Архетипи колективного несвідомого

Актуальність проблеми

Сучасний світ все більше і більше змінюється. Нові технології заповнюють всі сфери життя людини. Лише за останнє десятиліття відбулися значні перебудови способу життя та спілкування між людьми. Мобільний зв’язок, інтернет, глобальна комп’ютеризація – все це накладає відбиток як на зовнішні атрибути якості життя, так і на внутрішній світ особистості. Для того, щоб вижити, людина змушена нарощувати темпи швидкості, мобільності, інформованості. З одного боку ці зміни є позитивним явищем, віхою розвитку людства, а з іншого вони призводять до трансформацій свідомості. Знання стають більш поверхневими, змінюються цінності, слабішає зв'язок між поколіннями.

Всі ці тенденції – ознака часу. Але існує й інша парадоксальна річ – свідомість людини, все ж по своїй природі інертне утворення, яке багато в чому лишається архаїчним. Як зазначає Н. Каліна: «міфологічна свідомість мислить архетиповими образами, а це одночасно мислення сенсами, зафіксоване в образах пізнання світу, є дійсністю як психічна реальність, у всій пишноті, глибині та жахливості її таємниць. Несвідомий акт міфотворчої думки захоплює передусім ті аспекти реальності, що ігноруються раціональною свідомістю [4; с. 216]». Але сучасна людина не далеко відійшла від своїх предків. Спостерігаючи захід сонця первісна людина уявляла бога на вогненній колісниці, або жахливу потвору, що ковтала світило і це ми називаємо міфотворчістю. Якщо розглянути сучасні уявлення – людина знає, що сонце є небесним тілом, центром сонячної системи, що в десятки разів перевищує розмір землі, і саме наша планета крутиться навколо нього, але коли ми хочемо означити настання заходу сонця, чи світанку, ми кажемо: сонце сідає, або сонце встає. Наша мова демонструє наші уявлення за якими саме сонце встає і сідає відносно нашого існування. Хіба це не архаїчне уявлення, що воно передається з покоління в покоління і є сталим та незмінним.

Наведена аргументація свідчить на користь актуальності проблеми існування несвідомих шарів психіки людини, які по своїй суті є міфічними та мають архетипову природу. Саме в контексті сучасності, існування цих архаїчних складових свідомості набуває актуальності та значимості.

Ступінь розробленості проблеми

На сьогоднішній момент популярність розробки наукових проблем, що базуються на теорії архетипів значно зросла. Літературу, що розглядає поняття «архетип» можливо умовно поділити на три групи. До першої можливо віднести праці психоаналітиків початку ХХ століття, зокрема З. Фройда та самого К. Юнга, що ввів це поняття в науковий обіг. У цих роботах закладено фундаментальні основи уявлення про несвідоме, його процеси, закономірності та складові.

До другої групи відносяться роботи радянських вчених, в основному критичного змісту [8]. Показними в цьому ключі є роботи Н. Вєтрової та В. Руткевича в яких перша критикує К. Юнга за "ідіалістично-ірраціональний", "агноцистичний" підхід до змісту архетипу [3], а другий, в свою чергу, - за однобічне та антиісторичне пояснення релігійних феноменів, певну суміш християнства, гностицизму, кабалістики, що поєднуються з психологічним методом інтерпретації біблійних текстів [10]. Необхідно також зауважити, що позиція А. Руткевича пізніше змінилась в бік погодження з науковим застосуванням поняття «архетип» [11]. Третю, найбільш чисельну групу, складають праці, що почали публікуватися з початку 80-х років ХХ століття. Вони переосмислюють архетип в руслі психологічних та філософських проблем сучасності (Є. Фіалкова [12], А. Пружиніна, Б. Пружинін [9], Е. Мелетінський [7], Н. Каліна [4], І. Тимощук [4] та інші). На даний момент, значна частина робіт у галузі психології, а також філософії та соціології, так, чи інакше зачіпає тему архетипового змісту свідомості людини.

