Ассоциация философского искусства

Ассоциация Философского Искусства

ГлавнаяОб АссоциацииФилософияАфоризмотерапияНовый сайтФорум
АФИ-почта
Забыли пароль? Запомнить меня
 
   

                                                                                    СВІТЛАНА КРИЛОВА

Краса людини:

особистість, сім’я, суспільство

(соціально-філософський аналіз)

(Фрагмент монографії)

            Чи може краса бути не лише естетичною, а й  етичною, більше того, соціальною категорією? Автор вважає, що у відомому вислові Ф. Достоєвського «Краса врятує світ» не випадково використовується слово «світ», а не просто «людина». Краса повинна врятувати світ як міжлюдську комунікацію, спільноту людей. Така постановка питання робить феномен краси фундаментальною проблемою саме соціальної філософії. Усе це є особливо актуальним для сучасного ринкового суспільства, в якому краса підміняється гламурністю. При цьому дослідниця аналізує красу як цілісність – в усіх її проявах, від тілесної краси до краси світогляду особистості, її вчинків і відносин у сім’ї та суспільстві. 

 Дослідження буде актуальним для студентів, аспірантів, викладачів та вчених, а також усіх тих, хто шукає відповіді на питання про сенс і призначення краси людини.

Krylova S.

Beauty of the human being: Personality. Family. Society (socio-philosophical analysis): Мonograph

                             

Is it possible for beauty to be not only aesthetic but also ethical, moreover, social category? The author considers that in the famous saying of F. Dostoyevsky "Beauty will save the world" the word "world" not just the word “man” is used not accidentally. Beauty should save the world as man-to-man communication, the community of people. The question from this perspective makes phenomenon of beauty the fundamental problem of the social philosophy. All this is especially relevant for the modern market society, in which beauty is substituted by “glamourness”. The researcher examines beauty as integrity - in all its forms, from physical beauty to beauty of a person’s worldview, his (her) actions and relations in family and society.

The study will be relevant for students, teachers and scientists, as well as for all those seeking answers to questions on meaning and purpose of human beauty.

                                                                                   

 


 

2.4. Краса, відчужена від цілісності:

феномен гламурності

 

2.4.1. Проблема гламурності. Естетична гламурність.

Українське суспільство все більше відходить від соціоцентризму і налаштовується на людиноцентризм. Людина перестає бути гвинтиком тоталітарного механізму, стає суб’єктом демократичного суспільства з дійсністю свободи і можливістю творчості.

Оскільки в радянському суспільстві людина оцінювалася передусім як суб’єкт побудови комунізму (а глибинно – як об’єкт такої побудови), проблеми краси, особливо статевої, не вважалися важливими – більшість радянських громадян повинні були виглядати однаково аскетичними та позастатевими, – їх метою було формування нового суспільства, що вимагало сублімації всіх сил та енергій. Як і в будь-якому тоталітарному суспільстві, вважалося, що людина не повинна бути «естетично розбещеною», адже це негативно впливає на її моральні та вольові якості. Акцентування уваги на красі людини заборонялось, бо це заважало націленості на ідеальне суспільство.

Це призводило до невротичного напруження, адже проблеми краси та статі були актуальними в тоталітарному суспільстві лише в певних, заданих владою контекстах. Вільне публічне міркування про ці проблеми заборонялось. Але така заборона з необхідністю призводить до компенсації того, що забороняється. Незрілою формою компенсації заборони краси стає специфічна гламурність тоталітарного суспільства, яка мала табуйований та маргінальний характер, але була хронічною. Звідси безкінечна війна з «джазменами», «стилягами», «хіпі» тощо. З іншого боку, в будь-якому тоталітарному суспільстві є іманентна йому офіційна гламурність – передусім ідеологічна, але це може бути й естетична гламурність, яка, так само як і ідеологічна, є строго регламентованою, обмеженою та визначеною. Це добре показано в екранізації відомого роману братів А. і Б. Стругацьких «Залюднений острів», що була здійснена режисером Федором Бондарчуком. У цьому фільмі ми бачимо дивовижну естетизацію, точніше, гламуризацію тоталітарного зла, яка впливає і на свідомість, і на позасвідоме.

Зі зміною суспільних відносин і світоглядних орієнтирів в Україні, формуванням відкритого суспільства, змінилося ставлення до людини, її краси, у тому числі і в контексті статі. Вільне буття-у-красі, а також міркування про красу, стають фундаментальними ознаками цього суспільства. Проте виникає нова проблема: краса в багатьох випадках починає сприйматися як суто зовнішній феномен. Це пов’язано з тим, що сучасне відкрите суспільство є ринковим суспільством, тому краса з необхідністю стає товаром. Обернення краси на товар і є однією з причин появи гламурності, вже не маргінальної та прихованої або чітко регламентованої як у тоталітарному суспільстві, а відкритої та включеної у структуру вільної реалізації особистості у суспільстві. Тому з приходом у буття нашого суспільства демократичних цінностей, головною з яких є свобода особистості, гламурність не лише не зникає, а й набуває нового буття.

Спробуємо прояснити, що є гламурність за своєю природою. Але передусім з’ясуємо, що таке гламур. Гламур – це соціальне явище, що означає установку на домінанту зовнішньої краси, яка відповідає стереотипам свого часу. Гламур як соціальне явище існує у будь-якому часі та в будь-якій культурі, але воно стає сутнісною ознакою соціуму і починає свідомо формуватися цілою індустрією лише в суспільстві масового споживання ХХ ст. Гламур у сучасному світі є явищем, яке пронизує всі сфери буття. Не можна не погодитися з сучасним українським дослідником А. Морозовим, який у книзі «Любов і смерть» пише: «Гламур віє там, де хоче. Його дух проникає всюди, де б ми не опинились: в пабі, на стадіоні, в молитовному будинку. Крізь рожеві окуляри брендів, реклами, пі-ар технологій слідкує за світом його «всевидяче око». Спокуси ринку дають відчуття причетності до чогось нібито вищого, справжнього, а гламурний дискурс диктує, якими ми повинні здаватись іншим у ліжку, офісі, на похоронах» [265, с. 6].

