Ассоциация философского искусства

Ассоциация Философского Искусства

ГлавнаяОб АссоциацииФилософияАфоризмотерапияДайджестыФорум
АФИ-почта
Забыли пароль? Запомнить меня

БОГДАН ЧЕРВАК

 

ОЛЕНА ТЕЛІГА

Життя і творчість

У книжці розповідається про життя, поетичну та публіцистичну творчість видатної української поетеси, активної громадської діячки Олени Теліги.

Спираючись на фактичний літературний та історичний матеріали, автор робить спробу осмислити життя і творчість Олени Теліги у контексті складної епохи 30-40 років, яка позначена активною діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН) як найвпливовішої суспільно-політичної сили, що тоді репрезентувала національно-визвольний рух. Автор також значну увагу приділяє аналізу мистецького життя, яке дало нашій культурі такий феномен як "Празька школа українських поетів", або ж "Вісниківську квадригу" — постів-націоналістів — талановитих і самобутніх митців, творчість яких уособлює цілий етап в історії української літератури.

У книжці поміщені вірші О.Теліги, які увійшли до її збірки "Душа на сторожі".

Для літературознавців, істориків, викладачів, студентів.

Чи на рідних полях,

Чи в чужій стороні,

Осінило чи ні

Святохреснеє рам'я, —

Вам усім, хто поляг

За тризубовий стяг, —

Вічная пам'ять!

Олекса Стефанович

Визначному діячеві національно-

визвольного руху. Провідникові ОУН

полковнику Андрію Мельнику

присвячується.

 

"Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя"

 

(О. Теліга)

У Бабиному Яру, що на околиці Києва, поруч з пам'ятником жертвам єврейського геноциду стоїть християнський хрест. Ця скромна відзнака символізує жертовну смерть тисяч українців, які в часи фашистського лихоліття загинули від рук окупанта. Саме тут, у Бабиному Яру, знайшла свій останній притулок визначна українська поетка Олена Теліга, яка перед загрозою смерті не погодилася покинути окупований ворогами Київ. На відзначення п'ятдесятої річниці від дня її загибелі й був встановлений цей хрест.

У суспільну свідомість повернуте ім'я визначної діячки українського національно-визвольного руху, блискучої поетки, пристрасної публіцистки, для якої слова "життя" і "боротьба" були синонімами, а мученицька смерть — доказом нерозривності Слова і Чину.

Творчість О.Теліги сьогодні посідає вагоме місце в історії української літератури, хоч, здається, ще зовсім недавно це ім'я було маловідоме не тільки широкому загалові, а й професійним літераторам, які в підрадянській Україні не мали доступу до, в основному, емігрантських джерел її творчості.

А тим часом так званий вільний світ про О.Телігу знав, зрештою не тільки знав, а й гідно беріг про неї пам'ять. На честь О.Теліги були названі науково-культурні товариства й установи, щорічно влаштовувалися урочисті академії, перевидавалися її твори, на її честь складалися п'єси, вона стала ідейним дороговказом для багатьох українських патріотів.

Оцінюючи її творчий доробок, відомі науковці, дослідники літератури й мистецтва ставили її в один ряд з Лесею Українкою. Так, Юрій Бойко писав: "Олена Теліга, як поетка, має широкий діапазон чуттєвих засягів, високу поетичну культуру, свіжість і безпосередність образів. Любить яскраві, дещо пишні метафори, прекрасно орудує технікою віршу. Загально характерезуючи світ образів, створених поеткою, доводиться констатувати близькість її до Лесі Українки. Ця близькість випливає головно із споріднености духового комплексу обох поеток"1. Погодьмося, така оцінка є вельми промовистою і не часто в українській літературі можна знайти подібні порівняння з великою Лесею. "Олена Теліга в українській поезії лишається неповторним зразком романтичної самоопанованості. В інших народів важко вказати подібні приклади самодисципліни романтика, романтизму, що виявляється саме в самостримі"2, —так писав про О.Телігу Юрій Шевельов. Схвильовані й сповнені глибокої пошани слова про О.Телігу можна віднайти у спогадах і дослідженнях Юрія Клена, Дмитра Донцова, Оксани Лятуринської, Євгена Маланюка та інших корифеїв нашої критики і літератури.

Поволі, але йде процес осмислення життя і творчості О.Теліги в сучасній Україні. Перевидана частина її творів, художня творчість поетки вивчається в школах і вузах. Вже маємо поодинокі, але солідні розвідки про її спадщину3.

Однак як за кордоном, так і в Україні ще бракує праць монографічного характеру про життя і творчість великої поетки. Часто-густо можна натрапити на поверхові характеристики, а то й відверті перекручення. І це не дивно, адже повернуте ім'я довгий час було оповите мовчанням та ідеологічними заборонами. Варто також сказати, що немає ще достовірних відомостей про ті чи інші сторінки її біографії, не віднайдено чимало поетичних творів. Пропонована праця — це чергова спроба пізнати Олену Телігу, привернути увагу загалу до її непересічної постаті, дати інтерпретацію її художньої спадщини, а головне - тим самим низько вклонитися національній героїні, яка своєю смертю наблизила час нашого національного визволення.

Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року над чужою і холодною рікою, береги якої підпирали чужинську столицю. Імперський Санкт-Петербург став містом її дитинства і юності. О.Теліга походила з української родини. її батько — Іван Шовгенів, родом із околиць степового Слов'янська, був напрочуд інтелігентною й освіченою людиною. За фахом — інженер, спеціаліст з гідротехніки. Мати — родом з Поділля. Чуйна і добра жінка. Слід одразу зауважити, що в родині Шовгенівих панувала російська мова. І хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження, цей факт мав свій вплив на формування світогляду майбутньої поетки.

Дитинство Олени було доволі безтурботним. Батьки жили заможно, а тому діти: Олена і двоє старших братів мали все необхідне, щоб здобути добре виховання й освіту. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української...

Культурне середовище, читання книжок, відвідування театрів спонукало дівчину взятися за перо. Правда, перші спроби були незграбними й про них пізніше О.Теліга говорила лише жартома.

Перед революційними подіями 1917 року інженера Івана Шовгеніва запрошують на роботу до Києва. Він стає професором Київської політехніки. До Києва перебирається Олена й опановує науку в одній із гімназій столиці. Загалом київське життя дуже відрізнялося від петербурзького. Передовсім у Києві Шовгенівих застала українська революція. Вперше у двадцятому столітті постала Українська держава. Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки (УНР). Старший брат Сергій - вояком армії УНР. Сама ж Олена ще залишається в полоні юнацьких мрій. Перша любов чи образ мужнього лицаря важать набагато більше, аніж перші синьо-жовті прапори, вершники революції.