Метою даного дослідження є висвітлити, спираючись на першоджерела, основні положення та концепції теорії колективного несвідомого К. Г. Юнга, зокрема уточнити значення архетипів визначених автором як основи колективного несвідомого.

Завдання дослідження:

• Визначити основний зміст аналітичної психології: концепції та її принципи.

• Провести теоретичний аналіз теорії колективного несвідомого К. Г. Юнга.

• Розглянути основні архетипи визначені К. Г. Юнгом.

• З’ясувати роль та значення архетипу самості для розвитку особистості.

• Об’єктом дослідження є концепція колективного несвідомого.

• Предмет дослідження - архетипи.

1.1. Аналітична психологія К.Г. Юнга.

К. Г. Юнг автор аналітичної теорії особистості. Загалом в сучасній психології існує понад 500 теорій, які з того, чи іншого боку намагаються пояснити, структурувати, означити особистість. Деякі з них оригінальні, деякі – результат синтезу кількох напрямів. Виникнення такої кількості спроб пояснення особистості пов’язано з тим, що на сьогоднішній день жодна теорія не охоплює всієї різнобічності та широти поняття «особистість». Перші і найбільш концептуальні теорії виникли на початку ХХ століття. Серед них такі як психоаналіз З. Фройда, який в подальшому трансформувався в неопсихоаналіз (К. Хорні, Е. Еріксон, Е. Фром), гуманістична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу), біхевіоризм (Уотсон, Торндайк), когнітивна психологія (Келлі), трансактний аналіз (Е. Берн), екзистенційна психологія (В. Франкл) та інші.

К. Г. Юнг почав формуватися як психолог у рамках психоаналітичної доктрини. Він тривалий час працював з З. Фройдом і розійшовся з ним в деяких принципових питаннях. К. Юнга як і З. Фройда цікавив зміст несвідомого людини, але, на відміну від З. Фройда він стверджував, що зміст несвідомого є чимсь більшим, ніж придушеними статевими та агресивними імпульсами. Згідно теорії К. Юнга індивіди мотивовані інтрапсихічними силами й образами, походження яких йде вглиб історії еволюції. Це вроджене несвідоме містить духовний матеріал, що має глибоке коріння, і пояснює властиве всьому людству прагнення до творчої та фізичної досконалості. Інше джерело розбіжностей між З. Фройдом та К. Юнгом - ставлення до сексуальності як до переважної сили в структурі особистості. З. Фройд трактував лібідо, в основному, як статеву енергію, а К. Юнг розглядав його як дифузну творчу життєву силу, що проявляється різними шляхами - як, наприклад, у релігії або прагненні до влади. Тобто, у розумінні К. Юнга, енергія лібідо концентрується в різних потребах - біологічних або духовних. Як й А. Адлер (ще один послідовник З. Фройда), К. Юнг відкидав заяву Фройда про те, що мозок являє собою "додаток до статевих залоз" [18].

Погляди К. Юнга на особистість є одними з найбільш складних та нетрадиційних. Його теорія унікальна, ґрунтовна і вже друге століття є джерелом натхнення для дослідників. За своє життя К. Г. Юнг написав більше двадцяти томів науково-аналітичних досліджень.

1.2. Короткий біографічний нарис життя К. Г. Юнга.

Для того, що б зрозуміти ґенезу формування та становлення теорії К. Г. Юнга, коротко прослідкуємо основні події його особистого життя. Карл Густав Юнг (Carl Gustav Jung) народився в Кессвілє, у Швейцарії, у 1875 році. Виріс у Базелі, Швейцарія. Єдиний син пастора швейцарської реформаторської церкви, він був глибоко інтровертованою дитиною (заглибленою в себе), але гарно навчався, жадібно читав, особливо філософську й релігійну літературу, і насолоджувався самотніми прогулянками, під час яких захоплювався таємницями природи [14].

К. Юнг вивчав медицину в Базельському університеті й одержав медичний ступінь за фахом психіатрія в 1900 році. У цьому ж році він зайняв посаду асистента в шпиталі для душевнохворих у Цюріху, де працював під керівництвом Ежена Блейлера, автора терміна "шизофренія". Інтерес К. Юнга до складного психічного життя хворих шизофренією незабаром привів його до робіт З. Фройда. Після знайомства з "Тлумаченням сновидінь" К. Юнг почав регулярно листуватися з З. Фройдом. Нарешті, вони зустрілися в будинку З. Фройда у Відні, в 1907 році. Цей візит К. Юнга до З. Фройда поклав початок тісним особистим і професійним стосункам. Освіченість К. Юнга справила глибоке враження на З. Фройда. Він думав, що К. Юнг міг би ідеально представляти психоаналіз у світовому науковому співтоваристві, тому що не був євреєм. К. Юнг був прийнятий як "старший син" із присвоєнням титулу "спадкоємця й кронпринца". Він був обраний першим президентом Міжнародної психоаналітичної асоціації в 1910 році. Однак в 1913 році двоє вчених розірвали відносини. У наступному році К. Юнг склав з себе повноваження президента Психоаналітичної асоціації й вийшов з неї. Розрив прискорили причини як особистого характеру, так і теоретичні розбіжності. Більше вони жодного разу не зустрічалися [5]. Наступні чотири роки К. Юнг переживав важку кризу, і це настільки ослабило його, що він відмовився читати курс лекцій в університеті в Цюріху. Він був буквально одержимим вивченням власних снів і фантазій, що, на думку деяких учених, мало не привело його до божевілля. Тільки до кінця Першої світової війни він зміг перервати свою подорож по лабіринтах внутрішнього світу, щоб створити новий підхід до вивчення особистості, де як основні ідеї виступали людські прагнення та духовні потреби. К. Юнг приписував всі свої пізні роботи й творчу активність впливу цього періоду болісної інтроспекції безодень свого несвідомого. Його автобіографія "Спогаду, сновидіння, міркування" починається із твердження: "Моє життя - це історія самопрояву несвідомого" [14].

Розвиваючись на ґрунті волелюбної Швейцарії, в родині медиків, теологів, пасторів, містиків і масонів, він об'єднав у своїй творчості психічні, духовну й фізичну сторони людини, тим самим передбачивши сучасні тенденції взаємодії наукових дисциплін, що раніше розвивалися незалежно. Карл Юнг прийшов до сучасної тенденції не виокремлювати фізичні недуги від духовних, ще на початку XX століття - багато в чому завдяки різнобічності своїх інтересів і знань, а також сімейній атмосфері [5]. Трагічний епізод у житті К. Юнга пов'язаний з обвинуваченнями його в симпатіях до нацистів. К. Юнг із усією пристрастю відкидав ці нападки й був зрештою реабілітований. Своє подальше життя він присвятив подорожам по світу й читанню лекцій. Вивчення різних культур в Америці, Африці й Азії дало йому можливість розширити своє розуміння природи людини. Аналітична психологія в остаточному підсумку знайшла дуже широку аудиторію в різних країнах. Його книги не втратили своєї актуальності й сьогодні. К. Юнг помер в 1961 році у віці 86 років у Куснахте, Швейцарія [14].

1.3. Основний зміст аналітичної психології: концепції та принципи.

Осмислення К. Юнгом основної концепції психоаналізу, привело до появи низки ідей в різних наукових галузях, таких як психологія, філософія, астрологія, археологія, медицина, теологія та література. Ця широта пошуку, з одного боку дала світу цікаві погляди та відкрила раніше небачені аспекти, а з іншого, зробила праці К. Юнга досить складними для засвоєння та переосмислення.

Основна частина теорії К. Юнга, що стосується структури особистості, стала наслідком переосмислення теорії несвідомого З. Фройда. Згідно концепції З. Фройда, особистість людини складається з трьох частин: Ід (Воно), Его (Я) та Супер-его (Над-я). Відповідно - Его – це свідомість людини, та та її частина, що відповідає за осмислену поведінку, Ід – хаотичне, неконтрольоване несвідоме (вмістилище витіснених бажань, прагнень та переживань, що намагається «вивільнитись» тиснучи на Его) та Супер-его – частина несвідомого, що є певною надбудовою над особистістю. Супер-его формується в ранньому віці під впливом батьківських настанов та поведінки. Воно умовно виступає інтеріорізованим образом батька і проявляється як совість. Супер-его тисне на Его, вимагаючи дотримання батьківських настанов. Тобто, Его виявляється «затисненим» між спонтанним, хаотичним Ід та деспотичним, підкорюючим Супер-его і цей слабкий баланс відповідає душевній рівновазі. Коли витіснені прагнення та бажання стають надто активними та частково «прориваються» в свідомість – має місце невроз, подолати який можливо шляхом їхнього усвідомлення в процесі психоаналітичної терапії [13].

Розглядаючи структуру особистості, К. Юнг стверджував, що вона складається з двох окремих структур, що взаємодіють між собою: таких як Его (індивідуальне несвідоме) та колективне несвідоме. За К. Юнгом Его – є центром свідомості. Воно включає в себе всі думки, почуття, спогади, завдяки яким людина відчуває свою цілісність, стабільність. Его – основа самосвідомості, завдяки йому люди здатні бачити результати власної діяльності. Особисте несвідоме є вмістилищем конфліктів та спогадів, що колись були усвідомлені, але потім їх було витіснено та забуто. Туди також входять ті чуттєві враження, якім не вистачило «яскравості», щоб бути відміченими в свідомості [14].

Означені уявлення К. Юнга про індивідуальне несвідоме не розбігаються з думкою З. Фройда. Але в своїх пошуках К. Юнг пішов далі, зробивши акцент на тому, що особисте несвідоме вміщує комплекси, або сукупність емоційно заряджених думок, почуттів, спогадів, що були витіснені індивідом з минулого особистого досвіду, чи родового спадкового досвіду. Відповідно до К. Юнга, ці комплекси зосереджені навколо звичайних тем, можуть справляти досить сильний вплив на поведінку індивіда. Наприклад, людина з комплексом влади може витрачати значну кількість психічної енергії на діяльність, що прямо, або символічно пов’язана з темою влади. Те саме може відбуватися з людиною, що знаходиться під впливом матері, батька, грошей, сексу, чи іншого різновиду комплексів. Комплекс, що сформувався один раз починає впливати на поведінку людини, її світосприйняття. На думку К. Юнга, матеріал особистого несвідомого унікальний і, як правило, доступний для усвідомлення [14].

Але новаторство К. Юнга спрямувалося далі, до означення ним колективного несвідомого. Індивідуальне несвідоме, розглянуте вище, не є кінцевим утворенням, воно, за словами К. Юнга, «спочиває на іншому, більше глибокому» шарі особистості, що походить вже не з індивідуального досвіду, а з всезагального людського досвіду. К. Юнг обрав термін «колективне» маючи на увазі, що несвідоме, про яке йде мова, має не індивідуальну, а всезагальну природу. Тобто воно включає в себе образи спільні для всіх індивідів [19]. Образи колективного несвідомого є результатом еволюційного процесу і містять в собі узагальнену людську пам’ять поколінь людей і навіть людиноподібних далеких пращурів. У колективному несвідомому вміщується весь духовний спадок людської еволюції, що повторюється у структурі мозку кожного окремого індивіда [14]. Таким чином, зміст колективного несвідомого є наслідком еволюційного процесу. Він передається шляхом спадковості і є спільним для всього людства.

К. Г. Юнг допускав, що колективне несвідоме не є кінцем, чи дном несвідомого. У своїх «Тавістокських лекціях» він зазначає, що колективне несвідоме є найглибшим шаром, до якого ще можливо добратись у дослідження несвідомого – це те місце де людина вже не є чітко вираженою індивідуальністю [20], тобто за цім уявленням приховане розуміння глобальності та нескінченності несвідомого.

Змістом колективного несвідомого К. Юнг вважав архетипи. Саме поняття архетипу не було новим, воно зустрічається в працях містиків та християнських вченнях. У роботі Л. Леві-Брюля поняття "representations collectives", вживане для позначення символічних фігур у первісному світотворенні теж має архетипову природу [6].

К. Юнг не претендує на те, що архетипи є його особистим винаходом, навпаки в своїй роботі «Про архетипи колективного несвідомого» він підкреслює давність цього поняття, тим самим даючи зрозуміти, що передові мислителі людства здавна приходили до ідеї їхнього існування [19].

Якщо буквально розуміти поняття «архетип», його можна прирівняти до поняття «первісна модель», як деякий потужний первісний психічний образ. Він визначає суть, форму та спосіб зв’язку спадкових несвідомих первообразів та структур психіки, що передаються з покоління в покоління. Їхня функція – забезпечення основи поведінки та структурування особистості, розуміння світу, забезпечення внутрішньої єдності та взаємозв’язку культури та порозуміння між індивідами [1].

Архетипи змушують людей сприймати, переживати та реагувати певним чином на події. Вони не є спогадами, чи цілісними образами. Вони фактори, що є передумовою поведінки, заснованої на універсальній моделі сприйняття, мислення та дій у відповідь на якусь подію, чи об’єкт. Вродженою, у цьому випадку, є тенденція емоційно, когнітивно та поведінково реагувати на конкретні ситуації, наприклад раптові зустрічі з батьками, коханими, незнайомими людьми та інші [14].

До ідеї архетипів колективного несвідомого К. Г. Юнг прийшло через вивчення та філософське переосмислення міфів різних народів. Йому вдалося вичленити в них спільні мотиви та образи, такі як чоловік, жінка, дитина, Бог, мудрець, стара баба та інші.

Як зазначає К. Юнг, для первісного мислення міф, не є казкою, чи просто оповіддю, він, в першу чергу психічне явище, що виражає глибинну сутність душі. Дикун не схильний до об'єктивного пояснення самих очевидних речей. Навпроти, він постійно відчуває потребу пристосовувати весь зовнішній досвід до душевних подій. Йому недостатньо просто бачити, як встає й заходить сонце, всі ці спостереження мають одночасно бути психічними подіями, тобто метаморфози сонця повинні метафоризувати долю бога або героя, що живе, по суті справи, у самій людській душі. Всі міфологізовані природні процеси, такі, як літо й зима, молодий місяць, дощова пора року та інше є не стільки алегорією самих об'єктивних явищ, скільки символічним вираженням внутрішньої несвідомої драми душі. Вона вловлюється свідомістю через проекції, тобто будучи віддзеркаленою в природних подіях. Таке проектування лежить у самих основах душевної реальності, а тому знадобилося кілька тисячоліть історії культури, щоб хоч якось відокремити проекцію від зовнішнього об'єкту [19].

Архетипи, за К. Юнгом, проявляються в повсякденному житті індивідів. Ці прояви, крім безпосередньо міфів, що є вираженням архетипів, зустрічаються у сновидіннях. К. Юнг вважав, що сон – нормальне психічне явище, що передає несвідомі реакції, чи спонтанні імпульси свідомості, тому багато снів може інтерпретувати їх власник, використовуючи метод вільних асоціацій та переповідаючи сюжети снів. Але існують випадки, коли сон виступає як нав’язливий стан, чи має підвищене емоційне зафарбування, тоді недостатньо лише вільних асоціацій того, хто його бачив, так як у сні проступають елементи вже не індивідуального, а колективного змісту. Такі елементи спостерігав і З. Фройд, називаючи їх «архаїчними рештками». На основі цього К. Юнг приходить до висновку, що існує аналогія між образами снів сучасної людини та продуктами примітивної свідомості: «колективними образами» і міфологічними мотивами. Архетипи, за висловом К. Юнга, створюють міфи, релігії й філософії, що справляють вплив на цілі народи й історичні епохи, що характеризують їх [16]. У якості приклада, К. Юнг наводить багато випадків, серед яких випадок з професором, у якого трапилося раптове видіння, і він подумав, що захворів. До К. Юнга він прийшов у стані паніки. Тоді психотерапевт взяв з полиці книгу написану чотириста років назад і показав гравюру, що зображувала видіння професора. Це демонструвало, що професор цілком нормальний, а його видіння походять з колективного несвідомого і мають архетипову природу [16].

Також свою теорію К. Юнг підтверджує інтерпретуючи, в контексті світової символіки, дитячі сновидіння. На його думку діти не мають такого широкого доступу до соціально-культурного спадку людства як дорослі, але в їхніх снах виразно виступають образи колективного несвідомого, які вони раніше ніде не могли засвоїти [16]. Слабкість теорії колективного несвідомого, як і всієї психоаналітичної концепції, полягає у неможливості практичним шляхом довести, чи спростувати її. Жодним психоаналітиком не було проведено масштабних експериментальних досліджень з застосуванням статистичних методів, чи надійних валідних методик, які б підтверджували наявність несвідомого загалом, та колективного несвідомого зокрема. Всі висновки, до яких прийшли З. Фройд, К. Г. Юнг, А. Адлер, К. Хорні та інші учні і послідовники З. Фройда, базуються на їхньому власному емпіричному досвіді набутому в процесі практичної діяльності. Тому ці теорії постійно критикуються знаходячи як прибічників так і скептиків. Хоча існування концепції, що аналізується триває вже близька ста років і більшість її тверджень набуло статусу істинності витримавши перевірку часом, і у тих, хто їх вивчає виникає все менше сумнівів у достовірності речей, існування яких стверджується психоаналітичною доктриною. Методами які використовував К. Юнг були метод вільних асоціацій, розроблений З. Фройдом, метод аналізу фантазій та сновидінь пацієнтів та аналітичне вивчення міфів, легенд, переказів та звичаїв різних народів. Основна причина недоказовості психоаналітичної теорії полягає в її подвійному суб’єктивізмі. З одного боку суб’єктом виступає клієнт, з іншого терапевт. Кожен випадок вимагає окремого індивідуального підходу в якому неможливим є механічне трактування. Коли мова йде про символи, як зазначає К. Юнг, завжди потрібно виходити з ситуації та індивідуальних даних. Так фалос може виступати символом першопочатку та творення, але намальований на асфальті вуличним хлопчиною, він не несе глибинного релігійного сенсу, а є лише проявом цікавості цього хлопчини до власних статевих органів [16]. Тому процес психоаналізу є суб’єктивованим і залежним як від особистості клієнта, його здатності аналізувати та інтерпретувати власні сни, образи, асоціації так і від терапевта, його індивідуальних якостей, вмінь, навичок, кругозору та іншого. Об’єктивність як така є неможливою для вчення К. Юнга, так як структури які вона зачіпає глибинні та не піддаються традиційному для природничих наук статистичному вивченню та класифікації.

Висновки до розділу І

К. Г. Юнг почав формуватися як психотерапевт у рамках психоаналітичної доктрини, чому сприяла тривала співпраця з З. Фройдом. Складним та травмуючим чинником, що призвів до формування аналітичної психології, як окремого напряму, став розрив з З. Фройдом, спричинений розходженням у деяких принципових питаннях. К. Юнга як і З. Фройда цікавив зміст несвідомого людини, але, на відміну від З. Фройда він стверджував, що зміст несвідомого є щось більше, ніж придушені статеві та агресивні імпульси. Осенсування К. Юнгом концепції психоаналізу привело до появи низки ідей в різних наукових галузях (психології, філософії, астрології, археології, медицині, теології та літератури). Ця широта пошуку дала світу цікаві погляди та відкрила раніше небачені аспекти, але й зробила праці К. Юнга досить складними для засвоєння та переосмислення.

Визначено, що відповідно до концепції К. Г. Юнга психіка має наступну структуру: Его – центр свідомості та самосвідомості, воно дає можливість бачити результати власної діяльності людини; включає в себе всі думки, почуття, спогади завдяки яким людина відчуває свою цілісність, стабільність. Особисте несвідоме - вмістилище конфліктів, спогадів, що колись були усвідомлені, але потім їх було витіснено та забуто та чуттєвих вражень якім не вистачило «яскравості», щоб бути відміченими в свідомості. Колективне несвідоме - несвідоме, що має всезагальну природу, включає в себе образи спільні для всіх індивідів. Його зміст є наслідком еволюційного процесу. Він передається шляхом спадковості і є спільним для всього людства.

Колективне несвідоме складається з архетипів. К. Юнг не претендує на те, що він винайшов поняття «архетипу». У роботі «Про архетипи колективного несвідомого» він підкреслює давність цього поняття, чим ілюструє його значимість та достовірність.

Архетипи можуть проявлятися в міфах та сновидіннях є не певним конкретним мотивом, а сукупністю мотивів, що можуть варіюватися і мати різні форми вираження, лишаючи цілісний зміст. Він виступає в якості схеми, що містить за собою сукупність уявлень та образів. Говорячи словами К. Юнга, архетип є «своєрідним вектором направлення» уявлень.

Слабкість теорії колективного несвідомого, як і всієї психоаналітичної концепції, полягає в неможливості практичним шляхом довести, чи спростувати її. Основна причина недоказовості психоаналітичної теорії полягає у її подвійному суб’єктивізмі. Кожен випадок вимагає окремого індивідуального підходу, в якому неможливим є механічне трактування.

Процес психоаналізу є суб’єктивованим і залежним як від особистості клієнта, його здатності аналізувати та інтерпретувати власні сни, образи, асоціації так і від терапевта, його індивідуальних якостей, вмінь, навичок, кругозору та іншого. Об’єктивність, як така, є неможливою для вчення К. Юнга, так як структури, які вона зачіпає, глибинні та не піддаються статистичному вивченню та класифікації.

Висновки до розділу 2

Теорія К. Г. Юнга описує основні архетипи колективного несвідомого, серед них такі як самість, аніма та анімус, тінь, маска, мудрець, Бог. Архетип є сенсоформою, загальним значенням притаманним всім індивідам, що зберігається на рівні колективного несвідомого і проявляється у вигляді символів. Символ є безпосередньою реалізацією архетипу, але ніколи не вичерпує всього багатства його значень.

Архетип самості є втіленням цілісності та гармонії, регулюючим центром особистості. Його символ – мандала (коло) як знак цілісності та гармонії.

Тінь – несвідома протилежність того, що людина стійко стверджує в своїй свідомості. Її втілення - Сатана, Гітлер, Садам Хусейн та інші.

Аніма – несвідома жіноча сторона особистості чоловіка. Вона представляється наступними символічними образами: Жінка, Діва Марія, Мона Ліза.

Анімус – несвідомий чоловічий бік особистості жінки. Його втілюють: Чоловік, Ісус, Дон Жуан. В архетипах аніми й анімусу виражається визнання К. Юнгом вродженої андрогінної природи людей. Аніма - внутрішній образ жінки в чоловікові, його несвідома жіноча сторона. Анімус - внутрішній образ чоловіка в жінці, її несвідома чоловіча сторона.

Маска – соціальна роль людини. Вона виявляється під впливом суспільних очікувань та навчання в ранньому дитинстві. Символом є театральна маска. Маска – це те, як людина проявляє себе у відносинах з іншими людьми.

Архетип мудреця – є персоніфікацією життєвої мудрості та зрілості (Пророк).

Архетип Бога – означує кінцевий прояв психічної реальності спроектований на зовнішній світ.

Встановлено, що на думку К. Юнга архетипи мають значення лише реалізовуючись у вигляді символів. Лише цілеспрямована праця та переживання дає людині змогу зрозуміти власні архетипи. З’ясовано, що К. Юнг вважав, що людина розвивається протягом всього життя. Цей шлях самопізнання, самовдосконалення та самоствердження він назвав – індивідуація. Однією з головних життєвих цілей людини є пошук та знаходження самої себе. У цьому контексті ключовим виступає архетип самості.