Олександра Хомик 2012-04-20 92.4k

Філософія Григорія Сковороди

Постать Григорія Сковороди займає особливе місце в історико-культурному розвитку України. Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVІІІ ст., а його ім’я посідає помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. Філософська позиція Г.С.Сковороди органічно пов’язувалась із його життєвим шляхом, що ґрунтувався на розроблених ним філософських засадах. Своєю життєвою поведінкою він стверджував, що пошук істини необхідно здійснювати серед народу, тільки там можна почерпнути мудрість.

Філософія Григорія Сковороди - ілюстрація до статті

Вступ

Розвиток духовної культури України та її народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, поета і письменника, педагога Григорія Сковороди, який жив і творив у XVІІІ столітті. Григорія Сковороду відносять до типових представників української просвітницької філософії, а також часто називають українським Сократом. Його біографія засвідчила рідкісний приклад узгодження власної філософської системи із обраним ним способом життєвої поведінки, що, безперечно заслуговує поваги. Аскетичний образ мандрівного філософа сприймається багатьма поколіннями українців як ідеал мудреця-пророка, який навчав свій народ, доносив йому правду про істинне благо. На думку Григорія Сковороди, саме філософія, або «любомудріє», як він говорив, скеровує усе коло справ до мети, щоб дати життя духу, благородство серцю, світлість думкам.

Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника, педагога, музиканта, художника, знавця духовної спадщини античності і середньовіччя, інтелектуальних досягнень ранньомодернового часу, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки. Григорій Сковорода став не тільки основоположником новітньої української філософії, яка базувалася на міцному фундаменті Святого Письма та ідей мислителів давнини, а й з'явився в образі Предтечі, який прокладав хресний шлях Месії України - Тарасу Шевченку. Разом з тим, на думку дослідника спадщини Сковороди Д. Чижевського, ні про жодного філософа у світі не висловлено таких розбіжних думок, як про Сковороду. [9] У словах філософа «Світ ловив мене, та не впіймав…», викарбуваних за його ж заповітом на власній могилі, закладено всю сутність філософії Сковороди, у центрі якої перебувала людина та проблема досягнення нею щастя та гармонії з оточуючим світом.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть тощо. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Як письменник Сковорода зробив важливий крок у розвитку української літератури. Його творча спадщина не втратила інтересу і для сучасних читачів.

Метою даної роботи є визначення місця Григорія Савича Сковороди в історії української та всесвітньої думки, адже його різноманітна унікальна особистість викликає величезний інтерес не лише професійних істориків, філософів, політологів, а й усіх дослідників питань функціонування та розвитку усіх сфер сучасного світу. Особливої актуальності набуває вивчення спадщини Сковороди напередодні відзначення 290-річчя від дня його народження, яке припадає на грудень 2012 року. До цієї дати плануються заходи із вшанування українського філософа на державному рівні.

Розділ І. Шлях Григорія Савича Сковороди в філософію

1.1. Життєвий шлях Г. С. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку, що є територією сучасної Полтавщини, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) співав у придворній капелі в Петербурзі, після чого знову повернувся до навчання в Академії, де прослухав дворічний богословський курс та був одним із кращих учнів Академії.

Із 1745 році до 1750 року Сковорода перебував в Угорщини у складі комісії полковника Г. Вишневського по заготівлі Токайських вин для царського двору. На цей час припадають також його подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.

Після повернення в Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. Однак, через невідповідність думок, які він пропагував у своєму курсі лекцій, існуючому на той час офіційно-догматичному погляду на поезію, він залишає цю роботу і знову повертається до Києво-Могилянської академії. Після закінчення навчання в Академії у 1753 році Григорій Cковорода працює домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Але через власні погляди на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковороді довелося залишити це місце і він поїхав до Москви, де майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну Сковорода знову займає місце домашнього вчителя у маєтку С. Томари, де перебував до 1758 року. Тут почалась його літературна творчість, де він написав перші вірші, згодом включені до збірника “Сад божественних пісень”.

Подальше життя Сковороди пов’язане з Слобожанщиною. Протягом кількох років він обіймав посаду викладача в Харківському колегіумі, де познайомився з М. Ковалинським, який став його учнем. З ним він підтримував дружні зв’язки протягом усього життя, що мало творчим наслідком багату епістолярну спадщину Сковороди. У свою чергу Ковалинський склав біографію українського філософа, яка у подальшому стала основним джерелом дослідження його творчого та життєвого шляху.

