Філософія давнього Китаю

1.1. Становлення філософської думки у стародавньому Китаї

Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже в VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: “І-цзін” (Книга перемін), “Шу-цзін” (Книга історії) “Ші-цзін” (Книга пісень), Лі-Цзін (Книга ритуалу), “Чунь-цю” (Весна і осінь) і “Юe-цзін” (Книга музики). Остання згодом була втрачена, а перші 5 (“У-цзін” – П’ятикнижжя) разом з 8-ма іншими пізніше склали конфуціанський канон (Тринадцятикнижжя) [2,3].

У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення, зокрема, осмислення проблем єдності й різноманітності речей, дії протилежних сил у єдиній субстанції, природної закономірності, природності людської душі і свідомості. Так, у Книзі перемін розвивається ідея про 5 першоелементів (метал, дерево, вода, огонь, земля), дається тлумачення понять, які стали вихідними для всієї китайської культури і визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю (“інь”, “ян”, “дао”).

Давньокитайська філософія висунула і розвинула цілу низку філософських категорій, наприклад: небо (тянь), людина (жень), шлях (дао), закон природи (лі), буття (ю), небуття (у), предмет (у), життєві сили (ци), темне начало (інь), світле начало (ян), п’ять стихій (усін), а також назва (мін), сутність (ши), знання (чжи), дія (сін), форма (сін), дух (шень), довжина (чу), сучасність (цзинь), тотожність (тун), відмінність (і), добро (шань), зло (е), властивість (сін), штучність (вей), людинолюбство (жень), обов’язок (і), заслуга (чун), користь (лі) і т. ін.[4].

Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил. які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і ян пронизують все суте - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров’я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається дао (дослівно - “шлях”) - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей. Школи. В класичний період (V-II ст. до н.е.) у давньокитайській філософії сформувалося шість основних шкіл: даосизм, конфуціанство, моїзм, фацзя, мінцзя, інь ян цзя [3,4].

Даосизм: Всесвіт є джерелом гармонії, тому все в світі, від рослини до людини є прекрасним в своєму натуральному стані. Кращим правителем є той, хто залишає людей в спокої. Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації. Представниками школи були : Лао-цзи, Чжуан-цзи, Ян Чжу [5].

Конфуціанство: правитель і його чиновники повинні управляти країною за принципами справедливості, чесності і любові. Представники школи: Конфуцій, Цзен-цзи, Цзи Си, Ю Жо, Мен-цзи, Сюнь-цзи [8]. Моізм. Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ’я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах. Представники: Мо Ді, Цинь Хуалі, Мен Шен, Тянь Сян-цзи, Фу Дунь [4,5].

Школа законників («фа-цзя», по-європейскі — легізм). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов’язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань. Представники: Лі Куй, У Ці, Шан Ян, Хань Фейцзи, Шень Дао [2,7].

Школа імен (мінцзя) . Представники: Ден Сі, Хуей Ші, Гунсунь Лун; Мао-гун. Школа «інь-ян» (инь ян цзя) (натурфілософи). Представники:Цзи-вей, Цзоу Янь, Чжан Цан. В більшості цих шкіл переважала практична філософія, пов’язана з проблемами життєвої мудрості, порядності, управління. Теоретична база була найбільш розвинена в даосизмі, у більшості інших шкіл світо погляди були засновані на поглядах інших шкіл [6].

Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і даосизм - два протилежні полюси світобачення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов’язані між собою , як iнь і ян У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даоськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Філософська думка Китаю мала свої особливості:

а) китайська філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї;

б) у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами житейської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням;

в) в цілому за формою і методами постановки проблем китайська філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем – цінніснозначимою і гуманістичною [6,7].

В давньокитайській філософії ( до УІІ ст.. до н.е.) головним був релігійно-міфологічний світогляд. Однією з відмінних рис китайських міфів був зооморфний характер діючих в них богів і духів: багато з яких мали явну схожість з тваринами, птахами або рибами.