На відміну від гламуру, гламурність є не стільки соціальне, скільки екзистенціальне явище. Гламурність – це якість особистості, міра засвоєння нею гламуру, індивідуальний вектор гламуру. Взаємодія категорій «гламур» та «гламурність» може бути усвідомлена як взаємодія категорій «можливість» та «дійсність», де дійсність характеризує передусім індивідуальне буття.

Якщо ми визначимо гламурність як здатність здаватися красивим та успішним, компенсацію недостатньої внутрішньої краси красою зовнішньою, то розуміння її специфіки в сучасності породжує два питання. Перше: чи є гламурність наслідком секуляризації суспільства, коли замість краси Абсолюту та духу пропонується краса тіла? Друге: чи є гламурність наслідком повстання мас, коли абсолютним вважається кожне Я, незалежно від його цінності та глибини? Ці два питання взаємопов’язані і дати коректні відповіді на них нам допоможе усвідомлення тенденцій осягнення природи людини в європейській філософії, які відображають і, одночасно, зумовлюють тенденції розвитку культури та суспільства в цілому.

Новий час проголошує гносеологізацію людської сутності, на відміну від Середньовіччя з його головною рисою – теоцентризмом, та Відродження з його антропоцентризмом. Гносеологізм концентрується в світоглядній настанові: теоретичне пізнання є вищим виявленням духовності та сенсом життя людини. Якщо виходити з того, що теоретичне пізнання, яке об’єктивує реальність, направлене передусім на пізнання та відтворення матеріального світу, то перенесення головного акценту на нього поступово породжує сумніви щодо існування трансцендентного світу та Абсолюту.

В результаті Абсолютом стає кожна людина. Ця тенденція некласичної та новокласичної філософії відображає і одночасно зумовлює фундаментальний злам у суспільному житті західного світу кінця XIX – поч. XX століття, який означає перехід від аристократизму до демократизму в організації життя соціуму, ту тенденцію, негативний бік якої Х. Ортега-і-Гассет назвав «повстанням мас».

З одного боку, усвідомлення та прийняття цінності кожної людини є вкрай важливим, і в цьому можна побачити гуманізм демократичного секулярного суспільства епохи «повстання мас». З іншого боку, абсолютизація кожного індивіда, який здатний споживати, незалежно від його екзистенціальної значущості та глибини, призводить до розвитку егоцентризму у людини, яка ще не пройшла шлях особистісно-духовного розвитку. Саме в результаті активізації егоцентризму споживача як «гвинтика» ринкового суспільства, людина починає акцентуватися на гламурності замість краси. Гламурна самовдоволена людина-споживач виходить на суспільну арену і визначає свої принципи, що спрямовують до збагачення заради успіху та краси і до успіху та краси заради ще більшого збагачення. Це призводить до відчуження краси від духовності та душевності людини, а отже, – до перетворення її на гламурність, яка не несе в собі потенціалу людської цілісності, а лише імітує її, застигаючи у зовнішніх вимірах краси.

Показовою ілюстрацією заміни краси на гламурність у ринковому суспільстві є конкурси краси. Це – масштабні події шоу-бізнесу, епіцентром яких стає зовнішня краса людини. Оцінюється передусім тіло, обличчя, хода та статура. Оскільки в сучасній західній культурі краса пов’язується передусім з жінкою, то ці конкурси є конкурсами жіночої краси. Претендуючи на цілісний підхід до краси, засновники таких конкурсів підключають аспект ерудиції, пропонуючи учасницям продемонструвати знання. В результаті бачимо «інтелектуальність» гламурних красунь, які самовдоволено радіють не тільки своїй зовнішності, а й ерудиції, яка зазвичай буває відірваною від духовності та душевності, постаючи відчуженою по відношенню до їх внутрішнього світу. Гламурну, зовнішню красу намагаються представити як цілісну, що включає і зовнішню, і внутрішню, але таке представлення краси викликає недовіру, бо красуні не демонструють красу вчинків та відносин. Підміна цілісності краси гламурністю зазвичай викликає закономірну іронію щодо подібними конкурсами.

Аналізуючи соціокультурні корені гламурності в сучасному світі на основі класичного підходу М. Вебера, висловленого в роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» [73], можна припустити, що гламурність – явище передусім протестантської культури з красою та успіхом в соціумі як основоположними її цінностями. І краса, і успіх для людини з протестантським світоглядом є результатом вищої обраності; незважаючи на прагнення до Абсолюту і до духовної трансформації, вона тут, тепер і зараз, хоче отримати повноту життя та успіху, і в цьому полягає її ідеал щастя.

На відміну від неї, людина православної культури бачить своє щастя в можливості отримати все в трансцендентному світі. Тому зовнішня краса для людини з православним світоглядом сприймається як гріховність, як те, що може гальмувати її розвиток на шляху до спасіння. «Право на гламурність» у православній культурі дозволяється лише представникам вищих ієрархій світської та церковної влади, «прості смертні» повинні проявляти скромність та аскетизм.

На перший погляд здається, що протестантський та православний типи світогляду демонструють дві крайні позиції: перший акцентує увагу на зовнішній красі, яку людина може отримати в земному житті, другий робить акцент на внутрішній, духовній красі, що вважає зовнішню красу спокусою, адже відволікає людину від духовного самовдосконалення. Однак насправді в протестантському та в православному світі ми бачимо два виміри гламурності – демократичний та ієрархічний. Суспільство з демократичною гламурністю дозволяє набувати красу та успіх кожному ініціативному індивіду. Ієрархічна гламурність в соціумі означає право на красу та успіх лише для тих обраних, які отримали це право завдяки служінню спільноті, а не завдяки особистій ініціативі, бізнесу, творчості тощо. Разом із тим, можна говорити, що на глибинному рівні колективного позасвідомого в протестантській та православній культурі все ж робиться акцент передусім на зовнішній або внутрішній красі. З урахуванням висловлених вище зауважень, протестантську культуру ми можемо вважати гламурною, а православну – аскетичною, в якій присутня провина з приводу краси та успіху. Для людини з філософським світоглядом важливим є вибір синтетичного світогляду, який об’єднує позитивні моменти протестантського та православного підходів, акцентований на гармонію зовнішньої та внутрішньої краси і дає людині таку цілісність, яка діалектично долає суперечність між двома крайнощами і породжує справжню красу.

