Олег Мойсеєнко 2012-05-03 401.1k

Підсвідоме та прийняття рішень

Поряд зі свідомими формами відображення і діяльності для людини характерні і такі, що знаходяться немов за межею самої свідомості. Терміни «без свідоме», «підсвідоме», «позасвідоме» дуже часто зустрічаються як в науковій та художній літературі, так і в повсякденному вжитку. Людина інколи говорить, що зробила певну дію несвідомо, не керуючись раціонально складеним і детально обміркованим планом майбутніх подій . А іноді, особливо в критичній ситуації, що становить небезпеку життю людини, вона починає діяти немов би на автоматі, наперекір здоровому глузду, але саме такі дії здебільшого і рятують їй життя.

Підсвідоме та прийняття рішень - ілюстрація до статті

ВСТУП

«Кожна нормальна людина насправді
нормальна лише частково»
Зігмунд Фрейд

Психічна діяльність організму людини здійснюється при участі великої кількості спеціальних тілесних складових. Одні із них сприймають оточуючий вплив, другі – перетворюють його в сигнали, будують плани реакції та поведінки, треті – надають поведінці енергію і порив, четверті – приводять в рух м’язи. Вся ця складна внутрішня робота забезпечує активну орієнтацію людського організму у навколишньому середовищі і прийнятті рішень щодо повсякденних задач [3].

Поряд зі свідомими формами відображення і діяльності для людини характерні і такі, що знаходяться немов за межею самої свідомості. Терміни «без свідоме», «підсвідоме», «позасвідоме» дуже часто зустрічаються як в науковій та художній літературі, так і в повсякденному вжитку. Людина інколи говорить, що зробила певну дію несвідомо, не керуючись раціонально складеним і детально обміркованим планом майбутніх подій [8]. А іноді, особливо в критичній ситуації, що становить небезпеку життю людини, вона починає діяти немов би на автоматі, наперекір здоровому глузду, але саме такі дії здебільшого і рятують їй життя. В екстремальних умовах не підготовлена людина не в змозі бачити і оцінити повну картину ситуації, але їй щось підказує і дає енергію діяти по чіткій схемі. Наприклад, коли в багатоквартирній будівлі виникає пожежа певний відсоток жильців навіть не згадає про план евакуації який бачили неодноразово, а підсвідома сила буде штовхати їх до вікон, балконів та на дах.

В представленому прикладі, план евакуації – це підказка, щоб людина змогла прийняти правильне рішення. Якщо озирнутись навкруги, то підказки, що саме необхідно робити людині в тій чи іншій ситуації, знаходяться на кожному кроці: дорожні знаки, світлофори, рекламні плакати, навчальна література. Постає питання, чи в змозі людина сама прийняти рішення не керуючись чужою думкою? Приймаючи повсякденні рішення, може нам і здається, що це ми їх приймаємо, або ж нам так хочеться думати. Насправді, йдучи зранку до ванної кімнати чистити зуби, ми перебуваємо в стовідсотковій впевненості, що це робимо з власної волі, ми самі керуємо своїми діями, але виходить, що ні. З дитинства вчать, що треба чистити зуби, по телевізору йде реклама зубних паст, на рекламних щитах фотографії широких посмішок. Перекрутимо цю ситуацію навпаки. Допустимо, що в дитинстві нам ніхто не говорив про ранкові процедури і навкруги не видно жодного плакату с тюбиком пасти чи білосніжної посмішки. Якщо, хтось скаже, що в такому разі він сам здогадався б щоденно чистити зуби не отримавши за життя ні одної підказки, цікаво чи він сам в це повірить.

Йдеться не тільки про видимі підказки. Якщо задуматись, з самого дитинства люди накопичують багаж чужих уявлень про правильне і неправильне, добро і зло, а потім адаптують ці знання до свого життя. Виникає відчуття, що ми все життя крокуємо по прямому коридору побудованому із суспільних, загальних, але все рівно чужих правил. Але буває і так, що повсякденний особистий досвід знайомить нас з думками, які виникають в нашій голові і невідомо звідки вони беруться. Начебто такого не читав, ніхто не говорив, ніде не бачив, а отже – це наше власне, істинний прояв нашої а не чужої думки в цьому світі. Звідки ж беруться такі думки, з заангажованої повторюваної свідомості чи з глибин нашої індивідуальної неповторної підсвідомості.

Психічна діяльність може знаходитись в фокусі свідомості, а іноді не досягає її рівня (досвідомий чи перед свідомий стан) або спускається нижче і цього порогу (підсвідомість). Поєднання психічних проявів, станів і дій, не представлених в свідомості людини, перебуваючи за межею її розуму, беззвітних і безконтрольних, на даний момент, виражається поняттям підсвідомого. Підсвідоме виступає в ролі, як установка, інстинкт, потяг, то як відчуття, сприйняття, представлення і міркування, то як інтуїція чи гіпнотичний стан або сон, стан афекту чи неосудності. До несвідомих явищ відносять і наслідування, творче натхнення, що супроводжується різким осяянням нової думки, що зароджується немов від внутрішнього поштовху, випадки розв’язання задач, довго не вирішених свідомими зусиллями, випадкові спогади того, що здавалось давно забутим [2].

Можна виділити сім інстинктів: самозбереження, продовження роду, альтруїстичний, дослідження, домінування, свободи та збереження гідності. Інстинкти групуються в діади: діада А включає в себе інстинкти самозбереження і продовження роду, і вона – базова, забезпечує фізичне виживання особини і виду. Діада Б включає в себе дослідницький інстинкт і інстинкт свободи, вона забезпечує первинну спеціалізацію людини. І, нарешті, діада В включає в себе інстинкти домінування і збереження гідності і забезпечує самоствердження, самозбереження людини в психосоціальному плані. Всі разом ці три діади в найзагальнішому вигляді забезпечують адаптацію людини в реальному житті. Інстинкт альтруїзму соціалізує егоцентричну сутність усіх інших інстинктів [1].

РОЗДІЛ 1. АНАЛІТИКА ПІДСВІДОМОГО ТА ПОГЛЯДИ НА ПРОБЛЕМУ СВІТОВИХ ФІЛОСОФІВ

Несвідоме – не містика, а реальність духовного життя. З фізіологічної точки зору несвідомі процеси виконують свого роду охоронну функцію: вони розвантажують мозок від постійного навантаження свідомістю там, де це необхідно. Людський розум тримав би в собі непомірно тяжкий вантаж, якби йому доводилось контролювати кожен психічний акт, кожен рух і дію. Людина не могла б ні результативно мислити, ні результативно діяти, якби всі елементи її життєдіяльності водночас потребували свідомості [2].

Вислів «пізнай самого себе», що належить родоначальнику античної філософії древньогрецькому мислителю Фалесу, що став центральною тезою філософії Сократа, показує, яке велике значення надавалось в стародавньому світі осягненню людиною її духовного життя. При цьому у Фалеса спостерігається розмежування душі і тіла, як не однорідних сутностей людського буття. Головна відмінність душі від тіла, на його думку, заклечається в тому, що душа наділена властивістю розумності, в той час як тіло не має такого атрибуту. Представлення про розумність душі, покладене в основу багатьох філософських систем древності, в більш пізні віки переросло в учення про свідомість психічного життя людини.

В XVII столітті Декарт сформулював тезу про рівноцінність психічного і свідомого. В наступні віки картезіанську лінію відношення всього психічного до свідомого продовжили Брентано, Бунд, а також прихильники раціоналістичного напрямку в філософії, психології, соціології.

Багато мислителів минулого намагалися зрозуміти внутрішнє життя людини, прихований від безпосереднього спостерігача зміст її душі, вродженні і набуті в процесі виховання якості, характеристики, риси характеру індивіда. Їх хвилювало питання про те, яка ж людина насправді: чи являється вона від природи доброю або злою, розумною, здатною контролювати свої дії, чи все ж таки істотою, що не в змозі стримувати свої бажання і пристрасті. Древньокитайський філософ Мен-цзи виступив зі вченням про добру натуру людини, повинній природному руху почуттів, а його співвітчизник Сюнь-цзи видвинув зворотне положення про злу натуру людини, що з моменту народження проникнута ненавистю.

Поступово змінювався зміст понять добра і зла, зміщувались акценти в напрямку розвитку природних і набутих якостей людини. Однак питання, добра людина від природи чи зла, чим вона керується в своїх діях, богом чи дияволом, а можливо ще чимось, постійно збурювали філософську свідомість. В залежності від рішення цього питання виникали різні концепції людини, висовувались обґрунтування сутності людської природи, пред’являлись виняткові вимоги до слідування моральним нормам поведінки індивіда в суспільстві.

Дилема добра і зла ставила мислителів перед проблемою співвідношення розуму і пристрасті, інтелекту і почуттів, свідомих бажань і неявних потягів. Уже давньогрецькі філософи примітили, що душу людини неможливо звести лише до розумного початку. Згідно з Платоном, в душі кожної людини невидимо затаїлось дике, звірине начало, яке під впливом ситості і хмелю, відкинувши весь сором і розум, прагне до вдоволення своїх капризів. Навіть в тих, хто на перший погляд здається розумним, стриманим і добродієм, таїться «Якийсь страшний, дикий і беззаконний вид бажань таїться всередині кожної людини, навіть у тих з нас, що здаються цілком помірними; це-то і виявляється в сновидіннях.»[7] Для Платона відповідь на дилему була однозначною: розум може і повинен взяти під контроль пристрасті, він здатен здійснити контроль над бажаннями із ірраціонального початку душі.

В історії філософії важко знайти такого мислителя, що заперечував би можливість проявів нестримних бажань. Декарт писав про тотожність свідомого і психічного, в останні роки свого життя все ж таки звернувся до досліджень поривів людської душі. В трактаті «Пристрасті душі» він не тільки намагався дати класифікацію пристрастям, але і написав про боротьбу між «нижньою» частиною душі, названою їм «чуттєвою» і «верхньою» її частиною – «розумною».

За переконаннями Декарта, людина набуває абсолютну владу над душевними поривами через свою волю. Але були мислителі, які вважали, що пристрасті людини не піддаються розумовому контролю: розум не здатен в своєму прагненні стримати натиск прагнень, єдине, на що він здатен – це усвідомити свою неспроможність їх контролювати. Проти абсолютизації влади розуму над душевними потягами виступив і Спіноза, даючи ствердження, що ця влада не безумовна. Більш категоричну позицію по даному питанні зайняв Юм, стверджуючи, що «розум є і повинен бути лише рабом афектів і не може претендувати на будь-яку іншу посаду, крім служіння і покори їм».

Проблема співвідношення розуму до пристрастей постійно піднімалась в філософії та психології і подальшому, потроху переміщуючись в площину розгляду взаємовідносин між свідомим і підсвідомим сприйняттям, ідеям, прагненням, мотивам поведінки людини.

В філософії Лейбніца, ця проблема ставилась в зв’язку з розглядом так званих «малих», «непомітних сприймань», яких людина не усвідомлює. Він зробив спробу проникнути в внутрішній світ людини, розрізнюючи в особистості область явищ «Я» і область свідомості «Я». Представлення Лейбніца про несвідомі психічні акти знайшло відображення в ряді філософських систем, в яких проблематика несвідомого психічного стала об’єктом самої пристальної уваги. Відгуки такої думки містяться в роботах Канта, Гегеля, а також в філософських міркуваннях Шопенгауера, Ніцше.

Перед І. Кантом проблема несвідомого оголила свою гостроту у зв'язку з допущенням їм можливості існування в душі людини "неясних" уявлень, що доставляють тривогу розуму, який намагається підпорядкувати їх своєму впливу, але не завжди здатен «позбутися від тих нісенітниць, до яких його приводить вплив цих уявлень…». Якщо припустити можливість існування даних уявлень, виникає питання: як людина може знати про них, якщо вона їх не усвідомлює? Таке питання було поставлено в свій час Локком, і саме на підставі цього, як вважає Кант, англійський філософ прийшов до заперечення наявності в душі людини "неясних" уявлень. Згідно ж Канту, хоча безпосередньо людина і не усвідомлює подібних уявлень, проте опосередковане упізнання їх можливо.

Філософські міркування про несвідоме мали місце і в Гегеля. У гегелівській «Філософії духу» розгляд несвідомих актів духу співвідносилося з освітленням чогось темного «несвідомої схованки», в якій «зберігається світ» нескінченно багатьох образів і уявлень без наявності їх у свідомості. При цьому Гегель докладно простежує, як саме образи і уявлення, що дрімають в глибинах людської істоти, піднімаються на поверхню свідомості, включаючись в життєвий досвід людини. Щось зовні схоже має місце і в психоаналітичному вченні Фрейда. Деяка схожість з гегелівському розумінням "несвідомого схованки" людської душі виявляється і в філософських міркуваннях одного з послідовників Фрейда – Юнга, який приділяв особливу увагу процесу сходження образів, уявлень, "стародавніх опадів душі" на поверхню свідомого "Я". Опис блукань "несвідомого духу" носило у Гегеля раціональний характер. Воно органічно вписувалося в раціональні конструкції гегелівської філософії. Але була й інша лінія у філософії, де проблема несвідомого розглядалася в ірраціональному плані. А. Шопенгауер, який виступив з критикою гегелівського раціоналізму, в своїй головній філософській праці «Світ як воля і уявлення» висунув вчення, згідно з яким початком всього сущого є несвідома воля, а першим фактом свідомості – уявлення. У розумінні Шопенгауера, саме несвідома воля створює реальні об'єкти, які за допомогою подання стають доступними людській свідомості. Звідси висновок Шопенгауера про зверхність несвідомого над свідомістю: «Несвідоме – це споконвічне і природний стан всіх речей, отже, вона є тією основою, з якої, в окремих родах істот, як вищий колір її, виростає свідомість: ось чому несвідоме навіть і на цій вищій сходинці все ще переважає».

До аналогічних висновків приходить і Ф. Ніцше, для якого «несвідомість є необхідна умова всякого досконалості». Але на відміну від Шопенгауера, несвідоме у Ніцше не має глобальних характеристик, так як для нього не існує поняття онтологічного несвідомого. Ніцше апелює безпосередньо до людини, постулюючи тезу про властивої людській істоті несвідомої «волі до влади», яка є рушійною: силою як будь-яких людських діянь, так і історичного процесу в цілому. Питання ж про співвідношення свідомого і несвідомого вирішується у Ніцше в шопенгауеровском дусі: свідомість людини індиферентна, вона засуджена, можливо, взагалі зникнути, поступитися місцем цілковитого автоматизму, бо по відношенню до несвідомого свідомість відіграє вторинну роль. Ці погляди Ніцше були використані фрейдистами при конструюванні своїх теорій, Відлуння його ідей знаходять відображення в психоаналізі самого Фрейда, а таке основне поняття його філософії, як «воля до влади», стало одним з центральних пунктів індивідуальної психології А. Адлера.

Проблеми несвідомого розглядаються і в роботах Е. Гартмана, а його об'ємна праця «Філософія несвідомого» (1869) цілком присвячена даній проблематиці. Німецький філософ не обмежився аналізом психічного несвідомого, а спробував, подібно Шопенгауеру, хоча і в іншій формі, перевести це поняття в онтологічний зріз. У його теорії-«метафізиці несвідомого» – несвідоме виступає як невід'ємний елемент людської психіки, джерело життя і її рушійна сила.

В гартманівській філософії містяться всі елементи, що пізніше увійшли до психоаналітичного вчення Фрейда: це – визнання важливості несвідомого в життєдіяльності кожної людини, виступ проти відомості психіки тільки по свідомих актам, підкреслення ролі несвідомого у творчому процесі особистості, спроба осмислення тих складних взаємозв'язків між свідомістю та несвідомим, які існують у внутрішньому світі людини, але далеко не завжди усвідомлюються їм. У філософії Гартмана піднімається питання про можливість усвідомлення несвідомого, що стало предметом спеціального розгляду в психоаналітичному вченні Фрейда. У цьому плані для обох мислителів свідомість людини видається більш важливим, ніж несвідоме. Принаймні гартмановская філософія зовні орієнтована на необхідність розширення сфери свідомого, розуму.

Розв'язувана на філософському рівні, проблема змісту психічної реальності абсолютно чітко виявила, таким чином, полярні позиції, займані різними теоретиками: традиційну точку зору, згідно з якою у змісті психіки немає нічого, чого не було б у свідомості, і точку зору, що визнає, що в психіці людини поряд зі свідомістю є сфера несвідомого, яка за своїми масштабами значно перевершує область свідомого. У другій половині XIX століття ця остання широко проводилася не тільки філософами, але і в роботах дослідників природи. Таким чином до початку XX століття було підготовлено грунт для виникнення такого вчення, як психоаналіз, який поставив проблему несвідомого в центр своїх теоретичних і практичних досліджень.

РОЗДІЛ 2. ЗИГМУНД ФРЕЙД. ПРАКТИЧНИЙ ВПЛИВ ПІДСВІДОМОСТІ НА ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ

Давно було помічено, що людина нерідко не усвідомлює сенс і значення мотиву своєї поведінки. А якщо при цьому попросити пояснити свою поведінку, то вона часто називає такі причини, які не відображають її справжніх намірів. Багато вчинків людини, якщо вона згодом замислюється над ними, виявляються загадковими не тільки для оточуючих, але й для неї самої. Не дивно тому, що мотиваційна діяльність індивіда, рушійні сили, які стоять за його вчинками, причини, які спонукають його чинити так, а не інакше, завжди привертали увагу допитливих умів людства, які прагнули осягнути сутність людської природи. Не міг пройти повз розгляд прихованих мотивів поведінки людини і Фрейд. Аналіз людської поведінки став для нього одним з найважливіших аспектів осмислення динаміки психічної діяльності і логіки несвідомих конфліктів, що розгортаються в глибинах особистості[4].

На противагу теоретикам, які причину людської поведінки намагалися відшукати у зовнішньому середовищі, що викликає відповідну реакцію людського організму, засновник психоаналізу звернувся до внутрішніх стимулів, під впливом яких, на його думку, приходять в рух всі психічні процеси, що зумовлюють мотиваційну структуру поведінки людини. Найбільш прийнятним в цьому сенсі Фрейду уявлялося поняття несвідомого потягу, яке він як умовне допущення і поклав в основу мотивації поведінки людини. Поняття несвідомого потягу стало в його теорії тим реально-значущих концептом, за допомогою якого пояснювалася еволюція всього живого від примітивного організму до високорозвиненої психічної організації людини. Можна з упевненістю стверджувати, що біля витоків сучасної психології стоять погляди видатного австрійського психоаналітика Зигмунда Фрейда. Його по праву називають «батьком» сучасної психології. Центральним у ранньому описі особистості в поглядах Фрейда була концепція неусвідомлюваних психічних процесів. Однак на початку 20-х років Фрейд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три структури: ід, его і суперего.

Слово «ід» походить від латинського «воно» і, по Фрейду, означає виключно примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості. Ід повністю функціонує в несвідомому і тісно пов'язане з первинними потребами (їжа, сон, дефекація), які наповнюють наше поводження енергією. Згідно Фрейду, ід – щось темне, біологічне, хаотичне, яке не знає законів, не підкоряється правилам. Ід зберігає своє центральне значення для індивідуума протягом усього його життя. Будучи найстарішою вихідною структурою психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя – негайний виплеск психічної енергії, виробленої біологічно обумовленими прагненнями (особливо сексуальними й агресивними). Негайна розрядка напруги отримала назву принцип задоволення. Ід випливає з цього принципу, висловлюючи себе в імпульсивній, себелюбній манері, не звертаючи уваги на наслідки для інших і всупереч самозбереженню[4].

Фрейд описав два механізми, за допомогою яких ід рятує особистість від напруги: рефлекторні дії і первинні процеси. У першому випадку ід автоматично відповідає на сигнали збудження і, таким чином, відразу знімає напругу, що викликається подразником. Коли рефлекторна дія не може знизити напругу, вступає в дію інша функція ід, звана первинним процесом подання. Ід формує психічний образ об'єкта, спочатку пов'язаного з задоволенням основної потреби. Інші приклади первинного процесу подання виявляються в сновидіннях, галюцинаціях або психозах.

Первинні процеси – нелогічна, ірраціональна і фантазійна форма людських уявлень, що характеризується нездатністю придушувати імпульси і розрізняти реальне і нереальне, "себе" і "не-себе". Складність поведінки відповідно до первинних процесів полягає в тому, що індивідуум не може знайти розбіжності між актуальним об'єктом, здатним задовольняти потребу, і його образом. Наприклад, між водою і міражем води для людини, що бреде по пустелі. Тому, стверджував Фрейд, для немовляти є нездійсненним завдання навчитися відкладати задоволення своїх первинних потреб. Здатність до відстроченого задоволення вперше виникає, коли маленькі діти розуміють, що, крім їх власних потреб і бажань, є ще й зовнішній світ. З появою цього знання виникає друга структура особистості, его[4].

Его (від лат. "Ego" - "Я") – це компонент психічного апарата, відповідальний за прийняття рішень. Его прагне виразити і задовольнити бажання ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. Его отримує свою структуру і функцію від ід, еволюціонує з нього і запозичує частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечити безпеку і самозбереження організму. Наприклад, голодна людина в пошуках їжі повинна розрізняти образ їжі, що виникає в уяві, і образ їжі в реальності. Тобто людина повинна навчитися діставати і споживати їжу перш, ніж напруга знизиться. Ця мета примушує людину вчитися, думати, міркувати, сприймати, вирішувати, запам'ятовувати і т.п. Відповідно его використовує когнітивні і перцептивні процеси в своєму прагненні задовольняти бажання і потреби ід. На відміну від ід, природа якого виражається в пошуку задоволення, его підпорядковується принципу реальності, мета якого – збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдена можливість досягти розрядки відповідним способом або будуть знайдені відповідні умови у зовнішньому середовищі[4].

Для того, щоб людина ефективно функціонувала в суспільстві, вона повинна мати систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийняті в його оточенні. Все це набувається в процесі «соціалізації»; мовою структурної моделі психоаналізу – за допомогою формування суперего (від лат. "Super" - "понад" і "ego" - "Я"). Суперего останній компонент особистості, що розвивається. З точки зору Фрейда, організм не народжується з суперего. Будучи морально-етичною силою, суперего є наслідком тривалої залежності дитини від батьків. Воно починає проявлятися, коли дитина починає розрізняти, що «правильно» і «неправильно»[4].

Фрейд розділив суперего на дві підсистеми: совість і его-ідеал. Совість включає в себе здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини. Заохочувальний аспект суперего – це его-ідеал. Він формується з того, що значимі люди схвалюють або високо цінують. І, якщо мета досягнута, викликає почуття самоповаги і гордості. Суперего вважається повністю сформованим, коли батьківський контроль змінюється самоконтролем. Суперего, намагаючись повністю загальмувати будь-які суспільно засуджувані імпульси з боку ід, намагається спрямовувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках. Тобто, воно намагається переконати его в перевазі ідеалістичних цілей над реалістичними.

Зупинимось на більш детальному розгляді процесів несвідомого. В нас йдуть несвідомі процеси і зберігаються пласти досвіду, недоступні нашій свідомості. Досвідчений психоаналітик може частково реконструювати їх за фрагментами сновидінь, порушень поведінки у повсякденному житті: обмовками, помилковими діями, забутими намірами, продуктами творчості.

Фрейд ввів поняття «психологічного захисту» – системи механізмів самообману, що дозволяють нам не усвідомлювати того, чого не хочеться, наприклад власних бажань, несумісних з думкою про себе. Ці механізми детально описані самим Фрейдом і його учнями. До них, зокрема, відносяться проекція (приписування іншим того, чого не хочеться визнавати в собі) і сублімація (реалізація лібідозних бажаннь в символічній формі, наприклад через гумор і в художній творчості). Вся культура людства, в тому числі мистецтво і релігія, є, по Фрейду, продуктами сублімації. Про саме життя, він так сказав: «Нам хочеться існувати, ми боїмося небуття, і тому вигадуємо прекрасні казки, в яких збуваються всі наші мрії. Невідома мета, що чекає нас попереду, політ душі, рай, безсмертя, бог, перевтілення – все це ілюзії, покликані підсолодити гіркоту смерті».

Як зароджується несвідоме? – Це питання також варте уваги. Несвідоме виникає в дитинстві людини. Практично кожен згадує з раннього дитинства тільки уривчасті деталі нічого не значущих сцен, цілком забувши ті події, які тоді були для нього важливіше за все. Ці власне дитячі душевні сили, які не сприймаються свідомістю дорослого, не можуть безслідно зникнути. У психічному світі також панує закон збереження енергії, інфантильне, витиснуте зі свідомого душевного життя, не зникає, воно утворює той центр, навколо якого кристалізується несвідоме душевне життя. Наслідком такого становища була б безкінечна боротьба; свідомість, яка повинна оброблювати отримані враження від зовнішнього світу, була б цілком зайнята сприйняттям цієї психічної боротьби, і психічний баланс був би порушений. Тільки витіснення пережитих форм задоволення з поля зору свідомості дає можливість зберегти свідомість для подальшого сприйняття й утримати психіку в рівновазі. Описане, ніщо інше – як ядро, але не весь його обсяг. На шляху свого розвитку людині доводиться відмовлятися більш всього в сексуальній сфері, і цій відмові найважче всього знайти заміну в житті, але зміст несвідомого утворюють і інші, не реалізовані бажання. Наслідком невдалого витіснення невиконаного в підсвідомість – є невроз. Але у емоційно здорових людей, при сприятливих умовах сну, невиконані бажання в певний момент вступають у зв'язок з дитячими спогадами, коли заборон не існувало, і з цього поєднання виникає сновидіння. Виходить, якщо людина часто бачить сни, значить вона весь час відмовляє собі в чомусь, а коли не бачить взагалі – або ж реалізовує свої бажання ігноруючи супер-его(можливо воно відсутнє), або ж має розлад психічного апарату[6 5].

Слід згадати відомий психологічний механізм, який робить можливим розподіл психологічного матеріалу між свідомим і несвідомим. При зіткненні двох антогоністів, наприклад при протиставленні любові і ненависті, коли обидва почуття спрямовані на один і той же об'єкт, більш слабке має піти у підсвідомость. Несвідоме бажання впливає в певному напрямку на найважливіші процеси душевного життя.

Підсвідомості як психічне явище - це специфічне відображення дійсності, вираз потреб організму і переживання певної модальності; воно здатне до розрізнення, вибору, творчості, вгадування. Це наше приховане, але в той же час істинне, горде таке що не потребує маски моралі справжнє єство.

Несвідоме не аморфне. Воно має структуру, елементи якої пов'язані між собою. Розглянемо послідовно деякі структурні компоненти. Почнемо з відчуттів. Ми відчуваємо все, що діє на нас. Але далеко не все стає при цьому фактом свідомості. Можливе утворення умовних рефлексів на різні подразнення внутрішніх органів, які доходять до кори головного мозку, але не перетворюються на відчуття. Існують підсвідомі відчуття. Якби на різноманітні впливи людина могла б реагувати тільки усвідомлено, вона не впоралась би з подібним завданням, будучи не в змозі миттєво переключатися з одного впливу на інший, або тримати у фокусі своєї уваги незліченні подразники. На щастя, ми маємо здатність відключатися від одного впливу і зосереджуватися на іншому, не помічаючи третього.

Наприклад, прокидаючись вранці ми не тільки машинально чистимо зуби, а й робимо довгий ряд інших дій. В житті у людини формуються складні звички, навички та вміння, в яких свідомість одночасно і присутня і відсутня, залишаючись як би нейтральною. Будь-яка автоматизована дія носить неусвідомлений характер. Автоматизація різноманітних функцій становить необхідну особливість перебігу психічних процесів. Автоматизми відточуються і полегшують багато видів діяльності, в ряді розумових і практичних дій обслуговують вищі форми свідомої діяльності. Звичка поширюється на всі види діяльності. Свідомість, здійснюючи як би сумарне самоспостереження, в будь-який момент може взяти під контроль автоматизовану дію, зупинити її, прискорити або уповільнити.

Людська діяльність свідома щодо тих результатів, які спочатку існували в задумі, поставлені за мету. З усієї суми наявних знань у певний момент у фокусі свідомості виділяється лише мала їх частка. Про деякі відомості, що зберігаються в мозку люди навіть не підозрюють. У регулюванні поведінки людини грають важливу роль певні враження, отримані в ранньому дитинстві, і міцно вкарбованих в глибинах неусвідомленої психіки.

Також однією з форм прояву несвідомого є установка. Цей психічний феномен, спрямовує хід думки і почуттів особистості. Установка – цілісний стан людини, що виражає динамічну визначеність психічного життя, спрямованість особистості на активність у певному виді діяльності, загальний нахил до дії. Якщо у людини погана репутація, то будь-які її вчинки викликають підозру. Іноді установка приймає негнучкий, стійкий, навіть нав'язливий характер, який називають фіксацією.

Розрізняються два типи установок: загальна і диференційована. Загальна установка виникає щодо великих класів явищ, диференційована – по відношенню до окремих об'єктів. Установка лежить в основі цілісності та послідовності поведінки людини, визначає норму її реакції. Установки можуть бути пов'язані з різними компонентами діяльності. Смислові установки визначають особистісний сенс конкретних об'єктів, явищ, готовність діяти по відношенню до значимого об'єкта певним чином. Цільові установки забезпечують стійку спрямованість дій, вони виражаються в тенденції до завершення дії за будь-яких обставин, що іноді може призвести до негнучкості поведінки. Операційні установки забезпечують психофізіологічну преднастройку індивіда на вчинення дії певними способами, послідовною системою звичних операцій з використанням звичних для людини засобів. Глибинні механізми функціонування багатьох психологічних проявів тісно пов'язані з концепцією установки. Так, упередження, або поняття «свій-чужий» спираються на підсвідомо сформовані у людини внутрішні норми. Від цієї норми йде зазвичай неусвідомлюваний відлік спостережуваного «відхилення» – тобто оцінка ситуації, як нормальної або девіантної (патологічної, ворожої і т. п.). Феномен установки пояснює, як зміщується внутрішній еталон, що забезпечує здатність людини адаптуватися до мінливих соціальних і психологічних умов середовища, так і такі явища, як упередження, ксенофобія, націоналізм[2].

Багатою сферою несвідомого душевного життя є ілюзорний світ сновидінь, в якому картини реальності, як правило, розірвані, не зчеплені ланками логіки. Відомо, що піддавшись гіпнозу людина певний час утримує в своїй свідомості складні інструкції і реалізує їх в об'єктивних умовах, тобто за вказівкою гіпнотизера. Деякі люди мають здатність навчатися уві сні, причому таку здатність можна розвинути шляхом навіювання та самонавіювання. Навіювання ззовні діє тільки тоді, коли стає самонавіюванням. Це перерозподіл внутрішніх значимостей. Як уже говорилося людина може приймати чужі думки за власні і оточуюче середовище, тільки сприяє цьому. Всі чули мабуть не одноразово фразу менталітет? З тим визначенням цього слова, що дає словник, в принципі можна погодитися, але можна і доповнити тим, що суспільство робить з людини ту особистість, яка може в ньому вижити. Або ж людина надіває маску свідомого громадянина суспільства. Другий варіант здається більш реальним, адже змінивши суспільство людина не змінюється в плані підсвідомості, в ній міняється свідомість, цінності, предмети які вона обдумує, змінюється маска. Всі ми носимо маски ховаючи своє єство, бо не в змозі з ним справитися.

Пізнавши структуру психіки спробуємо дати відповідь, як же все-таки людина приймає рішення: свідомо, підсвідомо, чи в залежності від ситуації вибирає джерело. Візьмемо статтю опубліковану в журналі «Наука і життя», №11 за 1978 рік.

В Центральному науково-дослідному інституті судової психіатрії імені В. П. Сербського був проведений такий експеримент. Кожен з 20 випробуваних – люди у віці від 18 до 40 років з нормальним зором – по черзі потрапляли в темну кімнату.

На телевізійному екрані їм показували картинки з паузою в одну секунду. Картинки були прості: стрілка, геометрична фігура, буква російського алфавіту. Як тільки на екрані з'являлася буква, спостерігач повинен був натиснути кнопку. За допомогою електронної обчислювальної машини, з точністю до тисячної частки секунди реєструвався час між появою букви на екрані і натисканням кнопки. Цей час називають прихованим періодом рухової реакції. У всіх здорових людей він приблизно однаковий.

Ще одна дуже важлива деталь досліду. Стрілки на екрані мали різний нахил до горизонту: іноді це був кут в 20 градусів, а іноді – в 50 градусів. Картинки чергувалися без певного порядку, але завжди після стрілки з нахилом в 20 градусів йшла літера, а після стрілки, нахиленої на 50 градусів, на екрані з'являлася геометрична фігура. Інакше кажучи, нахил стрілки служив свого роду попередженням: ще до появи букви спостерігач міг дізнатися, чи потрібно буде натискати на кнопку. Різниця в нахилі стрілки практично відразу відображалася в свідомості спостерігача, і люди швидко засвоювали це попередження. Тому до кінця досліду прихований період реакції, те, що іноді називають «мертвим часом», помітно скорочувався – від 298 мілісекунд (мілісекунда в тисячу разів менше секунди) до 250 мілісекунд.

Якщо такі досліди повторювалися, то через кілька днів такого тренування «мертвий час» у спостерігача скорочувався майже на 90 мілісекунд. Потім проводилася друга серія дослідів. У них все залишилося, як і в попередньому, тільки різниця між нахиленими стрілками становила вже не 30 градусів, а всього лише 5 градусів: перед буквою показували стрілку, нахилену на 30 градусів до горизонту, а перед геометричною фігурою на екрані з'являлася стрілка, нахилена під кутом 35 градусів.

Абсолютно ясно, що людина не здатна усвідомити таку невелику різницю в нахилі маленьких стрілок, які з'являються на екрані телевізора, віддаленому від спостерігача на два метри. Якщо в першому досліді нахил стрілки служив свідомим стимулом в прийнятті рішення – натискати або не натискати кнопку, то в другому досліді такого стимулу ніби не існувало: подразник знаходився за порогом чутливості випробуваного. І тим не менш експеримент показав, що і в цих дослідах прихований період рухової реакції скорочувався. Коли на екрані проходили перші картинки, «мертвий час» дорівнював 325 мілісекундам, до кінця досліду, тобто через сто демонстрацій, він скоротився приблизно на 50 мілісекунд.

Дослідники зробили висновок: незначна різниця в нахилі стрілок (всього 5 градусів) служить підсвідомим стимулом, і підсвідомість приймає рішення замість свідомості.

А що станеться, якщо повторити дослід на наступний день? Ніякого тренування в цьому випадку не спостерігається: знову до початку експерименту «мертвий час» дорівнює 325 мілісекунд, а через 100 показів він знижується. Цей дослід показав, що можна виробити тимчасовий зв'язок за допомогою неусвідомленого подразника, підсвідомого зорового стимулу.

Розглянемо тепер як побудована ціла система підтримки прийняття рішень людиною. Задачі вирішувані за допомогою інформаційних технологій, знаходяться в межах від структурованих (повторних і одноманітних, з завчасно виробленою процедурою, детально описуючою алгоритм отримання рішення) до неструктурованих, для яких описання процесу отримання рішення неможливо. Щодо останнього, це так звані динамічні процеси, протікання яких в часі важко передбачити.

Більшу частину життєвих процесів складають слабо структуровані задачі, рішення яких пов’язане з визначенням кількісних і якісних змінних. Це призвело до створення програмних систем, основаних як на традиційних методах алгоритмічної обробки даних, так і на методах створення і використання бази знань. Найбільш плодовитими програмними системами для вирішення таких задач являється нова програмна технологія, пов’язана з розробкою експертних систем (ЕС) і системи підтримки прийняття рішень.

Під системою підтримки прийняття рішень (СППР) розоміються людино-машинні системи, які дозволяють іншим особам, приймаючим рішення, використовувати діні і значення об’ктивного і суб’єктивного характеру для вирішення погано сформульованих проблем[6].

СППР потребує трьох первинних компонентів: моделі управління, керування даними для збору і ручної обробки даних і керування діалогом для полегшення доступу користувача до СППР. Користувач взаємодіє з системою через графічний інтерфейс, вибираючи конкретну модель і набір даних, які необхідно використати, а потім СППР представляє результати користувачу через користувальницький інтерфейс[6].

Модель керування і управління даними діють, в основному, непомітно і варіюють від простої моделі до надскладної комплексної моделі планування, основаної на математичному програмуванні. Найбільш обширною сферою практичного використання СППР є планування і прогнозування для різних видів управлінської діяльності.

Характеристика систем підтримки прийняття рішень:

  • не виключають гнучкість користувачів у конкретному питанні, адаптивність і швидку реакцію;

  • допускають, щоб користувачі керували входом і виходом із системи;

  • оперують з невеликою допомогою професійних програмістів або без неї (СППР на штучному інтелекті);

  • забезпечують підтримку для рішень і проблем, які не можуть бути визначеними достроково (прогнозування, побудова моделі поведінки);

  • використовують складний аналіз і інструментальні засоби моделювання.

СППР мають велику аналітичну потужність, в порівнянні з іншими системами: вони побудовані з рядом моделей, спрямованих саме на аналіз даних. Системи підтримки інтерактивні; користувач може змінювати допущення і включати нові отримані дані.

Процес прийняття рішень людиною, як блоком прийняття рішень(диспетчер) в СППР, має чотири стадії:

  • розпізнання або осмислення – складається із ідентифікації і розуміння проблем: чому проблеми виникають, де і з яким результатом їх вирішують. Традиційні управлінські інформаційні системи (УІС), які слугують джерелом великої кількості різнорідної детальної інформації (довідники), можуть допомагати класифікувати проблему, особливо якщо в системі підтримки вона є винятком;

  • проект або обміркування – в ході прийняття рішення людина, приймаюча рішення, продумує можливі традиційні і альтернативні варіанти вирішення проблеми. Малі системи СППР ідеальні на цій стадії прийняття рішень, тому що вони оперують на простих моделях, можуть бути бистро розвитими і працювати з обмеженими даними;

  • вибір – заключається в підборі рішень серед альтернатив. На цьому етапі може виникнути необхідність використання великої системи СППР, щоб оперувати з більш обширними даними відносно ряду альтернатив і підключення комплексних аналітичних моделей, щоб компенсувати затрати, наслідки і можливості;

  • реалізація – на протязі виконання рішення керуючий може використовувати систему повідомлень, яка компілює доклади відносно прогресу конкретного вирішення. Системи підтримки виконання можуть бути як складовою повномасштабної управлінської інформаційної системи так і окремими, меншими системами, такими, як програмне забезпечення планування на основі мікроконтролерів.

ВИСНОВКИ

Описана структура системи прийняття рішень, є не що інше, як програмно-апаратна реалізація розумових процесів людини. Як бачимо, навіть на програмному рівні системи, що виконують «свідому» обробку даних не є повноцінними. Повномасштабні СППР включають базу знань, репозиторій «образів» результати минулих експериментів. Із аналітичного апарату в цей сховок витісняється інформація, яка не є значимою на даний момент, але може бути корисною в майбутньому. Виходить, що не тільки у живої людини, але і у машини, частка «свідомого» мізерна у порівнянні з «підсвідомим». Спробуємо дати власне визначення цим поняттям, провести зрозумілу аналогію. Порівняємо весь розум людини зі скляною коробкою, що знаходиться на підставці в окремій кімнаті. Через неї добре буде видно стіни, підлогу меблі…Вона як людська свідомість, що поглинає і відображує оточуючу реальність. Помістимо тепер в цю коробку пустий чорний мішок із зав’язкою. Коли наша скляна коробка буде весь час знаходитись на одному місці, через неї не поступає ніякої іншої інформації крім статичного оточення, то мішок на дні майже непомітний і його навіть можливо виключити. Тобто і людина перебуваючи в одній і тій же обстановці не зазнаючи динамічних впливів може тримати всю накопичену інформацію і свої міркування в собі, в своїй свідомості не витісняючи їх в підсвідоме.

Якщо наш скляний ящик перенесемо на тривалий час в іншу кімнату з іншим декором то знову побачимо через прозорі стінки підлогу, стелю і все інше. Попередніх образів першої кімнати ми не побачимо. Свідомість(це наш прозорий ящик) наповнюється новим змістом. Але де зберегти інформацію про попередній стан? Візьмемо фотографії першої кімнати і покладемо в чорний мішок. В ньому тепер будуть зберігатися не прямі видіння, а образи попередніх. Змінюючи і далі оточення скляної скриньки, вміст чорного мішка буде поступово наповнюватись і сам він буде збільшуватись в обсягах займаючи значну кількість видимого простору скриньки. Тепер стане не так легко дивитись через неї на оточення. Повернувши скриньку в першу кімнату, нам через неї уже майже нічого не видно, але ми можемо дістати з мішка фотографії, помістити їх на стінки і картина стає зрозумілою. В цій аналогії складний ящик – це наша свідомість; шнурівка на мішку, розв’язуючи яку клали і виймали фотографії – наше его, необхідний посередник, щоб образи не заповнили свідомість підміняючи факти; чорний мішок – підсвідомість.

Відомий факт, що людина використовує лише до десяти відсотків розумових можливостей. Логічно зробити висновок, що це і є об’єм нашої свідомості в якій ми власне і маємо змогу оперувати інформацією. Науковці прагнуть розширити нашу свідомість збільшити наші розумові можливості. Як було сказано вище, в галузі програмної інженерії збільшити відсоткову частку аналітичного модуля над модулем репозиторієм не є можливим. Кількість накопиченої бази знань пропорційно збільшується в ході роботи аналітичного модуля. Якщо не витісняти інформацію до сховку, а постійно нею оперувати, швидкість реакції на нову подію, та пошуку відповіді на більш ранні задачі знизяться до нуля. Система зависне. Повернемось до прикладу зі скляною коробкою. Це статична ємність і здатність змінювати форму у неї відсутня. Спробуємо розширити видиму через неї область натиснувши на заповнений всередині мішок, іншого способу збільшити «свідомість» коробки не існує. Рано чи пізно шнурівка розв’яжеться і фотографії з мішка потраплять в ємність знову ж таки заважаючи спогляданню через прозорі стінки. Якщо спробувати розширити свідомість людині, вийде щось подібне. Образи заповнять свідомість тим самим людина втратить здатність розрізняти реальність.

Образи із підсвідомого це людська база знань. Ми беремо звідти більшість відповідей на свої запитання. Чим більше людина знає тим більш складніше розгледіти її справжню. Свідомість – це лише маска, яку роздає суспільство. Без неї воно нас не прийме. Без свідомості не можливо керувати людиною. Але людина може поставити ще один щит до своєї свідомості. Не пропускати до неї дані, які можуть вплинути на її приорітети. На програмному рівні теж існують такі механізми. Давши на виконання СППР команду вирішити задачу, що не входить до її компетенції, система дасть відмову на ранній стадії перш ніж почати обробляти дані.

Із вище приведених фактів випливає, що проблема несвідомого потребує детального і глибинного вивчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Гарбузов В. І. «Практическая психотерапия, или как вернуть ребенку и подростку уверенность в себе, истинное достоинство и здоровье» [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://pedlib.ru/Books/5/0348/5_0348-1.shtml

  2. Електронна бібліотека з історії філософії. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://filosof.historic.ru

  3. З.Фрейд «Лекции по введению в психоанализ» [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zigmund.ru/osnovnye_trudy.html

  4. З.Фрейд. "Психология масс и анализ человеческого "Я", издательство "Современные проблемы", Н. А. Столляр, М., 1926 г. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Freid/PsihMass.php .

  5. З.Фрейд «Толкование сновидений» [Електронний ресурс] //Режим доступу: http://krotov.info/lib_sec/21_f/fre/freud_12.html

  6. Ларичев О. И., Петровский А. В. «Системы поддержки принятия решений. Современное состояние и перспективы их развития» [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.raai.org/library/papers/Larichev/Larichev_Petrovsky_1987.pdf

  7. Платон «Государство. Книга IX» [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/plato01/26gos09.htm

  8. Ф.Б. Бассік «Актуальность проблемы бессознательного на современном этапе развития психологических заболеваний», Философские науки, №3, 1990.