АКАДЕМІЗМ - СЛОВНИК - ФІЛОСОФІЯ НАУКИ І КУЛЬТУРИ

АКАДЕМІЗМ – актуальний максимум розвитку культури, який означає перехід від повноти пізнання і творення відомого до пізнання і творення невідомого, граничну вимогливість до себе у пізнанні і творчості.

Якщо академізм – це здатність не «вигадувати велосипед» у тій чи іншій сфері творчої діяльності, то з необхідністю постає питання про адекватні й аутентичні форми виявлення академізму в культурі. Те, що академізм здатний виявляти себе у науковій формі, для всіх очевидно. Та не менш очевидним є його виявлення у художній формі, формі мистецтва. І мова не лише про те, що для західної культури органічні такі словосполучення як академічний живопис, академічна музика, академічний театр, а поруч з Академіями наук є й Академії мистецтв, які подеколи поєднуються. Ми говоримо зараз про те, що сама наука як понятійне мислення потребує єднання з образним мисленням, яке актуалізує креативність вченого, виступає її каталізатором й попереднім щаблем. Йдеться, наприклад, про образно-метафоричний ескіз наукової ідеї, на основі якого виростає її власне теоретична концептуалізація, зумовлена емпіричними дослідженнями, низкою гіпотез, які вони породжують, й понятійним апаратом, що виникає при доведенні гіпотез.

Саме завдяки поєднанню теоретичного й художнього академізм – це справжнє граничне буття пізнання і творчості, аргументованість і строгість пізнавально-творчої діяльності за умови опертя на традицію у ній. Опертя на традицію є надзвичайно важливим, це відрізняє академізм від дилетантизму й квазіакадемізму; з іншого боку, академізм не може перетворюватися на прославлення, копіювання чи компіляцію попередніх досягнень, це пізнання й творення нового, ще незнаного в науці, мистецтві і ще ширше – в культурі. Без цього виникає ритуальний академізм, який руйнує справжній академізм. У просторі ритуального академізму маємо виражену турботу про академічну доброчесність, але вона знаходиться за його межами.

В цьому контексті важливою є проблема академічних процедур, без яких академічне життя неможливе. Мова йде, наприклад, про усталені процедури проведення Вчених рад, конференцій, методологічних семінарів тощо. Однак академічні процедури не повинні перетворюватися на академічні ритуали, в яких засинає живий дух творчості. Справжній академізм є виразом не волі до влади, а волі до пізнання й творчості і волі до співтворчості.

Як рух від пізнання і засвоєння відомого до пізнання невідомого академізм означає фундаментальні інноваційні здобутки, які дозволяють вирішити актуальні проблеми своєї країни й людства. Звідси можливе інтегральне визначення академізму: пізнання й творення невідомого при максимальному вивченні попереднього досвіду. Коректне інноваційне освоєння невідомого й недослідженого вимагає такої риси академізму як концептуальність – чіткості, виваженості, послідовності й доброчесності у пізнанні і творчості, що робить принципово неможливим плагіат.

Академізм у такому розумінні потребує академічної спільноти, яка здатна до вільної співтворчої самоорганізації і, водночас, здатна взаємодіяти з державою і громадянським суспільством в цілому. При цьому академічна спільнота завжди є плюральною, по суті, це динамічна цілісність академічних спільнот, які інституціалізуються у Академії, товаристві, асоціації, творчі спілки, школи – як наукові, так і художні. Різні академічні спільноти з інституціями, що їх представляють, об’єднуються і взаємодіють завдяки спільному академічному етосу – системі традицій, принципів, критеріїв, норм і правил, які дозволяють здійснювати плідну комунікацію спільнот та визнавати їх авторитетність. Це зумовлює ще одну рису справжнього академізму – толерантність автора до інших авторів в спільноті. Більше того, ця толерантність виходить за межі своєї спільноти, поєднуючись при цьому з вимогливістю до себе та інших. Справжній академізм завжди є запереченням снобізму, ще більшою мірою він є запереченням сектантства; це робить інноваційність такого академізму відкритою й гуманістичною.

Відкрита й гуманістична інноваційність академізму значною мірою зумовлюється тим, що він здатний виявлятися не лише у категоріально-понятійній, а й у образній формі. Проте проблема академізму в культурі значно глибша, адже мистецтво – не просто прелюдія до науки.

У сфері знань про людину – в гуманітаристиці – художньо-образне бачення й осмислення людини є способом проникнення в у ті її глибини, які є недоступними для теоретичного мислення. Буття людини за певною межею не може стати об’єктом вивчення за допомогою понять і категорій. Це межа, за якою починається існування суб’єкту, більше того вільної особистості. Свого часу це було блискуче показано представниками філософії екзистенціалізму і персоналізму, які всією своєю творчістю довели можливість і дійсність образного осмислення глибин людини, які виходять за межі тілесності – тих глибин, які породжують неповторну свободу і любов кожного з нас. Мова йде передусім про таких всесвітньо відомих філософів-есеїстів та філософів-письменників ХХ століття як М. Бердяєв, М. Бубер, Е. Муньє, А. Камю, Ж.-П. Сартр, М. Унамуно, які не лише концептуалізували необхідність образного осягнення людини, що виводить за межі об’єктивації Іншого, а й застосували його в своїй творчості. Проте у ХХ столітті відбувається подальше усвідомлення і розвиток того, що завжди було у філософії. У ХІХ столітті маємо подібні підходи у Ф. Шлегеля та Ф.В.Й. Шеллінга, для яких найбільш глибоке осягнення не лише людини, а й Абсолюту та істини можливе в образно-художніх формах, що не тільки простіше розкивають креативність особистості, а й зумовлюють живу цілісність результатів пізнання й творчості.

При цьому нам слід визнати, що подібне розуміння пошуку істини виникає значно раніше – у творчості таких мислителів як Платон, Лукрецій Кар, Августин Блаженний, М. Монтень, проте його самоусвідомлення відбувається в ХІХ і ХХ століттях та продовжується сьогодні. Ці смислові акценти маємо у засновника української класичної філософії Г. Сковороди, який, ставлячи питання символічного, а не буквального осягнення Святого Письма, реалізує передусім образно-метафоричний, сердечний, людяний спосіб пізнання.

Сказане дозволяє нам визнати плюральність академізму в культурі, передусім в гуманітарних його виявах. Однак образність й метафоричність, як умова не лише креативності й цілісності пізнання людини і світу, а й гуманістичності цього пізнання, пронизує всі виміри академізму.