Осягнення природи гламурності можна поглибити відомою ідеєю С. Кьєркегора, який концептуалізує естетичний, етичний та релігійний рівні пізнання світу та буття у світі. Естетичний рівень краси – первинний, коли людина шукає задоволень та втіх, вона не здатна самостійно обирати й робить це під тиском обставин та авторитетів; етичний рівень передбачає розвиток у людини моральних якостей, які дають їй можливість свідомо обирати між добром та злом і чинити красиво; і третій, найвищий, рівень, – релігійний, який досягається шляхом самопізнання та духовного зростання і дає можливість пережити красу Абсолюту.

Користуючись термінологією С. К’єркегора, можна припустити, що гламурність означає розрив етичного, естетичного та релігійного в бутті людини, більше того, домінанту естетичного над етичним та релігійним, коли людина зациклюється на естетичному, споживацько-зовнішньому рівні існування, тоді як дійсна краса є поєднання естетичного, етичного та релігійного.

Гламурність як домінанта зовнішньої краси над внутрішньою в життєвому світі особистості робить її егоцентричною, такою, що прагне до успіху будь-якою ціною. Е. Фромм в роботі «Людина для себе» описує індивіда з ринковою орієнтацією: «Успіх залежить … від того, наскільки гарно людина вміє продати себе на ринку, наскільки привабливе її «упакування»; наскільки вона «міцна», «енергійна», «надійна», «честолюбна»; до того ж, який її сімейний стан, до якого клубу вона належить, чи знає вона людей потрібних» [397, с. 73]. Ринкова орієнтація, що описана Е. Фроммом, є передумовою буття сучасної гламурної людини, яка змушує здаватися, а не бути, носити маску успіху за будь-яких обставин.

Погоджуючись з ідеями Е. Фромма, можна зробити висновок, що прагнення до споживання, егоцентризм, культ успіху без фундаментальних творчих зусиль, – ось що робить красу гламурністю, і це стосується не лише ринково-демократичної, «відкритої» гламурності протестантської культури, а й ієрархічної гламурності православної і католицької культур.

У будь-якій культурі гламурна людина набуває своєрідного «комплексу нарцисизму», що означає граничну зацикленість на тілесній красі. Цей «комплекс нарцисизму», по суті, є «комплексом гламурності». Давньогрецький міф про Нарциса яскраво демонструє людину з «комплексом гламурності», яка не здатна побачити в Іншому нічого, крім свого відображення. Закоханість у свою зовнішність зазвичай є нездатністю подивитися в глибину себе. Тому «комплекс гламурності» – це той вектор, який спрямовує увагу людини лише на фізично-тілесне. Невипадково в міфі плоть Нарциса перетворюється на квітку – рослину, наповнену красою, але не здатну до вибору та осмисленої комунікації.

Нездатність до вибору та комунікації, центрованість на собі розвиває в гламурної людини таку глибинну рису, як самовдоволеність, яка дає ілюзорну повноту життя, ілюзорну насиченість та яскравість буття. Х. Ортега-і-Гассет називає таку людину «людиною самовдоволеною». Філософ пише: «Вона з’явилася на світ, щоб робити тільки те, що їй забагнеться, – типова психологія «маминого сина» [281, с. 200].

Продовжуючи думку Х. Ортеги-і-Гассета, можна припустити, що гламурна людина в більшості випадків є людиною інфантильною – нездатною робити вибір, відповідати за свої вчинки і нести тягар своєї свободи, бо живе інстинктами та примхами і завжди знаходить дорослих, на яких перекладає відповідальність. Вона має психологію дитини і живе, насолоджуючись собою і своїм життям. Дорослими для гламурної людини можуть бути, з одного боку, заможні батьки, дружина та чоловік, які виконують безкінечні матеріальні бажання гламурної людини, з іншого боку, модельєри та кутюр’є, які диктують що одягати та в якому будинку жити.

Важливим аспектом в осягненні проблеми гламурності є феномен моди. Людина з комплексом гламурності не просто модна, «вона доводить моду до служіння та обряду, і кінець кінцем – до естетичного абсурду» [424, с. 48].

 Мода, яка стає головним мотивом життя, перетворюється на культ, замикає гламурну людину у світі речей. Внаслідок цього вона отримує самотність, стає вельми хворобливою, враховуючи її «бажання оточити себе захопленням» [424, с. 48].


 

 

2.4.2. Буденна і гранична гламурність як гламурність неусвідомлена та усвідомлена.

З позицій соціальної метаантропології закономірно припустити, що гламурність може бути як у буденному, так і в граничному бутті людини у суспільстві.

Буденна гламурність або гламурність буденного буття – це своєрідний «перший щабель» гламурності. Найчастіше це стихійна, неусвідомлена гламурність. Напевно, головним її мотивом є безпека. Це своєрідна гламурність-у-натовпі, своєрідний лоск на буденному бутті, буденній свідомості та буденному світогляді. При цьому не має значення, що стає їхнім змістом – релігійність чи атеїзм, націоналізм чи космополітизм – головне – лиск та глянець, що дає можливість триматися на плаву і крокувати в ногу з усіма, а також отримувати певні дивіденди за прийняття загального вибору. Е. Тофлер у роботі «Шок майбутнього» прекрасно виразив екзистенціальні передумови неусвідомленої гламурності: «Почуття належності, відчуття себе частиною соціального осередку, який більше за нас, зазвичай настільки нагороджує нас, що ми відчуваємо глибоку прихильність, іноді таку, яка суперечить нашим власним судженням, до цінностей, позицій та стилю життя, якому надається перевага» [366, с. 337338].

