Мова і національне буття у творчості о. О. Потебні

1.1 Мова та мислення

Про співвідношення мови і мислення існує безліч теорій, так само як і про походження мови. Що стосується походження мови, Потебня в своїх роботах показує і обґрунтовує ідею не божественного створення мови, а навмисного винаходу, а значить постійного його прогресу. Що стосується співвідношення мови і мислення він яро обстоює погляди Гумбольдта про рівновагу і єдність мови і мислення, а зовсім не про домінанту мислення над мовою [1, с.7].

Якби мови були лише засобами позначення думки вже готової, такої, що утворилася поза ними, як дійсно думали у минулому, то їх відмінності по відношенню до думки можна б порівняти з відмінностями почерків і шрифтів однієї і тієї ж азбуки: нам більш менш все одно, яким почерком написати, яким шрифтом надрукувати книгу, аби можна було розібрати; так було б байдуже для думки, на якій мові її виразити. При такому становищі було б вірогідно, що як скоро поширилося б переконання, що різниця між мовами лише зовнішня і неістотна, що прихильність до своєї мови є лише справа звички, позбавленої глибоких підстав, то люди стали б міняти мову з такою ж легкістю, як міняють плаття.

Мову можна порівняти із зором. Подібно до того як щонайменша зміна в апараті ока і діяльності зорових нервів неминуче дає інші сприйняття і цим впливає на все світобачення людини, так кожна дрібниця в пристрої мови повинна давати без нашого відома свої особливі комбінації елементів думки [9, c.258-259].

Потебня є прихильником гумбольдтіанського підходу, згідно з яким мова є сукупність актів мовлення, як зусилля духу, що вічно повторюється, зробити членороздільний звук вираженням думки. При цьому, нероздільно з мовою пов’язана залежність мовлення і розуміння: «…поняття утворюється за допомогою слова, а без поняття неможливе істинне мислення» [5, с.30].

Думка наша, за змістом, є або образ або поняття, третього середнього між тим і іншим немає. Думка з боку форми, в якій вона входить в свідомість, може бути не лише образом і поняттям, але і представленням або словом. При цьому, слово як засіб розвитку думки, зміни образу в поняття, само не складає його змісту. Тому, несправедливо було б докоряти мові, в тому, що вона уповільнює перебіг нашої думки [5, с.167]. В більшості випадків ми лише а priori передбачаємо залежність розумової продуктивності від мови, але не в змозі її уловити.

Найцікавішим продовженням гумбольдтіанського підходу до мови в другій половині позаминулого століття є міркування Потебні про співвідношення слова і образу.

Згідно з ідеєю словесного образу Потебні, образне представлення, що зв’язує форму слова з його сенсом (те, що Гумбольдт назвав «внутрішньою формою» слова), складає саму суть смислової наповненості слова: «Якщо образ є акт свідомості, то представлення є пізнання цієї свідомості» [5, с.169].

Якщо від багатократних повторень образ втрачає свою свіжість, стає «стертим», так що значення слова починає сприйматися «автоматично», без опосередкованого образного представлення, – таке значення визнається дефектним, таким, що не має належного духовного наповнення. Ми говоримо «Здрастуйте!» автоматично в належній ситуації, не переживаючи безпосередньо, як образ, ідею «побажання здоров’я», яка колись послужила творчим імпульсом до створення цього виразу; вираз зберігає своє утилітарне значення, але втрачає творчу енергію, яка додавала йому духовну наповненість. У мові повинні весь час з’являтися все нові вирази, образна основа яких відчувається людьми, що говорять зі всією яскравістю і «свіжістю», інакше мові загрожує смислове омертвіння. Так, у висловах Потебні, особливо раннього періоду, звучить романтична ностальгія по «золотому століттю» мовотворення, коли ніщо не відокремлювало тільки що створене слово від представлення, що викликало його: «...в той час, коли слово було не порожнім знаком, а ще свіжим результатом апперцепції... що наповнювали людину... радісним відчуттям творчості – у той час набагато живіше відчувалася законність слова і його зв'язок з самим предметом» [5, с.176]. При цьому, апперцепцію він пояснює як участь відомих мас представлень в утворенні нових думок [5, с.116].