Як відомо, доба УНР була недовгою. Після поразки української державності батько і старший брат змушені податися на еміграцію. Олена разом з матір'ю і молодшим братом залишаються в окупованому більшовиками Києві. Невдовзі приходить голод і розруха. До великих матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені міцно закріпився ярлик "петлюрівки". Дуже скоро мати Олени зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише доброї освіти, але й зберегти їхнє життя.

Навесні 1922* року мати з дітьми покидає Україну. Дорога на Захід була важкою, сповненою великих небезпек, але саме в дорозі, Олена по-справжньому пізнавала Україну і її народ. Дорога пролягала через Вінницю, де червоноармійці затримують і на деякий час заарештовують втікачів. Потім — Кам'янець-Подільський, далі довга дорога, перехід кордону й Олена опиняється в польському містечку Тирнові, де на той час вже було чимало інтернованих вояків Української Армії. Олена чи не вперше отак зблизька побачила людей, які із зброєю в руках воювали за Україну. Зустріч з батьком принесла щасливі хвилини радощів, які так доречні були після важкої і небезпечної подорожі.

Родина Шовгенівих разом з Оленою перебирається до Чехословаччини у Подєбради. Там батько Олени дістає призначення ректора Української Господарської Академії, а сама Олена записується на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського Педагогічного інституту ім.М.Драгоманова в Празі.

Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайомств і зустрічей. Тут поступово почало кристалізуватися її українське "я". У Подєбрадах вона знайомиться із Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але як колишній вояк Української Армії, талановитий поет і відомий вчений допомагає знайти те середовище, яке могло не лише її зацікавити, а й виявити творчі можливості. Відтак Олена знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем. Особливе враження справляє Микола Сціборський, чий інтелект, ерудованість, сила переконань, неабиякі ораторські здібності захоплювали багатьох. Олена часто відвідує різноманітні студентські зібрання, бере активну участь у гарячих дискусіях. Не обходилося і без сутичок. Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. О.Теліга одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: "Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я Вас вже більше не хочу знати". На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.

Навчаючись у Празі, О.Теліга розпочинає свою літературну діяльність. її вірші з'являються на сторінках "Літературно-Наукового Вістника", інших часописів.

У 1929 році помирає мати Олени, й вона разом з чоловіком переїжджає до Варшави. Закінчується дещо романтичний період студенства й розпочинаються нелегкі емігрантські будні.

У пошуках роботи, засобів до існування О.Теліга не полишає мистецької й громадської праці. У Варшаві знайомиться з Дмитром Донцовим, стає постійним автором його "Вістника" і дуже скоро одним із чільних представників "Вісниківської квадриги", яка у духовному житті української еміграції відігравала провідну роль. Як у Подєбрадах чи Празі, так і Варшаві Олена є учасницею майже усіх святкувань, академій чи літературних дискусій. Правда, тепер вона частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії.

У Варшаві О.Теліга не була байдужою до громадського й політичного життя. її цікавила кожна звістка, що приходила з поневоленої України. З болем в серці вона сприйняла повідомлення про загибель двох українських патріотів —Василя Біласа й Дмитра Данилишина й відразу відреагувала на цей факт своїм віршем "Засудженим". Вона цікавилася діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною силою не лише на еміграції, а й на Західній Україні.

У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна. ОУН скеровує на Срібну Землю кращі свої кадри, серед яких Олег Кандиба-Ольжич. О.Теліга не брала безпосередньої участі в подіях Карпатської України, але пафос революційної боротьби, тріумф і трагедія молодої Карпато-Української держави мали великий вплив на формування світогляду Олени і її політичних переконань 4.

Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. Після трагедії на Карпатській Україні в Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо політики Гітлера відносно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність України, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу.

У вересні 1939 року німецькі війська окупували Польщу. Вперше О.Теліга безпосередньо зіткнулася з фашизмом. Вона бачила, як на вулицях Варшави німці безкоштовно роздавали їжу і, хоч голоду не було, але поляки не полишали можливості скористатися "щедрістю" окупанта. Це викликало обурення. Рабства О.Теліга не терпіла органічно.

У грудні 1939 року О.Теліга знову зустрічається з О.Ольжичем. До цього вони зустрічалися не один раз. Але ця зустріч була особливою, небуденною, а для О.Теліги такою, що зумовила цілий етап у подальшій долі. О.Ольжич на той час вже був відомий не лише як талановитий поет, а передовсім як громадський і політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник Голови Проводу ОУН. За його плечима був досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційна робота з проведення Другого Великого Збору Українських Націоналістів. О.Теліга на ту пору була ідейно й світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність стати членом ОУН, влитися в організований український націоналістичний рух.

Як член ОУН вона активно займається працею в Культурній референтурі ОУН, що її очолював сам О.Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, які відправлялися на українські землі. Складала тексти листівок, відозв, летючок. Мала публічні, але нелегальні виступи перед членством ОУН, яке приходило з України. Цікаво, що коли революціонери-підпільники вперше побачили О.Телігу, то поставилися до неї з недовірою, оскільки, на їх думку, така молода і вродлива пані не годилася для небезпечної підпільної боротьби. Однак вже після перших слів О.Теліги вони проймалися до неї цілковитою довірою, бо скоро розгледіли в ній полум'яну націоналістку, готову не лише словом, а й ділом прислужитися українській революції. У Кракові О.Теліга очолила мистецьке товариство "Зарево", яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов'язаних із функціонуванням українських культурних і наукових установ.

В ці роки О.Теліга інтенсивно студіює літературу, яка приходила з підрадянської України. Вона інтелектуально, морально і творчо готувала себе до повернення на рідні землі.

У 1940 році в ОУН стався розкол. (До цього факту ми ще повернемося згодом). О.Теліга важко переживала розбиття Організації, але залишилася на боці легітимного Проводу та його Голови полковника Андрія Мельника5.