Проте, Сковорода не зміг довго затриматися у Колегіумі. Знову ж таки через вільнодумство і розбіжність у переконаннях з його наставниками та через наклепи він був змушений залишити педагогічну роботу, яка стала для нього улюбленою.

Під кінець 70-х років XVІІІ ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий стиль життя, ставши філософом-мандрівником. У мандрівці він провів решту свого життя - майже тридцять років, черпаючи народну мудрість із самих його глибин і ставши носієм своїх поглядів на життя. Це давало письменнику-мислителю багатий матеріал для творчості і саме в цей період життя ним були створені основні філософські твори-трактати, діалоги та притчі.

Навіть за життя Сковороди його ім’я було широко відоме. Про нього довідалась навіть цариця Катерина ІІ і запросила Сковороду переселитись з України в Петербург. Але Сковорода заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця». [5] Помер Г.С. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області, де і похований. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…». У цих словах закладено всю сутність філософії Сковороди, а сам філософ ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед світськими принадами.

1.2. Формування світогляду Г.С. Сковороди

Г. С. Сковорода прийшов у філософію майже у 50-річному віці, розпочавши мандрівне життя, коли створював свої філософські діалоги, трактати, притчі та проповідувати своє філософське вчення. Усе його життя до цієї мандрівки було лише підготовкою до неї та осмисленням проблем буття. Формування світогляду філософа разом з придбанням життєвого досвіду ґрунтувалося на його багатосторонній обдарованості, з одного боку, і існуючій соціальній обстановці - з іншої. Біографи зазначають, що Сковорода володів глибоким розумом, феноменальною пам'яттю, мав поетичні здібності та здібності до малювання, виключний музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на кількох музичних інструментах. Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди, яка відобразилася на характері його філософського вчення та творчості, полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що за його словами грузнув в користолюбстві, він не займався критикою політичних відносин у суспільстві, а переніс боротьбу зі злом у сферу освіти, культури та моралі. Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.

Більшість дослідників особистості та творчої спадщини Сковороди вказували на його самобутність, підкреслюючи, що філософ не повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань. М. Редько, автор книги “Світогляд Г.С.Сковороди”, вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя. Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна стати теоретичним підгрунтям для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і спрямовуватись на розв’язання суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.

На формування світогляду українського філософа справили вплив мислителі античності, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, тобто нестворюваною і незнищуваною. Це, перш за все, Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, М. Ломоносов, матеріалісти XVІІ і XVІІІ ст. Найважливішу роль у становленні Сковороди як ученого мала Києво-Могилянська Академія. Студентські роки, проведені в стінах Академії, стали етапом його формування як передового мислителя і продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки найкращих представників Академії. Разом з тим, його світоглядні погляди істотно вiдрiзнялися від позицій наставників. За твердженням українського дослідника В. Горського фiлософiя Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманiстичнiй проблематиці, в той час як професори Києво-Могилянської академії акцентували увагу на онтології та гносеології. Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на літературі XVІІ століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

У період мандрів по Україні Сковородою були написані основні його філософські твори: “Діалог, або Розмова про давній світ”, “Нарцис. Розмова про те: пізнай себе”, “Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті (Дружня бесіда про душевний спокій)”, “Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру”, “Ізраїльский Змій”, “Діалог. Назва його - Потоп зміїний” та інші. З написаних у різний час віршів він уклав збірник “Сад божественних пісень”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1744 році були об’єднані в збірник “Байки Харківські”.

У своїх творах Григорій Сковорода прославляє людину "малих бажань" і обмежені матеріальні потреби на противагу існуючій моралі, заснованій на багатстві та владі. Ідейний зміст байок Сковороди слугує базою, або ж початковим етапом його філософської творчості.

Необхідність трансформації творчості від складання байок безпосередньо до філософських трактатів відчувається в моралі байки №19: "…Світло й тьма, тління і вічність, віра і безчестя - складають світ цей і потрібні одне для одного. Хто пітьма – хай буде пітьмою, а син світла - хай буде світлом. Від плодів їхніх розпізнаєте їх.…". [7, Том І]

У своїй творчості Г. Сковорода широко застосовує метод діалогізму - переважна більшість його творів написана у формі діалогів, розмов, бесід, суперечок. Але діалогізм думки Сковороди означає ще і її постійну спрямованість на пошук істини.

Ще однією характерною особливістю філософії Сковороди є символізм. Проблема символу і символічного є однією з ключових для реконструкції філософських поглядів Сковороди.