Китайська філософія дуже тісно пов’язана з релігією. Важливим елементом давньокитайської релігії був культ предків, який будувався на визнанні впливу духів померлих на життя і судьби потомків.

В той же час ряд мислителів висказували філософські ідеї і висунули терміни, які стали важливими поняттями китайської філософії , це поняття гармонії, ідея «парності речей», взаємодія сил інь і ян.

В VII—VI ст. до н. е. деякі філософи Китаю пояснювали світ вже виходячи з безпосереднього спостереження за природою. В цей період існує культ неба, який не тільки пояснює рух зірок закономірностями природних процесів, але і пов’язує їх з судьбами держави, окремих людей, а також з заповідями моралі [6,7].

Глибокі політичні потрясіння УІІ –ІІІ ст.. до н.е. – розпад древньої єдиної держави і укріплення окремих царств, знайшли своє відображення в ідеологічній боротьбі різних філософсько-політичних і етнічних шкіл. Період Чжаньго в історії середньо давнього Китаю називають «золотим віком китайської філософії». В цей період зароджуються поняття і категорії, які потім стануть традиційними для всієї послідуючої китайської філософії, включаючи сучасний час.

1.2. Взаємозв’язок практики китайських бойових мистецтв зі стародавньою китайською філософією

Китайські бойові мистецтва (чжунго ушу) відносяться до бойових мистецтв, створених населенням Китаю. Гунфу та ушу — популярні терміни, які стали синонімами китайським бойовим мистецтвам. Однак, китайські терміни Гунфу та Ушу мають суттєво відмінні значення. Ушу може описувати велике розмаїття бойових мистецтв незалежно від їх походження. Гунфу ж може використовуватися у контексті, який взагалі не стосується бойових мистецтв. Термін гунфу може бути віднесений до будь-якого досягнення або майстерності, здобутим шляхом довгої та важкої праці. З іншого боку, термін ушу, який відноситься до бойових мистецтв у цілому, став також і назвою сучасного спортивного ушу. Спортивне ушу подібне до гімнастики та включає використання адаптованих форм китайських бойових мистецтв з використанням зброї та без неї та судиться надаванням очок за сучасними критеріями естетики.

Походження китайських бойових мистецтв відслідковується від часів стародавнього Китаю, коли вони застосовувалися для самозахисту, на полюванні та у військових тренуваннях. Вправи зі зброєю та у рукопашному бої були важливими компонентами тренування китайських солдат.[2, 3]. З тих часів китайські бойові мистецтва увійшли у різноманітні філософії, а ідеї стали практикою, розширюючи свої задачі від самозахисту до оздоровлення та, нарешті, методу самовдосконалення. Вплив ідеалів бойових мистецтв тепер можна знайти у поезії, художній літературі та кінематографі. Китайські бойові мистецтва є сьогодні невід'ємним елементом культури Китаю. Згідно легенди, Жовтий імператор (Хуан-ді, традиційна дата сходження на трон — 2698 р. до н.е.) ввів найперші форми бойових мистецтв у Китаї.[4] Жовтого імператора описують як знаменитого генерала, який перед тим як стати лідером Китаю, писав довгі трактати з медицини, астрології та бойових мистецтв. Вважається, що він розробив мистецтво шуай цзяо або «биття рогами», яке використовувалося при веденні війни.[5].