Тим часом ОУН готувалася до війни. Центром підготовки став Краків. Сюди з'їхалися майже всі члени ПУН (Проводу Українських Націоналістів), які розпочали підготовку до повернення в Україну. Полковник Роман Сушко проводив військові вишкільні курси. Микола Сціборський організовував штаб пропагандистів, готував відповідну літературу й листівки. Інтенсивно працювала "Комісія державного планування" під керівництвом О.Ольжича, яка апробовувала проекти програм в ділянках економічно-господарського, культурного та адміністративного життя в Україні, на випадок утворення самостійної держави. За дорученням ПУН Микола Сціборський підготував проект Основних Законів (Конституції) Української Держави, які мали унормувати державне життя в перехідному періоді: від здобуття до закріплення української державності.

Навесні 1941 року Голова Проводу Українських Націоналістів і Організації Українських Націоналістів полковник Андрій Мельник особисто в нелегальний спосіб відвідав українські землі Холмщини, Полісся і Лемківщини, які тепер опинилися під німецькою окупацією й розглядалися ОУН як плацдарм для походу на Схід.

Провідникові Краєвої Екзекутиви (управи) ОУН Ярославу Гайвасу було доручено підготувати перехідні пункти на річці Сян, через які мали вирушити в Україну Похідні групи ОУН, перед якими ставилося завдання активізувати українське життя, розбудувати мережу державних адміністрацій, охоплювати своїми впливами господарське, культурне, церковне життя.

Перед самим початком німецько-совєтської війни у Кракові відбулося засідання ПУН, де були зроблені організаційні зміни для більш ефективної дії ОУН на українських землях. Зокрема, було утворено Секретаріат ОУН, у складі якого призначено О.Ольжича, Володимира Мартинця та Зиновія Книша. О.Ольжича призначено першим заступником Голови ПУН-ОУН та головою центрального керівництва ОУН на Східні й Осередні Землі України з осідком в Києві.

У липні 1941 року в складі однієї з Похідних груп ОУН Олена Теліга в районі Ярослава разом з Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова. А вже 22 вересня 1941 року вона виїжджає до Рівного, яке було перехідним пунктом у переправі Похідних груп на Київ. 22 жовтня О.Теліга прибула до Києва. Так сповнилася її мрія. Вона повернулася до міста своєї юності, столиці України.

У Києві на той час вже працювали українські націоналісти. В різний час і спосіб до столиці прибули О.Ольжич, Олег Лащенко, Марко Антонович, Іван Ірлявський, Іван Рогач, Олег Штуль, Михайло Михалевич, Микола Кузьмик-Петренко та ін.

У згоді з планами ОУН почалася активізація українства в Києві. О.Теліга одразу ж береться за організацію літературного життя. Вона стає головою Спілки українських письменників. У Києві починає виходити літературно-мистецький альманах "Літаври" як додаток до газети "Українське Слово", редагований О.Телігою. За короткий час довкола Спілки, "Українського Слова" і "Літаврів" вдалося згуртувати чимало творчої інтелігенції, яка щиро вірила українським націоналістам й активно включалася у спільну працю.

Вперше за довгі роки більшовицького поневолення у Києві відкрито почали говорити про державність, з'явилася національна символіка, в церквах українською мовою почала правитися Служба Божа. Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості у ті роки належала "Українському Слову", яке виходило накладом 50 тис. примірників й поширювалося далеко за межами Києва. "Національнотворча роля київського "Українського Слова" передусім у тому, що воно ані на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності, — писав Юрій Бойко. — Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху.

Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, коли ворог почне свої репресії"6.

Газета торкалася різноманітних питань. У полі зору видання українських націоналістів була політика, громадське життя, культура, література, репортажі про повсякденне життя Києва. Чимало місця "Українське Слово" приділяло висвітленню тих сторінок нашої історії, які були пов'язані з етапами національного державотворення, або ж боротьби за державну незалежність України. Так, "Українське Слово" широко висвітлювало події 1921 року, коли 359 героїв-петлюрівців під Базаром віддали своє життя за самостійну Україну. Як "Українське Слово", так і "Літаври" широко знайомили своїх читачів з творчістю поетів і письменників, які нещодавно замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Чи не вперше кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції. На шпальтах видань друкувалися твори О.Ольжича, У.Самчука, Л.Мосендза, Є.Маланюка та інших відомих поетів та письменників.

Видання українських націоналістів мали яскраве антимосковське забарвлення. Постійно наголошувалося на відмінності й окремішності не лише української культури і духовності, але й стилю роботи, поведінки й думки. Були випадки, коли до "Українського Слова" чи "Літаврів" приносили статті, в яких автори славили фюрера і його "новий порядок". Такі статті заверталися і не друкувалися, навіть з огляду на те, що це дуже часто було приводом для доносів у гестапо.

Активним у Києві було громадське й політичне життя. Дуже швидко у місті було зорганізовано мережу професійних, військових і виробничих спілок. І як завершення цього процесу стало створення з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради, національно-представницького органу, який очолив ректор Київської політехніки професор Микола Величківський. Одним із секретарів було обрано члена ПУН Осипа Бойдуника. УНРада у своїх установчих документах нав'язувала себе до традицій Української Центральної Ради й мала стати конституантою самостійної Української держави.

Заходами УНРади вдалося налагодити зв'язок з усіма областями України, була відновлена робота Української академії наук, Київського університету, Київського політехнічного інституту, створена мережа початкового і середнього шкільництва. Було відроджено кооперативний рух, зокрема на відтинку споживчої кооперації затверджено статут Всеукраїнської кооперативної спілки. УНРада налагодила регулярну доставку в Київ продуктів харчування. Було засновано Український червоний хрест, який опікувався полоненими. Створено Українську церковну раду, представник якої входив до складу УНРади.

Вже після ліквідації фашистами київської Української Національної Ради, нею було підготовлено низку документів, які свідчили про німецькі репресії в Україні. Після війни ці документи було передано до звинувачувальних актів Нюренбергського процесу7.

Зрозуміло, що активність ОУН в Києві довго не могла бути поза увагою німецьких властей. Але першого відчутного удару ОУН було завдано на Житомирщині. Тут у листопаді 1941 року неподалік села Базар ОУН з ініціативи невгамовного О.Ольжича провела величну маніфестацію на відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового Походу Армії УНР. Акція ОУН була масовою, добре зорганізованою і стала виявом самостійницьких домагань українських націоналістів. Після маніфестації почалися масові арешти в Житомирі, Коростені, Радомишлі, інших містах і селах. У передмісті Житомира, на Мальованці, почалися розстріли. Впродовж листопада і грудня тут було розстріляно сотні українських патріотів8.