За визначенням українських дослідників Русина М. Ю. та Огородник І. В. Сковорода є філософом, який прагне мудрості і знань, а не мудрецем, який ці мудрість і знання вже має. Мабуть, саме тому особистість Сковороди та його філософська спадщина викликає величезний інтерес і до цього часу, а його життєве кредо, послідовність у відстоюванні своїх переконань, безкомпромісність, гармонійне поєднання його способу життя з філософськими істинами, які він пропагував, не можуть не захоплювати. Все життя письменника-філософа було наочним втіленням його філософського вчення, тобто філософія була його життям, а життя - філософією.

1.3. Дослідження спадщини Сковороди

При тому, що твори Сковороди були широко відомі – вони передавались усно, розповсюджувались у рукописах, їх обговорення мали місце як в інтелігентських колах, так і в селянських родинах, - за життя мислителя жодна з його праць не була надрукована. З кінця XVІІІ ст. пісні Сковороди увійшли в російські пісенники. Наприклад, російський письменник В. Капніст за мотивами пісні Сковороди «Ой ти пташка желтобока» створив вірш «Чижик». Пісня «Всякому городу нрав і права» виконувалась сліпими кобзарями як народна, а І. Котляревський переробив її в бурлескному стилі, наслідуючи численні народні переспіви твору. Творчість Г. Сковороди мала значний вплив на формування цілої плеяди українських і російських мислителів і літераторів - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Л. Толстого, Є. Гребінки та ін. Літературні твори і філософія Сковороди були вагомі і для Тараса Шевченка, який проводив паралель між Сковородою та шотландським народним поетом Р. Бернсом. Пантелеймон Куліш присвятив філософу твір «Грицько Сковорода. Староруська поема».

Творчість Сковороди оцінювалась по-різному як за його життя, так і після смерті. Деякі критики засуджували примітивну та недосконалу форму його творів, порівнюючи їх з необробленим дорогоцінним каменем. Інші - ставили Сковороду в один ряд із класиками української літератури - Котляревським, Гулаком-Артемовським, Квіткою-Основ’яненко.

У 1794 році біографію філософа склав його учень і друг М.І. Ковалинський, який порівняв внутрішній дух Сократа, його інтуїцію з духом Сковороди. Він говорив, що любив серце Сковороди, але цурався його розуму; шанував життя, та не брав у голову міркувань його; шанував доброчесність, та уникав його думок; бачив моральну чистоту, та не впізнавав істини його розуму; прагнув би бути другом, та не учнем його. [5] Сковорода покладав великі надії на Ковалинського і сподівався, що він стане його послідовником та поділятиме спосіб життя і цінності філософа. Але принади світського життя стали сильнішими за волю мислителя. Пізніше Ковалинський розкаявся в тому, що не зміг філософію учителя зробити своїм життям і як моральне відшкодування за все своє несковородинське життя пише знамениту біографію Сковороди, де кається у своїх гріхах. Однак він так і не зміг залишити світське життя заради пошуку істини та пізнання себе. На думку дослідників, саме в складних стосунках Сковороди з його найулюбленішим учнем криється найбільша душевна трагедія великого мислителя, якого світ не зловив, зате він зловив найдорогоцінніше, що в нього було - найобдарованішого учня.

У 1861 р., з початком реформ в Російській імперії - скасуванням кріпацтва та послабленням цензури, було видано твори Г. Сковороди, що розцінювалось на той час як значна подія в культурному житті України. Дослідженням особистості Сковороди займався в молоді роки відомий славіст І. І. Срезневський, який у 1883 році у збірнику «Утренняя звезда» опублікував «Уривки з записок про старця Григорія, українського філософа». Срезневський описує Сковороду як людину з розумом, але пригнічену містицизмом, завжди по¬хмуру і самотню, гордовиту і себелюбну. Разом з тим, Срезневський пояснює від¬людкуватість філософа його боязню людей, саме тому через страх перед людиною та її вчинками Сковорода став самітником. У наступний час теж здійснювалося збирання та опис творчої спадщини, публікація окремих творів Сковороди. Однак, лише в 1894 р. професор Харківського університету Д. Багалій здійснив перше наукове видання його творів.

