Ігор Діхтярук 2012-05-21 60.0k

Суспільство: рід, цивілізація, культура

Суспільство – суперечлива система. У сучасній філософії немає єдності у визначенні кількості методологічних принципів для досягнення істини. Можна погодитись з тими філософами, які вважають, що принципів повинно бути не багато, але досить для забезпечення розвитку думки В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний.. Сучасна соціальна філософія, спираючись на методологічні принципи, показує суспільство як особливий спосіб життя людей, головні компоненти якого – людина, свідомість, діяльність і спілкування, суспільні відносини. Всі суспільні явища є результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій.

Суспільство: рід, цивілізація, культура  - ілюстрація до статті

Вступ

Буття людини, його життєдіяльність забезпечується двома основними процесами: біологічним і культурним. Якщо біологічна еволюція визначається природними, генетичними засадами, то сутність культурного розвитку виражається інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між собою і з середовищем їхнього існування.

Упродовж усієї історії однією з найважливіших її проблем був пошук відповіді на питання, що являє собою суспільство. Філософи постійно намагалася відповісти на запитання: яким чином можливе існування суспільства? Які механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок усупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і соціальних груп?

Суспільство існувало в усі епохи, навіть у ту далеку добу, коли не було ні країн, ні держав. Проте стародавній світ не використовував такої абстрактної категорії, як «суспільство». Після спроб пояснення суті поняття "суспільство" ще в давнину (Арістотель), і в середні віки (Августин і Хома Аквінський), це питання, починаючи з 18 ст. переросло в політіко-філософську проблему. Є різні визначення цього поняття. Тривалий час суспільство практично ототожнювалося з державою. Нині суспільство може бути визначене як група людей, що утворилася в результаті цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності.

Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. "Суспільство - це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається настільки значне багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що його складають, перетворює їх, і підіймає до найвищої форми існування [5,148].

За М. Вебером, суспільство – це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. [4, 630-631]. Т. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство — це сукупність відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності, що історично розвивається [6, 116].

Однією з актуальних проблем сучасного суспільствознавства залишається визначення поняття суспільства, незважаючи на те, що визначень суспільства в сучасній літературі дуже багато. У них виділяються різні сторони суспільства, і це не дивно, оскільки суспільство – виключно складний об'єкт. З огляду на його багаторівневість, неоднозначність, абстрактність і інші характеристики, деякі вчені прийшли до висновку, що єдине, універсальне визначення суспільства дати взагалі неможливо, і всі наявні в літературі визначення так чи інакше зводять суспільство до якої-небудь однієї ознаки.

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно перебуває у зміні, набуваючи інших форм. Спочатку виникло первісне суспільство, потім рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (до індустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).

Основою метою даної роботи є дослідження суспільства як соціальної системи. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

– розглянути суспільство як систему життєдіяльності людини; – дослідити поняття суспільного розвитку; – проаналізувати глобальні проблеми суспільного розвитку людства.

Об’єктом дослідження є суспільство.

Предметом дослідження рід, цивілізація і культура як суспільні формоутворення. Вже в стародавні часи робилися спроби пізнання суспільства. Спроби розглянути суспільство як систему, особливості його еволюції базувалися на недостатньому рівні знання про специфіку соціальної форми руху матерії. Розкриття складної діалектики суспільного життя стало можливим на основі матеріалістичного розуміння історії. К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність. Людина виступає носієм усіх суспільних відносин. Зазначений підхід дає змогу розглянути історію суспільства як єдність індивідуального і суспільного, перервного і безперервного, як історію людства.

Розділ І Природа та основні закономірності становлення суспільства в історії європейської філософії

На відміну від філософії XVII – XVIII ст., Для якої був характерний соціальний атомізм (тобто суспільство розглядалося як механічна сума індивідів), сучасна філософія розглядає суспільство як сукупність безлічі різних частин та елементів. Причому ці частини і елементи не ізольовані один від одного, не відокремлені, а навпаки, тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, внаслідок чого суспільство й існує як єдиний цілісний організм, як єдина система, як сукупність елементів, що знаходяться в закономірних відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність.