Київ жив в очікуванні нових репресій. У першій половині грудня було заарештовано Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників "Українського Слова". Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито "Літаври". Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Натомість вона категорично відмовилася покинути місто, а всі свої зусилля сконцентровує на роботі Спілки українських письменників. "Олена Теліга живе мов на Клондайку, — згадує Олег Штуль. — Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській.

Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі — в житті реалізувала свої засади до останнього"9.

Неодноразово робилися спроби переконати О.Телігу в необхідності якнайшвидше покинути Київ. Вона категорично відмовлялася. Відомо також, що у переддень її арешту до Києва повернувся О.Ольжич, який короткочасно покинув столицю у січні для того, щоб зустрітися з полковником А.Мельником. Він домагався зустрічі з Оленою Телігою, щоб переконати її у необхідності залишити Київ і тим самим врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.

Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників, де вже була засідка гестапо. За годину туди прийшов чоловік — Михайло.

Поетку та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: "Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга. Зверху було викарбувано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. Кажуть, що один з катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Загалом втрати ОУН у Другій світовій війні були величез¬ними. Загинуло п'ятеро з дев'яти членів ПУН, серед яких незабутній Олег Кандиба-Ольжич, по-звірячому закатований фашистами у концтаборі "Заксенгаузен", 197 членів керівного активу ОУН. Ось деякі з них: Іван Рогач, Іван Рошко-Ірлявський, Орест Оршан-Чемеринський, Дарія Гузар-Чемеринська, Микола Кузьмик, Богдан Сірецький, Петро Олійник, Володимир Баранецький, Дмитро Звізда, Зенон Домазар, Степан Чайка, проф. Гупало, Іван Кошик, Євгенія і Тетяна Суховерські та ін. В цілому близько п'яти тисяч членів ОУН впали жертвами гітлерівського терору у боротьбі за визволення України10".

 

* Окремі дати з біографії О.Теліги уточнені на основі дослідження доктора історичних наук Надії Миронець "До біографії Олени Теліги. Деякі уточнення на основі архівних матеріалів" (Українське слово. — ч.6, 6 лютого 1997 р.).

Олена Теліга пішла у вічність, щоб повернутися вже у незалежній Україні, яку так любила, за яку віддала своє юне і прекрасне життя.

Слово з висот героїчності

 

Світ поетичних узагальнень Олени Теліги навдивовиж виразний, рельєфний і яскравий. Водночас за обсягом творча спадщина поетки невелика й складає трохи більше тридцяти поетичних творів.

Літературознавці й дослідники творчості О.Теліги, підкреслюючи художню довершеність її поетичного генію, водночас розходилися в оцінках інтерпретації характеру чи стилю її поезії. Так, Юрій Бойко наполегливо наголошує на романтичності її поезії, як продовженні неперервності самої традиції романтизму, що бере свій початок від середини 19 століття. Інший вчений, Володимир Державін, зосереджує увагу на класицизмі як провідному стилю, що його сповідувала О.Теліга. Цікавою, хоч контроверсійною, є думка Юрія Шевельова про "альбомність" поезії О.Теліги, яка дала довершені зразки алегорій і метафор.

З'ясувати зміст або сутність ідейно-естетичної закодованості її художнього слова можна лише за умови осмислення як еволюції літературного процесу загалом, так і суспільної атмосфери того часу.

О.Теліга дістала добру освіту, вона володіла кількома європейськими мовами, змалку цікавилася європейською літературою, а значить осмислено обирала свою поетичну дорогу. З іншого боку, їй судилося жити й творити в добу великих суспільних катаклізмів, національних революцій і світових воєн. Осторонь цих процесів вона не стояла й вони відповідно наклали свою печать на образність, стиль і характер її творчості.

Творчість Олени Теліги, належить до так званої "Празької школи" українських поетів, а точніше середовища журналу "Літературно-Науковий Вістник" (1922-1931), "Вістник" (1931-1939) за редакцією Дмитра Донцова, який постав у Львові і мав колосальний вплив на формування тогочасного літературного процесу.

Ідейність "Вістника", зокрема його активних авторів, в першу чергу Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олекси Стефановича, О.Ольжича та ін. була закорінена в добу визвольних змагань періоду Української Народної Республіки, в часи тріумфу і трагедії української державності. Безпосередні учасники або ж свідки цих драматичних подій, вони належали до тої частини української еліти, яка факт поразки УНР сприймала не стільки як велику невдачу державницьких устремлінь, а як привід до глибоких філософських осмислень причин невдачі й пошуку шляхів подолання кризи в національно-визвольному русі.

Націоналістичні осередки на еміграції, зокрема у Варшаві і Празі, були тим активним ферментом, що спонукав до пошуків і стимуляції нової боротьби, а не зневіри й апатії, що була огорнула деяку частину української інтелігенції.

Осмислення причин поразки української державності було настільки фундаментальним явищем, що у своєму художньому вияві дало прекрасні, аналітичні за змістом, версифікаційно досконалі зразки поетичної творчості. Історизм Є.Маланюка, О.Ольжича, Ю.Клена, частково О.Стефановича переріс в історіософізм, який у сивій, а іноді прадавній минувшині віднаходив відповіді на складні політичні, суспільні й культурні проблеми, які стояли перед українською нацією на початку двадцятого століття. Історіософська заглибленість "вісниківців" була об'єктивною, спрямованою на переосмислення тих чи інших етапів української і світової історії, а значить витворення нових вартостей, чеснот і зразків, які мали відродити дух нації. Не випадково під увагою поетів були сторінки історії, які ілюстрували героїчність тієї чи іншої епохи і не важливо, чи це авантюрні герої Кленових "Конкістадорів", чи благородні лицарі праісторичної доби галів, готів чи антів, як це бачимо на прикладі "Ріні" О.Ольжича. Головне - відвага, безкомпромісність, висока жертовність і шляхетність, інколи навіть фанатизм, але завжди освячений ідеєю служіння вищому суспільному ідеалові. Дуже характерні тематичні пласти їхньої поезії", велична Візантія, суворі й відважні варяги, старий Київ, благородне козацтво, героїка недавніх днів періоду УНР. Культивування героїчного як національного імперативу переслідувало конкретну мету - сформувати нову особистість, новий характер, новий тип борця за українську справу, позбавлений комплексів національної меншовартості, хворобливого самоприниження й безамбіційності.

