Партнерська сім'я як актуальна проблема практичної філософії

Партнерську сім’ю можна визначити ще й як відносини чоловіка і жінки, в яких з’являється свідома відповідальність одне за одного і спільне майбутнє. Але в будь-якій партнерській сім’ї все ж таки є проблема сумісності і пов’язані з нею колізії.

Що ж заважає і що сприяє сумісності в подружньому житті – за умови, що шлюб виник у результаті щирого взаємного тяжіння, а не з розрахунку?

Очевидно, що проблеми сім’ї, її цілісності, партнерства в ній, є одними з найактуальніших для сучасної практичної філософії. Адже саме в сім’ї формуються патерни поведінки, моральні принципи й світоглядні цінності, які супроводжують людину все життя. Від атмосфери в сім’ї значною мірою залежить успіх людини, її самооцінка, відчуття самотності чи єдності з іншими, здатність до взаємодії й соціального партнерства. Яким чином сім’я впливає на становлення особистості, формуючи здатність до партнерства, без чого професійний і життєвий успіх неможливий? Якими повинні бути відносини між чоловіком та жінкою в такій партнерській сім’ї? Які стереотипи світогляду й поведінки заважають створити таку сім’ю? Відповідям на ці питання присвячена дана стаття.

Передусім усвідомимо, що відносини між статями припускають найбільшу ступінь людської інтимності саме тому, що в сім’ї, яка виникає в результаті цих відносин, відбувається народження і розвиток людського життя. Практично кожна проблема, що постає у відносинах чоловіка і жінки, батьків і дітей, торкається проблеми краси відносин у суспільстві в цілому, її найпотаємніших глибин, а відтак має глибинне соціальне значення.

Чи можуть чоловік і жінка в сім’ї глибинно розуміти одне одного? Практика психоаналізу й андрогін-аналізу показує, що в буденності існує особлива мораль чоловіків і мораль жінок. Якщо це дійсно так і відмінність моралі чоловіка і жінки дійсно має місце, то логічно припустити, що це не є плідним ні в особистісному, ні в соціальному бутті людини – подвоєння моралі лише розділяє людей. Але чи може бути така ситуація, коли чоловічий і жіночий виміри моралі доповнюються? Може іноді для знаходження повноти життя чоловік і жінка повинні з’єднати свої моралі, не заперечуючи їх?

Виникає ще одне запитання: чи можуть чоловіча і жіноча форми моралі доповнювати і підсилювати одна одну, адже вони породжені чоловічим і жіночим буттям, а тому не можна просто відкинути їх, замінивши якоюсь абстрактною загальною мораллю.

Спільна мораль чоловіка і жінки повинна бути конкретною, а не абстрактною, з’єднавши в собі обидві протилежності. Але в чому природа моралі чоловіка і моралі жінки? Тут доречно знову звернутися до концепції американської дослідниці К. Гілліган, що говорить про принципову відмінність моралі чоловіків і жінок. На її думку, вже у віці трьох років у хлопчика формується усвідомлення своєї протилежності матері. К. Гілліган вважає, що саме це визначає особистісний розвиток чоловіка по лінії автономії. На цій основі виникають комунікативні зв’язки, що мають потребу в моралі справедливості. У дівчат, у яких розвиток особистості відбувається через ототожнення з матір’ю, згідно К. Гілліган, формується мораль любові і турботи. Тому особистісний розвиток жінки визначається усвідомленням значущості взаємозв’язку між людьми, а тому головна проблема жінки – збереження відносин між людьми, більше того, виражена турбота про збереження і розвиток краси відносин.

При цьому ми повинні констатувати, що для чоловіків краса відносин також є фундаментальною цінністю. Однак якщо для чоловіків вона асоціюється зі справедливістю, то для жінок передусім з любов’ю. Іншими словами, для будь-якої жінки і будь-якого чоловіка однаково важлива як мораль справедливості, так і мораль любові й турботи. Тому кожна особистість, незалежно від статі, повинна прийняти обидві ці форми моралі. Лише тоді між чоловіком і жінкою можливе розуміння.