 Буденна гламурність як гламурність неусвідомлена є наслідком вибору людини з буденним світоглядом – некритичним, нетворчим, не здатним до саморефлексії та несамостійним. Саме буденний світогляд робить людину «людиною маси». Хосе Ортега-і-Гассет говорить про «людину маси», яка не відрізняється від інших. «Маса – це велика кількість людей без особливих достоїнств… Маса – це середня, пересічна людина… Людина маси – така, що не відчуває в собі ніякого дару чи різниці від усіх» [281, с. 197]. Гламурна людина в межах буденного буття переживає амбівалентні почуття: з одного боку, вона прагне до того, щоб бути яскравою та унікальною, з іншого боку, прагне до безпеки і за необхідності стає «людиною маси», «такою як усі». І в цьому «виборі» зазвичай перемагає останнє.

Неусвідомлена гламурність буденного буття стає маскою, яка тисне на нашу особистість. Е. Тофлер так виражає це: «Ми сплачуємо за переваги, які отримуємо. Бо якщо ми психологічно належимо субкультурі, вона тисне на нас. Ми починаємо бачити, що треба «іти вперед» разом з цією групою. Нам дають тепло, дружбу і визнання за наше погодження з її моделлю життєвого стилю» [366, с. 337338].

Той, хто живе по-іншому, хто дозволяє собі бути не таким, як усі, відчуває страх відчуження від групи, відсторонення, самотність, бо група «…безжалісно катує нас насмішками, остракізмом, якщо ми віддаляємося від неї, – продовжує Е. Тоффлер, зазначаючи, що в процесі цього оточуючі «безпосередньо впливають на нашу найуразливішу психологічну власність, на наш власний образ» [366, с. 337338]. Х. Ортега-і-Гассет розвиває цю думку в роботі «Повстання мас»: «Хто виглядає не так, «як усі», хто думає не так, «як усі», у того є ризик стати ізгоєм» [281, с. 200].

Гранична гламурність спрямовує людину на такі тактичні та стратегічні дії, в яких вона розуміє сенс зовнішньої краси та стильності і використовує їх як інструменти і засоби для досягнення мети. Тому гламурність граничного буття – це зазвичай усвідомлена гламурність. Головним усвідомленим мотивом граничної гламурності виступає передусім влада. Гламурний поп-виконавець, який має усвідомлений мотив влади, викликає до себе інтерес у публіки, щоб мати славу та гроші, що забезпечать йому все більшу владу над свідомістю, підсвідомістю, а подеколи – й тілесністю фанатів та фанаток. Гламурність політика-популіста викликана його прагненням до влади в її безпосередніх політико-економічних вимірах.

Проте є усвідомлені мотиви, які породжують граничну гламурність і, одночасно, руйнують її. Такими мотивами є свобода і любов; наприклад, коли мотивами гламурної кіноакторки стають свобода та любов, вони настільки посилюють її гламурність, що виштовхують її за межі гламурності.

Однак найчастіше усвідомлена гламурність у сучасному світі викликається тим, що людина, яка живе в кризовому суспільстві, інвестує кошти в зовнішність, яка дає не лише імідж, що посилює її владу та безпеку, а й насолоду та задоволення, на відміну від інвестування в нестабільну економіку чи бізнес, де можна втратити все. Та таке інвестування є плідним до певної межі. «Гранична гламурність стає вже естетичною маргінальністю, що межує з девіацією» [424, с. 4748].

 

2.4.3. Гламурність як гедонізм.

Гламурна людина досить часто бачить сенс життя в гедонізмі. Насолода компенсує такій людині відсутність справжньої повноти життя і дає ілюзію бути «не такою, як усі». Якщо людина не реалізувала свою мрію, не знайшла своє кохання, вона з необхідністю буде прагнути до емоційної та екзистенційної компенсації того, чого не має. Гламурність захоплює своєю красою, яскравістю та святковістю, а головне – швидкістю, з якою людина отримує насолоду від життя. Але дурман від насолоди гламурністю швидко проходить, і людина знову і знову відчуває себе самотньою та спустошеною.

 Чи завжди гедонізм означає гламурність? Може ці поняття тотожні? На перший погляд здається, що так. Дійсно, гедонізм часто протиставляється аскетизму, а останній є антигламурним за своєю природою. Але чи так це насправді? Звернемося до визначення гедонізму. В найширшому смислі гедонізм (від грецьк. hedone – насолода) можна розуміти як моральний принцип, відповідно до якого сенс життя полягає в отриманні насолоди. Можна сказати, що гедонізм – це спроба виправдати насолодою складність життя. Задоволення і насолода в гедонізмі є критерієм моралі і способом обґрунтування добра. Більшість сучасних гедоністів ставлять проблему таким чином: «Якщо моральне життя не приносить насолоди, чи не аморальне воно?» З іншого боку, у класичному гедонізмі, що іде від Епікура і його учнів, добро, скоріше, є не наслідком задоволення, а його причиною [424, с. 4041].

Отже, якщо ми говоримо про плідні форми гедонізму, в яких насолода є засобом самовдосконалення, а не метою, то вони протистоять гламурності. З іншого боку, аскетизм, який в глибині своїй породжений комплексом надцінності, бажанням слави і егоцентризмом, теж може мати гламурні прояви, які деформують його природу. Розумний аскетизм, що не зациклюється на боротьбі з насолодою заради самої боротьби, виводить людину за межі гламурності, фанатичний аскетизм ще глибше занурює в неї. Розумний гедонізм «не відкидає аскетичне самообмеження, він перетворює його в трамплін, що морально піднімає насолоду, а тому робить її яскравішою і глибшою, звільняючи від почуття провини» [424, с. 4748], а тому й від зацикленості лише на зовнішній красі.

