Кологойда Антоніна 2011-05-17 48.2k

Щастя як філософська проблема

Філософсько-етичний аналіз щастя починається з розмежування його утриманні двох принципово різних за походженням компонентів: а) того, що залежить від самого суб’єкта, визначається мірою його власної активності і б) того, що від нього не залежить, предзадано зовнішніми умовами (обставинами, долею). То щастя, що залежить від людини, отримало назву чесноти

Щастя як філософська проблема - ілюстрація до статті

1 Вступ

Щастя. З давніх часів людство хвилювала проблема щастя. Майже кожний філософ так чи інакше торкався цієї проблеми, намагаючись вивести загальну формулу щастя. Але кожна людина розуміє під цим поняттям різне: деякі зі щастям пов’язують заможність та владу, інші вбачають його у самопізнанні і служінні богу, для когось воно проявляється у вигляді задоволення тілесних потреб, а дехто вважає себе щасливим, коли поруч є близька людина. У більшості випадків під щастям розуміють деяку сукупність умов та факторів, які дозволяють вважати себе задоволеним життям.

Хоча про щастя і написано багато томів, визначено велику кількість необхідних умов для його існування, запропоновано певні конкретні визначення і логічно обґрунтовано їх вірність, хоча аспекти щастя і були висвітлені з різних ракурсів багатьма філософами, але все одно при подальшому розгляді цього питання з’являються нові, не менш вагомі і по-своєму вірні погляди. І поки люди будуть прагнути пізнати сенс буття – це питання не втратить свою актуальність.

Об’єктом даного дослідження виступає щастя.

Предмет дослідження – поняття щастя у контексті філософської проблеми, методи його досягнення та можливості виведення загальної точки зору на дану проблему. Метою даної роботи є огляд існуючих філософських позицій різних діячів культури стосовно проблеми щастя у житті людини, а також підтвердження цих позицій з точки зору звичайних людей.

Отже, що таке щастя? З точки зору сучасних філософів, зокрема Н. Хамитова та С. Крилової, щастя – це «переживание высшей полноты и осмысленности бытия, состояния радости от того, как складывается жизнь. Иными словами, счастье есть переживание реализации смысла жизни. Категории «смысл жизни» и «счастье» можно соотнести с категориями «возможность» и «действительность»» [6; С.191].

Відомий російський вчений і письменник Володимир Іванович Даль у своїй роботі «Толковый словарь живаго Великорускаго языка» пише: «СЧАСТЬЕ (со-частье, доля, пай) ср. рок, судьба, часть и участь, доля. Такое наше счастье, что на мосту с чашкой. Всякому свое счастье; в чужое счастье не заедешь.

  • Случайность, желанная неожиданность, талан, удача, успех, спорина в деле, не по рассчету, счасть, счастки ж. мн. сев. вост. зап. и счаски, пск. счас. Кому счастье (кто счастлив) в игре, тому несчастье (тот несчастлив) в женитьбе. Эко счастье: два гриба на ложку, третий к стеблу пристал! Кому счастье, кому ненастье …

  • Благоденствие, благополучие, земное блаженство, желанная насущная жизнь, без горя, смут, тревоги; покой и довольство; вообще, все желанное, все то, что покоит и доводит человека, по убежденьям, вкусам и привычкам его. Жить в счастии, во времени, благоденствовать. Счастье в нас, а не вкруг да около. Счастье мать, счастье мачиха, счастье бешеный волк. Со счастьем на клад набредешь, без счастья и гриба не найдешь …

  • Счастный, счастковый, ко счастью, счасткам относящ. Счастливый человек, кому все удается, удатный, удачливый;

  • случай, желанный, благополучный.

  • день, принесший угодное.

  • жизнь, покойная, без бед. Двойчатка счастливая. Счастлив твой Бог! счастье твое, что так случилось. Счастливый к обеду, роковой под обух. Счастливому (богатому) не что деется: живет да греется. Счастливый скачет, бессчастный плачет …

  • Счастливец, -вица, счастливый человек удатный, удачливый …

  • кому, удаваться, спорить, везти, таланить. Ему счастливит во всем, в торговле, в картах.» [5].

Якщо дослідити етимологію слова «щастя», можна помітити деякі закономірності. Так, Давньогрецьке слово «Eudaimonia» (дослівно – істинне щастя) складалось з двох частин: eu (добро) і daimon (божество), тобто дослівно означало, що доля людини знаходиться під покровительством богів. У Римі слово «щастя» значило ім’я богині – Фортуна, а саме слово «Fortuna» мало ще два значення – удача і доля. Зображували богиню з рогом достатку, колесом та рульовим веслом, тобто вона уособлювала милість богів, яка може бути дана тільки достойному. Саме тому сприйняття щастя як категорії у Римській імперії було тільки практичним, тобто це була заможність, можливість виконання бажань і т.п. Для більш низьких слоїв суспільства досить часто щастя означало екстатичне поєднання з богами, які можуть подарувати більш достойне життя. Пізніше таке відношення до щастя знайшло відображення у християнській релігії.

2 Розгляд проблеми щастя у філософії стародавнього Китаю

2.1 Зародження основних положень

Китай – одна з найстаріших цивілізованих країн світу, тут ще чотири тисячі років тому було покладено початок китайській філософії. Як і у багатьох інших стародавніх країнах світу, китайська філософія була тісно пов’язана з релігією. Так вищим божеством вважався Шанди (Верховний імператор), а земні імператори вважали себе його потомками [7, 8]. Основа моральної філософії в Китаї була покладена в епоху династії Западной Чжоу (ХІ-VIII ст. до н.е.). Саме тоді виникли уявлення про винагороду за добрі і покарання за дурні вчинки.