Шоубо, якому навчалися під час правління династії Шан (прибл. 1600-1046 рр. до н.е.), та сянбо (подібне до саньда), — починаючи з 600-х років до н.е., є лише двома прикладами стародавнього китайського ушу. У 509 р. до н.е. Конфуцій порадив герцогу стародавнього китайського штату Лу за ім'ям Дін щоби люди навчалися письменності та бойовим мистецтвам.[3] Таким чином, мистецтвами гунфу більш ніж за тисячоліття до Шаоліня оволодівали не лише військові та релігійні організації, а й звичайні громадяни. У Книзі обрядів (перше століття до н.е.) згадується також бойова система (боротьба), яка називалася цзюелі або цзяолі [7]. Ця система включала такі техніки як удари, захоплення/зчеплення, маніпулювання суглобами та використання больових точок. Цзяолі стало видом спорту під час правління династії Цінь (221-207 рр. до н.е.). У Бібліографії історії Хань існує запис, на час правління династії Рання Хань (206 р. до н.е. - 8 р. н.е.) існувала відмінність між бойовим мистецтвом без зброї але з дозволеними утримуваннями, яка називалася шоубо, та спортивною боротьбою, відомою тоді як цзюелі або цзяолі. Боротьба також згадується у Історичних записках, Ши цзі, які написав Сима Цянь (прибл. 100 р. до н.е.).[4].

Теорію рукопашного бою, включаючи згадку Жорстких-М'яких технік, наведено в історії Юеська діва у Літописі Весен і Осіні князівств У та Юе (5-те століття до н.е.) [2].

Під час правління династії Тан (618-907 рр.) описи танців з мечами були увіковічені у поемах Лі Бо. Змагання з сянпу (найперші форми сумо) спонсорували імперські двори династій Сун та Юань (прибл. 960-1368 рр.). Сучасні концепції ушу були остаточно розвинені під час правління династій Мін та Цін (1368-1911 рр., див. Список династій Китаю) [3].

Бойові мистецтва також згадуються у китайських філософських творах. Вважається, що Чжуан-цзи, автор, чиє ім'я дало назву згаданому тексту, жив у 4-му столітті до н.е. Ще один даоський текст Дао Де Цзін («Книга шляху та благодаті», яку часто відносять до Лао-Цзи) містить основи, які можуть бути знайдені у бойових мистецтвах. Згідно одному з класичних текстів конфуціанства «Чжоулі» стрільба з лука та бій на колісницях були частиною «6-ти мистецтв» , що також включали обряди, музику, каліграфію та математику) династій Чжоу (прибл. 1122-256 рр. до н.е.). Трактат Мистецтво війни, який написав Сунь Цзи у 6-му столітті до н.е., безпосередньо оповідає про ведення військових дій, але також містить і ідеї, які застосовуються в китайських бойових мистецтвах. Відповідні приклади показують, що ідеї, які стосуються китайських бойових мистецтв, змінилися з розвитком китайського суспільства та з часом стали на філософську основу.

Даоські майстри практикувалися у Тао Інь, — фізичних вправах, подібних до Цигун, який був одним з прабатьків тайцзіцюаню та відслідковується щонайменше від 500 р. до н.е. «Шість глав рукопашного бою» були включені у Хань Шу (історію династії Рання Хань), яку написав Бань Гу в 39-92 рр. н.е. Крім того, відомий лікар, Хуа То, написав «Виставу п'яти тварин» - тигра, оленя, мавпи, ведмедя та пташки, близько 220 р. до н.е. Даоська філософія та підхід до здоров'я та фізичних вправ також вплинули на китайські бойові мистецтва [4,5]. Стосовно шаолінського гунфу, як стилю бойових мистецтв, найдавнішим свідченням участі Шаоліню у бойових діях є стиль 728 року н.е., який засвідчює дві події: захист Шаолінського манастиря від бандитів близько 610 року н.е., та його насупна роль у перемозі над Ван Шичуном у Битві при Хулао у 621 р. н.е. З 8-го до 15-го століть, не існує збережених документів, які би забезпечили доказ участі Шаоліню у бойових діях. Однак, для періоду між 16-м та 17-м століттями, існує щонайменше 40 існуючих джерел, які доводять, що ченці Шаоліня не лише вивчали бойові мистецтви, але й їх практика стала таким невід'ємним елементом манастирського життя в Шаоліні, що ченці відчули потребу підкріпити її створенням нової буддистької системи знань.[3]

2.1. Проблеми застосування філософських доктрин стародавнього Китаю в сучасних умовах

Конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм не тільки були революційними вченнями свого часу, але й зараз мають велике поширення серед не тільки китайців, а інших народів (особливо перші три). Навіть у Західній Європі існують організації сучасних конфуціанців та даосів. Їх вчення доповнюються та переглядаються. Китай - одна з найдавніших цивілізованих держав світу.