Усвідомлення того, що «міра гедонізму й аскетизму – творчість; і одночасно це збільшення міри і гедонізму, і аскетизму» [424, с. 4748], дає людині можливість звільнитися від гедоністичних і «аскетичних» виявів гламурності.

 

2.4.4. Гламурність як «естетичний стоїцизм».

 Чи можемо ми побачити в гламурності щось позитивне? Якщо гламурність сприймати як своєрідний естетичний стоїцизм, «мужність бути красивим усупереч», незважаючи на матеріальні проблеми, відсутність успішності, здоров’я, на це питання можна відповісти схвально. Така «мужність бути красивим всупереч» дарує надію на самореалізацію – передусім в суспільстві з ринковою орієнтацією. Це можливість показати себе, продати дорожче, виглядати сучасно, і в результаті мати певні дивіденди – гарну роботу, матеріальне забезпечення, славу, успіх. Мужність бути красивим проявляється в певному зусиллі, волі, що спрямована на підтримку краси тіла, аскетизм в певних потребах, бажання бути молодим.

Гламурність як естетичний стоїцизм притаманна передусім молодій людині, більше того, вона, можливо, є архетиповою ознакою молодості. Це цікаво відображено у кінофільмі режисера Валерія Тодоровського «Стиляги». Головний герой фільму в умовах домінанти тоталітарної гламурності і тоталітарного аскетизму, закохується в дівчину, що входить до стиляг – угрупування молоді, яка прагне жити за естетичними моральними нормами західного суспільства, як вона їх собі уявляє. Шляхом відчуження від офіційного середовища, герою вдається стати своїм серед стиляг і завоювати прихильність коханої дівчини. Аж ось лідер цього угрупування стиляг соціалізується в «нормальне доросле життя», від’їжджаючи радянським дипломатом в Америку. І коли він повертається в Москву, то вже перестає бути стилягою, відкинувши естетичний стоїцизм заради респектабельності та стабільності... В фільмі показано, що юнацька гламурність – загроза для дорослої людини, бо робить її маргінальною та неуспішною; проте повна відмова від юнацької протестної гламурності, яка переростає в естетичний стоїцизм та моральне бунтарство, позбавляє людину пасіонарності та оригінальності.

 

2.4.5. «Моральна гламурність» як псевдокраса вчинку.

Антиподом внутрішньої краси як краси вчинків і відносин є феномен так званої «моральної гламурності». Це метафора метаантропології та метаантропологічної етики, що означає ситуацію підміни краси вчинків та відносин зовнішньою красивістю. Моральна гламурність означає показні відносини та прагматичні вчинки, в яких відсутня щирість, є бажання здаватися, а не бути собою. Прикладом «моральної гламурності» може бути, наприклад, благочинність зірки Голівуду, яка перед телекамерами робить свій внесок в будинок для сиріт чи усиновлює дитину, використовуючи це як засіб для свого піару. Такий вчинок зазвичай є прагматичною акцією, що спрямована на підняття інтересу до своєї особи, а не щирий потяг душі.

Отже, фундаментальною рисою моральної гламурності є підміна етики етикетом, замість красивого вчинку здійснюється прагматична дія, спрямована на успіх та інтерес до своєї персони.

За певною межею моральна гламурність може приводити до естетизації зла. Передусім можна пригадати славнозвісну «Філософію в будуарі» маркіза де Сада, де моральна гламурність і естетизація зла поєдналися у літературному та життєвому симбіозі, створюючи своєрідну демонічну гармонію. Проте гранична моральна гламурність особистості, яка доводиться до естетизації зла, може породжувати невідбутну трагедію. Це чудово показав Б. Стокер в романі «Скорбота Сатани». Сатана зображений в цьому романі як дуже красивий чоловік на ім’я Лючіо; краса його виражається не лише в зовнішності, а й у зовні красивих вчинках – він мужній, сильний, галантний, впевнений у собі. Проте це лише моральна гламурність, і зрозуміти це читач може тому, що краса Лючіо спокушає людей робити низькі вчинки.

Лючіо притягує своєю красою різноманітних за своїм соціальним та моральним статусом людей. Автор зумів показати глибинний трагізм цього персонажу – якщо спокушувані підкоряються йому, він все більше віддаляється від Бога, якщо ж протистоять і не піддаються спокусі, то він, навпаки, робить крок до Бога. Проте його гламурна краса, яка виражається і в обличчі, і в статурі, і в умінні одягатися і говорити, і навіть у начебто красивих вчинках, працює проти нього – люди спокушаються, а він, все більше віддаляючись від Бога, занурюється у безодню скорботи. Трагізм Лючіо в тому, що він, зображуючи красу вчинків, не здатний створити красу відносин, яка в вищих своїх проявах є любов’ю, а тому приречений на абсолютну самотність.

Чи можемо ми в сюжеті Б. Стокера побачити проблематику, актуальну для нашого сучасника? Так, образ Лючіо нагадує нам інтелектуального і красивого політика-популіста, який спокушає електорат, можливо, підсвідомо бажаючи бути ним відкинутим, але електорат знову і знову спокушається, демонізуючи моральний світ цього політика (можновладця, олігарха тощо).

 

2.4.6. «Інтелектуальна гламурність» як маскування буденного світогляду.

Моральна гламурність пов’язана з інтелектуальною гламурністю – маніпуляцією концептами і метафорами, що означає вигадливість стилю і призводить до перекручування чи повної втрати смислу. Найчастіше мотивом такої маніпуляції є прагнення до безпеки і влади.

Інтелектуальна гламурність виражається в тому, що витіюватість мови поєднується з використанням «модних» понять, «модних» концептів і прізвищ їхніх авторів. Характерною рисою гламурного інтелектуала є прагнення передати прочитане чи почуте, а не те, що екзистенціально пережите; це можна передати метафорою «інтелектуальне пліткарство».