Як і в літературній творчості, оцінки філософського вчення Г. Сковороди теж не були однозначними. Одні дослідники вважали його містиком, інші - раціоналістом. Однак після видання Д. Багалієм всіх відомих філософських праць Сковороди вчені прийшли до висновку, що він є філософом-моралістом, який перебував під впливом вчень Платона, Цицерона, Плутарха, стоїків німецького містицизму і філософії Нового часу. Паралельно з публікацією текстів відбувалося вивчення біографії та світогляду Сковороди на основі біографії М. Ковалинського. Протягом XІX - на початку XX ст. з'явилися нечисленні дослідження його філософських поглядів та літературної творчості.

Тільки після відзначення 100-річчя з дня народження письменника-філософа його спадщина стала доступною для читачів і вчених. Проте з дожовтневих діячів лише І. Франко зумів визначити місце Сковороди в історії української культури та духовності, якого розглядав як найпомітнішу постать в історії розвитку українського народу XVІІІ століття.

Важливим етапом досліджень спадщини Сковороди стали статті Івана Мірчука в німецьких славістичних журналах 1930-их pоків та праця «Філософія Г. С. Сковороди» Д. Чижевського (Варшава, 1934). На думку Д.Чижевського, Г.С.Сковорода був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з тим, він називає Сковороду явищем випадковим, і пояснює це відсутністю в Україні у XVІІІ ст. підготовленого ґрунту для розвитку філософії через її культурну відсталість.

У радянський період здійснювалося всебічне дослідження спадщини мислителя і поета з позицій марксистсько-ленінської методології. Особливо інтенсивні дослідження вчення Сковороди проведено на початку 1970-их pp. в Україні і за кордоном у зв'язку з 250-літтям його народження. Тоді ж видано повне видання «Творів» у двох томах (Київ, 1973). До 290-річчя від дня народження Сковороди, яке припадає на грудень 2012 року, на державному рівні плануються заходи із вшанування українського філософа.

Розділ ІІ. Філософська система Сковороди

2.1. Єдність філософії та життя

Г.С. Сковорода стверджував, що головною метою людського життя є філософія, бо голова справ людських є дух його - думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Тут погляди філософії і релігії збігаються, адже Біблія теж вчить, як зробити благородним людське серце. Але у розумінні Сковороди Біблія не базувалася на одкровенні, а у його філософії було мало християнсько-релігійних догм. Тому Сковорода був релігійним мислителем, і в той же час - філософом, тому що метою свого життя ставив тільки пошук істини.

Г. Сковорода вважав, що сутність речей не лежить на поверхні, її не можна пізнати безпосередньо органами відчуття. Справжнім пізнанням є тільки пізнання внутрішньої суті, "закономірності", "натури", тобто пізнання істини. На думку мислителя, істина конкретна, джерелом пізнання є досвід, істина так само нескінченна, як і природа, вона розширюється і поглиблюється разом з розвитком наших знань, науки і практики. Мабуть, саме ці переконання спонукали його зробити філософію своїм життям, а другу половину свого життя присвятити саме пошуку істини.

Основною проблемою філософії Сковороди є людина, її щастя включно з шляхами його досягнення. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, яка формально укладається в один рядок, і полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів".

Роздуми Г. Сковороди спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Він шукає відповідь на складні життєві питання – хто така людина, який зміст її життя, для чого ми приходимо у цей світ, які основні грані людської діяльності. Філософ шанував людину праці і його твори пронизані ідеєю, що праця є найвищою моральною чеснотою людини. Справжнє щастя, підкреслював він, полягає не в багатстві або плотській насолоді, не в марній славі або честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, в гармонійному поєднанні того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, і того, що служить інтересам загалу.

Г. Сковорода був прибічником ідеї соціальної рівності («нерівної рівності») як рівності людей за природою; виступав проти станової нерівності; критикував феодальні порядки; паразитизм, неуцтво, брутальність та лицемірство тих, хто живе за рахунок праці інших.

Він закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Г. Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. На думку Григорія Сковороди, саме “філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові усього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”. Ця провідна теза про єдність філософії і життя скеровувала його роздуми до релігійної і моральної проблематики. Хоча учення Сковороди не виглядає завершеною системою, але всі його філософування побудовані на принципі пропагування того істинного шляху, який би допоміг людині стати щасливою. Тобто, основною особливістю філософії Сковороди є її практична спрямованість.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання, що відображені в гаслах – “пізнай себе”, “поглянь у себе”. Філософ вважає, що найважливішим у людині є її душа, або як він називає “серце”, із якого виходять і думки, і бажання, і почуття. Як релігійний філософ, Сковорода в центр усієї філософії ставить ідею бога, але ототожнює його із “природою”, “натурою”. Теорія самопізнання спрямовує людину до пізнання цієї божественної сутності.