Інтерпретація поняття «внутрішня форма мови» Гумбольдта [1, с.100] розвивається в Потебні у внутрішню форму слова, яка як і зовнішня форма, і вміст слова, є частиною слова. Так за допомогою цього поняття, він показує, чому в одній і тій же мові може бути багато слів для позначення одного і того ж предмету, і одне слово може означати предмети різнорідні: «Внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона показує, як представляється людині її власна думка» [5, с.102].

Ідею внутрішньої, зовнішньої форми і змісту Потебня показує через поетику і мистецтво: «…у творах мистецтв образ відноситься до змісту, як в слові представлення до чуттєвого образу або поняття» [5, с.180]. Так, у щирих поетів, навіть, випадковий образ має глибоку підставу в особистому житті.

Всяке створення нового слова з колишнього створює разом з новим значенням і нове представлення. Тому можна сказати, що спочатку всяке слово складається з трьох елементів: єдність членороздільних звуків, тобто зовнішня ознака значення; представлення, тобто внутрішня ознака значення, і самого значення [4, c. 300].

Вже при самому виникненні слова між його значенням і представленням, тобто способом, яким позначено це значення, існує нерівність: у значенні завжди вміщено більше, ніж у представленні. Слово служить лише точкою опори для думки. По мірі застосування слова до нових і нових випадків ця невідповідність все збільшується. Відносно широке і глибоке значення слова (наприклад, російськомовне слово «защита») прагне відірватися від порівняно нікчемного представлення (узятого із слова «щит»), але в цьому прагненні виробляє лише нове слово. Здобуті думкою нові точки прикріплення підсилюють її зростання.

Таким чином, ця неперервна боротьба думки із словом при належній свіжості духовних сил провадить все більше і більше вдосконалення мови і збагачення її духовним змістом.

Поняття внутрішньої форми слова Потебня застосував в порівняльному аналізі слов’янських мов і вивченні міфів, заклавши тим самим початок дослідженням в області, яку можна було б назвати етнолінгвістікою.

Впорядковувавши зібрані матеріали, він прагнув не випускати з виду символіки з мовою і розташовував символи по єдності основного представлення, ув’язненого в їх назвах. В окремих випадках міг помилятися, але вірно те, що лише з точки зору мови можна привести символи в порядок, що відповідає переконанням народу [7, c.225]. Адже слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка представляється народному переконанню найважливішою [7, c.221].

1.2 Мова та народність

У філософії та філології, проблему взаємозв’язку мови і народу О. О. Потебня, видатний мовознавець, літературознавець, філософ, перший крупний теоретик лінгвістики в Росії, член-кореспондент Імператорської Санкт-петербурзької Академії наук, розглядав концептуально. Вірно підмічено, що історичні передумови становлення проблеми взаємозв’язку мови і народу у вітчизняній філософській думці визначаються самим характером формування древньоруської цивілізації. Для Русі проблема збереження національної мови і культури завжди виявлялася актуальною, що було обумовлене рядом чинників: політичних, соціальних, релігійних. Русь знаходилася в постійній взаємодії і протиборстві і зі Сходом, і із Заходом. На початку формування древньоруської народності і державності вибір між двома світоглядними доктринами – язичеською і християнською – примушував древньоруських мислителів звертатися до виявлення і осмислення характерних рис руської ментальності. Не останнє місце в цьому процесі відводилося і мові, що було пов’язане з освоєнням не лише нової форми світогляду, але і нового способу оформлення релігійної думки – за допомогою церковнослов’янської мови, яка, з одного боку, багато в чому нагадувала рідну мову, а з іншого боку, не була принижена щоденним повсякденним вживанням.

Але чому ж, саме, сукупність населення ми вважаємо одним народом? Потебня, відповідає на це питання однозначно: «Не по єдності походження, і не по схожості зовнішнього типу ми називаємо народ – народом» [6, c.190].

Народна єдність настільки очевидно не полягає ні в географічній єдності території, ні в державній, ні в релігійній єдності, ні в схожості зовнішнього способу життя, їжі, одягу, характеру споруд, вдач, звичаїв, ні в мірі економічного, юридичного, наукового і художнього розвитку, що не доводячи цього окремими прикладами, досить послатися на відсутність всієї цієї єдності в будь-якому з великих народів.