За зовнішньою словесною красою і вишуканістю гламурного інтелектуала часто-густо ховається творче безсилля, недолік душевності і людяності. Щирість в бутті такого інтелектуала підмінюється безстрасністю і точністю матеріалу, що переказується, і залишає його у межах буденного буття і буденного світогляду.

У чому ж причина інтелектуальної гламурності в ситуації постмодерну? Можливо в тому, що в сучасності, коли продовжує поширюватись «недовіра до метанаративів», значущість справжніх духовних цінностей та духовних авторитетів стає примарною. Це веде до тієї світоглядної розгубленості, в якій духовні лідери замінюються шоуменами – і в релігійній, і в ідеологічній сферах.

Сучасний український автор А. Морозов висловлює з цього приводу цікаві думки: «Авторитет священства остаточно підривається, а справжні духовні лідери приховують себе від натовпу, залишаючись непоміченими. Мабуть, брахмани занадто негламурні для нашої епохи… Однак, екзистенційно вкорінена потреба в пастирстві залишається. Так з’являються постаті психоаналітика (сурогатного священика-шамана), рок-зірки, що дає поради, як треба жити, ведучого нічного шоу, що промовляє банальні сентенції з екранів телевізорів» [265, с. 216].

З одного боку, можна погодитись з дослідником, що на початку ХХІ століття в багатьох випадках відбувається деформація самої суті духовного лідерства, а з іншого, не можна не констатувати, що сучасність вимагає нових форм духовного лідерства – й інтелектуального телеведучого, який не завжди промовляє «банальні сентенції», і психоаналітика, який здатний підніматися над екзистенційною роллю новітнього шамана, реально допомагаючи людям розв’язувати сенсожиттєві проблеми і звільнятися від руйнівних екзистенціально-психологічних комплексів. Необхідно зазначити, що в діяльності новітніх духовних та світоглядних авторитетів – рок-зірки, і телеведучого, і психоаналітика – все ж таки знаходиться місце для щирості, а не лише для інтелектуальної та емоційної гламурності, яка маскує бажання отримати надприбутки.

 

2.4.7. Гламурність як псевдоповнота життя.

Гламурний спосіб життя спокушає людину проживати не свою справжню долю, а чужу. Х. Ортега-і-Гассет з цього приводу пише: «Усі зусилля спрямовані до одного – вислизнути від справжньої долі, не помічати її, не чути її заклику, сховатися від зустрічі з тим, що повинно бути…» [281, с. 256]. Гламурне життя спрямовує людину на матеріальні цінності, на задоволення своїх бажань. Така людина націлена на споживання. Її життя перетворюється на своєрідний ланцюг бажань та страждань – коли бажання виконується, людина починає страждати, бо з’являється нове бажання, і знов страждання. Цей ланцюг бажань та страждань відштовхує людину від справжнього духовного призначення. Їй легше сховатися від викликів долі, краще йти за течією, ніж боротися та будувати свій власний сценарій долі. «Вони – «мамини сини», – продовжує Х. Ортега-і-Гассет, – їм непотрібно виходити з храму, де приховують їх забаганки, слухати поради дорослих, тим більше – стикатися з таємною глибиною долі» [281, с. 254].

Підсумовуючи думку Х. Ортеги-і-Гассета, можна зробити висновок, що «таємна глибина долі» лякає гламурну людину, яка звикла до яскравих та святкових переживань на поверхні свого буття. Необхідність будувати своє життя незалежно від стереотипів часу здається їй великим тягарем, бо необхідно проявити мужність та наполегливість, волю та натхнення. Тому вона переживає псевдоповноту життя, а якщо, хоч на хвилину, відчуває самотність, одразу ж жене від себе переживання, які приносять дискомфорт.

 

2.4.8. Цинізм як антигламурність та її парадоксальне відновлення.

У контексті дослідження доречним буде протиставити гламурній людині та гламурному способу життя цинічну людину та спосіб її існування в суспільстві. Гламурна людина зазвичай пафосна. Цей пафос проявляється в гордій ході, одязі, макіяжі, у снобізмі, який випромінюється в усіх суспільних зв’язках, у серйозному відношенні до життя. В пафосі, як не дивно, демонструється певна щирість, яка проявляється в бажанні досягти своєї мети – жити красиво.

На противагу гламурній людині, цинічна людина – іронічна. Вона сміється над усім серйозним та пафосним, вона іронізує над красою, зневажливо оцінює найвищі людські цінності – любов, щастя, добро.

Така позиція цинічної людини може бути названа деконструкцією гламурності в суспільстві, яка сама є пафосною деконструкцією-спрощенням і любові, і щастя, і добра, і краси. Цинізм є своєрідними ліками проти самовдоволення та гордині гламурної людини. Проте цинізм, доведений до самовдоволення і гордині, сам стає різновидом гламурності, деконструюючи не гламурність, а саму красу.

Не зважаючи на те, що іронія циніків пішла ще з Давньої Греції, вона не змінилася за своєю сутністю і донині. Ортега-і-Гассет так міркує щодо циніків: «Вони були нігілістами еллінізму. Вони не творили та не працювали. Їх роль зводилася до розкладення, точніше – до намагання все розкласти…» [281, с. 254]. Розвиваючи думки Х. Ортеги-і-Гассета, можна вважати, що гламурність і цинізм – це дві крайнощі людського існування: гламурна людина здатна проявити мінімальну щирість та примітивну цілеспрямованість, на відміну від циніка, який крім руйнування та іронізування не здатний ані на що. «Люди живуть, жартуючи, – пише Ортега-і-Гассет, – і чим трагічніша маска, тим більшого блазня вона приховує» [281, с. 254].