Слід усвідомлювати, що чоловік здатний прийти до любові і турботи від справедливості, а жінка приходить до справедливості від любові і турботи. Це природний процес, якому не можна заважати, але його не можна і затягувати. Адже лише на основі єдності моралі справедливості і моралі любові та турботи можуть виникнути повноцінні відносини чоловіка і жінки у сім’ї, наповнені красою.

Все сказане дозволяє по-новому подивитися на таку форму людської цілісності, як сім’я, що є специфічним соціальним буттям людини, де відбувається матеріальне, духовне і душевне з’єднання чоловічого і жіночого, народження і виховання нового життя. Сенс сім’ї не просто в організації сексуального життя і в фізичному породженні нової людини, але й в особистісному єднанні людей за законами зовнішньої та внутрішньої, моральної краси.

Відповідно до філософії статі та сім’ї, заснованої на окресленій вище методологічній основі соціальної метаантропології та андрогін-аналізу, можливі три моделі сім’ї. Дві з них згубні для внутрішньої природи сучасної людини і, відповідно, для заявленого вище гендерного партнерства, а одна є плідною. Мова йде про 1) авторитарну (домінантну або патріархальну), 2) відчужену і 3) партнерську (андрогінну) моделі сім’ї.

В авторитарній сім’ї відбувається придушення особистісного начала членів сім’ї тим з них, хто домінує фізично, психологічно чи фінансово; на цій основі формується становлення авторитарних відносин, що несвідомо переносяться на більш широкий соціальний контекст.

Відчужена сім’я означає автономізацію і взаємне відокремлення членів сім’ї, що призводить до вгасання особливої атмосфери небайдужості і душевного тепла, які вирізняють сім’ю серед усіх інших проявів людського буття. Саме в такій сім’ї особливо очевидно виявляється феномен «самотності удвох» і саме вона відповідає стратегії екзистенціального гермафродитизму, яка була окреслена вище. Людина, що була вихована у відчуженій сім’ї, вже в дитинстві переживає ідею абсурдності власного існування, а тому в якості компенсації прагне увійти в соціальні групи й об’єднання, засновані на фанатичному служінні тій чи іншій ідеї.

У партнерській сім’ї атмосфера турботи, душевності і любові не суперечить свободі; це приводить до партнерських відносин і сприяє розвитку особистісного начала, що актуалізує членів такої сім’ї на знаходження єдності свободи і любові. Саме партнерська сім’я має ту міру цілісності, яка дозволяє назвати її андрогінною сім’єю, і саме така сім’я стає і передумовою, і першоелементом дійсного соціального партнерства у суспільстві.

Ми робимо наголос на партнерській сім’ї як андрогінній сім’ї саме тому, що останнім часом в західному світі розвивається такий різновид партнерської сім’ї, як одностатева сім’я. Не претендуючи на однозначну оцінку цього феномену, хотілося б зазначити, що подібна сім’я не виконує свого головного призначення – не продовжує життя, а тому партнерська сім’я, як андрогінна – заснована на відносинах чоловіка та жінки – видається більш плодотворною і для особистості, і для суспільства. В ній комунікативний андрогінізм досягає свого актуального максимуму, впливаючи на комунікативні процеси і цілісність більш широкого соціального організму.

У світлі всього сказаного вище, партнерську сім’ю можна визначити ще й як відносини чоловіка і жінки, в яких з’являється свідома відповідальність одне за одного і спільне майбутнє. Але в будь-якій партнерській сім’ї все ж таки є проблема сумісності і пов’язані з нею колізії.

Що ж заважає і що сприяє сумісності в подружньому житті – за умови, що шлюб виник у результаті щирого взаємного тяжіння, а не з розрахунку? Напевно, повинні бути спільні цінності і цілі, інакше будь-які раціональні зусилля з метою збереження шлюбу принесуть лише страждання. Якщо одна людина в стані свободи переживає тугу, що штовхає її до пізнання і творчості, а інша – нудьгу, що змушує шукати нескінченні розваги, вони ніколи не будуть сумісні, яку б пристрасть не відчували одне до одного.