Якщо ж це так, то не лише краща, але і вірніша, єдина прикмета, по якій ми впізнаємо народ і в той же час єдина, незамінна нічим і неодмінна умова існування народу є єдність мови.

Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже – етнічної спільноти. Тільки в окремих випадках асиміляція мовна i асиміляція національна – не одне i те саме. «Єврея, цигана, фіна, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» [6, 190].

Згідно міркувань Потебні, наведених в п.1.1 мова є знаряддя усвідомлення та елементарної обробки думки, і, як знаряддя, обумовлює прийоми розумової роботи і, до деякої міри, її досконалість; але межі її вдосконалення не можуть бути вказані наперед. З таких міркувань Потебня робить висновок, що народність, тобто те, що робить певний народ народом, полягає не в тому, що виражається мовою, а в тому, як виражається [6, c.191].

У цьому сенсі народність має мало загального з національними прагненнями в області практичного життя і ідеєю національності.

Ідеї Потебні про націоналізм і його зв’язок з проблемою збереження народності/мови можна звести до кількох основних положень.

Праця Потебні ґрунтується на засаді, що кожна народність тримається на вродженому націоналізмі. Цей націоналізм не має потреби всмоктувати, а тим більше поглинати інші народності з їхніми окремими націоналізмами. Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності [8, с.229].

Кажучи про стосунки рівноправних народів, можна думати, що їх своєрідність стиралася б, якби їх спілкування з іншими зростало в більшій прогресії, чим їх внутрішній зв’язок. Але для збільшення їх осібності вистачає навіть того, щоб їх внутрішнє і зовнішнє спілкування посилювалося в рівній мірі. Тим часом здається більш вірогідним, що серед великих народних мас Європи внутрішнє спілкування народів збільшується більшою мірою, чим міжнародне, зрозуміло, окрім тих випадків, де правильний перебіг справ змінюється силою зброї або політичного шахрайства.

Диференціювання первинно схожих мов не означає, що в народах зменшується здатність збудження з боку інших мов; але воно значить, що як людині, так і народові з кожним роком стає важчим вийти з колії, що проривається для нього своєю мовою, саме настільки, наскільки заглиблюється ця колія. З цієї точки зору здається, що чим більш архаїчна мова народу, чим менш різкі перевороти в нім здійснюються протягом часу, що відокремлює його від початку, тим більше можлива для нього денаціоналізація [9, c.268].

Коли якась народність розчиняється в іншій, це збіднює все людство, а отже, і народність-переможця. Нема що й казати, особливо згубні наслідки чекають на народність переможену: «Денаціоналізація ... веде до економічної й розумової залежності й служить джерелом страждань» [8, с.231].

З іншого боку, збереження народності ніколи не повинно зводитися до збереження старовини. Нормальний еволюційний процес у взаємозв’язках з іншими народностями неухильно веде до змін та може викликати навіть поступове повне заперечення змісту, не спричинивши шкоди народності. Те що стосується народності, лишається в силі і для мови, яка є найбільш досконалою її аналогією [8, с.229].

Поміркована і шляхетна теорія, готова ввібрати кожне не накинуте силою нововведення, віддзеркалює погляди високогуманні та сповнені терпимості. Її можна, застосувати до будь-яких національно-мовних взаємин, а вже й поготів до українсько-російських. Не дарма перед її викладом Потебня докладно переказує наведений у Головацького випадок про германізованого в австрійській армії жовніра-українця, випадок аж ніяк не рідкісного на Україні відступництва й зречення. А подібних перекидьків на російський бік було куди більше. І тут Потебня стає гнівним і пристрасним, хоч ніколи не вказує прямо на Росію і, що важливіше, ніяк не проповідує ненависть та не закликає до священної війни. Тут доцільно навести уривок з його статті: «Взагалі денаціоналізація зводиться на погане виховання, на етичну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, дії, на ослаблення енергії думки; на мерзенність запустіння на місці витиснених, але нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв’язком з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, оподленіє» [8, с.231].