Можна припустити, що і цинізм, і гламурність – це наслідок високого рівня життя, де розквітає самовдоволення певної категорії людей, що породжує вищеназвані явища, які руйнують справжню красу, красу відносин. «Цинік, паразит цивілізації, – пише Х. Ортега-і-Гассет, – зайнятий тим, що заперечує її саме тому, що переконаний в її міцності. Що став би він робити в селищі дикунів, де кожний спокійно та серйозно веде себе саме так, як цинік поводить себе через баламутство?» [281, с. 254].

Підсумовуючи, можна припустити, що цинізм, як іронія над гламурністю та гламурність як пафос, з’являються на досить високому рівні розвитку цивілізації, в «ситому» суспільстві, де матеріальні цінності та споживання стають домінуючими. Поява ж гламурного цинізму та цинічної гламурності характеризує глибинну екзистенційну кризу цивілізованого суспільства.

 

2.4.9. Феномен «позитивного мислення» як різновид світоглядної гламурності та вихід за її межі.

На межі ХХ-ХХI ст. надзвичайно популярним в інтелектуальних колах став феномен «позитивного мислення», який був доведений вже до світоглядного принципу. Згідно з цим принципом, усі негативні події людини є результатом негативних песимістичних думок. Досягнення і успіх породжуються виключно позитивним складом мислення, що передусім означає візуалізацію своєї мрії і віру в її реалізацію. Безумовно, даний принцип мобілізує людину на здійснення своєї мети та самореалізацію особистості з чітким вектором такої самореалізації. Якщо це доповнюється вірою, людина отримує можливість подолати будь-які перешкоди на шляху до омріяного і досягти неможливого. Акцент на вірі тут головний, не випадково ідея «позитивного мислення» народилася в межах протестантської культури з домінантою віри над покаянням і культом особистого успіху.

Однак за певною межею «позитивне мислення» здатне парадоксально руйнувати реалізацію особистості. Це відбувається тоді, коли мріяння замінює дії та вчинки, стаючи своєрідним макіяжем на поверхні життєвих проблем. Отже, позитивний на перший погляд світоглядний оптимізм, ця «пластична хірургія» щодо негативних думок, у багатьох випадках стає світоглядною гламурністю – внутрішнім станом, в якому людина ховається від проблем, зовнішньо поліруючи їх. «Позитивне мислення» як світоглядна гламурність є втеча від вчинків у своєму житті, перебування у віртуальному світі «позитивного».

Однак опоненти можуть заперечити, що позиція «немає проблем» є позицією зрілої людини, яка не хоче перекладати відповідальність на інших. Проте коли людина будь-які проблеми називає «негативними думками» і відсторонюється від них у «позитивну візуалізацію» мріяння, це означає більшу міру інфантилізму, який рано чи пізно призведе до втрати адекватності і дійсної відповідальності за власне життя, а також життя близьких людей.

Отже, виходом за межі позитивного мислення як світоглядної гламурності є поєднання мислення, що дає стратегію, та дії, що робить стратегію реальністю та результатом.

 

2.4.10. Політична гламурність: феномен популізму.

Фундаментальною екзистенційною і соціальною проблемою нашого часу є політична гламурність – стан суспільства, в якому політика обертається на шоу, а політики стають шоуменами. Сутність політики як шоу проявляється в тому, що політичні відносини стають епатажною дією, яку народ споглядає через телебачення й Інтернет, стаючи свідком сварок, образ і конфліктів представників різних політичних партій та кланів. Головними героями політичних шоу стають гламурні політики, які намагаються говорити і виглядати красиво, здаватися своїм виборцям добрими, відкритими та доброзичливими. При цьому кожний з них намагається сподобатись глядачеві, критикуючи своїх опонентів, які подаються носіями вселенського зла та ворогами народу.

Популізм – головний лейтмотив політичних шоу: політики обіцяють покращити соціально-економічне життя людей, клянуться зробити народ заможним і щасливим, дають слово чинити морально красиво. Але ці гламурні, охайно і заможно одягнені політики, що проголошують «красиві» промови і обіцяють «красиве» життя, більше схожі на гламурних маріонеток, ніж на душевно й духовно красивих людей. В Україні вони взагалі нагадують вовків в овечій шкурі: спочатку представляють себе як надзвичайно моральних людей з конкретними програмами дій, але як тільки жертва – народ – захоплений та обдурений, розслабляються і забувають про обіцянки, використовуючи суспільні ресурси на власну користь.

Політична гламурність стосується не лише гламурності політиків, вона передається всьому суспільству, руйнуючи його моральні, естетичні, екзистенційні та світоглядні основи. В результаті виникає складна та болюча проблема суспільно-політичної гламурності в житті всієї країни, коли замість дій ми бачимо лише імітації, симулякри.

 В чому причина цього? Головними причинами політичної гламурності в світі є секуляризація суспільства, що в умовах ситуації постмодерну породжує недовіру до вищих цінностей-метанаративів. Це призводить до невротичних пошуків сенсу життя, передусім через надмірне споживання.

Останнє звужує людське буття до прогресуючої реалізації буденних потреб, агресивного гедонізму повсякденності – відчайдушних спроб втекти від нудьги та логофрустрації. В Україні окрім перерахованих причин збереглися залишки імперського спадку, які проявляються передусім в надмірному індивідуалізмі, що колись був своєрідним екзистенціальним захистом від тиску системи, а потім втратив свою плідність, породжуючи егоцентризм та відчуження у суспільстві.

Виходом за межі соціально-політичної гламурності є знаходження цілісності в бутті особистості та суспільства шляхом реалізації своєї життєвої місії, набуття творчості та любові. Лише це веде до подолання екзистенціального вакууму, глибинного спустошення в умовах деформації цілей та цінностей політично гламурної людини.

 

2.4.11. Гламурність як порушення цілісності людини та суспільства.

Гламурність як акцент на зовнішній красі є результатом порушення цілісності людини, а отже, гламурність є руйнацією справжності краси. На жаль, у сучасному світі гламурність все частіше підміняє справжню красу. Однак що ж зумовлює порушення цілісності людини, її розщеплення? Передусім це конфлікт сутності та існування людини, точніше сутнісного існування та існування буденного, поверхневого.