Якщо чоловік та жінка налаштовані на пізнання і творчість, спільність цінностей зробить їх сумісними. Це і буде співтворча цілісність людей у сім’ї. Ця співтворча цілісність повинна бути і в духовній, і в сексуальній сфері, інакше чоловік і дружина зі спільністю цінностей будуть жити, немов на вулкані, і рано чи пізно відбудеться виверження у вигляді зради. Але у житті часто буває так: є спільність цінностей і цілей, є і сексуальна гармонія, а сумісності людей так і не виникає.

Що ж не дає люблячим людям знайти сумісність у шлюбі? Головним комплексом, що заважає любові, є жалість до себе. Саме жалість до себе не дає чоловіку і дружині поставитися до шлюбу як до творчості. У результаті їхнє тяжіння одне до одного неминуче вгасає – навіть якщо їх міцно зв’язали взаємна пристрасть, загальні цінності, цілі і турботи. Можна навести цікаві думки сучасного тибетського філософа Л. Рампи: «Чому людина може раптово сподобатися, а потім раптово огиднути?»

Коли люди знаходяться на визначеній стадії, коли відчувають, що закохані, їхні вібрації посилюються, – і цілком можливо, що двоє людей, чоловік і жінка, що відчувають підвищені вібрації, будуть цілком сумісні. На жаль, їм не завжди вдається зберігати вібрації підвищеними. Дружина стане неохайною, можливо, стане відмовляти чоловіку в тому, що є його незаперечним правом. Потім чоловік почне залицятися до інших жінок, і вони поступово віддаляються одне від одного» [1, с. 283]. Л. Рампа висловлює думку, з якою б погодився будь-який сучасний екзистенціальний психоаналітик: «Чоловіку і дружині варто чекати слушного моменту і потім привітно, чемно і спокійно сказати, що ж саме приносить їм занепокоєння» [1, с. 282]. Важливою є думка Л. Рампи про те, що варто проговорювати не кризи і сварки, а занепокоєння; в цьому є, на його думку, подолання можливих руйнівних наслідків криз. Отже, якщо чоловік і дружина не будуть проговорювати своє занепокоєння, вони принесуть зло не тільки собі і своїм дітям, але і всім оточуючим.

Деякі партнерські сім’ї є результатом дружнього потягу чоловіка і жінки. Сім’я може бути також плодом розрахунку і договору. Але є партнерські сім’ї, породжені любов’ю та глибинною красою відносин у любові. Що відбувається з еротичною любов’ю після шлюбу? У сім’ї любов чоловіка і жінки структурується і входить у простір буденності. І вже за кілька років люди, що не могли уявити життя одне без одного, починають тяготитися одне одним і думають про «пригоди» поза сім’єю.

Але кожний з нас здатний внести творчість у своє сімейне життя, наповнити новими енергіями ту еротичну любов, яка колись привела до виникнення сім’ї. На відміну від позасімейних, «вільних» відносин чоловіка і жінки, сім’я вимагає не меншої, а більшої творчості в любові. Адже в сім’ї народжуються і розвиваються діти, і від атмосфери в сім’ї – нудної, напруженої чи творчої залежить, якими вони ввійдуть у життя, як вони будуть спілкуватися з друзями, колегами, своїми дітьми.

Осмислюючи красу відносин у сім’ї, в першу чергу хотілося б звернути увагу на відносини між дітьми та батьками. Адже еротична любов чоловіка і жінки в сім’ї з необхідністю доповнюється любов’ю до дітей.

Очевидно, що моральним імперативом кожної сім’ї повинна стати гармонійна єдність любові між батьками і любові до дітей. Якщо один з видів любові починає переважати, тоді сім’я стає «хворою», поселяються ревнощі всередині сім’ї, що породжує безліч травм і комплексів і у батьків, і у дітей. Іноді жінка розчаровується в еротичній любові, цілком і повністю зосереджується на любові до дітей, бачить в цьому вищу моральну цінність усього свого життя. Така жінка повинна розуміти, що материнська любов, яка не врівноважена любов’ю до чоловіка, стає небезпечною для дітей. Мати уявляє себе абсолютною альтруїсткою, але насправді в сліпій материнській любові є прихований егоїзм – її надмірність є компенсацією відсутності еротичної любові.