На перший погляд навальна сила цих обвинувачень може здатися суперечною з куди лагідніше сформульованими загальними поглядами Потебні. Суперечність, одначе, примарна. Очевидно, Потебня вбачав шкоду від надмірного зросту числа перебіжчиків, що тяглися до російського, бо вважав той процес не наслідком «природних» взаємин, а результатом застосування насильницьких засобів. Ця сполучна ланка в вивідках Потебні відсутня. За цензурних умов розставляти крапки над і не доводилося.

Однак, відзначимо, що патріот своєї як малої, так і великої батьківщини, Олександр Потебня все ж був скептично налаштований до ідеї самостійності української мови і до розробки її як літературної. Він розглядав російську мову як єдине ціле – сукупність великоросійського і малоросійського говорів. Спільноруська літературна мова вважав надбанням не лише великоросів, але і білорусів і малоросів в рівній мірі. Це відповідало його поглядам на політичну і культурну єдність східних слов’ян – «панрусизму».

2.1 Багатомовність проти одномовності: проблема чи надбання

Питання багатомовності завжди цікавило людей. Трактувалась вона по-різному: i як «одно з найбільших нещасть буття» (Вольтер) – покарання за гординю (вавилонське стовпотворіння), i як божий дар – зішестя Святого Духа на апостолів i одержання ними здатності проповідувати різними мовами.

За підрахунками вчених, тільки у 22 країнах проживає одномовне населення. У решті країн світу наявна багатомовність. В Індонезії налічується 838 мов, в Папуа-Новій Гвінеї – 666, у Нігерії – 513. Значна частина населення багатомовних країн у своєму спілкуванні вживає дві, рідше три або більше мови.

Одномовність була б не тільки бажаною, але й можливою, якби були однаковими кліматичні та географічні умови, економіка, праця, відпочинок, культура, історична спадщина, а вся Земля – гігантською казармою.

Бо ж навіщо туарегові Сахари знати десятки назв різновидів снігу, відомих ескiмосовi? Навіщо iннуїтовi з Аляски пам’ятати пастушу термінологію бедуїнів? І як витлумачити мешканцям тропічного поясу всі емоції європейських лiрикiв, пов’язані зi зміною зими на весну, а літа на осінь, коли такі явища їм не вiдомi? А куди подіти історію кожного з народів, його пiснi, легенди, міфи, традиції? Невже це все треба відкинути, щоб позбутися одного з «нещасть буття»?

Якщо вже й шукати шляхів подолання міжмовних бар’єрів, то аж ніяк не в одномовності, коли за засіб вселюдського спілкування нав’язується мова одного з народів. Це завжди буде викликати національні заздрощі, протидію інших народів, впадання одних у шовінізм, а інших – у гріх «буржуазного нацiоналiзму». Недарма у сучасному свiтi преса стільки пише про лінгвістичний імперіалізм, конкуренцію престижних мов, а держави приймають закони, спрямовані на захист своїх мов.

Щодо мовної політики, коли йдеться про багатомовні країни, то тут простежуються дві тенденції. Перша – «феномен Мiтрiдата», понтiйського царя, що володів двадцятьма двома мовами i спілкувався ними зi своїми підданими, зрівнявши їх таким чином у правах. Друга тенденція – «римська». У Римській імперії панувала єдина мова – державна. Усі інші вважалися варварськими. Виняток було зроблено з часом тільки для грецької мови.

Більш гуманними, людяними були спроби запровадити для вселюдського спілкування штучні мови, наприклад, есперанто. Однак ці спроби виявились марними – передусім через спротив сильних світу цього, які не мали й не мають наміру поступатись i своїми мовними інтересами. Мова – могутній канал впливу одного народу на інші, канал інформаційної, а значить – культурної, економічної i політичної експансії.

Таким чином, мови існуватимуть i розвиватимуться й надалі, без чого немислимий розвиток як кожного з народів, так i всієї людської спільноти, а вивчення чужої мови залишатиметься свідченням високої культури людини, її бажання проникнути в глибини духовності іншого народу. Вислів «Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина» не втратить своєї актуальності ніколи.

І дуже сумнівними виглядають твердження про власний інтернаціоналізм тих людей, що звинувачують у нацiоналiзмi знавця кількох мов, а самі не вважали за необхідне оволодіти мовою народу, серед якого живуть десятки років…

Такий собі традиційний «одномовний інтернаціоналізм»… Інтернацiоналiзм – це не бажання допомогти іншому позбутися своєї мови, а навпаки, бажання i вміння бути корисним у розбудові його мови, розширенні сфер її вживання, її розквiтi. Адже інтернаціональне не існує само по собі як ненацiональне, наднаціональне чи антинаціональне. Воно існує тільки в національному як загальне в окремому, як його частина. Отже, чим багатше i різноманітніше національне, тим глибше i змістовніше інтернаціональне. А тому доля кожної мови, хай найменшої i найекзотичнiшої, має бути об’єктом турботи не тільки носіїв цієї мови, але й людства в цілому i кожної порядної людини зокрема.

В рецензії на Головацького [8] Потебня порушує також питання шкільної науки. «Іншомовна школа, чи буде це школа в тісному сенсі або солдатчина, або взагалі школа життя, повинна приготувати зі свідомості учнів рід палімпсеста, при чому її учні і при рівності інших умов відставатимуть від тих, яким в школі потрібно було не забувати колишнє, а лише вчитися» [8, с.231]. Тут він картає не тільки чужомовну школу, а і всяку освіту, базовану на багатомовності. Російську школу, де вивчали аж п'ять мов, він називає «ідіотською». Не чужих мов треба навчати дитину, наполягає він, а треба учити дитяти розуму, вибравши для цього один інструмент, тобто мову матері. Заведений у дворянських колах звичай змушувати дитину змалечку вчити кілька мов, на думку Потебні, – традиція шкідлива, бо інакше з такого виховання не виходило б така переважна кількість дурнів.

Не можна втриматись привести цитату, що є віддзеркаленням сьогодення: «Пристрасть багатьох до вчення дітей новим іноземним мовам заслуговує на засудження не само по собі, а по низовині своїх мотивів. Вони дивляться на знання іноземних мов як на засіб відрізнятися від чорного люду, і як на засіб зносин з іноземцями. У останньому відношенні вони прагнуть не здобути пошану іноземців, а лише говорити як вони. У мові бачать лише звуки, а не думку, а тому ради чистоти вимови починають вчення іноземній мові ледве не з пелюшок» [9, с.266-267].

Далі він говорить безпосередньо про українців: «Країни, в яких... зв’язок єдності мов між станами розірваний, як Малоросія, в деяких стосунках самі засуджені на загибель і принесуть погибель іншим. Це велике море горя " [11, c.8]. Під «іншими» Потебня явно має на думці росіян.

Наведені погляди Потебні дуже спірні. Найкраще їх спростовує біографія самого вченого. Дома в дитинстві він говорив українською мовою, загальне навчання в школі провадилося польською, а російська викладалася як предмет. Очевидно ж у школі він засвоїв німецьку, французьку, грецьку й латинську. Результат його освіти не можна назвати ідіотським. Деякі впливові американські соціологи обстоюють думку про запровадження бодай двомовної школи. Психологічна мотивація обох екстремально протилежних поглядів та сама – бажання зберегти мову. На Україні це вимагає відгородити українську мову від агресивніших і більше престижних мов, звідси наполягання на монолінгвістичній освіті. У Сполучених Штатах мови національних меншин можна охоронити перед всепереможною англійською тільки завівши двомовність у школі [11, с.7].

З іншого боку, відлучення мови від функцій, що надають їй престижу, наприклад, від ролі державної мови, знижує її авторитет i зменшує опір проникненню в неї чужомовних елементів. Престиж мови – це її авторитет у мiжнацiональному та міжнародному спiлкуваннi. Він залежить від багатьох чинників, домінуючим серед яких є інформативність мови, тобто застосування її як носія найновішої та найважливішої інформації.

Зречення рідної мови стимулюється й тим, що носії «престижної мови» здебільшого не вважають за потрібне вивчати мову корінного населення та користуватися нею. Мiж тим, дружба i братерство народів повинні мати взаємний характер i виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.

Звичайно, історія знає чимало мовних особистостей, серед яких і О. Потебня та Ю. Шевельов, з особливими здібностями до вивчення мов та успішною мовленнєвою практикою при користуванні чужими мовами. Щодо Шевельова, то йому чимало позитивних прикладів давав англійсько-національний білінгвізм багатьох американських співгромадян-емігрантів, у тому числі його власний досвід. Однак думки О. Потебні та його послідовників про першочергове значення рідної мови для духовного розвитку людини й належне їй місце в процесі двомовності чи багатомовності не втрачають своєї актуальності і в наш час [3, c.31].

2.2 Двомовність в Україні: побутовість чи буттєвість

Дома в мене мова –
Засіб спілкування.
А на службі мова –
Засіб існування.
Як же рідну мову
Я забуду, тату,
Я ж за неї маю
Непогану плату?»
П. Глазовий

Двомовність, або білінгвізм, є однією з найпоширеніших форм багатомовності (полілінгвізму) й полягає у вживанні індивідом чи групою людей двох мов, переході з однієї мови на іншу залежно від комунікативної ситуації, а також у використанні двох мов у межах певної соціальної спільноти, насамперед держави [3, c.27].

Двомовність ніколи не буває симетричною, оскільки мови ніколи не бувають рівними за обсягом функцій та соціальним престижем. Двомовність більшою мірою поширена серед народів, що не мають власної державності.

В окремих країнах (Канада, Бельгія та iн.) двомовність (i навіть багатомовність) закріплена в державних законах – iз збереженням рівних прав для кожної з мов, жодній з яких не надається переваг.

Упродовж багатьох століть двомовність існує в Україні. У поглядах на двомовність груп людей чи загалом народностей О. Потебня дотримувався думки, що мовна взаємодія повинна бути лише стимулом для внутрішнього розвитку мов і не призводити до асиміляції однієї з них. Він гостро виступав проти політики денаціоналізації щодо українців і вважав послідовний націоналізм справжнім інтернаціоналізмом, а денаціоналізацію моральною хворобою, що дезорганізує суспільство, спричиняючи його духовну деградацію [10, c.73].

Що стосується двомовності конкретної особистості, Потебня міркує так, що людина, що говорить на двох мовах, переходячи від однієї мови до іншого, змінює в той же час характер і напрям течії своєї думки, притому так, що зусилля її волі лише змінює колію думки, а на подальшу течію її впливає лише посередньо. Це зусилля може бути порівняне з тим, що робить стрілочник, що перекладає поїзд на інші рейки. І навпаки, якщо для людини, що говорить дві і декілька мов досить звичні, то разом із зміною змісту думка мимоволі звертається то до тієї, то до іншої мови [9, c.260].

Знання двох мов в дуже ранньому віці не є володіння двома системами зображення і сполучення одного і того ж круга думок, але роздвоює цей круг і наперед утрудняє досягнення цілісності світобачення, заважає науковій абстракції. Якщо мова школи відмінна від мови сімейства, то слід чекати, що школа і домашнє життя не будуть приведені в гармонійні стосунки, але стикатимуться і боротимуться одна з одною [9, c.263].

Отже, в соціально-політичній площині, поза межами суто практичного вжитку, взаємодія двох мов, якщо одна з них претендує на панівне становище, ставить проблеми перед обома. Незважаючи на міграційні процеси та змішування племен на тій самій території, у майбутньому посиляться звички кожного народу до своєї мови, що стане перешкодою до виникнення змішаних мов. Ці думки О. Потебні були викликані переважно роздумами над сучасним йому станом української мови та її перспективою, а також над подальшою долею панівної російської мови.

Українська держава успадкувала такі погляди на російсько-український білінгвізм, що виявляється, з одного боку, в ігноруванні державної мови багатьма політиками, урядовцями, чиновниками різних рангів, з другого, в ідеї офіційного статусу російської мови поряд з державною українською, хоч різниці між поняттями офіційності й державності тут немає. Ось і зараз в котрий раз в нашій країні готується законопроект про двомовність.

Двомовність в Україні виразно характеризується упослідженим становищем української мови. Для прикладу: «науковою мовою абсолютної бiльшостi галузей АН є російська, а не українська мова».

Знаючи ж тільки українську, мовець постійно відчуває iнформацiйний вакуум, комунікативну ущербність, неповноцiннiсть, оскільки з багатьох галузей суспільного життя українська мова фактично витіснена, у деяких регіонах – цілковито, навіть у побуті.

Серед радикально настроєних націоналістів існує думка, що про дві рідні мови можна говорити хіба що стосовно окремих змішаних сімей, однак наукою зафіксовано, що вже в третьому поколінні тут залишається одна мова. Що ж до двох «рідних мов», ідея яких так інтенсивно донедавна насаджувалась серед неросійських народів, то друга «рідна» мова – явище таке ж природне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантiв [2, c.90].

Залишаємо за собою право не погодитися з попередньою позицією, відстоюючи думку рівності братерських мов, відкидаючи будь-яке насилля в застосуванні їх з боку держави.

Перехід з рідної мови на мову співрозмовника (у науці це називається «перемиканням коду») досить часто зовсім не є виявом так званої меншовартості українців, свідченням їхньої психічної слабкості, а навпаки сприяє порозумінню.

І ще, не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому – з почуттям українськості. Через рiзнi обставини люди часто не володіють рідною мовою, однак при цьому зберігають щирі почуття до України. Чимало з них використовують найменші можливості для оволодіння мовою свого народу, залучають до цього інших i працюють в ім’я українського народу.

Хотілось би зупинитися на більш болючому аспекті, що поширився і в вищі ешелони власті, це «суржикізація» будь-то російської чи української мови. На жаль, більшість наших людей, пишуть і розмовляють на «суржику» – безсистемної сумiшi української та російської мов, потворного гібридного «діалекту».

Безперечно, кожна природна мова характеризується наявнiстю територіальних відгалужень – нарiч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення пов'язане з добою феодалізму. Недарма їх вважають «живою історією мови».

Народних говорів багато, а письмова мова передбачається одна, принаймні, у вигляді об’єднання розумової діяльності всього народу, одна головна. Отже, одна мова, утворена з народних говорів, істотна ознака яких є подрібненість, буде, так би мовити, витягом з них, отже не ним самим, не мовою народною в тому сенсі як народні нинішні росіяни говори, а чимось іншим [6, 192].

Однак, такі діалекти не мають жодного відношення до суржикізації, коли «зливання» мов призвело до розквiту мовної химери-суржика, що знайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:

Говорила баба дєду:
– Ти купи мiнє «Побєду»,
Я поєду к Бєлодєду.
Хай вiн дасть мiнє отвєт:
є в нас мова iлi нєт?

Відомий і такий жарт: оскільки українська мова – малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!

Цікаві думки з цього питання наводить і Потебня. Запозичення чужорідного змісту, відокремленого від своєї форми, не може бути шкідливе народності з тієї ж причини, по якій взаємне розуміння між окремими особами не спричиняє за собою і розумової і етичної одноманітності. Взаємне розуміння між особами, що говорять однією мовою, як доведено німецькими ученими, полягає не в зовнішній передачі відомого вмісту, а у взаємному збудженні думки: слово, сказане одним, викликає в іншому таке ж представлення, а представлення вводить в свідомість весь комплекс думки, пов'язаної з ним при цьому. Зміст слова в обох що говорять не тотожні [6, c.192].

Різниця між розумінням чужої і своєї мови лише та, що слово чужої мови викликає в особи, що намагається зрозуміти, не те ж представлення, а інше, йому відповідне. Тут одна мова викликає діяльність іншої.

Мабуть ті, які погодяться, що запозичення інородного змісту за допомогою хороших перекладів взагалі не шкодить своєрідності мови, скажуть – мова індивідуалізує окремі особи і народи.

Однак, з часом «позичене» починає сприйматись як своє, а своє опиняється на периферії мови або й цілком виганяється iз неї.

Наївно вважати, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості і невизначеності особистості, втрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі.

Тому боротьбу за чистоту як української, так і російської мов вважаємо цілком виправданою.