Можна погодитися з думкою А. Морозова, який вважає, що «цілісність сучасної людини розщеплена внаслідок гігантської прірви між стандартизованими вимогами суспільства (що унеможливлюють духовне зростання людини) і особистісними прагненнями людини до духовної трансформації (що є екзистенційно вкорінені). Очевидно, що репресивному світові соціального потрібна не людина з її духовними пошуками, а певні безособові функції, які вона може виконувати (сплачувати податки, ходити на вибори, дивитися рекламу, купувати товари)» [265, с. 131].

Щоб не бути об’єктом для маніпуляцій в ринковому суспільстві і не підмінювати красу гламурністю, людина повинна прийти до особистісної цілісності, яка означає єдність духовного та душевного начал. Така гармонія всередині особистості здатна привести до гармонії-цілісності в суспільстві.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такий висновок: якщо цілісністю людини вважати єдність краси світогляду, краси вчинків та краси відносин, то гламурність є порушенням цієї цілісності, адже акцент у гламурної людини робиться лише на зовнішність та тілесність; світогляд, вчинки та стосунки не враховуються. Гламурна людина заради влади та безпеки може зрадити свого друга та кохання, заради гламурного життя вона здатна принести в жертву близьких і власну особистість. Отже, домінанта лише одного компоненту в людському бутті порушує цілісність та гармонію людини.

Таким чином, феномен гламурності є вельми неоднозначним в особистісно-екзистенційному та соціальному бутті людини. Використовуючи методологічний потенціал соціальної метаантропології, можна зробити висновок, що в буденному бутті гламурність є лаком на монотонності та сірості існування, це підсвідоме бажання вийти за межі несправжнього життя; краса тут стає красивістю. У цьому контексті гламурність можна визначити метафорою «лакована буденність» («глянсова буденність»). У граничному бутті гламурність підсилює вплив владної людини, чи, навпаки, руйнує її можливості; з іншого боку, гламурність творчої та пізнаючої людини граничного буття має харизматичну забарвленість, що конструктивно чи деструктивно впливає на окремих особистостей і на суспільство в цілому. Отже, гламурність – це не лише прикрашене буденне буття людини, що видає себе за граничне буття, а й саме граничне буття. Лише в метаграничному вимірі людського буття гламурність трансформується в справжню красу, що об’єднує красу світогляду, красу вчинків та красу відносин. Саме в цьому бутті людина набуває цілісної краси, яка протистоїть розірваності гламурності.

                                                                                                           Обсудить на форуме

 

 

Комментарии 

 
0 #2 yana 2012-06-26 17:46 Мне понравилась идея об интеллектуально й гламурности. Сколько у нас интеллектуалов с мусором в голове. Информации море, знаний - нет. А главное - надутые щеки по поводу интеллектуально сти. Интеллектуал настоящий должен был интеллигентным и искренним и без щеконадувательс тва))
 
 
0 #1 Галя 2012-03-30 15:42 Интерсно. Подход необычный. Теперь понимаю, в чем отличие красоты и гламурности. А где можно найти весь текст книги? Обыскала в Интернете и не нашла!
 

У вас недостаточно прав для коментирования

Рекламные ссылки
НовостиВсе новости
01.02.2018

Друзья!

4 февраля 2018 года

состоится очередной семинар

доктора философских наук,

профессора

НАЗИПА ХАМИТОВА 

 "ФИЛОСОФИЯ КИНО И ПСИХОАНАЛИЗ".

Новая тема:

"ЖЕНСКАЯ КРАСОТА И ДЕСТРУКТИВНОСТЬ" 

Все вопросы по телефону

066 924 39 99 - Оксана Гончаренко 

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ВЛАСТИ:
КОНСТРУКТИВНЫЕ И
ДЕСТРУКТИВНЫЕ ПРОЯВЛЕНИЯ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины 9 июня 2017 года (пятница),
 в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"Я И ЧУЖОЙ: КСЕНОФОБИЯ
В БЫТИИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Друзья!
Кафедра философской
антропологии Факультета философского
образования и науки
НПУ им. М.Драгаманова
продолжает работу литьературной
студии: 
«ФИЛОСОФСКОЕ ИСКУССТВО:
эссе, афоризмы, проза, поэзия»,
Очередное мероприятие
состоится
 20 апреля 2017 г.,
в 15.00 (кафедра философской
антропологии НПУ Драгоманова,
ул. Тургеневская,
8/14, аудитория 14-11). 
Вход свободный.)

 

 
18.04.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 3 этаж, 
зал заседаний Ученого совета 
14 апреля 2017 года (пятница), 
в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ИННОВАЦИЯМ И СОПРОТИВЛЕНИЕ ТРАДИЦИЙ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
11.03.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
10 марта 2017 года (пятница),
 в 16:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"СТРАХ И ВЕРА В ЖИЗНИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
22.01.2017
30 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ХАРИЗМАТИЧЕСКИЙ ЛИДЕР
В КРИЗИСНОМ ОБЩЕСТВЕ:
СПАСЕНИЕ ИЛИ ОПАСНОСТЬ?»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ИРИНА СТЕПАНЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
06.01.2017
23 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«БОРЬБА С ПЛАГИАТОМ
В ГУМАНИТАРНОЙ СФЕРЕ:
ИМИТАЦИЯ И РЕАЛЬНОСТЬ»

Гость программы –

доктор культорологии,

профессор

ЕВГЕНИЯ БИЛЬЧЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
17.12.2016
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
9 декабря 2016 года (пятница),
 в 15:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА УЧЕНОГО" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
13.12.2016
9 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА
УЧЕНОГО В СОВРЕМЕННОЙ
УКРАИНЕ»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ОЛЬГА ГОМИЛКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме