» негативної деструктивності). Виходить, що в такому разі ми пожинаємо плоди цієї «хворої» деструктивності, але маємо позитивний ефект на майбутнє.

Немає ні поганого, ні хорошого в деструктивності, а міра оцінки залежить лише від самої людини. Ми народжені руйнувати. Вид людини розумної вижив, бо став руйнувати природу і продовжує це робити далі. Життя людини це боротьба з природою, зі стихією. Борючись (руйнуючи) ми будуємо, ми будуємо щось нове, більш потрібне для нашого виду. Людина знищувала природу впродовж всього свого існування, чого не робив жоден вид тварин (в таких масштабах). Зрозумівши, що людство зживає деякі види тварин (проявляє деструктивність), воно створило умови і технології, які дозволяють підтримувати існування зникаючих видів. Людство зробило висновки і не допустила прогресію деструктивності. Без такої руйнації чи можливо взагалі говорити про гуманне людство? Виникло б воно, якби жило за правилами природи, як це роблять інші тварини?

Деструктивність це одна із якостей людини, що робить її людиною. Ця якість, очевидно, притаманна кожному. Варто подивитися на дітей в ранньому віці, як вони руйнують побудовані ними замки з піску в пісочниці. Несвідомо вбиваючи метеликів або павучків. А бійки в дитинстві, адже у кожного виникали. Кожна дитина, маючи таку можливість, пробувала розібрати іграшку. Руйнуючи, людина пізнає, руйнуючи людина творить. Перестань людина пізнавати, чи з'являться нові відкриття? Напрошується питання тоді про міри деструктивності, міри або межі після якої деструктивність можна вважати злом або добром. Якщо деструктивність набута якість, то чи варто боротися з нею чи залишити без уваги? Відповідь - нема межі і немає кордонів, всі вони відносні і в будь-якому з випадків міра добра і зла деструктивності залежна від часу, суспільства і доступних для огляду результатів, бо це баланс між творінням і руйнуванням. Далекоглядність мудреця лише зможе охарактеризувати деструктивність, а такі мудреці взагалі є?

В будь-який з оцінок людина і людство (суспільство, громада) досліджує результат діяння деструктивності і вживає заходів. І будь-який з прийнятих заходів позитивний. Відсутність заходів теж нормально. Людство в такому випадку можна порівняти з організмом, який постійно намагається вижити. І будь-який виток розвитку цього організму породжує безліч нових перспектив і шляхів. І нехай навіть виявиться що обраний із шляхів приречений на загибель, тоді просто потрібно дати йому відмерти або зникнути. Такий принцип повністю підпорядковується умовам еволюційного підходу розвитку людини. Актуальність дослідження деструктивності досить гостро повсякчас постає у світовій філософії, що викликає світоглядно-теоретичний інтерес у таких визначних в історії філософії мисленників як Зигмунд Фрейд, Еріх Фромм, Карл Юнг, Альфред Адлер, Вільгельм Штекель,Сабіна Шпільрейн. Об’єкт дослідження – деструктивність як феномен людського буття. Предметом нашої роботи є деструктивність як вчинок, націлений на руйнування. Якщо не оцінювати категорично негативно будь-яке явище, а шукати здорову міру між руйнуванням і творенням, то це можна вважати завданням нашого дослідження.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІ ВИТОКИ ДЕСТРУКТИВНОСТІ

Деструктивність - руйнування, що виходить від людини і спрямоване зовні, на зовнішні об'єкти, або всередину, на самого себе [2].

У психоаналітичної літературі перші уявлення про деструктивності містилися в ранніх, що відносяться до періоду 1910-1912, роботах А. Адлера, В. Штекеля, К.-Г. Юнга, С. Шпільрейн. А. Адлер висловив міркування про властиві людині «агресивний потяг» [3].

Штекель виявив, що в сновидіннях і фантазіях пацієнтів часто виявляються такі мотиви і сюжети, які свідчать про прояв у них ненависті і наявності внутрішньої тенденції до смерті [4].

Юнг виходив з того, що лібідо включає в себе сили, спрямовані як на творення, так і на руйнування. Як було їм зазначено в роботі «Лібідо, його метаморфози і символи», страх невротика перед еротичними потягами може привести до того, що він не захоче брати участь в битві за життя: він душить в собі несвідомі бажання і тим самим робить як би самогубство; «пристрасть знищує саму себе «і, отже, лібідо» є бог і диявол «любов піднімає людину не тільки над самою собою, але також над кордонами її смертності вгору до божественності і в той же час «вона і знищує його» [5].