Важливою складовою філософії Сковорода є теза про двоїстість у всьому: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бог, матерія і форма, старе і нове, явне і таємне. Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.. у стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. . Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …".[7, Том І] Видиме і невидиме нерозривно пов’язані між собою, адже матеріальний (видимий) світ існує всюди, але так само всюди існує і невидимий світ. Але в основі всіх речей, їх діяльності, як вважав Сковорода, лежить невидима натура (Бог, дух). Цю думку він розкриває у філософському творі “Нарцис” (1767), де пише, що невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. Вона всьому є основою, початком, а сама — без початкова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу. Видима натура, або твар, у творах Сковороди має протилежне за своїм змістом значення і означає світ речей, тобто все матеріальне. На думку філософа, існування в усьому двоїстості — невидимого (Божого) і видимого (матеріального) робить неможливим зникнення будь-чого безслідно.

Але філософ розглядає й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». «Крізь любов та віру людина пізнає себе», — твердить Сковорода. Пріоритет тези «пізнай себе», як відомо, належить Сократу. Але у Сковороди було новим для філософських вчень теза про необхідність пізнання природи людини у таких її вимірах як віра, надія, любов. Поняттями, протилежними любові та віри у Сковороди є сум, туга, нудьга, страх. Вони позбавляють людину здоров'я і роблять її душу приреченою на слабкість. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорукою здоров'я людини є її радість, так званий кураж.

Він формулює один із важливих постулатів свого світорозуміння: до життя не можна підходити як до чогось готового, повністю заданого зовнішнім середовищем. Його треба будувати самому на філософських засадах. Через філософію треба досягти не просто істини буття, а буття в істині. Разом з тим, буття в істині Сковорода розглядав стосовно мудреця, а не соціальних колективів. Але і в такому розумінні він наближає усвідомлення філо¬софії як практичної системи життєвої орієнтації. Це якісно відрізняло українського мудреця від бага¬тьох європейських філософів того часу.

«Подивись на світ цей,- писав він. - Поглянь на рід людський. Адже він є книга...» Тобто у розумінні Сковороди життя є книгою, яку треба не лише читати, а і писати. Життя твориться, як філософський трактат, хоч воно і не пристосоване до бібліотечних полиць, де стоять запліснявілі од старості фоліанти, проте має загаль¬ного з ними родича - невидиму основу існування, ідеї добра, краси, істини, за якими пишуться книжки і гортаються сторінки власного життя. [4]

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

2.2. Ідея трьох світів

Григорія Сковорода створив концепцію трьох світів, яка полягає в існуванні:

  1. великого або макрокосмосу (Всесвіт);

  2. малого або мікрокосмосу (людина);

  3. символічного (біблія, міфологія тощо).

Макрокосмосом, який є першим і головним світом у Сковороди, є весь Всесвіт, що включає в себе все народжене у великому світі і складається з безлічі паралельних світів. Цей світ вічний і безмежний - у ньому немає ні початку, ні кінця. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішньої сутності, бо тільки через неї можна осягнути "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.

Сковорода, наслідуючи вчення Аристотеля стверджує, що в основі всіх матеріальних речей лежить єдність чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі. Переносячи цю тезу на людину, тобто мікрокосмос, він стверджує, що саме від рівноваги чотирьох елементів залежить тілесне здоров’я людини.

За твердженням Сковороди, всі речі у великому світі постійно рухаються і складаються з протилежностей, тобто його вчення насичене діалектикою. Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, в цілому його погляди дослідники визначають як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі, специфіка якого полягає в тому, що він є перехідною формою від теїзму через об’єктивний ідеалізм до матеріалізму.

Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини. У трактаті "Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе" Сковорода від імені одного з дійових осіб "Друга" задає питання «…А що ж таке людина?», на що далі слідує відповідь: «Щоб воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. Вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині. …».[7, Том І]

У концепції Сковороди людина є малим світом, мікрокосмосом, що містить в собі всі особливості Всесвіту - макрокосмосу. Тобто людина, по суті, є моделлю великого світу або його зменшеною копією. Отже, за уявленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині – мікрокосмі, а можливості пізнання світу людиною безмежні. Прагнення людини до пізнання зводиться до прагнення людини до Бога без посередників, а Богом філософ вважав саму природу, а людину її витвором. Тобто, через пізнання Бога, людина пізнає саму себе. У цьому сенсі Сковорода заперечує вчення про непізнаваність світу, тобто агностицизм.