У сучасній філософії співіснують різні підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією “броунівського руху”, історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес?

Не зважаючи на різноманітність підходів, суспільству притаманна низка ознак, які виокремлюють його з інших груп:

– спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв'язки членів суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами; – загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв'язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв'язків; – здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв'язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень. Е. Дюркгейм вважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, – завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав'язує відповідну систему цінностей; – автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоутвердження й самореалізації.

1.1 Формаційний підхід

Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття “суспільно-економічна формація” належить К. Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації – це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні “сходинки” історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед – формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови – ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.

Згідно з цим підходом, людство у своєму розвитку проходить п’ять основних стадій: – первісно общинну; – рабовласницьку; – феодальну; – капіталістичну; – комуністичну.

Перехід від однієї суспільно-політичної формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція – це докорінний якісний переворот у всій системі суспільного життя. Економічною основою революції виступає конфлікт, що поглиблюється, між зростанням продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, який проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби між пануючим класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу, і пригніченими класами. Першим актом соціальної революції виступає завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя і таким чином створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин. Формаційний підхід, на який спирався К. Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку.

Формаційний підхід, який ще недавно розглядався у вітчизняному суспільствознавстві як єдино правильний, сьогодні сприймається багатьма критично. Насамперед піддається сумніву його універсальність, застосовність до всіх країн і епох. Далеко не всі історичні факти "укладаються" у формаційну схему. Наприклад, одночасно з рабовласницькими державами Середземномор'я існували племена, що знаходилися на стадії первісного, архаїчного ладу, а також суспільства східного типу. Теоретично рабовласницький лад є наступним за родовим ладом ступенем розвитку, у реальній же історії обоє вони існували в одну історичну епоху. При цьому загибель рабовласницьким державам принесли народи і племена, що знаходилися на більш примітивному ступені розвитку. Не вписуються в рамки формаційного підходу і багато сучасних явищ. Уявлення про досяжність у доступному для огляду майбутньому комуністичної фази розвитку багато хто вважає утопічним. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді – історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.

1.2 Цивілізаційний підхід

Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації – складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на періоди традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації.

Термін “цивілізація” досить багатогранний і не має однозначного і чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям “культура” (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям “цивілізація” розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідного стану (варварства) і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у будь-якому випадку поняття “цивілізація” вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей.

Цивілізація (від лат. civis громадянин) - наступний за варваром рівень культури, яка поступово привчає людину до планових, впорядкованих спільними діями з собі подібними, що створює найважливішу передумову культури. Шпенглер стверджував, що культура в ході її розвитку зводиться до рівня цивілізації і разом з нею рухається назустріч своїй загибелі. «У каждой культуры своя цивилизация. Цивилизация – неизбежная судьба культуры... Цивилизация суть самые крайние и самые искусственные состояния, на которые способен более высокий тип людей. Они – завершение; они следуют за становлением как ставшие, за жизнью как смерть, за развитием как оцепенение, ... как умственная старость и каменный, окаменяющий мировой город. Они – конец без права обжалования...» [11, c.163]

В даний час цивілізація - це те, що створює "комфорт", це – зручність, що надається нам технікою. Комфорт (його створення і використання) пред'являє такі моральні і фізичні вимоги до цивілізованої людини і завдяки ньому людина до такої міри зростається з технічним колективом, що у неї не залишається ні часу, ні сил для культури і вона часто більше не відчуває внутрішньої потреби бути не лише цивілізованим, але також і культурним.

Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?

На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття “цивілізація” фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі – сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

Традиційна цивілізація охоплює періоди Стародавності і Середньовіччя – це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, Середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм у соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.

Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації, утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.

Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природними і соціальними обставинами. Саме на цьому ґрунтується культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарними цінностями).

Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв'язків в суспільстві, зокрема духовне виробництво перетворилось на складну індустрію свідомості. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку – та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом чого є розвиток економічного і політичного лібералізму – визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова (всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої незалежності від економічного базису.

Розділ 2. Філософія соціальних процесів в системі людина-суспільство

Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі її дії, зв’язки і відносини, умови, в яких існує людина, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства.

Проблема визначення поняття соціум? Що таке суспільство? Яка природа елементарних явищ, що складають факти суспільного життя? Всі ці проблеми до сих пір не вирішені. Філософія та соціологія не дають чіткої відповіді на ці питання. Одні філософи пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю суспільного життя, зв’язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини, інші взагалі говорять, що суспільство не має своїх законів і наука про суспільство неможлива.

У такому далеко неповному різноголоссі розуміння суспільства соціальною філософією, по-перше, треба виділити суспільство від інших понять, спільність, держава тощо; по-друге, треба виділити найзагальніші значення поняття суспільство; по-третє, визначити поняття соціального, з яким зв’язують сучасні концепції суспільство; по-четверте, відокремити філософський та загальносоціологічний підходи вивчення суспільства. Це й стане передумовою всебічного розуміння складної структури суспільства, як системи, основних форм взаємодії людей, суспільних зв’язків, умов існування і розвитку, джерел, суб’єктів та спрямованості суспільного руху, рушійних сил.

2.1 Відмінність між поняттям спільності та суспільства

Поняття спільність вживається для визначення загальної життєдіяльності людей, зв’язаних спільним походженням, мовою, інтересами, долею, культурою. Найважливішими спільностями є сім’я, рід, плем’я, народність, нація, які входять у суспільство як спільності, але не охоплюють усіх людей суспільства, їх діяльності та суспільних відносин. Суспільство також можна вважати спільністю людей усієї землі чи окремих її регіонів. Але не всяка спільність є суспільством. Сучасне суспільство – це система соціальних спільностей.

Поняття народ означає спільність людей, пов’язаних походженням, мовою, культурою, певною територією. І хоч народ є основним суб’єктом суспільства, творцем історії, він не є тотожнім суспільству, бо в суспільство входить і видатна особа, і еліта. Поняття народ вужче, ніж поняття суспільство. Також поняття суспільство не тотожне і з поняттям держава. Держава існувала не завжди, а виникла на певному етапі розвитку суспільства. Держава становить форму організації життя народів за допомогою законів та права. І все-таки, будучи не тотожними між собою, поняття суспільство, спільність, народ, держава взаємозв’язані між собою і зумовлюють розуміння одне одного. Так, не погоджуючись з ототожненням понять держави й особи, не можна не бачити зв’язку між ними. Бо суспільство становить форму інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність. І, як інтегрована форма стосунків між людьми, суспільство є суб’єктним буттям людини, суб’єктом і носієм життєвих потреб людей і способів їх задоволення, тобто діє у певному розумінні як особа.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому – поняття суспільство охоплює всі суспільні явища – соціальну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім’ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Суспільство – це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів для життя. Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в важливіших, більш істотних властивостях етапу.

2.2 Поняття соціального у філософії

В філософії поняттям соціальне визначають суть суспільного життя людей, специфіку соціальної форми руху матерії. Соціальне в такому аспекті однопорядкове з суспільним, а не з тим його значенням, що виражає розшарування суспільства та відносини між ними. Отже, соціальне – не чисто природне, а те, що характерне і значиме для людей і взаємодії між ними. Найважливішими властивостями соціального є:

– спосіб життя людей, заснований на свідомій діяльності – на виробництві засобів для життя; – свідомість, духовність, що найглибше виражаються людською саморефлексією; – значима людська взаємодія, що здійснюється шляхом усвідомленої свободи вибору, спілкування між людьми засобами символічних форм культури; – створений людьми світ культури, як власне буття.

Зрештою, соціальне, а отже, й соціум – це людське буття, обумовлене діяльністю та спілкуванням. Особливістю такого є те, що буття, як людська культура, створене людьми, постійно створює, формує людину, її духовність як найглибшу суть соціального.