У 1911р. на засіданні Віденського психоаналітичного товариства С. Шпільрейн висловила ідею про схильність людини до деструктивності, а через якийсь час опублікувала в одному з психоаналітичних журналів статтю «Деструкція як причина становлення», в якій в явній формі висловила своє уявлення про властивий людині деструктивний початок. Присутній на засіданнях Віденського психоаналітичного суспільства З. Фрейд зробив кілька заперечень з приводу захоплення С. Шпільрейн біологічними концепціями. В одному з листів до Юнга (від 21 березня 1912 р.), який був свого часу науковим керівником Шпільрейн, він зазначив дослідницькі здібності молодої дівчини, але в той же час підкреслив, що розглянуте нею деструктивне бажання не може бути ним прийнято, так як воно йому «не до смаку».

В опублікованій статті «Деструкція як причина становлення» Шпільрейн показала, що в процесі статевого акту відбувається руйнування і відновлення організму людини, а почуття відрази, що означають відмову від сексуальної діяльності, відповідають руйнівним компонентам сексуального інстинкту. Апелюючи до клінічних випадків, психічного аутоеротизму Ф. Ніцше і сазі про російською князя Олега, де смерть улюбленого коня обертається смертю князя, який загинув від укусу змії, що виповзла з черепа коня (змія - символ сексуального прагнення, обернулася проти князя Олега), вона наочно проілюструвала дію деструктивних сил в людині. Звертаючись до трагедії У. Шекспіра «Ромео і Джульєтта», а також до різних міфологічних сюжетів, в яких в тій чи іншій мірі відображена проблематика життя і смерті, Шпільрейн продемонструвала наявність деструктивних складових у сексуальності. Все це привело її до таких висновків, згідно з якими «спрямована проти себе любов веде до самодеструкції», розрядка лібідо тісно пов'язана з «потягом до руйнування», «в статевому інстинкті проглядається інстинкт смерті», «становлення - це результат руйнування», а інстинкт розмноження, психологічно складається з двох антагоністичних складових, «в однаковій мірі є інстинктом становлення і інстинктом руйнування». Одним з висновків, до якого прийшла Шпільрейн, звучав наступним чином: «Смерть сама по собі жахлива, смерть на службі сексуального інстинкту, тобто як його руйнівна складова, ведуча до становлення, приносить благо». Висловлені Шпільрейн ідеї про деструкції, інстинкті руйнування і смерті в той час не були сприйняті Фрейдом в належній мірі. Однак, через кілька років, він не тільки назвав її статтю про деструкції як причину становлення багатої думками роботою, а й по суті в якійсь мірі відтворив деякі її аргументи. Це знайшло відображення в його книзі «По той бік принципу задоволення», в якій при обгрунтуванні ідеї про потяг до смерті він послався на статтю Шпільрейн «Деструкція як причина становлення» і визнав, що значна частина його міркувань на цю тему була передбачена в цій статті, де садистський компонент сексуального потягу був названий деструктивним [6].