Письмова історія Китаю складає майже п'ять тисячоліть, а ідеал високої давнини, вічності небесної імперії і в сучасних умовах спонукає китайських мислителів порівнювати сучасність з коріннями великої китайської культури, що сягають глибин тисячоліть. Трепетне ставлення до традицій в Китаї має особливий культурний зміст, що породжує у європейців уявлення про Китай, як про суспільство традиціоналістського (патріархального) типу. Якщо на ранніх етапах розвитку філософської думки на передньому краї стояли безособово-узагальнені уявлення про світ, то згодом дедалі більше уваги приділяється проблемам Людини, її життя. В центрі уваги древніх мислителів такі питання, як принципи організації держави, проблема законів і справедливості, обґрунтування ідеальної форми правління [6].

Філософи Китаю VII-VI ст. до н.е. прагнули пояснити світ, виходячи з нього самого. Раціонально досліджуючи дійсність, вони виражали сумнів у всемогутності божества. Вони намагалися розкрити матеріальну першооснову існуючого, вбачаючи останню у вогні, воді, землі, металі, дереві тощо. Все існуюче ними розглядалося як єдність протилежних начал: чоловічого – ян і жіночого – цинь. Діалектичною взаємодією цих начал вони пояснювали нескінченний процес руху матерії. Матерію, що закономірно рухається,китайські мислителі називали – ци. В самій же китайській культурі така проблема поставлена ще в VI ст. до н. е. Конфуцієм, який намагався осмислити поняття писемність, культура, словесність [4,5].

Для ознайомлення з поглядами і життям Конфуція стала складена його учнями книга «Лунь юй», де записані його вислови і вчинки. Основні поняття етики Конфуція є гуманність (жень) - моральний принцип, що мав визначати ставлення людей один до одного і відносини між людьми в суспільстві і в сім'ї, що базувалися на повазі і любові до старших за віком і суспільним становищем. Конфуцій вимагає, щоб кожна людина діяла відповідно з тим становищем, що займає. Люди мають бути взаємно великодушні, свято дотримуватись і оберігати пам'ять і культуру предків.

Конфуцій вважав, що управляти - це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно з його здібностями, "розумом, якостями. Функції підтримки і збереження повчань Конфуція взяла китайська філософія, що формувалась у вигляді коментарів або тлумачень класичних писемних пам'ятників-канонів і отримала назву сюе, тобто знання – учення [8].

Майже до початку XX ст. поняття сюе, що означало філософію, вважалося символом знання. І хоча ще в XII ст. філософ Чжу Сі намагався вичленити окремі науки, а в XVII ст. філософ Фан Ічжи вперше сформулював принципи, що дозволяють розрізняти філософію і науку та форми філософії, близькі до європейських, процес її диференціації та окремих наук поширились лише на межі XIX-XX ст. Політика, військова справа, сільське господарство, освіта, астрономія, медицина і навіть бойові мистецтва – усе розглядалося як звичайна форма застосування філософських категорій. Ця особливість культурної історії Китаю знайшла відображення і в становленні категорій понять китайської філософії. Майже протягом трьох тисячоліть китайська думка розвивалася у межах певного набору філософських термінів (понять) старої літературно-писемної мови (веньяну). Філософські поняття зберегли первісну багатозначність, притаманну незапозиченим словам будь-якої живої мови. Набуваючи певного змісту, слова не втрачали давнього визначення.

При розгляді проблем влади і соціального порядку стає домінувати філософсько-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму досягнення загального блага та справедливості. Подібна тенденція прослідковується в ученнях Конфуція. В центрі уваги древніх мислителів такі питання, як принципи організації держави, проблема законів і справедливості, обґрунтування ідеальної форми правління.