Яскравим прикладом є поетичні збірки "Рінь" і "Вежі" О.Ольжича. Тут маємо приклад комплексної цілісності, яка хоч і не пов'язана сюжетними лініями, але на рівні естетичних канонів добре ілюструє, як виплекані на суворій правді життя праісторичної епохи, пращури-лицарі наче оживають у двадцятому сторіччі й стають новітніми месниками з рамена ОУН, що голосять світові прихід нових героїв, здатних здобути Українську державу або вмерти в боротьбі за неї.

Звісно, що не слід примітивізувати, спрощувати рівень глибини ідейної наповненості творчого доробку поетів-"вісниківців". Для їх творчості характерна ідейна розмаїтість. Але пошук героїчного, закоханість у героїку — домінантна ідея багатьох творів.

Творчий геній Олени Теліги зростав у сузір'ї величних постатей, які сьогодні є визнаними метрами поетичного слова, красою і гордістю української поезії. Однак творчість О.Теліги до певної міри є відособленою від загального ідейно-тематичного спектру, що його собою являє "Празька школа". Справді, у поетичній спадщині О.Теліги читач не знайде історіософських алюзій на взірець О.Ольжича, монументального історизму Юрія Клена, чи барокової лірики Юрія Липи. Творчий індивідуалізм нашої поетки, передовсім, — у могутньому ліризмі, який наклав свій відбиток як на жанр, так і на зміст її поетичної збірки. Слушно з цього приводу відзначав Ю.Бойко: "В ліриці її зовсім немає домішки епічного. Об'єкт, зовнішній предмет для неї тільки привід для здебільшого бурхливого впливу почуття, що в його вислові панує героїчна романтика, яка використовує експресіоністичні й імпресіоністичні образові елементи. Самий образ людини в її ліриці наскрізний, це образ самої поетки з усім комплексом її ліричних і все-таки в основі щільно об'єднаних почувань. Суцільність тематики її незвичайна. Вона має свій круг ліричних тем. Він мерехтить різними настроями й рефлексіями. Але в ньому немає нічого, що вдиралося б із-зовні, що було випадковим і не гармонізувало б з цілістю"11. Ця дещо обширна цитата, на нашу думку, є лаконічною характеристикою усієї поетичної спадщини О.Теліги. Нижче ми повернемося до детального аналізу її поезії. Але перед тим вважаємо за необхідне вияснити ще один важливий аспект могутності її поетичного вияву, а саме — вплив ідей Д.Донцова, блискучого літератора, ідеолога модерного націоналізму.

Д.Донцов і його "Вістник" відіграли важливу роль у кристалізації ідейних та естетичних основ мистецької еліти 20-30 років. Сам Д.Донцов — постать цікава, талановита і контроверсійна. Вихідець із таврійських степів, він пережив складну еволюцію: ще в добу УНР починав як соціал-демократ, а закінчив свій творчий і життєвий шлях переконаним антикомуністом й поборником московської духовності. Д.Донцов є автором фундаментальних праць ("Націоналізм", 1926 р., "Дух нашої давнини", 1944 р.), які слугують сконцентрованим виявом його ідей, які у свій час справляли сильне враження на його сучасників. "Донцовство" з'явилося в епоху краху ілюзій, зневіри й апатії, яка інколи вбивала всяку перспективу й фактично ставила українство на межу загибелі. Втрата такої жаданої і нібито реальної державності, розчленування України, більшовицька окупація і, як наслідок, небачений в історії людства геноцид супроти української нації, пацифікація й асиміляція на західних землях — це та реальність, яка ставила українців у стан суспільної безвиході. Здавалося, закони логіки, здорового глузду й раціонального мислення не здатні розв'язати жодної проблеми.

Але Д.Донцов апріорі відкинув будь-яке раціо. Його концепція, сплетена з волюнтаристських ідей Ніцше і Шопенгауера, наголошувала на ірреальних, подекуди містичних чинниках, які не потребували логіки і не піддавалися раціоналізмові. Глибока, фанатична віра, джерелом якої є воля як прасубстанція людського буття, спроможна була вивести загнаний у духовне і фізичне гето поневолений народ, спрямувати його на боротьбу з усіма окупантами. Ідеї Д.Донцова полонили багатьох, а коли додати його блискучий і переконливий стиль, ерудованість й інтелектуалізм, то можна сповна збагнути причини привабливості ідей Д.Донцова12. Однак, коли Д.Донцов дав образ нової людини — "лицаря абсурду", то це далеко не було розв'язкою аж усіх суспільних проблем. Пристрасть боротьби має бути спрямована у конкретне річище суспільної проблематики. Інакше кажучи, життя потребувало концептуальних моделей, які давали б чіткі й недвозначні відповіді на питання, що стояли перед нацією у площині духовного, політичного, економічного, соціального життя. Саме цю місію виконала Організація Українських Націоналістів. Теоретики й ідеологи організованого націоналістичного руху перевели духовні концепції націоналізму в практичні програми дії. Зразком тут може слугувати творчість визначного діяча ОУН Миколи Сціборського, який залишив у спадок поколінням цікаві й оригінальні праці з багатьох питань суспільно-політичного й соціально-економічного життя"13.

В сучасному українському літературознавстві побутують дві діаметральні думки щодо впливу Д.Донцова на творчість О.Теліги. Перша стверджує мінімальний вплив, який зводився до можливості друкуватися у донцовському "Вістнику"14. Друга гіперболізує значимість впливу Д.Донцова на О.Телігу, коли стверджує, що творчість поетки є поетичним еквівалентом публіцистичних писань Д.Донцова15.

Неконструктивність першого твердження спростовує сама О.Теліга. У своїй статті "Партачі життя" вона ставить Д.Донцова в один ряд з такими своїми кумирами як Олена Пчілка, Леся Українка і Василь Стефаник. Вони, як і Д.Донцов, на думку О.Теліги, "змагалися всіма своїми силами і талантом аби створити новий тип українця"16. Або в іншому місці -"творили справді нову душу нації, наприклад Леся Українка, Донцов"17. Принагідно згадаємо, що О.Теліга присвятила Д.Донцову кілька своїх поетичних шедеврів. Отже постать Д.Донцова захоплювала О.Телігу, її приваблювали його ідеї.

Щодо другого твердження, то воно лише частково є вірним, оскільки не враховує глибокого індивідуалізму О.Теліги. Вона була справжнім характером, при цьому — це навдивовиж цілісна як в житті, так і творчості людина і вже силою цього факту нездатна бути талановитим, але все ж таки епігоном. З іншого боку, О.Теліга зробила в житті той крок, на який не відважився Д.Донцов (тут не дорікаємо, а лише констатуємо факт), а саме вступила до лав ОУН, оскільки внутрішньо потребувала не лише героїчного духу, але й конкретного чину в ім'я України.