У роботі «Я і Воно» Фрейд висловив міркування, згідно з яким Над-Я, виступає в якості критичної інстанції, совісті і почуття провини, може розвивати по відношенню до Я таку жорстокість і суворість, яка перетворюється в садизм і нещадну лють. Визнаючи цю обставину, наочно виявляється в практиці психоаналізу на прикладі пацієнтів, які страждають меланхолією, він побачив у Над-Я руйнівний компонент, пов'язаний зі спрямованістю агресії людини не стільки зовні, скільки усередину. У книзі «Невдоволення культурою» Фрейд висловив свою готовність визнати, що в садизмі і мазохізм психоаналітик має справу зі сплавом еротики і деструктивності, спрямованої або всередину, або назовні. При цьому він зауважив, що йому самому не зрозуміло, як він сам і багато психоаналітиків прогледіли широко поширену агресивність і деструктивність «Я згадую, - писав він, - про власний опір при першій зустрічі з ідеєю інстинкту деструктивності в психоаналітичної літературі, пам'ятаю, як довго він тривав, поки я не став біль лояльній до цієї ідеї. Не дивно, що інші її заперечували і заперечують». У роботі «Чому війна?» Фрейд констатував обставину, що найчастіше вчинки людей не є результатом якогось одного-єдиного прояву потягу. Якщо серед людей лунають заклики до війни, то це означає, що у них явний потяг до агресії і руйнування. Розглядаючи ці потяги, він вважав, що при роздумі про дивовижні події в історії важко позбутися враження, ніби ідеальні мотиви були лише приводом для розгулу деструктивних пристрастей, в інших же випадках, як, наприклад, в жорстокості святої інквізиції, «ідеальні мотиви превалювали в свідомості, деструктивні ж давали їм несвідоме підкріплення». Даючи роз'яснення з приводу психоаналітичного розуміння потягу до руйнування, Фрейд підкреслив, що виходячи з клінічного досвіду можна зробити висновок, згідно з яким цей потяг міститься всередині кожної живої істоти та направлений на руйнування його з метою звести життя до стану неживої матерії. Це потяг може бути названий потягом до смерті, на противагу еротичному потягу, представляє собою прагнення до життя. В ім'я збереження свого життя живої істоти доводиться руйнувати чуже життя. Це означає, що потяг до смерті стає руйнівним тоді, коли він прямує назовні і звертається проти зовнішніх об'єктів. Разом з тим, як вважав Фрейд, певна частка потягу до смерті залишається дієвою і всередині живої істоти. У психоаналітичній практиці доводиться мати справу з тим, що у багатьох пацієнтів деструктивний потяг загнаний в глибини їхньої власної психіки. У зв'язку з цим він писав: «Неважко помітити, що у випадку занадто великий активізації цього процесу можна очікувати погіршення здоров'я, в той час як поворот цих деструктивних потягів у зовнішній світ полегшується і діє на них сприятливо».

Виходячи з такого розуміння природи деструктивного потягу, Фрейд прийшов до висновку, що з гуманістичної точки зору цілком зрозуміле бажання позбавити людину його агресивних схильностей є не більш ніж ілюзією і практично нездійсненно. Тому мова може йти не про те, щоб повністю усунути з життя людини його потяг до деструктивності, руйнування, а про те, щоб спробувати відвернути цей потяг від прояву і реалізації в таких крайніх формах, як війни. Для досягнення даної мети необхідно використовувати опосередковані шляхи боротьби з війнами і, зокрема, направити проти деструктивного потягу його одвічного противника, Ерос. Це означає, що даному потягу має протистояти все те, що об'єднує між собою почуття людей. Перш за все маються на увазі зв'язки, засновані на почуттях любові, а також потягів розуму. Не багато психоаналітиків поділяли думки Фрейда про деструктивность. Деякі з них взагалі не сприйняли його «метапсихологічні спекуляції» про деструктивність, агресії, інстинкт смерті, вважаючи за краще обходити мовчанням пов'язані з цим проблеми. Інші піддали критиці подібні теоретичні положення класичного психоаналізу [7].

Райх переглянув ідеї Фрейда про природну агресивність людини, вважаючи, що деструктивність не є споконвічно біологічною і в основі буття людини лежить природна схильність до любові, праці і пізнання. Історія розвитку людства, що супроводжувалася переходом від матріархату до патріархату, привела до того, що сучасна культурна людина перетворилася на сексуально пригнічену істоту з тришарової структурою. Перший (поверхневий) шар характеризується наявністю маски (прояв ввічливості, комунікабельності, самовладання). Другий (проміжний) є штучним продуктом культури з характерним придушенням сексуальності і переважанням садизму, жадібності, заздрості, збочення. Третій (глибинний) являє собою біологічне ядро, з властивою йому природною сексуальністю і товариськістю, стихійної радістю праці і здатністю любити. Мета сексуальної економіки, а в більш широкому плані сексуальної революції полягає, в поданні Райха, у створенні справді людської структури характеру, здатної до саморегулювання, в пробудженні сил глибинного біологічного ядра, де любов, праця і пізнання, як природні джерела буття, повинні керувати мисленням і поведінкою людини. Боротьба, страждання, сексуальну насолоду - необхідні складові життя, і справа в здатності психічної структури людини переживати насолоду і страждання, а також справлятися з ними [8].