Коли мати відмовилась від еротичної любові, вона зациклюється на дитині і неминуче придушує її особистість. Вона обплутує дитину жалісливою турботою, згортає її ініціативність і самостійність. Коли діти виростають, це може призвести або до симбіозу з матір’ю, що породжує старого холостяка і стару діву, або до повного відчуження від матері. Отже, якщо мати придушує свободу дитини, її моральна краса переходить у моральну потворність, що кінець кінцем впливає не лише на сім’ю, а й на весь суспільний організм.

Тільки що ми усвідомили, що повага до особистості дитини –найважливіший принцип відносин батьків і дітей. Іноді батьки не сприймають це як щось самоочевидне. Можна припустити, що в дитинстві свободу жінки придушувала мати. Коли вона подорослішає, то буде робити те ж саме по відношенню до власної доньки. Цікавий факт: багато людей говорять, що в дитинстві давали собі обіцянку ніколи не пригнічувати свободи власних дітей, а коли самі ставали батьками, ця обіцянка забувалася. Ставлення батьків до них несвідомо переносилося на дітей.

Отже, батькам потрібні особлива мужність і сила духу, щоб не переносити на дітей негативний досвід спілкування з власними батьками. Хтось повинен обірвати ланцюжок зла.

Ще одним принципом відносин батьків повинна бути перемога любові над жалістю в усіх життєвих ситуаціях. Так, типовою для українського суспільства є ситуація, коли батько і мати жалісливо ставляться до дитини, пригнічуючи її цілеспрямованість і мужність. І коли виникає екзистенціальна травма, дитина може «зламатися» і увійти в депресію.

Краса відносин між дітьми та батьками полягає, в першу чергу, у взаєморозумінні. Особливо це стосується «дивної дитини». Когнітивну метафору «дивна дитина» запропонував Н. Хамітов у книзі «Самотність чоловіча та жіноча» [2, с. 163–165]. Автор вважає, що дивна дитина – це дитина, яка відрізняється від інших своєрідним внутрішнім світом, яка не просто прагне заучити матеріал, який вона отримує від дорослих, а бажає зрозуміти його сенс.

Таку дитину можна побачити в усамітненні – вона часто перебуває в замріяному стані. Вона може не мати друзів, здаватися «білою вороною», її внутрішній світ – це поетичний світ яскравих образів та нових ідей. Батькам треба прислухатися та придивлятися до своєї нестандартної дитини, намагатися зрозуміти її душу, бути тактовними та делікатними по відношенню до неї і завжди розуміти, що їх «дивна дитина» – це потенційний творець, який може «свій саморозвиток зробити розвитком людства» [2, с. 163–166]. Саме «тому батькам і вчителям потрібно дуже обачно робити зауваження дітям. У цьому – вищий прояв людяності. Делікатність у зауваженнях – найважливіший принцип відносин батьків і дітей» [3, с. 239] і краси відносин у сім’ї. Наприклад, в ситуації, коли вчитель не може адекватно оцінити потенціал «дивної дитини», батьки повинні тактовно й толерантно допомогти їй усвідомити, що думку про себе можна змінити лише тоді, коли ти змінюєшся реально. При цьому не потрібно звинувачувати вчителя; зазвичай справа не у вчителі, а в самій дитині.

Під впливом батьківських зауважень та побажань одні діти знаходять волю перебороти свої травми і негативні стереотипи стосовно себе і змінитися, а інші, на жаль, ламаються і не хочуть змінюватися. Це й зумовлює необхідність делікатного спілкування в критичних ситуаціях.

Дуже часто, коли батьки входять у похилі роки, для дорослих дітей вони самі стають, як діти. І найчастіше діти будуть ставитися до батьків так само, як ті ставитися до них. Отже, батьки повинні задуматися, які етичні принципи використовувати у відносинах з дітьми.

Закономірно припустити, що принципи відносин батьків до дітей такі ж самі, як і дітей до батьків; перш ніж жадати від дітей поваги, любові і делікатності, батькам варто почати з себе. Узагальнити сказане щодо проблеми відносини поколінь у суспільстві можна ще й таким чином: повага до старшого існує лише там, де є повага до молодшого.