Соціологія вивчає соціальну структуру суспільства, соціальні інститути, процеси та соціальні спільності людей, їх властивості, спосіб їх організації та зв’язки. Філософія ж вивчає суспільство як цілісну систему через призму людини і самоцінність гуманістичних пріоритетів. Її цікавлять рушійні сили і спрямування суспільного розвитку, взаємодія індивіда та суспільства, специфіка зв’язків і стосунків між індивідами у єдине ціле суспільство, типи зв’язків в історії людства (духовні, конвенційні, матеріальні).

Соціальна філософія як теоретичний світогляд розглядає суспільство у взаємозв’язку з людиною та природою; тут суспільство виступає як система зв’язків та відносин, в якій і за допомогою якої люди здійснюють життєдіяльність. Поняття суспільство і означає ті зв’язки та відносини, в яких люди перебувають між собою. Інакше кажучи, акцент переноситься на людину: суспільство виступає як сама людина в її суспільних відносинах, як безпосередній світ буття людини. Тому філософія й підкреслює, що суспільство – це система зв’язків та відносин, в якій людина реалізує, свою суть. Отже, щоб зрозуміти суспільство, необхідно з’ясувати головний діючий початок – особистість людини.

Одні філософи віддають пріоритет економічним відносинам, інші – духовним, треті – вважають їх рівноправними. Одні вважають, що суспільство як система найточніше виражається поняттям суспільно-економічна формація, інші – поняттям цивілізація, треті – поняттям культура, четверті — що суспільство виражається синтезом усіх понять. Але всій багатоманітності визначень суспільства властиве: суспільство – цілісна система, що перебуває в постійному русі і саморозвитку. Підтвердженням є історичний досвід і система гуманітарного знання: історія, соціологія, філологія, філософія тощо. Можна погодитись, що поняття суспільство вживається у філософії для визначення багатогранного соціального світу буття людини, людської дійсності. Жодна з гуманітарних наук неспроможна дати повного і адекватного знання про суспільство. Узагальнюючи знання спеціальних наук, філософія вивчає закони функціонування і розвитку суспільства. Адекватне знання про суспільство як цілісну систему філософія спроможна дати тому, хто вивчає суспільство з позицій людини та її взаємозв’язку і взаємодії з іншими людьми.

Людина, сенс її суспільного життя, найважливіші життєві цінності – центральна проблема філософії соціального. Інакше кажучи, суспільство вивчається, вимірюється лише у ставленні суспільства до людини. Відношення людина – суспільство є основним у соціальній філософії, оскільки, як зазначали К.Маркс і Ф.Енгельс, «історію можна розглядати з двох сторін, її можна розділити на історію природи і історію людей. Однак обидві ці сторони нерозривно пов’язані; доти, поки існують люди, історія природи і історія людей взаємно обумовлюють один одну». [6,116].

2.3 Сучасна теорія суспільного процесу

Сучасна філософія вважає суспільство соціальною системою, що складається із сукупності компонентів, утворених діяльністю та спілкуванням окремих людей. Основними компонентами якої є виробнича, економічна, соціально-політична, духовна сфера взаємодії людей.

Питання про адекватне відображення в теорії реальної історії складне. Мова йде про істинність теоретичного знання, про суспільство, що повністю не співпадає з конкретно-історичним суспільством. Важливо знайти спосіб застосування теорії до конкретної багатоманітної дійсності. Соціальна філософія на місце конкретно-історичного суспільства ставить і вивчає її ідеалізований об’єкт, ідеалізовану модель суспільства. Ясно, що ідеалізована модель відрізняється від живого суспільства. Але в ідеалізованій моделі відбиваються основні властивості конкретного суспільства, необхідні зв’язки і відносини, очищені від випадкових та неістотних властивостей, зв’язків та відносин. Теоретичний аналіз дозволяє в ідеальній моделі розкрити суть конкретно-історичного суспільства.

Сучасні теорії суспільства враховують досягнення усіх напрямків світової соціальної думки: екзистенціалізму, герменевтики, культурології тощо. У сучасній соціальній філософії України робляться спроби створити адекватну модель соціуму, засновану не на первинності суспільного буття чи суспільної свідомості, а на визнанні їх рівнозначними факторами суспільної життєдіяльності. Для неї характерні гуманістичне спрямування і визнання того, що провідними началами суспільства є індивід і загальнолюдські цінності, а залежними є класові, національні інтереси та інтереси інших спільностей. Це плюралістично-толерантна система, що враховує світовий досвід методолого-філософського розуміння дійсності.

У концепції суспільства, як цілісної соціальної системи, важливу роль відіграє принцип об’єктивності. Він дозволяє уявляти суспільні явища такими, якими є в дійсності, в реальному житті в усіх їх взаємозв’язках, суперечностях і тенденціях розвитку. Це не означає, що філософ зобов’язаний бути безпристрасним побутописцем. Проте його інтереси не повинні приводити до перекручення об’єктивних суперечностей, провідних тенденцій розвитку і соціальних відносин. Принцип об’єктивності вимагає всебічного врахування властивостей і відносин. А це свідчить про його єдність з принципом системності. Неможливо адекватно відтворити суспільство як систему без врахування цілісності суспільства, без виявлення зв’язків і відносин, без відображення у розвитку і взаємозв’язку системотворчих елементів – виробництва, соціально-класових відносин, держави, особистості, сім’ї, суспільного буття, суспільної свідомості, культури, формації, цивілізації. Всебічний аналіз кожного з них – невід’ємна умова розуміння самої системи, взаємозв’язку і взаємовідносин її компонентів, дозволяє побачити суспільство як цілісну систему зв’язків та стосунків. Але суспільство – система, що розвивається самостійно. Об’єктивно можна її відтворити лише тією теорією, що включає принцип розвитку. Принцип розвитку в аналізі компонентів уможливлює розкриття внутрішнього джерела розвитку суспільства, показ того, що перехід суспільства з одного стану в інший визначений не тільки ним самим, але й умовами його буття; лише ті зміни суспільства, що розкривають його власні можливості, що є у згорнутому стані, і є самопородженням і саморозвитком. Саме в цьому полягає зміст поняття суспільства як системи, що саморозвивається.

Висновки

Отже, суспільство – суперечлива система. У сучасній філософії немає єдності у визначенні кількості методологічних принципів для досягнення істини. Можна погодитись з тими філософами, які вважають, що принципів повинно бути не багато, але досить для забезпечення розвитку думки В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний.. Сучасна соціальна філософія, спираючись на методологічні принципи, показує суспільство як особливий спосіб життя людей, головні компоненти якого – людина, свідомість, діяльність і спілкування, суспільні відносини. Всі суспільні явища є результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій.

Суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності – бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним, об'єктивним утворенням – обумовлює специфіку соціальної закономірності, що якісно відрізняється від закономірностей природи.

У центрі суспільства – людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо – все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина – суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.

Література

  1. Американская социология. Перспективы, проблемы, методы / Под. ред. Т. Парсонса. — М., 1992.

  2. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. Москва, Мысль, 1982.

  3. Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990.

  4. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

  5. Дюркгейм Э. Социология и теория познания // Хрестоматия по истории психологии. — М., 1980.

  6. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. Гл. Фейербах // Избр. соч.: В9 т. Т.2. – М., 1985.

  7. Основы социологии / Под. ред. проф. А. Эфендиева. — М., 1993.

  8. Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество. Москва, Политиздат, 1992.

  9. Тойнби А.Дж. Постижение истории. М., 1991.

  10. Філософія: Підручник. За редакцією Заїченко та ін. К., 1995.

  11. Філософський словник. За редакцією В.І. Шинкарука. Київ, Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986.

  12. Хомас Дж. Социальное поведение как обмен // Современная зарубежная социальная психология. — М., 1989.

  13. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1991.