Фромм вводить розділення агресії "доброякісної" - філогенетично закладеного імпульсу до атаки (або втечі) у ситуації, коли виникає загроза життю, і агресії "злоякісної" (деструктивності і жорстокості). "Доброякісно-оборонна" агресія необхідна для виживання індивіда і роду, має біологічні форми прояву і затухає, як тільки зникає небезпека. "Злоякісно-деструктивна" агресія властива тільки людині і практично не спостерігається в інших ссавців; за Фроммом, цей вид агресії не має філогенетичної програми і служить біологічному пристосуванню. Фромм піддає критиці розуміння агресивності в інстінктівізмі (окремі положення вчення Фрейда, К.Лоренца тощо) і біхевіоризму (Б.Скиннер та ін.).

Інстинктивні концепції тлумачать агресивність як постійний фактор психічного життя, що має тенденцію накопичуватися і шукати розрядки в деструктивних поведінкових актах ("гідравлічна концепція агресивності"). Біхевіоризм, на думку Фромма, розглядає агресивність лише в контексті візуально спостережуваного поведінки, виключаючи з аналізу цілісну людську особистість. Як результат, бихевіористські концепції не можуть пояснити психічні явища, не обумовлені середовищем, і врахувати мотиви поведінку та імпульси. Фромм вважає, що і інстинктивізм, і біхевіоризм є формами редукціонізму, зводять розуміння людини відповідно або до успадкованих з минулого моделей, або до некритичного відтворення поточних соціальних схем.

В якості альтернативи цим моделям неофрейдист пропонує реформований психоаналіз як вчення про характер і про конфлікти між характерологічними пристрастями, органічно притаманними особистості, і необхідністю самообмеження. Фромм прагне спростувати уявлення про властиві людині від народження деструктивні схильності, використовуючи для цього дані нейрофізіології, психології тварин, палеонтології та антропології. Так, нейрофізіологія показує, що за відсутності внутрішніх або зовнішніх подразників імпульси зон мозку, активізують і стримуючі агресивність, знаходяться в стані рухомої рівноваги (тобто агресивність не діє постійно, а виникає ситуативно). Сам нейрофізіологічний механізм забезпечення захисту життя демонструє неочевидність значущості агресивності, оскільки у фізіології мозку (і в поведінці) не меншу значимість має рефлекс втечі (нервові волокна і центри нападу і втечі розташовані дуже близько). При цьому "інструментальна" агресивність хижаків нейрологічно відмінна від захисної агресивності і у інших тварин не зустрічається; людина ж в своєму філогенезі не була хижаком.

Характерно, що в неволі тварини значно частіше проявляють агресивність, ніж у природних умовах проживання. Причиною цього є скорочення життєвого простору і руйнування структури внутрішньовидових контактів. Проте аналогічні явища в людському суспільстві (аномія), за Фроммом, мають іншу природу і пов'язані не стільки з щільністю населення, скільки із збитковістю соціальної структури, втратою справжніх людських зв'язків і життєвих інтересів. Якщо рішення проблем, пов'язаних з перенаселенням, у тварин має біологічні підстави, то у людини - соціальні та політичні. Антропологічні дані не підтверджують наявність деструктивності і жорстокості у примітивних народів в процесі полювання, а також спростовують тезу про властиві людині прагненні до панування (соціальні відносини таких народів не визначаються командно-підлеглою психологією). Війни первісних народів не мають характеру масових організованих дій, їх ескалація економічно невигідна.

В цілому, за Фроммом, войовничість є функцією цивілізаційного розвитку. Агресивність в суспільстві тим вище, чим вище ступінь поділу праці. Найбільш агресивними є соціальні системи, яким вже властиво поділ на класи. Фромм вважає, що основою перетворення людини в експлуататора і руйнівника стала "революція міст" 4-3 тисячоліть до н.е. Зростання продуктивності і розподіл праці, перетворення прибутку в капітал, необхідність централізованого обліку готової продукції зумовили класове розшарування суспільства. В цей же період виникає власне інститут воєн, спрямований на захоплення цінностей і на подолання політичної та династичної роздробленості. Соціальна система що виникла спочатку була експлуататорська; влада в ній спиралася виключно на силу, страх і підпорядкування. Міська цивілізація стає джерелом жадання влади (садизму) і пристрасті до руйнування життя (некрофілії). Таким чином, деструктивність і жорстокість не є сутнісними рисами людської натури, проте можуть досягати значної сили і поширеності.

Еріх Фромм вважає, що їх пояснення слід шукати не в успадкованому від тваринних предків руйнівному інстинкті, а в тих факторах, які відносяться до специфічно людських умов існування. Так, навіть у формі захисної реакції агресивність у людей зустрічається значно частіше, ніж у тварин. Фромм розглядає ряд видів цієї форми агресивності, "власне людських варіантів її прояву"; їх об'єднують поняття псевдоагрессіі та оборонної агресії. Псевдоагрессія (у вигляді ненавмисної агресії, ігровий агресії і агресії-самоствердження) позначає "дії, в результаті яких може бути завдано шкоди, але яким не передували злі наміри". Оборонна агресія пов'язана у людини з реакціями на загрозі свободи, індивідуальному або груповому нарцисизму, на спробу позбавлення людини ілюзій, а також з конформістським, або "інструментальним", поведінкою. В силу специфіки людського існування вона виявляється сильніше, ніж у тварини: людина реагує не тільки на поточну, а й на можливу загрозу, вона схильна до маніпуляції, керівництва, переконання; людина потребує не тільки у фізичних, а й в психічних умовах виживання - перш за все в "системі координат" і в об'єктах шанування.

Головною умовою зниження оборонної агресії, в силу неможливості зміни її біологічної основи, є, на думку Фромма, усунення з життя як індивідів, так і груп взаємних погроз. Це передбачає в першу чергу створення системи виробництва і розподілу, що забезпечує людям гідні умови буття і виключає або робить непривабливим прагнення до панування однієї групи над іншими. На відміну від оборонної, "злоякісна" агресія не породжується інстинктами і властива тільки людині. Автор стверджує, що вона не потрібна для фізіологічного виживання, але в той же час являє собою важливу складову частину людської психіки. Деструктивність розглядається ним як можлива реакція на психічні потреби, глибоко вкорінені в людському житті, як результат взаємодії різних соціальних умов і екзистенціальних потреб людини. Фромм визначає людину як примата, на початку свого розвитку в за умовах еволюції, коли інстинктивна детермінація стає мінімальною, а розвиток мозку досягає максимального рівня. Відповідно у людини виникають специфічно людські (екзистенційні) потреби, загальні для всіх людей і орієнтовані на подолання свого страху, ізольованості, безпорадності, занедбаності, на пошук нових форм зв'язку зі світом.

За Фроммом, різні способи задоволення екзистенціальних потреб виявляються в таких пристрастях, як любов, ніжність, прагнення до справедливості, незалежності і правди, в ненависті, садизмі, мазохізмі, деструктивності, нарцисизмі. Саме пристрасті є основою мотиваційної сфери людини. Таким чином, "злоякісна" агресія, за Фроммом, є ірраціональною (неконструктивною) варіантом відповіді на екзистенціальні потреби. При цьому Фромм розрізняє "уявну" деструктивність (необумовлені пристрастю до руйнування деструктивні дії, наприклад ритуальні), "спонтанні" форми деструктивності (активізація деструктивних імпульсів при надзвичайних обставинах, наприклад деструктивність в стані екстазу, деструктивність як ідеальна мета) і укорінену в характері деструктивність (садизм і некрофілія). Садизм Фромм визначає як жагучий потяг до необмеженої влади над іншою живою істотою; розвитку садизму сприяє експлуататорська соціальна система і ситуація відсутності "позитивних стимулів" (в якості "клінічного випадку накопичувального садизму" Фромм розглядає Г. Гіммлера, "клінічного випадку не-сексуального садизму "- Й.Сталіна).

Некрофілія, за Фроммом, є пристрасть до руйнування життя і прихильність до всього мертвого. Одним із симптомів некрофілії Фромм вважає властиве техногенному суспільству витіснення інтересу до живого інтересом до артефактів. Розвиток некрофілії зв'язується ним з певними генетичними передумовами, а проте власне характер некрофіла формується під впливом гнітючої, позбавленої радості атмосфери в сім'ї і - в першу чергу - "злоякісними" кровозмісними узами. Прикладом "клінічного випадку некрофілії" Фромм вважав А.Гітлера. Анатомія людської деструктивності, виступила одним з прецедентів багатовимірного психоаналітичного підходу до аналізу соціальної проблематики, сприяла подальшому відпрацюванні методології соціологічного психологізму [9].

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТА ФОРМИ ДЕСТРУКТИВНОГО У КУЛЬТУРНО-АНТРОПОЛОГІЧНОМУ ПРОСТОРІ

ВИСНОВКИ

Деструктивність не може бути виражена ні як негативне поняття, ні як позитивне. Інакше доводиться випускати якісь факти чи наслідки, доводитися ідеалізувати ситуацію, що неприпустимо при формуванні точного уявлення про деструктивності. Деструктивність це не форма прояву агресії людини як стверджує Еріх Фромм, і не концепція негативу згідно Зігмунду Фрейду, а нормальна форма прояву результатів та процесів творення і вчинків людини. Не можливо творіння чогось без попереднього перетворення матерії або духовного. Будь-який процес творіння може бути розглянутий і як процес руйнування. Це аніскільки не суперечить законам збереження енергії, принципам еволюційного підходу.

Деструктивність запропоновано розглядати як вроджена якість людини. Деструктивність відображає іншу сторону творіння людини. Такий підхід дає досить чітке уявлення про те що, творячи блага для себе, людина неволею проявляє деструктивне ставлення до природи. А всілякі утопічні ідеї існування абсолютно гармонійного з природою суспільства неможливі, так-як при формуванні такого суспільства доведеться заплатити чималу ціну, що й демонструє світова практика та історія. Побудовані в релігії ідеї гармонії добра і зла повністю співвідносяться із запропонованою концепцією деструктивності. Деструктивність є міра творчості та навпаки.

Для формування більш стрункої і повної концепції деструктивності людини потрібно проведення наукових і психологічних досліджень. Дослідження в даному напрямку дозволять подивитися на проблеми суспільства в іншому ключі, дозволить, по можливості, уникнути деяких кардинальних заходів лікування психічно хворих людей, дозволить розглянути проблеми суспільства в новому ключі.

Список використаних джерел

1. Психологический глоссарий: Психическое здоровье и защитные механизмы личности [[Електронний ресурс] /Национальная социологическая энциклопедия—Режим доступу : http://vocabulary.ru/dictionary/492/word/destruktivnost

2. Словари русского языка [Електронний ресурс] / Поиск Слов.com—Режим доступу : http://poiskslov.com/word/деструкция/

3. С.Ю. Головин. Словарь практического психолога. [Електронний ресурс] /Национальная социологическая энциклопедия—Режим доступу : http://vocabulary.ru/dictionary/25/word/destruktivnost

4. Социология: Энциклопедия / Сост. А.А. Грицанов, В.Л. Абушенко, Г.М. Евелькин, Г.Н. Соколова, О.В. Терещенко., 2003 г. [Електронний ресурс] /Национальная социологическая энциклопедия—Режим доступу : http://voluntary.ru/dictionary/568/word/destruktivnost

5. В. Яровицкий. 100 великих психологов, 2004 г. [Електронний ресурс] /Национальная социологическая энциклопедия—Режим доступу : http://vocabulary.ru/dictionary/372/word/yung-karl-gustav

6. Крупнейший сборник онлайн-словарей [Електронний ресурс] / Проект разработан при поддержке Российской национальной библиотеки и Международной ассоциации преподавателей русского языка и литературы. —Режим доступу : http://www.onlinedics.ru/slovar/soc/d/destruktivnost.html

7. А. Я. Психология: описания психологических тестов, тестирование он-лайн, тренинги, упражнения, статьи, советы психологов [Електронний ресурс] /А. Я. Психология—Режим доступу : http://azps.ru/articles/soc/soc160.html

8. В. Яровицкий. 100 великих психологов, 2004 г. [Електронний ресурс] /Национальная социологическая энциклопедия—Режим доступу : http://vocabulary.ru/dictionary/372/word/raih-vilgelm

9. Словари и энциклопедии на Академике [Електронний ресурс] / Академик, 2000-2010—Режим доступу : http://dic.academic.ru/dic.nsf/history_of_philosophy/23/АНАТОМИЯ

10. З. Фрейд «Письмо Альберту Энштейну» Вена, сентябрь 1932 [Електронний ресурс] / Библиотека Гумер - гуманитарные науки —Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol /Freid/neizb_v.php