Китайський філософ Конфуцій - один з найвідоміших представників політичної думки Стародавнього Сходу. Він відмовився від ідеї божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з об'єднання, сімей і уподібнюється сім'ї, де імператор - батько, що турбується про своїх підданих - дітей. Кінцева мета державної влади - досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на "благородних" і "темних" - простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання, справедливість, почуття обов'язку, повага до старших, дотримання моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя - влада, здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною людиною своїх обов'язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція відрізняло недовір'я до законів, він вважав, що суспільний порядок повинен підтримуватися ритуалами і мораллю [5,8].

Основна робота Конфуція – “Бесіди і судження” (Лунь юй). Виходячи зі своєї етичної концепції, автор роботи розглядав людину в зв’язку з її соціальною функцією, а процес виховання – як підведення людини до виконання цієї функції.

Однією з вихідних категорій у вченні Конфуція виступає порядок, як норма конкретних відносин, дій, правил. Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь) [6,8].

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Таким чином, філософія Конфуція – це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба. У цілому конфуціанство можна визначити як ідеологію аристократії, що намагається відновити своє право на володіння, владу і свій світогляд у відповідності з духом часу. Але не можна не відмітити революційність поглядів Конфуція для свого часу, об’єднання роздрібнених думок та поглядів, висловів у цілу ідеологію та вчення. Навіть у наш час визнається непорушний авторитет Конфуція, у різних країнах є багато конфуціанських товариств. У Китаї ніколи не порушували конфуціанську ідеологію і зараз вона панує у країні [8]. Конфуціанство перетворилося згодом в офіційну ідеологію давньокитайського суспільства і мало істотний вплив на всю історію Китаю. На рубежі нової ери конфуціантсво перетворилося в релігію. Воно і сьогодні є офіціальною релігією Китаю і дуже поширене в Південно-східній Азії.

У своїх поглядах на світ, як закономірний процес руху матерії, китайські філософи спиралися на відомі в той час наукові досягнення (наявність місячно-сонячного календаря, знання тривалості року, уміння визначати літнє і зимове сонцестояння за допомогою сонячного годинника, прогнозування сонячних затемнень).

Найбільш відомими матеріалістичними школами Стародавнього Китаю були школи Моцзи і Лаоцзи. Моцзи у своїх працях піддав різкій критиці ідеалізм Конфуція, його ідею залежності долі людини і суспільства від неба [6].

Він вважав, що не існує визначеної наперед долі, що вона залежить тільки від здійснення принципу загальної любові. Школа Моцзи визнавала об’єктивне існування речей. В теорії пізнання вона стояла на таких позиціях, що усі знання, є результат спільних зусиль наших органів чуття і мислення.

Школа Лаоцзи одержала у філософії назву даосизму. В центрі досліджень філософів цієї школи навколишня природа. Дао, у вченні цієї школи, виступає як природній закон світу речей. Дао і субстанція ци складають основу світу [9,10].

Лаоцзи вважали, що закону дао підпорядкована не тільки земля,але й небо. Відкидаючи релігійні уявлення про божественне створення світу,даосисти вважали його вічним таким, що знаходиться в стані неупинного руху ізміни.

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" – це конкретний шлях окремої речі або групи речей. Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".

Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.) [1,9].

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям. Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.

На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.) [1,10].

Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя ''. Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.

Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.

Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання.

Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.). Основний твір Ван Чуна – "Критичні міркування" – присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи. Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про святенність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба. так і землі є субстанція "ці". Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об’єктивної реальності. Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає. Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності [1,9,10].

Конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм не тільки були революційними вченнями свого часу, але й зараз мають велике поширення серед не тільки китайців, а інших народів (особливо перші три). В стародавньому Китаї вперше в історії світової культури були поставлені та морально осмислені питання про методи державного управління. Особливістю давньокитайської філософії є те, що в ній завжди переважала соціально-політична і моральна орієнтація. Навіть у Західній Європі існують організації сучасних конфуціанців та даосів. Їх вчення доповнюються, переглядаються. Велике значення має конфуціанство серед народів Східної Азії. Навіть в країнах колишнього СРСР кожна людина не може собі уявити життя без Нового Року за китайським календарем. Багато захоплюються китайськими гороскопами, у тому числі ворожінням на книзі “І-цзин”. І це добре, але усе має мати свої межи, бо так можна забути і про філософію та культуру своєї країни.