Разом з тим, важливим аспектом теорії пізнання Сковороди є те, що він не пов'язує зростання людиною своїх пізнань із досягненням матеріальних потреб, що розуміється як людське щастя. Його філософія містить протилежний постулат: чим глибше людина пізнає оточуючий світ і саму себе, тим скромніші повинні бути її матеріальні потреби.

Ця думка особливо яскраво виражена в "Притчі, названій "Еродій":

“…Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,
Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.
Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,
На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.
Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,
Шістсот плачуть у хворобах – дуже були ласі. …”.[7, Том ІІ]

У творах Сковороди людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе. Саме у пізнанні самого себе він вбачав щастя, яке розцінював як душевний світ і вважав найважливішим для людини.

Третім у концепції "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією. Хоча, на його думку, Біблійські легенди це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, але вони мають таємниче значення та містять повчальне знання. Але твори Сковороди свідчать, що у розумінні символічного світу, окрім Біблії, він надає чималого значення також язичницькій міфології. Таким чином, Сковорода урівнює Біблію з міфологією, розглядаючи біблійні сюжети як притчі, що узагальнюють пізнавальний та моральний досвід людства.

Сковорода і сам писав притчі з вигаданими образами, які мали глибоке внутрішнє значення. Тому і Біблію він розглядав як засіб пізнання істини, а збагнення внутрішньої натури він позв'язує з пізнанням краси, вважаючи, що зовнішня форма - це випадкове явище, натомість внутрішня натура є істинним джерелом краси. За допомогою Біблії філософ прагнув змалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя. А саме існування третього світу у Сковороди є необхідним для забезпечення зв’язку двох інших світів, тобто, людини з Богом.

Отже, своєю концепцією про три світи Сковорода розвинув вчення ще античних філософів, поставивши в центр своєї філософської системи людину.

2.3. Теорія «сродної» праці

Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина може бути щаслива тільки тоді, коли живе у відповідності до закладених природою здібностей. Роздумами про щастя людини і шляхами його досягнення сповнена вся творчість Сковороди, але найяскравіше представлені вони у трактаті «Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру», в байках, а також у латиномовних віршах. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, ...не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: у твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і за велінням Божим. [5] Все, що людині потрібно, їй закладено природою. А завдання людини - пізнати все це в собі, щоб можна було використати з найбільшою користю.

Досягнення щастя залежить тільки від самої людини. Адже щастя міститься в нас самих, пізнаючи себе, ми знаходимо душевний спокій. За Сковородою, щастя можна легко досягти, якщо йти шляхом любові та віри. На думку мислителя усі люди створені для щастя, але не всі отримують його. Він вважає, що ті, хто женеться за багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, тому що у результаті вони мають не щастя, а його привид. Філософ стверджує, що здібності дає людині Бог, при цьому царство Боже міститься всередині самої людини. Отже, людина, прислухаючись до свого внутрішнього голосу, повинна обрати собі заняття, яке приносить їй задоволення, тобто воно повинно відповідати внутрішній схильності.

Так Сковорода формулює тезу про те, що основою щастя є «сродна» праця, тобто та, до якої людина має природні здібності. Відповідно до народної мудрості Сковорода вважав працю джерелом життя, а виховання, на його погляд, мусить здійснюватися за принципом «вродженості», вибору для тієї чи іншої людини якогось виду діяльності в силу її «природи».

Головне джерело нещасть і страждань людей філософ вбачає у несправедливому розподілі праці тогочасного суспільства, який ґрунтується на нерівності. Тому він виступає проти поневолення людини, наруги над її гідністю. Сковорода стверджував, що «сродна» праця є потребою людського тіла, але водночас і духовною потребою, оскільки вона звеселяє дух, приносить задоволення і насолоду. «Сродна» діяльність характеризується ще й тим, що вона однаково корисна як для суспільства, так і для людини, яка знайшла своє покликання. Саме поєднанням суспільного і особистого інтересів «сродна» праця відрізняється від праці випадкової, або обраної з міркувань користі, слави чи гордості. Схожі думки висловлювали й інші українські попередники Сковороди, які розглядали працю як одне з джерел моралі. Але Сковорода у розвитку цієї тези пішов далі – він розглядає не необхідність праці взагалі, а вимогу «природної» праці, що приносить людині задоволення і користь суспільству одночасно.