В епоху Шан (ХІІ-ХІІІ ст. до н.е.) виникло цікаве та оригінальне вчення, яке в подальшому проходить через всю китайську філософію – вчення про темний і світлий початок. Під світлим початком розуміли властивості мужності, неба, сонця, півдня, дня, світла, активності, твердості, сили, сухості, жари а також імператора. Темний початок символізував жіночність, північ, холод, тінь, ніч, землю, місяць, пасивність, вологість, м’якість та слабість. Темний (жіночий) початок позначати ієрогліфом Інь, а світлий (чоловічий) – Ян. Так виник відомий китайський принцип «Інь-Ян», який символізує космічну дуалістичну систему. Саме дуалізм, як принцип існування Всесвіту є головною метафізичною основою китайської філософії та етики. У Китайській філософії вперше проявляється генетична залежність антропології (вчення про людину) від космології та онтології, тобто загальних уявлень про світ. Два вищих космічних принципи знаходять своє відображення і в структурі людини: у залежності від цих принципів (Інь і Ян) знаходиться все життя людини. Ці принципи отримали подальший розвиток у «Книге перемен» (И-цзин), яка була складена у Чжоуськую епоху (від ХІ ст. до 672 р. до н.е.). Згідно з цією книгою, досліджуючи зміни темного та світлого початків, проводились ворожіння про щасливі і нещасні події, про очікувані біди та щастя. Таким чином на даному етапі розвитку китайської філософії щастя або нещастя людини ставилось у залежність від «Волі Неба», в результаті чого людина розцінювалась як пасивний бездіяльний початок.

Проте, на заході Чжоуської епохи (VIII-VII ст. до н.е.) поряд з вірою в силу духів, силу щасливого випадку, почали з’являтись критичні погляди стародавніх забобонів. У книзі «Цзо-чжуань» вперше пролунала думка про те, що до радісних та сумних подій, щастю та нещастю людини воля Неба не має ні якого відношення, вважалося, що «…для беды и счастья не существует ворот, их навлекает на себя сам человек… счастье и беды зависят от людей; зловещие явления возникают от людей…» [3; С.13]. Тобто було сформульовано принцип вільної волі людини, яка визначала його щастя. Воля людини була протипоставлена волі Неба (Бога), у цьому полягає головна відмінність атеїстичної етики Китаю від релігійної етики Старого Заповіту, де свобода волі людини не означала протистояння волі Бога, а навпаки, передбачала гармонію з нею.

2.2 Лао-Цзи

У другій половині VІ ст. до н.е. було створено вчення Лао-Цзи (справжнє ім’я Лі Ер), псевдонім якого дослівно перекладається «старий вчитель». Головним джерелом вивчення його ідей є однойменний твір «Лао-Цзи». У подальшому його вчення було викладено з його слів і відредаговано у вигляді невеликої але дуже цікавої філософської роботи, яка здійснила значний вплив на подальший розвиток філософії та релігії – «Дао-де-цзин» («Книга про шлях і силу»). Від терміну «Дао» це вчення, яке не втратило свою актуальність і на сьогоднішній час, отримало назву даосизм [3, 7, 8].

Щастя Лао-Цзи вбачав у пасивності, втечі від мирських турбот, усамітненні та пов’язував з поверненням до родового суспільства. У вченні Лао-Цзи з’явилося характерне для всієї китайської філософії поняття нерозривного зв’язку власного щастя і суспільного щастя, у нього найчастіше йде мова про «щастя (або нещастя) для країни», адже від цього, на його думку, в значній мірі залежить щастя кожної людини. Основна ідея етики даосизму – принцип бездії, який має на увазі життя в гармонії з природою, слідування її законам.

Центральним положенням філософії Лао-Цзи була ідея дао (дослівно шлях). У філософському контексті це слово отримало значно більший метафізичний, релігійний зміст. «Дао» означає стиль життя, метод, принцип. Однією з найголовніших властивостей дао є можливість перетворення всіх речей і явищ у свою протилежність через накопичення кількісних змін. Найбільш глибоким тлумаченням перетворення протилежностей у речах є наступне висловлювання:

«О несчастье! Оно является опорой счастья.
О счастье! В нем притаилось несчастье.
Кто знает их границы? Они не имеют постоянства…» [3; С.16].

Щастя та нещастя, як вважав Лао-Цзи, містяться один в одному і взаємно проникають одне в одне. У кожному з них містяться елементи заперечення, покладена основа перетворення в свою протилежність.

Проте щастя перетворюється у нещастя не самовільно, а тільки за певних умов. Умова – це діяльність людини. Лао-Цзи говорив, що для того щоб попередити перетворення щастя в нещастя необхідно знати міру у всьому, тобто дотримання міри є гарантом збереження щасливого стану людини. Він вчив розглядати всі явища і речі багатосторонньо, діалектично і у всьому знаходити як позитивні так і негативні сторони. Він намагається показати що кожна з цих сторін в певній мірі є необхідною і ні однією з них не можна нехтувати.

Лао-Цзи вважав, що для досягнення вищої мудрості і моральної досконалості необхідно «знати себе» і «перемагати себе», тобто перемагати власні недоліки, так невміння «перемагати себе» він вважав найбільшим горем: «Нет большего несчастья, чем незнание границы своей страсти».

2.3 Конфуцій

Майже одночасно з філософським напрямом Лао-Цзи зявляється інша течія китайської філософії – конфуціанство. Конфуцій засновує своє вчення на вірі в божественне Небо, а також у духи предків. Це робить конфуціанство релігійною системою. Сенс людського буття вбачається у розвитку і утвердженні «соціального Дао» [7].

Основний зміст вчення Конфуція викладено в так званому «П’ятикнижжі» («У-цзін») і «Чотирикнижжі» («Си-шу») – вчення про правила поведінки.

Конфуцій закликав до любові до людей: «Не делай другим того, чего не пожелаешь себе» [3, С.20]. Однак цей принцип розбивався о нездолані бар’єри родоієрархічної структури. Саме тому він поділяв людей на благородних і неблагородних (низьких), при цьому він вважав, що соціальне походження людини визначає її моральний вигляд. Він призивав відноситись з ненавистю до «низьких» людей, при цьому в першу чергу до існуючих у них пороків, стверджуючи, що нетерпимість до пороків є чеснота. Але в той же час Вчитель закликав утриматись від надмірної ненависті: «большая ненависть к человеку, лишенному человеколюбия, приводит к смутам».

На думку Конфуція, чеснота (а саме вона і визначає щастя) має двояку природу. З одного боку вона залежить від божественної «волі Неба», з іншого боку він одночасно підкреслював значення діяльності людини. Важливим принципом конфуціанства є вчення про «золоту середину» у поведінці людей між нестриманістю та обережністю. Найважливішою категорією для Конфуція була міра – границя, перехід через яку провокує негативні наслідки. Тільки той, який має почуття міри, який іде «шляхом золотої середини» досягне щастя. Згідно з конфуціанським представленням, сім почуттів – емоції, які присутні в людському серці – радість, гнів, сум, страх, любов, ненависть і жадання хороші в міру. Конфуцій вважав, що наші думки впливають на наші справи, і тому, першим кроком морального виховання повинно стати набуття доброчесних думок – те, що він називав «душевною чистотою». Ідучи шляхом морального удосконалення Конфуцій радив постійно орієнтуватись на тих, хто пройшов цим шляхом якнайдалі.

Висоту моральності Конфуцій на пряму пов’язував зі щастям. Він вважав, що вища насолода – бути вільним душею і відчувати задоволення від своїх вчинків. Шлях до цього відкриває етика – мистецтво подолання страхів і страстей. Слова Конфуція «Не делай другим того, чего не желаешь себе», «Если у тебя нет дурных мыслей, не будет и дурных поступков…» були названі «золотим правилом моралі». Людину, яка живе за даним девізом, він вважав щасливою. «Жить нужно, – в согласии с самим собой, другими людьми и с самим мирозданием» [3, С.24] – вчив він.

3 Стародавня Індія, роздуми про щастя

3.1 Веди

Основою всієї індійської філософії, що має більш ніж трьохтисячолітню історію, є Веди (з санскриту – знання) – це релігійно-літературний пам'ятник II тис. до н.е – збірник гімнів на честь богів. Вони виражають міфологію аріїв, які прийшли у північно-західну Індію і поступово там розселилися. [7; С.19] Основними ідеями Вед є поділ суспільства на чотири варни (касти): брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайш'ї (землероби, ремісники, торговці) і шудри (місцеве залежне населення); панування вищих каст над нижчими і закон карми (долі) [7, 8].

Метафізичною підставою моральності в індійських етичних вченнях є віра в передіснування душі та її подальше перевтілення. Центральним мотивом, що спонукає людину до моральної поведінки, є віра в те, що моє добро у нинішньому втіленні обов'язково допоможе мені в наступному житті. Сполучною ланкою між одним і іншим втіленням є карма. Карма (перекладається з санскриту – «діяння», «вчинок»), згідно Бхагавад Гіте – староіндійської релігійної книги – закон природи, згідно з яким будь-яка матеріальна діяльність, гріховна або праведна, тягне за собою наслідки, які все більше і більше втягують людину в матеріальне існування і круговорот народження і смерті. Карма – одне з основоположних понять в системі поглядів практично всіх східних шкіл. Розуміється воно як закон причинно-наслідкового зв'язку (закон відплати). Вважається, що за посередництвом цього закону в Космосі здійснюється вища справедливість, яка всяку причину призводить до відповідного наслідку, а кожен вчинок до такого ж результату.

Кожен хороший вчинок тягне за собою нагороду для людини, кожен дурний – покарання, але, як правило, не в цьому житті, а в майбутньому втіленні. Доля людини чи будь-якої іншої істоти в цьому житті – це результат його вчинків у колишньому існування. Своєю поведінкою людина сама створює свою долю в майбутньому втіленні. Отже, доля людини розглядалась в староіндійських вченнях як результат її вчинків у попередніх втіленнях, а отже, повністю вручалася в руки самої людини. Кожна людина – сама творець свого щастя або нещастя, сама створює свою долю в майбутньому втіленні.

Центральний мотив староіндійської філософії – тема страждання. Людина змушена нести на своїх плечах вантаж своєї карми, тяжкість своїх попередніх гріхів. Якщо вона не знайде в собі сили подолати цю важку спадщину, ланцюг перероджень (сансара) буде нескінченним. Однак досягнувши успіху в своєму духовному розвитку, розвинувши в собі силу протистояння гріху, людина здатна подолати тягар карми і звільнитися від подальшого переродження. Цей стан називається мокша. Досягти його може тільки «наймудріша» людина (брахман). Так людина переходить зі «шляху батьків» на «шлях богів». Це означає, що в результаті тривалого морального вдосконалення душа її отримала дуже великий досвід, знання і силу і тепер готова до злиття з Богом, тобто з Космічної Душею. У духовному єднанні з Богом людина отримує вищу мудрість, відчуває блаженство, знаходить щастя у собі самій.

У залежності від ставлення до Вед усі індійські філософські школи (даршани), поділяються на ортодоксальні (астіка) і неортодоксальні (настіка). Перші у різному ступені визнавали авторитет Вед, другі так чи інакше авторитет Вед відкидали.

3.2 Ортодоксальні індійські школи

3.2.1 Санкхья (з санскриту – рахунок, число, міркування через перерахування основних принципів буття) – одна з найбільш ранніх, найбільш розроблених і впливових шкіл індійської філософії (VII ст. до н.е.). Засновником цієї філософії вважається мудрець Капіла, а систематизатором – Ішваракрішна (IV ст.).

На думку представників школи санкхьї, страждання бувають трьох видів. Адхьятміка – обумовлюється внутрішніми причинами – тілесними і душевними недугами. Адхібхаутіка – викликається зовнішніми природними причинами – людьми, звірами, колючками і т.д. Адхідайвіка – викликається зовнішніми надприродними причинами привидами, духами і т.д. Люди прагнуть уникнути будь-якого роду страждань. Більше того, вони хочуть раз і назавжди припинити всі страждання і користуватися одними задоволеннями. Але це неможливо. Ми не можемо отримувати лише одні задоволення і зовсім усунути муки. Поки ми пов'язані зі своїм тлінним тілом і його недосконалими органами, всі наші задоволення тісно переплітаються з муками, хоча іноді лише тимчасовими. Тому слід відмовитися від гедоністичного ідеалу насолод і поставити перед собою менш привабливу, але більш розумну мету – звільнення від страждань. Виходячи з того, що всі наші страждання обумовлені незнанням, звільнення від них пов'язано з правильним пізнанням реальності. Безпосереднє пізнання істини необхідно для усунення ілюзії, ніби тіло і розум є моїм «Я». У такому випадку ми безпосередньо і безсумнівно сприймаємо, що «Я» – це окремий психофізичний організм. Для пізнання «Я» необхідний довгий шлях духовних випробувань разом з повагою і постійними роздумами над тією істиною, що дух не є тіло, почуття, розум, чи інтелект. Досягнення звільнення означає недвозначне визнання «Я» як реальності, що знаходиться поза простором і часом, поза розумом і тілом, і, таким чином, по суті вільною, вічною і безсмертною. Таким чином, кожному «Я» надається можливість усвідомити себе і тим самим досягти звільнення ще за життя в цьому світі, тобто отримати справжнє земне щастя.

3.2.2 Філософія йоги виходить з того, що людина своїми вольовими зусиллями здатна призупинити або навіть змінити невблаганну дію закону карми, яка дісталася йому у спадок. Але зрозуміти духовні істини людина не може до тих пір, поки розум його засмічений, а інтелект зіпсований зловмисними істинами. Філософи санкхья-йоги стверджують, що звільнення повинне бути досягнуте за допомогою духовного проникнення в реальність «Я» як чистого безсмертного духу, абсолютно відмінного від тіла і розуму. Але духовне проникнення може бути досягнуте лише тоді, коли розум очищений від усіх домішок і залишається абсолютно спокійним і ясним.

Фізична природа людини розглядалася йогами як гріховна, порочна субстанція, що перебуває у вічному протиборстві з душею. Результат боротьби двох цих протилежних сил визначає головне: чи стане людина Богом, чи ні, змінить вона свою земну природу, чи ні, звільниться вона від рабства тілесних пут чи ні.

Мораль йоги, таким чином, зводилася до того, що для досягнення щастя треба чимало працювати фізично і духовно, прикладаючи при цьому максимум зусиль і постійно тримаючи себе в суворих рамках.

3.2.3 Філософія Веданти (з санскриту – завершення Вед) склалася набагато пізніше за інші ортодоксальні індійські школи – в IX ст., в епоху раннього феодалізму. Засновники Веданти – Бадараяна, автор «Веданта-сутр», Шанкара (788 - 820 р.) та Рамануджі (1117-1137 р.).

У центрі філософії Шанкар – ідея єдності людини і бога – безособового абсолютного духу – брахмана, що є кінцевою і єдиною основою буття. Людська душа (атман), як і весь навколишній матеріальний світ, тотожна з брахманом і є його емпіричним проявом. Видима людиною реальність несправжня, вона – лише видимість, ілюзія брахмана, яку, однак, буденна свідомість приймає за істину. Іншими словами, метафізичною підставою етики ведантизму є вчення про тотожність божественної і людської природи, про можливість проникнення однієї в іншу.

Шанкара вважає, що досконалість і пов'язане з нею звільнення можливо досягти вже в цьому житті. Звільнена душа, є досконалою, і не має перед собою мети, але може діяти без всякої боязні потрапити в нову залежність. Звільнена людина – це ідеал суспільства, її життя має бути зразком поведінки для всього народу. Перебудова життя відповідно до більш правильного розуміння реальності і значення причин не завдає шкоди практичному життю, а, навпаки, стверджує його на більш розумній, реальній, постійній основі. Перебудова життя дозволяє поступово замінити сліпі сили свідомими і раціональними ідеалами, які можуть викликати ентузіазм більш високого і більш постійного виду.

На думку Шанкара такі громадські якості, як любов, єднання, самопожертва і розумна поведінка для виживання людини мають більше значення, ніж егоїзм, заздрість, себелюбство і поведінка, викликана сліпими пристрастями. І кращою підставою для таких чудових якостей буде світогляд, який вселяє в людину віру в єдність всіх людей, всього створеного і всього сущого.

3.3 Неортодоксальні індійські школи

3.3.1 Етику чарвака часто називають гедонізмом, тобто теорією про насолоду як вище призначення людського життя. Представники цієї школи вважали, що необхідно в земному житті домагатися максимуму насолод і по можливості уникати страждань. Хороший вчинок – той, який приносить більше насолод, а поганий – той, який заподіює більше страждань, ніж насолод. Антропологічним фундаментом етики школи чарвака є заперечення безсмертя і реінкарнації душі і звільнення як повного знищення всіх страждань. Вони вважали, що саме існування нашого тіла пов'язане як з насолодою, так і зі стражданнями. Ми можемо тільки прагнути до того, щоб звести наші страждання до мінімуму і отримати максимум насолод. Звільнення ж в сенсі повного припинення страждань може означати тільки смерть. Ті, хто за життя намагається досягти звільнення від задоволень і страждань шляхом суворого придушення своїх природних нахилів, вважаючи, що всі насолоди в разі їх задоволення пов'язані зі стражданням, поводяться, як дурні. Ні одна розумна людина «не відмовиться від зерна тільки тому, що воно в лушпинні», – кажуть чарвака. Ми не повинні нехтувати сприятливими можливостями для насолоди цим життям через безглузду надію на насолоди у майбутньому житті. З традиційних чотирьох індійських цілей людської діяльності: багатства, насолоди, чесноти і звільнення чарвака визнавали лише дві перші.

3.3.2 Джайнізм виник в VI ст. до н.е. як ідеологія другої вищої касти індійського суспільства – кшатріїв, які боролися за владу з брахманами. Джайнізм несе в собі традиційне для індійської філософії вчення про переселення душ і закон карми. Джайністи вважають за можливе припинення відроджень і звільнення душі шляхом індивідуального самовдосконалення. Вони переконані, що право на порятунок визначають тільки особисті якості і зусилля людей, а не їх походження або божественне втручання. Душу джайністи вважали вічною, а під нірваною розуміли досягнення нею вічного блаженства. Основним засобом досягнення моральної досконалості та позбавлення від дії закону карми є аскетизм, в окремих випадках – самогубство, за умови досягнення людиною певного ступеня звільнення від «припливу карми».

Найбільш важливою частиною джайнізму є його етика. Метафізику і епістемологію (гносеологію) джайністи використовують настільки, наскільки вони допомагають їм правильно поводитися. Метою ж правильної поведінки є спасіння, яке в негативному сенсі означає звільнення душі від будь-якої залежності, а в позитивному – досягнення досконалості. З метою запобігання припливу карми і знищенню старої джайністи пропонують дотримуватися ряду правил, котрі базуються на п’ятьох традиційних обітницях, які беруть свій початок з «Упанішад».

Звільнена в результаті дотримання суворий обітниць душа пізнає притаманні їй потенційні можливості; вона досягає чотиристоронньої досконалості – безмежного пізнання, безмежної віри, безмежної сили і безмежного блаженства. Тобто щастя, у розумінні джайністів.

3.3.3 Засновником буддизму вважається індійський царевич Сіддхартха Гаутама (623 – 544 р. до н.е.) – згідно з буддійською книгою «Типи така» (Три кошики), Будда – це земне втілення бога в людині. Будда був, головним чином, вчителем етики і реформатором. Ознайомлення з його проясненням вказує людині шлях у житті, який веде до звільнення від страждання. Найважливіша задача – покласти кінець нещастю. Опису причин страждання та шляхи позбавлення від нього присвячені знамениті Чотири Благородні Істини, які становлять ядро етичного вчення буддизму.

  1. Життя у світі повне страждань.

  2. Якщо є страждання, то є і їх причина – жага до життя і чуттєвих вражень.

  3. Щоб усунути страждання, потрібно усунути їх причини. Звільнення від страждань можна досягти в цьому житті, якщо тільки будуть виконуватися певні умови. Коли повний контроль над пристрастями і постійні роздуми про істину ведуть людину через чотири стадії зосередження до досконалої мудрості, тоді вона звільняється від влади земних пристрастей. Вона пориває узи, що зв'язують його зі світом. Тим самим вона стає вільною.

  4. Четверта Шляхетна Істина вказує шлях до звільнення від страждань, шлях, по якому слідував Будда і можуть слідувати інші.

Етичне вчення Будди складається з трьох основних гармонійно культивованих факторів: пізнання, поведінки і зосередження. В індійській філософії знання і моральність вважаються невіддільними один від одного, тому що, по-перше, моральність чи чеснота залежать від знання того, що добре на думку всіх філософів, а по-друге, вдосконалення пізнання не можливе без моральності, тобто без добровільного контролю своїх пристрастей і забобонів. Розроблені Будою «8 кроків до щастя» групуються, відповідно до індійської традиції, в три рівні:

  • формування нового мислення;

  • вироблення нового стилю спілкування;

  • культивування нового типу поведінки.

Кожен з цих рівнів базується на попередньому і один без іншого нездійсненний, оскільки справжній світогляд – тільки той, який має продовження у словах і вчинках людини.

Всю етику буддизму пронизує любов і милосердя до всіх живих істот. Послідовник буддизму ні в якому разі не повинен платити злом за зло, мстити за несправедливість, карати за вбивства, бо цим не знищуються, а лише зростають ворожнеча і страждання. Однак це не означає того, що не можна захищати інших від насильства. Якщо в моїй владі запобігти зло – мій обов'язок зробити це, навіть якщо при цьому доведеться знищити його носія.

У більш концентрованому вигляді етика буддизму, подібно до етики Старого Завіту, укладена в Десяти заповідях. Кожна із яких носить суворий обмежувальний характер. Більш того, заборони накладалися на те, що частіше всього дуже важко контролювати. Виконання системи даних заповідей ставить життя людини в досить вузькі рамки, обмежує природні (біологічні) потреби і пристрасті. Кінцевою ж метою усіх цих обмежувальних установок є знищення в людині егоїзму.

3.4 Егоїзм – головна перешкода для щастя

Підводячи підсумок короткій характеристиці давньосхідної етики, слід відзначити, що більшість мислителів виходило з того, що доля людини знаходиться в його ж руках і стан щастя чи страждання визначається його образом думок, життя, вчинків. Досягнення щастя часто пов’язувалося з обмеженням людського егоїзму, непомірних потреб і пристрастей, з моральним самообмеженням і самовдосконаленням. Східні філософи вважали, що мета життя людини – навчитися контролювати свою поведінку через придушення біологічного, тваринного початку і культивування початку духовного. З першим пов’язувалося зло, порок; з другим – благо, чеснота. Таким чином, східна мораль об’єктивно носила не тільки індивідуалістичний (самовдосконалення з метою досягнення звільнення – нірвани), але і колективістський характер – обмеження своєї свободи в ім'я свободи інших.

4 Етика стародавньої Греції

4.1 Гесіод

Як і східні мислителі, греки намагалися розкрити феномен щастя і знайти дороги до цієї вершини людських мрій. У давньогрецькій філософії етика виділяється в самостійну галузь знань. Поряд з фізичним, натурфілософським напрямком у пошуках античних мислителів посилюється акцент на пізнання феномена людини. Вже в предфілософіі Стародавньої Греції простежуються етичні мотиви [3, 7, 8].

Першим моралістом в історії Європи є Гесіод (VIII ст. до н.е.). Центральним пунктом його морального кодексу, сформульованим їм у поемі «Труды и дни», була теза: «меру во всем соблюдай и дела свои вовремя делай». Саме культ міри та своєчасності став постійним супутником всієї давньогрецької філософії. Гесіод пише про те, що джерелом багатства є праця, а його вартовим – справедливість. Тим самим він підкреслює величезне значення самостійної людської діяльності для майбутнього процвітання. Він говорить про те, що слідування моральному ідеалу розумно, тому що воно корисно, оскільки приносить пряму вигоду. Крім цього, на сторожі справедливості стоїть і бог Зевс, що карає за моральні порушення. Гесіод одним з перших вчить ставитися до інших так само, як до самого себе: «Зло на себя замышляет, кто зло на другого замыслил» [3; С.49].

4.2 Піфагор

Піфагор (599 або 584 – 500 р. до н.е.) (його ім’я означає «переконує промовою») – один з найбільш цікавих і загадкових філософів давнини.

Як у індійських вченнях, віра в перевтілення душі служила для Піфагора потужною антропологічною підставою моральної поведінки. Проблема морального вдосконалення людини тісно пов’язана у Піфагора з розумінням їм природи людини. Піфагор стверджував, що людська природа дуалистична, тобто складається з двох початків – тваринного і людського. Подібно йогам і джайністам, він пов’язував духовний розвиток людини зі знищенням нею нижчої тваринної природи і культивуванням вищої – людської. Боротьбу етичного начала в людині з його тваринними інстинктами Піфагор вважав проявом боротьби двох вищих космічних початків – Добра і Зла.

Піфагор створив одну з перших у світі таємних релігійно-філософсько-політичних організацій, що нагадує чернечий орден – Піфагорійський союз. Головною метою Союзу був порятунок душі за допомогою морального очищення людини. В Союзі існувала сувора ієрархія, дисципліна, особливий розпорядок дня и певні релігійно-етичні правила, яким повинен слідувати кожний член цієї організації. Виконання цих правил, на думку піфагорійців, повинно було звільнити їх свідомість від мирських турбот і цінностей та наповнити його відчуттям радості, насолоди, щастя.

Правила розроблені Піфагором перш за все стосувались заборони на вживання спиртного, м’яса і бобів. Піфагор закликав до помірності у всьому. Таким чином досягнення щастя піфагорійці багато в чому пов'язували зі здоровим способом життя. Однак мати позитивні емоції і думки недостатньо для досягнення щастя. Піфагор був переконаний, що доброчесність тільки тоді стає чеснотою, коли вона використана в дію. Ґрунтуючись на цьому, Піфагор створив у своєму Союзі особливу систему виховання, яка полягала у культі дружби і товариства. Взаємодопомога і взаємовиручка піфагорійців стали легендарними. У вихованні дітей він закликав уникати зайвого покарання, щоб не озлобити дитяче серце проти батьків: «Берегите слезы ваших детей, дабы они могли проливать их на вашей могиле». Піфагор говорив, що важливо бути скромним.

Досягнення щастя Піфагор безпосередньо пов'язував з моральним вдосконаленням людини. Він казав: «Главное для людей в том, чтобы наставлять душу к добру или злу. Счастлив человек, когда душа его становится доброю». Більш того, Піфагор наставляв учнів у тому, що посіяна в серце людини чеснота дає рясні сходи: гармонію, здоров'я, щастя і Бога: Піфагор був переконаний, що те, наскільки людина щаслива, залежить від образу думок, слів, вчинків самої людини: «Не гоняйся за счастьем: оно всегда находится в тебе самом» [3; С.57].

З іншого боку, Піфагор вважав, що якщо людина буде дбати тільки про себе, про свій, нехай навіть правильний спосіб життя, щастя вона не досягне. На його думку, воно досяжне лише на шляху турботи про ближнього: «Невозможно быть счастливым в одиночку: счастье есть дело двоих» [3; С.57].

4.3 Софісти

 ...Боги не дают людям ничего доброго
 и прекрасного без труда и заботы.
Протагор.

З іменами софістів (з грец. - Мудреців) пов’язаний поворот грецької філософії від космосу, природи до людини. Перший софіст Протагор проголосив: «Человек есть мера всех вещей».

Людина перестає бути частиною космосу і стає його центром. Етика, яку софісти називали мистецтвом бути щасливим, стала головним предметом роздумів і платного викладання софістів. Спокій і безтурботність духу вони безпосередньо пов’язували з етикою.

Головним нововведенням софістів в історії етики було їх положення про те, що доброчесність в людині можна виховати. Їхня віра у всесилля освіти не дивна: адже треба було переконати людей у те, що гроші вони беруть не марно. Далі, софісти вперше помітили, що Гераклітова теза «все течет, все изменяется» поширюється і на мораль, яка визначається тими чи іншими історичними умовами. Значить, – говорили вони, – не можна вивести абсолютне поняття чесноти, добра і зла. Наприклад, відомий софіст Горгій, перераховуючи різні види чеснот, говорить, що у різних людей вони різні відповідно до їх соціального статусу і віку. В одному з творів софістів було дано аналіз різних позицій з приводу добра і зла: добро і зло одне і те ж, і те, що благо для одних, для інших є зло, і для однієї і тієї ж людини те ж саме буває іноді благом, іноді злом. Теж саме софісти кажуть про поняття справедливості. Так, софіст Фрасімах стверджує, що справедливість є вигода сильнішого. Така позиція отримала назву «етичний релятивізм» – вчення у сфері моралі, що говорить про відносність об’єктивних моральних устоїв.

Керуючись такими висновками, людині не треба було дбати про дотриманні якоїсь абстрактної суспільної моралі. Життя за своїми власним законам і потребам – ось що проповідували софісти.

Софісти поділяли закони на природні (космічні, природні) і людські. Перші вони визнавали досконалими, другі – ні. На їх думку за порушення суспільних законів людина піддається покаранню лише в тому випадку, якщо вона помічена (спіймана). Відступ ж від вищих законів карається невідворотно, бо Бог бачить те, що не бачать люди: і справи, і думки. Етичний релятивізм софістів мав і позитивні риси. Вони закликали не перетворювати на догму ті чи інші моральні суспільні моделі, так як і суспільство може помилятися.

4.4 Демокрит

Демокрит (приблизно 460-360 р. до н.е.) проголосив, що мета життя людини – досягнення щастя. Тому його етику часто називають евдемонізмом (з грецького «евдемоне» – щастя). Демокріт говорив: «Цель жизни – хорошее расположение духа – «евтюмія», которое не тождественно с удовольствием, как некоторые, не поняв как следует, истолковали, но такое состояние, при котором душа живет безмятежно и спокойно, не возмущаемая никаким страхом, ни боязнью демонов, ни какой-либо другой страстью».

Засіб досягнення евтюмії – міра в задоволеннях і потребах. Цьому вчить філософія. Демокрит навчав тому, що для того, щоб приборкати свої потреби, потрібно порівнювати своє життя не з життям тих, хто живе краще, а тих, хто живе гірше – тоді не буде ґрунту для заздрості і наступить моральне задоволення, тому що: «завистливый человек причиняет огорчение самому себе, словно своему врагу».

Щастя – в умінні задовольнятися наявним: «счастлив тот, кто при малых средствах пользуется хорошим расположением духа; несчастлив тот, кто при больших средствах не имеет душевного веселия...», «Если ты не желаешь многого, то и немногое будет казаться тебе многим. Ибо желание малого приравнивает бедность к богатству».

Демокрит вважав, що моральні принципи обумовлені природою, а єдність із природою виявляється у відчуттях. Прагнення до задоволення – перша ступінь на щастя, але якщо тільки: фізичне задоволення основане на задоволенні природних і необхідних потреб; дотримується міра: «если перейдешь меру – самое приятное станет самым неприятным...» і навпаки «умеренность умножает радости жизни».

Досягнення ж цієї міри і є щастя – стан, коли задоволення переважує страждання. Щоб було менше болісних вагань «чого буде більше» задоволення чи страждання, Демокрит пропонує розрізняти тілесні і духовні задоволення і віддавати перевагу останнім.

Розуміння щастя Демокритом багатомірне. Це не тільки абстрактне теоретизування про благо і чесноти. Це – і заклик до конкретних дій. Щоб доставити щастя людям, недостатньо добре до них відноситися. Потрібно не забувати постійно підтримувати своє відношення справами, нехай навіть незначними. Щастя складається з малого: «Малые услуги, оказываемые вовремя, являются величайшими благодеяниями для тех, кто их получает».

Демокрит був також гарним діалектиком, він умів у всякому явищі бачити як негативні, так і позитивні сторони. Він говорив, що в житті людини обов'язково повинні бути як щасливі, так і нещасливі смуги, тому що часто пройшовши через нещастя людина стає кращою. І якщо розумний здатний зрозуміти моральну істину з півслова, то дурневі потрібно пройти «сім кіл пекла».

Якщо в цілому підсумувати Демокритово розуміння щастя, то його можна виразити словами: «Человек может быть счастливым, если только умеет им быть!» [3; С.68].

4.5 Сократ

Сократ (469-399 р. до н.е.) – один із самих унікальних і геніальних людей, які коли-небудь, що жили на землі. Не написавши ні одного рядка, він усім своїм життям показував приклад щирого Вчителя життя, найбільшого мораліста, та й просто високоморальної і доброї людини. З ім’ям Сократа зв'язується зміна в давньогрецькій філософії космоцентризма антропоцентризмом. Відоме висловлення Сократа: «Сколько природу не изучай, счастливее не станеш». У цих словах – зміст і мета усього вчення Сократа, його сугубо етична спрямованість: головною задачею своєї науки він бачив допомогу людям у досягненні, знаходженні ними свого щастя.

Сократ бачив себе в ролі сповитухи, що допомагає народжуватися щастю через отримання знання про самого себе. Тому свій метод бесіди він називав майевтикой (повивальним мистецтвом), а головним його гаслом були слова «Познай самого себя». З іншого боку, самопізнання, на думку Сократа, було обов'язковою ступінню до пізнання навколишнього світу. Сократ вважав, що душа людини є відображенням всесвітньої душі, і, отже, живе і розвивається по універсальних космічних законах. У душі кожної людини, таким чином, є присутнім частка цього Світового Розуму, голос Бога, який Сократ називав dіamonіon (демон).

Сократ цей dіamonіon дуже добре відчував у собі і говорив, що він застерігає його від вчинків, що суперечать волі богів. Своєю задачею Сократ бачив пробудження божественного голосу в кожній людині: адже тільки тоді людина по-справжньому народжується, відкриваються очі на світ, що сприймається по-новому, і людина починає жити за законами природи і усього Всесвіту. Так людина знаходить щастя. Подібно Демокриту Сократ був переконаний (і підкреслював своїм власним способом життя), що щастя ніяк не залежить від матеріального благополуччя.

Чим менше людині треба, тим менше в нього суєти, турбот і тривог. А це і є щастя. І своє щастя Сократ нізащо не проміняв би на щастя – розкіш, тому що йому відомо і те, і інше, і він свідомо вибрав перше: «Мы знаем ваше счастье, потому что мы от него пришли к своему, а вы нашего не знаете, потому что вы его не испытали» [3; С.71].

4.6 Аристотель

Вершиною всієї давньогрецької філософії вважається вчення Аристотеля (384-322 рр. до н.е.). Подібно до Платонівської Академії він заснував в Афінах школу, яку назвав Лікей. Його можна по праву вважати засновником етики як науки. Саме він ввів у обіг термін «етика». Більш того, Аристотель, створивши етику, вважав її найбільш важливою наукою, яка має родове значення по відношенню до інших практичним дисциплін. Він створив три самостійні етичні твори: «Велика етика», «Нікомахова етика» і «Евдемова етика». Протиставляючи етику іншим наукам, Аристотель говорить про те, що етичне знання цінне не саме по собі, як знання в інших науках. Більш важливо знати шляхи досягнення і оволодіння цим знанням: етика розглядає чесноту «не просто чтобы знать, что она такое, но и чтобы знать, каким путем она достигается».

Більш того, Аристотель навіть протиставляє моральність науці і говорить про те, що якщо людина в науках досяг успіху, але в моральності відстала, то в цілому вона деградує.

З точки зору Аристотеля, щастя людини або його вище благо проявляється у повноті розвитку и використанні важливіших здібностей людини [1].

У центрі етичної системи Аристотеля – ідея вищого блага (блаженства, щастя). Все життя людини підпорядковано меті володіння ним. І так як для Аристотеля важливо в першу чергу не опис тієї чи іншої етичної категорії, а розробка методів оволодіння нею, то більшу частину своєї уваги він приділяє як раз тому, від чого ж у житті людини залежить щастя. В своїй книзі «Нікомахова етика» він пише: «для одних счастье – это нечто наглядное и очевидное, скажем удовольствие, богатство или почет – у разных людей разное; а часто даже для одного человека счастье – то одно, то другое: ведь, заболев, люди видят счастье в здоровье, впав в нужду – в богатстве, а зная за собой невежество (agnoia), восхищаются теми, кто рассуждает о чем-нибудь великом и превышающем их понимание» [2].

Перш за все, евдемонізм (вчення про щастя) Аристотеля можна назвати раціональним, оскільки досягненню щастя він давав виключно раціональне обґрунтування. Якщо раніше у греків було звичаєм пов'язувати щастя з заступництвом добрих геніїв, то в Аристотеля щастя є наслідок самостійної людської діяльності і, отже, залежить тільки від людини. Людина має право і здатна вибирати свій характер, самого себе. Щастя – це досконале життя на великому проміжку часу.

5 Висновки

Отже, в даній роботі було розглянуто вчення філософів давнини та їхні погляди на проблему щастя. Звісно, що всі наступні покоління мислителів також так чи інакше торкались цієї проблеми, але основний фундамент, як і для багатьох інших проблем, було покладено саме в епоху становлення філософського мистецтва.

Думки філософів відносно проблеми щастя доволі різні, але в деякому наближенні можна виділити два основні напрямки:

  • по-перше, в багатьох творах спостерігається ідея дотримання межі, границі, за яку людині пропонується не виходити. Тобто, дотримання міри у всьому (їжі, почуттях та інше) розцінюється як шлях до щастя. Філософи вважають, що, стримуючи свої почуття та потреби, можна досягти внутрішньої гармонії і жити в гармонії з навколишнім світом. Дану думку підтримували такі вчені як Піфагор, Аристотель, та інші. Цей напрям отримав назву евдемонізм.

  • іншу діаметрально протилежну думку захищали представники школи чарвака, софісти та ін. Вони казали, що вище призначення людського життя – це отримання насолоди. Послідовники даного напрямку закликали прагнути уникати болі і отримувати якомога більше тілесних насолод (гнедонізм).

З подальшим розвитком даної тематики вносились деякі корективи в перелічені напрямки, але в основних положеннях, вони все ще відповідали тому, чи іншому спрямуванню. Тільки у ХІХ ст. була відокремлена ще одна течія – утилітаризм, згідно з якою, щастя визначалось як «надкорисна користь», так Гобс казав: «Люди стремятся быть счастливыми, так как это им выгодно» [4]. У багатьох вчених простежується ідея того, що пізнати щастя в повній мірі можна тільки при взаємодії з іншими. Погоджуючись з Піфагором Володимир Іванович Даль конкретизує: «Не может же русский человек быть счастлив в одиночку, ему нужно участие окружающих, а без этого он не будет счастлив». На мою думку, неможливо вивести загальну формулу щастя – кожна людина буде знаходити своє власне щастя в речах, які можуть бути не зрозумілі іншим. Проте, погоджуючись з Лао-цзи, Платоном та іншими вченими, я вважаю, що всі речі мають дуалістичний характер і кожна подія може розцінюватись під різними кутами зору, і те, як сприймає їх людина, залежить тільки від її самої. Так, наприклад, Ф. Ларошфуко стверджує: «Все, что посылает нам судьба, мы оцениваем в зависимости от расположения духа». В залежності від власних якостей, кожна людина розцінює одні і ті ж речі по своєму:

«Один не разберет, чем пахнут розы,
Другой из горьких трав добудет мед.
Дай хлеба одному – на век запомнит,
Другому жизнь пожертвуй – не поймет…»
Омар Хайям.

Саме вміння людини виділяти позитивні риси у всьому в значній мірі обумовлює почуття щастя, не даремно кажуть: «Нет худа без добра».

На завершення хочу привести слова Марка Аврелія: «Ни один человек не счастлив, пока он не считает себя счастливым».

6 Список використаної літератури

  1. Абузар И.Т. Что такое человеческое счастье? / ИРАН-НАМЕ Научный востоковедческий журнал. – 2009, №1(9), С. 120-128.

  2. Аристотель. Никомахова этика. / Электронная версия.

  3. Бахтин М.В. В поисках счастья. Религиозно-этические учения древности. (издание 4-е, исправленное и дополненное). – М., 2005. – 100 с.

  4. Жильцова Е.А. Проблема счастья в отечественной философии. /статья, электронная версия.

  5. Толковый словарь живого великорусского языка / В.И. Даль – електронна версія.

  6. Н. Хамитов, С. Крилова, С. Минеева Этика и эстетика. Словарь ключевых терминов / Киев КНТ, 2009 – С. 191-192.

  7. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж: Навч. посібник / Під. Ред. Н. Хамітова – К.: Наукова думка, 2000. 271 с.

  8. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос. фак. и отделений ун-тов. – М.: Высш. Школа, 1981. 374 с.