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, можливо зробити слідуючі висновки. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.

2.2. Застосування практики бойових мистецтв стародавнього Китаю в сучасному світі

Бійцівські стилі, які практикуються сьогодні розроблялися протягом століть з поступовим засвоєнням нових формальних вправ, які з'являлися пізніше. Деякі з цих стилів включають: Багуачжан, П'яний кулак, Кулак Кігтя орла, П'ять тварин, Сін'їцюань, Хун Гар, Люцзя, Мавпа, Тигр, Бак Мей, Школи богомола, Фуцзяньський білий журавель, Він Чун та Тайцзіцюань [4,5].

Сучасний вигляд китайських бойових мистецтв знаходиться під сильним впливом подій Республіканського Періоду Китая (1912-1949). У перехідному періоді між падінням династії Цін, колотнечею під час вторгнення Японії та Китайською громадянською війною, китайські бойові мистецтва стали більш доступними для всіх, оскільки майстри заохочувалися щодо відкритого викладання їх мистецтв. У ті часи, дехто розглядав бойові мистецтва як засіб посилення національної гордості та побудови міцної нації. Як результат, було опубліковано багато керівництв з тренування бойових мистецтв були створенні тренувальні академії, були організовані 2 національні іспити, а також, різні команди їздили для демонстрації своїх мистецтв за океан [7] та численні асоціації з бойових мистецтв були сформовані у всьому Китаю та в різних китайських громадах у інших країнах. Атлетичну Асоціацію Цзин У заснував Хо Юаньцзя у 1910 р., а у 1928 р. Національний уряд заснував Центральну Академію Гошу (Національного Мистецтва)— Чжунян Гошугуань)[3]. Ці організації є лише двома прикладами інших організації, які розвивали систематичний підхід до тренування китайським бойовим мистецтвам.[5,7]. Ряд провінційних та національних змагань були проведені республіканським урядом, починаючи з 1932 р. з метою покращення та розповсюдження китайських бойових мистецтв. У 1936 р. на 11-х Олімпійських іграх у Берліні, група китайських майстрів бойових мистецтв уперше продемонструвала своє мистецтво міжнародній аудієнції. Зрештою, ці події привели до популярного погляду на бойові мистецтва, як на спорт.

Китайські бойові мистецтва почали розповсюджуватися по всьому світі із закінченням Китайської громадянської війни та заснуванням Китайської Народної Республіки 1 жовтня 1949 р. Багато відомих майстрів бойових мистецтв вирішили втікти з-під керування КНР та мігрувати у Тайвань, Гонконга інші частини світу [2]. Ці майстри почали навчати бойовим мистецтвам у заокеанських китайських громадах, але зрештою вони розширили своє навання і на народи інших культур.

У Китаї, практика традиційних бойових мистецтв була пригнічена протягом бурхливих років Китайської культурної революції (1969-1976) [3]. Подібно до багатьох інших аспектів традиційного китайського життя, бойові мистецтва були піддані радикальним перетворенням Китайською Народною Республікою для того, щоб узгодити їх з революційними доктринами Маоістів [5]. У КНР створили та розповсюдили спортивне Ушу з метою заміщення ним незалежних шкіл бойових мистецтв. Цей новий спорт був призначений для проведення змагань та відокремлений від того, що вважалося потенційно «підривними» аспектами самозахисту, а також сімейних шкіл китайських бойових мистецтв. Подібні аспекти були проявлені перед тим у Боксерському повстанні (Іхетуаньське повстання, 1899-1901) [7]. За допомогою Риторики вони також заохочували використання терміну «Гошу» (або «Кошу», що означає «мистецтва нації») замість розмовного терміну «гунфу». Це робилося з метою ближчої асоціації китайських бойових мистецтв з національною гордістю, — не з персональними досягненнями [3]. У 1958 р., уряд заснував Все-Китайську Асоціацію Ушу, організацію-парасолю для регулювання тренувань з бойових мистецтв. Державна Комісія Китаю з Фізичної Культури та Спорту почала керувати створення стандартизованих формальних вправ для більшості головних мистецтв. Протягом цього періоду, національна система ушу, яка включала формальні вправи, навчала за спеціальним учбовим планом з введеною системою оцінок, які виставляв інструктор. Ушу було введене як на рівні старших класів школи, так і на рівні університетів. Пригнічення традиційного навчання послабилося під час Ери реконструкції (1976-1989), коли комуністична ідеологія стала більш поступливою до альтернативних точок зору [4]. У 1979 р., Державна Комісія з Фізичної Культури та Спорту створила спеціальний силовий підрозділ, призначенням якого була переоцінка навчання практики ушу. У 1986 р. було створено Китайський Національний Дослідницький Інститут Ушу, який став центральним авторитетом у дослідженні та адміністрації діяльності, пов'язаної з Ушу у КНР [5]. Зміна урядової політики та відношення до спорту в загальному привела у 1998 р. до закриття Державної Комісії зі Спорту (центральна спортивна організація країни). Це закриття розглядається як спроба частково деполітизувати організовані види спорту та зрушити китайську спортивну політику у напрямку ринкової основи .В результаті цих змін у соціологічних факторах в Китаї, китайський уряд заохочує як традиційні, так і сучасні підходи до стилів китайського ушу [5].

Китай має одну з найдовших історій традицій бойових мистецтв, які неперервно задокументовувалися, серед будь-якого суспільства світу. Китайські бойові мистецтва включають сотні стилів, які є, можливо, найбільш різноманітними. Протягом останніх 2-4 тисяч років було розроблено багато унікальних стилів, кожен зі своїм власним набором прийомів та ідей [2]. Крім того, в різних стилях існують і спільні елементи, які класифікують за «сім'ями», «сектами», або «школами» бойових мистецтв. Існують школи, які відтворюють рухи тварин, а також інші, які знаходять надхнення з різноманітних течій китайської філософії, міфів та легенд. Деякі стилі концентруються на приборкуванні енергії ци (чи), інші — виключно на змаганнях та демонстрації майстерності. Кожен стиль пропонує різні підходи до вирішення спільних проблем самозахисту, оздоровлення та самовдосконалення.

Китайські бойові мистецтва можна розділити на різні категорії для їх класифікації. Наприклад, зовнішні та внутрішні [7]. Китайські бойові мистецтва можна також класифікувати за провінцією або місту їх походження, а також на північні та південні згідно частини Китаю відносно річки Янцзи (Чан Цзян) [3]. Головними відмінностями між північними та південними стилями, які можна легко помітити, є такі: північні стилі концентруються на швидких і потужних ударах ногами, високих стрибках та, у загальному, плавких та швидких рухах; південні стилі роблять більший наголос на силових прийомах руками (зокрема, п'ястями), а також стабільних, непорушних стійках та швидкому переміщенні по землі. Приклади північних стилів включають Чанцюань та Сін'їцюань, південних — Наньцюань та Він Чун. Китайські бойові мистецтва можна також поділити згідно релігійних, імітаційних та інших відмінностей. Між різними групами китайських бойових мистецтв існує також і суттєва різниця у тренуванні незалежно від типу класифікації.

Найбільший розвиток китайські бойові мистецтва отримали в ХХ столітті. Однак призначення шкіл «ушу», як їх називають у Піднебесній, не в тому, щоб убивати, карати або вести війну, а в тому, щоб принести мир і зупинити насильство. При цьому ушуїсти здатні демонструвати надзвичайну техніку: ходити по стінах, пробивати товсті камені і вгадувати рухи суперника.