Сковорода вважав, що побудувати ідеальне суспільство, де кожен реалізує свої природні здібності у “сродній” праці і отримує насолоду від цього, можна за допомогою освіти та самопізнання. Тому ним проголошується самопізнання як універсальний засіб моральної перебудови світу. Щастя ж, на думку філософа, доступне всім, адже природа нікого не обділила і дає кожній людині однакові шанси при народженні. І головним завданням людини є відвернення уваги від згубних “плотських” жадань та інтересів і пізнання в собі “справжньої людини”, з метою знайти своє покликання і щастя в “сродній” праці.

Для світогляду Сковороди є характерним захист моральних переваг тих видів праці, які пов'язані з виробництвом найнеобхідніших для людини продуктів і які не ведуть до втрати людської цілісності та її взаємозв’язку з природою. У своєму світогляді він представляв українців як трудолюбиву націю, основним видом діяльності якої є хліборобство. Тому найбільшу моральну цінність, на думку філософа, мають такі види праці як землеробство та ремесло, вони потрібніші суспільству за інші види праці. Цю тезу Сковороди обґрунтовує тим, що землеробство не відриває людину від природи, а так зване «чесне ремесло» - не пов'язане з привласненням чужої праці.

На думку філософа, щоб уникнути нещастя, людина не повинна займатись діяльністю, що не відповідає її природі, навчатися тому, до чого не лежить душа, дружити з тим, хто не відповідає його природі. Ця спрямованість на досягнення внутрішньої свободи, незалежної від зовнішніх обставин, приводить Сковороду до визнання у своїй філософії благим всього, що йде від природи. І навпаки, перебування людини у сфері неприродної праці заради зовнішніх атрибутів - посад, прибутків, слави тощо перетворюється на муку. Так з’являється його теза, що природовідповідність у праці, вчинках, в житті веде до вершин щастя, а відсутність її, навпаки, означає нещастя.

Однією з основних ознак «сродної» праці є те, що вона приносить людині насолоду самим процесом її, а не наслідками, винагородою чи славою. Разом з тим, Сковорода наголошує, що така праця не повинна бути важкою для людини, вона повинна приносити їй насолоду. Щодо такої праці (труда) філософ нерідко вживає поняття «забава», «праздник». Тобто людина повинна займатися тим, що їй дається легко і приносить задоволення собі.

Сковорода розглядає людське щастя тільки через призму внутрішньої натури людини, яка, в кінцевому результаті, виражається через взаємодію з певним видом праці. Тема "спорідненої праці" - одна з найважливіших тем, що складають філософську систему Сковороди і набула значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але і все людське буття. Однак, дослідники спадщини Сковороди вважають, що його вчення про шляхи досягнення людиною щастя, незважаючи на його самобутню мудрість, було в значній мірі утопічним. Адже йшлося в ньому про людину поза громадою, поза суспільством, що є практично немислимим.

Сковорода не враховував вплив на формування особистості суспільства, у якому обрання “сродної” праці обмежується соціальним, класовим, майновим становищем. Ці обставини зумовлюють переважання саме “несродної” або відчуженої праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, недостатньо самопізнання, необхідно перебудувати суспільні відносини та досягти відповідного рівня розвитку продуктивних сил. Однак те, що цінував філософ-просвітитель у XVІІІ ст., не втратило свого значення і нині. До цих пір актуальною залишається проблема використання людиною вроджених здібностей для її реалізації у суспільстві.

Висновки

Постать Григорія Сковороди займає особливе місце в історико-культурному розвитку України. Це філософ, який зумів гармонійно поєднати філософію і життя. За словами Д. Чижевського, «життя Сковороди є його філософією, а його філософія є його життям». [9]

У словах українського мандрівника, викарбуваних потім на його могилі - «Світ ловив мене, та не впіймав» - вкладається розуміння сенсу життя та спрямування всієї філософії Г. Сковороди.

Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVІІІ ст., а його ім’я посідає помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. Філософська позиція Г.С.Сковороди органічно пов’язувалась із його життєвим шляхом, що ґрунтувався на розроблених ним філософських засадах. Своєю життєвою поведінкою він стверджував, що пошук істини необхідно здійснювати серед народу, тільки там можна почерпнути мудрість.

Значення Г.С. Сковороди – вельми широке і охоплює усі сфери духовного життя українського народу. Його творчість торкається найрізноманітніших аспектів людського життя: науки, релігії, культури, мистецтва. Багатогранна і філософська спадщина Г. С. Сковороди, але найголовнішим у його вченні є природа людини і її призначення. Звичайно ж філософська система Сковороди виникло не на пустому місці. Ще грецький філософ Сократ, на чиї вислови часто спирався Сковорода, вважав моральність-доброчесність і знання-мудрість тотожними поняттями. Мандри Сковороди в образі "старця" також нагадують проповіді Сократом своїх ідей на вулицях і площах. У своїх філософських трактатах Сковорода, насамперед, намагався розкрити трагічні суперечності життя і смерті, добра і зла. У своєму ставленні до світу він спирався не стільки на аналіз соціального середовища, скільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини і світу, протилежних начал у самій людині.

Основними ідеями світогляду Сковороди були:

  1. Концепція двох натур – зміст (невидиме) і форма (видиме).

  2. Існування трьох світів: макрокосмос (Всесвіт), мікрокосмос (Людина), світ символів (Біблія).

  3. Щастя людини залежить від її самопізнання, на основі якого визначається її покликання - «сродна» праця.

Пізнаючи себе людина починає жити серцем, як він називає душу людини. При цьому Сковороді вказує на важливості освіти та виховання у формуванні особистості. Головним у вченні Г. Сковороди є його концепція про дві натури і три світи. Виходячи з головної теми його філософії, про проблему людського щастя, ця концепція конкретизує розуміння шляху до досягнення поставленої мети.

Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона в усьому мусить шукати правди і жити в гармонії з природою. Особлива увага відводиться пошуку «сродної» праці. Тобто кожна людина повинна займатися тим, що їй дається легко, приносить задоволення собі та є корисним для суспільства. Саме в цьому полягає найвище щастя. На наш погляд, ця теза актуальна і донині. Адже пошук «сродної» праці це якраз і є самореалізація у суспільстві.

Оцінюючи значення філософського доробку Григорія Сковороди, дослідники одностайні в тому, що саме Сковорода є основоположником української класичної філософії, в якій яскраво виявляються специфічні ознаки української ментальності. Творчість Сковороди мала вирішальне значення для подальшого розвитку вітчизняної філософської думки.

На наш погляд, не дивлячись на ідеалістичність та утопічність деяких гіпотез та тверджень, філософська спадщина Г. С. Сковороди не втратила свого значення і в наш час, коли результатами праці людини стають небезпечними для її ж подальшого існування, адже людство все частіше стикається з екологічними катастрофами, заради мети отримання прибутку не дотримуються визначені стандарти у виробництві, ще не кожна людина може реалізувати себе відповідно до її нахилів та здібностей та мати задоволення від своєї праці, що породжує невідповідність пропозиції та попиту на ринку праці.

Наука про самопізнання українського філософа та його теорія про природні здатності мають практичний інтерес і для використання у педагогіці, з метою формування у молодого поко¬ління світоглядної позиції про необхідність пошуку себе та свого місця у суспільстві, максимального використання з користю і для себе, і для суспільства власних природних здібностей та нахилів.

На нашу думку, відродження та осучаснення теми "спорідненої" праці, поставленої Сковородою близько 250 років тому, її актуалізація, може посприяти вирішенню багатьох проблем сучасності. У контексті застосування положень філософського вчення Сковороди для вирішення проблем регіонального розвитку, то створення умов для гармонійного розвитку особистості та можливостей її самореалізації у суспільстві повинні бути серед основних цілей соціально-економічного розвитку та обов’язково враховуватись при формуванні пріоритетних напрямів розвитку регіону.

Використані Джерела:

  1. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – 2 вид. випр. – К. : Обрій, 1992. – 472 с.

  2. Вступ до філософії. Великі філософи – Харків: СПДФЛ Чиженко С.Ю., ТОВ «Риф», 2005 - 512с.

  3. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К.: Наук, думка, 1996.

  4. Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода: Біографічна повість.— К.: Молодь, 1984.— 216 с.

  5. Редактор В.В. Войтович. Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину / Пер. Μ. Кашуба; Пер. поезії В. Войтович. - Львів: Світ, 1995. - 528 с.

  6. Русин М. Ю., Огородник І. В. та ін. Історія української філософії. Навчальний посібник. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2008. - 591 c.

  7. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. — К.: Наукова думка, 1973. — Т. 1. — 532 с.; — Т. 2. — 576 с.

  8. Філософський енциклопедичний словник /Ред. Шинкарук В.І. та інші. – К.: Абрис, 2002. – 741 с.

  9. Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. — Харків, 2004. — 272 с.