Слід також прислухатися до спогадів Ю.Бойка, який пише про два націоналістичні спрямування, між якими слід шукати місце О.Теліги: "націоналістами, що гуртувалися в Празі й Подєбрадах, та й взагалі тими, що тяжіли до ПУН, характеристичною є політична виразність в діях, поєднання духових постулатів з програмовими. Для них було просто замало таки демонічно могутнього заклику Донцова до дії, їх цікавила й політична якість націоналістичної дії й урахування суспільного ефекту її"18.

На якомусь етапі О.Теліга прийшла до створеної О.Ольжичем Культурної Референтури ОУН, яка, на відміну від яскраво-захоплюючих й ефектних тверджень Д.Донцова, скеровувала свідомість у реальний світ боротьби за державність. О.Телігу захоплювала Ольжичева конкретика, яка визначала місце і роль культури, нової естетики героїзму в системі невідкладних завдань, які стояли перед визвольним рухом. Олег Лащенко, учасник і свідок цих подій, зазначає: "Олегові Кандибі належить основний текст в розділі про "Культуру, національне виховання та освіту" в Тезах Другого Великого Збору Українських Націоналістів (1938 р.). В цім розділі стисло окреслені ідейні позиції КР (Культурна Референтура) та її завдання. Автор у ньому підсумовує свої попередні теоретичні міркування, збагачені його важливим досвідом керування КР"19.

О.Теліга брала активну участь у роботі Культурної Референтури. Разом з О.Стефановичем, О.Лятуринською, М.Чирським, І.Ірлявським та іншими вона творила нову духовність, яка в координатах націоналізму й героїчності давала довершені зразки художньої, поетичної творчості загалом.

Але повернімося безпосередньо до поезії О.Теліги. її поетична спадщина складає трохи більше тридцяти оригінальних поезій. Майже усі вони друкувалися у "Вістнику". За життя поетки чимало її друзів наполягали на виданні окремої поетичної збірки. Однак О.Теліга не хотіла видавати поетичну книжку з уже друкованих творів, відомі події другої світової війни так і не дали можливості активно займатися поетитчним ремеслом. Культурна Референтура ОУН усе ж планувала видати книжку О.Теліги. За цю справу, зокрема, взявся Олег Штуль, який разом з 32 віршами О.Теліги під час війни вирушив на Волинь, де у партизанській друкарні мала бути видана книжка поетки.

Вже на Волині рукопис було передано А.Баранівському, який безпосередньо мав взятися за випуск збірки. Однак в бою з більшовиками А.Баранівський трагічно загинув. При ньому, як виявилося, не знайшли рукопису. Довгий час його переховували прості селяни, які пізніше віддали рукопис легендарному командиру Української Повстанської Армії Тарасові Бульбі-Боровцю, який аж у 1943 році передав його О.Штулю. Саме цей рукопис став основою для видання у 1946 році у видавництві "Культура" (Мюнхен) збірочки "Душа на сторожі". До цього видання чимало зусиль доклав Олег Лащенко. Книжка стала своєрідною даниною пам'яті визначній патріотці і великій поетесі.

Дослідники припускають, що першою поетичною спробою О.Теліги стала поезія "Пломінний день" (1932 р.). По-суті, єдиний вірш в якому публіцистичність є такою очевидною й прямою. Можливо, дещо недосконала версифікація вірша нівелює ідейно-тематичну виразність. Але вже тут зустрічаємо отой неповторний "енергетичний" пафос О.Теліги. Антистатичність як художня домінанта стає головним елементом усієї поетичної творчості.

Характерно, що тематичний спектр її поезії не є широким. А присутність єдиного цементуючого мотиву — змаг до висот героїчності духу, заперечення похмурості життя робить поетичну спадщину О.Теліги надивовиж цілісною й концептуальною.

Вірші "Пломінний день", "Поворот", "Засудженим" можуть скласти один з невеличких циклів, де присутня яскраво виражена громадянська постава.

Перший з них, хоч і позначений печаттю трагічності, усе ж є оптимістичним. Маніфестуючи свою неспокійну й бурхливу натуру: "Хочу жити, аж життя не зломить, Рватись в гору, чи летіть в безодню", О.Теліга підносить ідеал України на висоту самопосвяти:

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово — Україна.

Жертовність протиставлена загальній збайдужілості, яка для поетки є чужою й незрозумілою. А тому її серце протестує, активно заперечує світ примітивізму й пристосовництва:

І тому росте, росте прокляття!

Всі пориви запального квітня

Неможливо в дійсність перелляти,

На землі байдужо-непривітпій.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушас на шляхи великі.

Мотив готовності служіння чомусь великому, яке у свідомості О.Теліги завжди асоціюється з конкретними національними імперативами, найсильніше знайшов свій вияв у поезії "Поворот". Чимало дослідників називають цей вірш програмним, де суспільний ідеал поетки постав у повній силі.

"Зов Києва" — це символічне узагальнення поклику до боротьби за Україну, тримає чуттєву душу у постійній напрузі. Поетичні візії малювали реальні картини повернення на Батьківщину, яка чекала на своїх лицарів і які рано чи пізно мали прийти:

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб полишались зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість:

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини гострі і щасливі.

 

Але і тут жорстока правда життя розбиває всі ілюзії "білих коней". У вірші немає спрощеного патріотично-сентиментального замилування "рідною землею". Духовне спустошення, яке стало наслідком національного поневолення, примушує дивитися правді у вічі:

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг;

Усе нове... І до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти...

Трагізм такого "повернення" до реальності тут підкреслено двома мікрообразами — "старої вишні" і "матері". Ці приземлені, такі традиційні для поетичної уяви символи в контексті загального пафосу вірша набирають сили якоїсь гіперзначущості. Одночасно надають змісту звучання проникливості й особливої "українськості".

І хоч зрозуміло, що відступу не буде, а реальність не може спинити впевненої ходи, але:

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб полишались зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість:

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини гострі і щасливі.

Акордом, звучання якого постає із глибини тривоги і переростає в могутній гімн великої віри, є заключні дві строфи:

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить

І злитись знову зі своїм народом.

Особливе місце в художній спадщині поетки займає вірш "Засудженим" з присвятою Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину. На жаль, ці імена поки що маловідомі широкому загалові, хоч коли писався цей вірш, вони символізували героїзм покоління, приклад відданості служіння народові й Україні. В.Білас і Д.Данилишин, молоді галичани, активні учасники українського націоналістичного підпілля на окупованих Польщею західно-українських землях. Обоє члени Української Військової Організації (УВО). У 30-ті роки УВО як підпільна революційна організація планувала і здійснювала так звані "екси" -збройні напади на польські державні установи з метою вилучення коштів для потреб організації національно-визвольної боротьби. В.Білас і Д.Данилишин брали участь в одному з таких нападів неподалік Львова у містечку Городок. Акція була невдалою, і в короткому часі молоді націоналісти були затримані польськими жандармами. При цьому розігралася трагедія, яка буквально потрясла усю Галичину. Хлопців спійма¬ли і віддали в руки поліції прості селяни, які сприйняли їх за звичайних грабіжників. І коли виявилася вся правда, люди були заскочені непоправністю лиха, якого вони завдали молодим людям та й усьому національно-визвольному рухові. Невдовзі В.Біласа і Д.Данилишина було страчено. Уся Галичина переживала великий траур: в українських школах було відмінено навчання, в церквах відправлялися молебні за упокій душі героїв України. Ця подія мала колосальний вплив на активізацію боротьби українського народу проти польських окупантів, оскільки засвідчила велику жертовність патріотів і масову підтримку місцевим населенням радикальних дій, спрямованих проти загарбників.

На перший погляд ця подія мала би стати приводом для вияву смутку й оспівування героїчного подвигу. Але О.Теліга далека від звичайної плакатності. Вражена мужністю молодих героїв, вона, насамперед, дорікає собі — "Як ми можемо жити, сміятись і дихать", далі композиційно так вибудовує свій вірш, що стає зрозумілим:

І мов гимн урочистостей, мов визвольне гасло,

Є двох імен нерозривне злиття.

Кожне її слово — це боротьба. Кожен образ надихає на помсту. Похмурі асоціації ("Проволікся заплаканий ранок") наприкінці вірша переростають у романтичне піднесення, як вияв готовності підняти приспущений прапор боротьби:

 

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю — зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Кульмінація вірша стає апофеозом стремлінь поетеси, її щирого бажання і повсякчасної готовності стати рядовим месником української революції.

Наступний умовний цикл складають поезії інтимного характеру, де головними ліричними героями є "Він" і "Вона". Любовна лірика О.Теліги напрочуд композиційно струнка і довершена. Поетка не вдається до складних метафор, вишуканих чи епатуючих образів, модерних форм. Але надзвичайна проникливість та елегантність успішно компенсує дещо затрадиційний підхід до любовного жанру. Ось як це мотивує Богдан Бойчук і Богдан Т.Рубчак: "Поетеса не підбирала образів один до одного уважно, щоб вони творили чи допомагали творити органічну й гармонійну цілість твору. Образи вона вживала так, як вони до неї "приходили". Крім того, Олена Теліга аж ніяк не відмовлялася від заяложених "поетизмів". Справа тут, звичайно, не в епігонстві, як все тим зв'язане з якоюсь одностайністю і постійною стилізацією і вимагає певного плянування. Справа не в свідомому позичанні кліше із "світу поезій" — такого відомого, що вже цілком загального, "знеособленого"... Напрошується думка, що Теліга не зупинялася над творенням блискучо-свіжого образу, а що він у неї "виходив" якось випадково, підсвідомо"20.

Особливістю інтимної лірики О.Теліги є те, що вона, з одного боку, зберігає щирість почуття, а з іншого — не розділяє це почуття від об'єктивізованого суспільного чинника. Колізії, що виникають у віршах і спричиняються до драматизму, проектовані на сферу громадського життя, суспільних відносин. Балансування на межі суспільного й інтимного, особистісного й громадського у поезії є явищем небезпечним, бо дуже часто уможливлює непомітний перехід до виключно громадянських мотивів. А за цим часто стоїть поверховість, або як писала О.Теліга — "агітка".

Та конкретні поезії О.Теліги спростовують усі перестороги. У них стільки непідкупного почування і внутрішньої краси, що якісь суспільні аспірації лише рафінують й увиразнюють стиль і зміст написаного. У цьому плані вирізняється вірш "Вечірня пісня", який сміливо можемо віднести до шедеврів не тільки української, а й світової класики.

З першими рядками читача огортає непідкупна ніжність. Кохання має право абстрагуватися від жорстокого світу:

За вікнами день холоне,

У вікнах — перші вогні...

Замкни у моїх долонях

Ненависть свою і гнів!

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг

Тут немає ідилічності, а є ситуація напруженого чекання, яке врешті трансформується у логічний вияв істинного характеру героїні:

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма —

В задимлений, чорний морок

Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —

Я плакать буду пізніш!

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мов би в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

В останніх рядках уся Теліга. її образ — вольової, прекрасної і мужньої жінки не може не захоплювати. Мають рацію ті, хто заперечує твердження про "чоловічу" природу її поезії. Ми є свідками "жіночої" поезії, але якісно відмінної від звиклих штампів, де лише сама квола приреченість чи "космічний біль".

Ось ще приклад, вірш "Чоловікові". Деяка банальність й дидактичність назви не стоїть на заваді розкриттю глибокого змісту. Спокусливий світ міщанської повсякденності заперечується у принципі:

Не цвітуть на вікнах герані -

Сонний символ спокійних буднів.

Ми ввесь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

 

"Грань" як поетичний символ стає мірилом людського духу. "Грань" як межа, по один бік якої понурість життя і кволість думки, по другий — "молодече бажання чину", "фанатичні очі, а не місяця мрійний спокій". Вимога її категорична, вона не визнає компромісу, а від того і почуття глибші, справжніші, непідкупні.

Емігрантське життя О.Теліги, як відомо, було багатим на зустрічі з різними людьми. Вроджена комунікабельність давала змогу вступати у різні дискусії, які кристалізували її світогляд і робили її впевненою у своїй "правді". Звісно, що від цього і неминучість конфліктів, розривів з багатьма людьми, для яких погляди чи переконання О.Теліги були чужими і несприйнятливими. Саме такий період її життя відчутно позначився на поезії. Зокрема такі вірші як "Лист", "Подорожній", "Чорна площа" та ін. відкривають глибину і гостроту від пережитих життєвих колізій.

Разом з тим не важко помітити, що рефлексуючи, авторка тим самим самоутверджується в своїй правоті, хоч розрив з колишніми друзями болючий, а інколи й трагічний. Характерним є вірш "Лист" з присвятою незабутньому Л.Мосендзові. Побудований за принципом антитези, протиставлення двох світоглядів, двох світовідчувань, він ілюструє ще одну сторону характеру поетеси. Життя її адресата це —

Холодний тихий став,

Без темних вирів і дзвінких прибоїв.

І як мені писать тобі листа

І буть мені правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

Самозрозуміло, що таке "життя" для неї рівносильно смерті.

А в мене дні бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим, законам

І тиснуть в серце вогнену печать,

І значать все не сірим, а червоним.

 

Внутрішня сила її поезії поступово зростає і виливається у справжню канонаду поривів і почуттів. Метафорика вірша полонить своєю яскравістю:

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

Щоб увиразнити контраст між "похмурим берегом" і "вином на золотавім лезі" О.Теліга розкриває мрію, яка згодом стане реальністю:

І в павутинні перехресних барв

Я мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Драматизмом пронизані рядки вірша "Чорна площа". Як стверджує Олег Штуль, ця поезія описує драму розриву О.Теліги з дотогочасними друзями, що розійшлись з Д.Донцовим і українським націоналізмом. Психологізм цього чи не єдиного епічного твору тримає читача у постійній тривозі. Похмурі тони й експресивна манера стилю вказують на силу її переживань, рівночасно й глибину провалля, яке настало між нею і тими, що "не зрозуміли" і не пішли за нею. Ліричний герой, а це очевидь сама автор, протиставляється сірому натовпу, готовому "камінь піднять" і "мене штовхнуть". Біль пече від того, що зовсім недавно той, що "в лице мені засвистав"

Вчора він цілував мої пальці,

А хотів цілувати уста.

Поезія витримана у романтичному дусі: одна проти всіх, зате з власною вірою і правдою. Трагічне й оптимістичне як поетична синтеза епілогу:

Олив'яне лице юрби

Згине в сонці і блискавицях —

Тільки вітер нас буде бить,

По звитяжних, щасливих лицях.

Утвердження національних і моральних імперативів, культивування мужності й героїзму — провідні мотиви віршів "Махнуть рукою! Розіллять вино!", "Гострі очі розкриті в морок..." та ін.

Відомий літературознавець Юрій Шерех зазначав: "Поезія не називає, а пориває"21. Поезія Олени Теліги пориває до "грані" — категорії суспільно-естетичної і містичної висоти як уособлення величі людського духу і духу нації. Джерельна чистота її помислів і героїчність чинів навічно закарбують у свідомості нації незнищенний образ величної постаті. Вона своєю творчістю здобула "цитаделю духа" (О.Ольжич), що на грані двох світів при кінці століття призначена прямувати у вічність.

До питання про романтизм у поезії Олени Теліги

 

Обстоюючи думку, що поезія О.Теліги позначена романтичними впливами, одночасно мусимо з'ясувати природу її романтизму. Романтизм її поезії — це сплетіння оригінальних образів, поетичних тропів і символіки, які малюють новий внутрішній світ людини, позбавлений сірості, понурості й песимізму. Бунтівна стихія — ознака її романтизму. Це стихія, що не визнає напівтонів, розчуленості й сентименталізму. Вона визнає лише героїку як стиль поведінки і життя. Коли Євген Маланюк, Юрій Дараган, особливо О.Ольжич віднаходили героїку життя в історіософських алюзіях, то О.Теліга плекала її у почуттях. Варто наголосити, що романтизм О.Теліги не абстрагований від суспільних реалій. Героїзм як ідеал проектований на утвердження моральних і національних вартостей, а в таких віршах як "Поворот", "Засудженим" — на утвердження національного ідеалу.

До питання про "класицизм" поезії Олени Теліги

 

Класицизм передбачає історично-художню тяглість. Естетичні категорії при цьому мають не менше значення, аніж світоглядно-ідеологічні. Класицизм, а в нашому випадку неокласицизм, дав можливість зберегти багату ідейно-естетичну традицію, яка не тільки збагатила нашу літературу, а й дала потужний поштовх для її розвитку. Слушно стверджує В.Державін, коли каже про "шлях до класицизму" у поезії О.Теліги. Важко погодитися з думкою про домінантність класицизму в її поезії саме через сильні впливи романтизму, який до якоїсь міри розбиває класичну чіткість і виваженість. Одночасно важко заперечити і те, що у пошуках адекватних форм для вияву своїх ідейних переконань, О.Теліга впевнено йшла шляхом облаго-родження класичних форм і класичного стилю. Прикладом є вірш "Вечірня пісня", де канони класицизму прикладаються з дивовижною органічністю. Про класицизм у поезії О.Теліги свідчить версифікаційна довершеність окремих віршів. Це зразок колосальної праці над формою і зайве потвердження думки, що класична традиція є оптимальним засобом вираження ідейних переконань чи настроїв.

До питання про "альбомність" поезії Олени Теліги

 

Теза про "альбомність" стала найбільш контроверсійною при літературно-критичному аналізі поетичної творчості О.Теліги. Так, у статті В.Державіна "Заповіт Олени Теліги" читаємо: "Тож тільки, як чорну пляму на нашій літературній критиці на еміграції, можна розцінювати і морально непристойну - а зрештою і під історично-літературним поглядом напрочуд - марну спробу Ю.Шереха-Шевчука скомпрометувати поетичну творчість О.Теліги безгрунтовним твердженням, мовляв, "поетичною місією Олени Теліги... було визволити альбомну поезію з вузьких меж провінційного флірту й міщанської щоденщини"22.

Одразу ж як вкрай суб'єктивне слід відкинути твердження про "поетичну місію". А з огляду на цілісність й амбіційність (у позитивному сенсі слова) натури поетки, зводити місійність до наповнення новим змістом жанру альбомної поезії просто некоректно. Принципова розмова про "альбомність" можлива лише тоді, коли сприймемо саму методологію, з якої могло народитися подібне твердження. Ю.Шерех, до речі, сам обумовлює це. Просторі й не позбавлені глузду теоретизування про "альбомність" могли з'явитися при умові принципового розведення в часі і просторі двох суспільно й естетично нерозривних суб'єктів творчого процесу: митця і суспільного контексту. Але творчість О.Теліги настільки сперта на конкретний життєво-біографічний матеріал, що неспростовно доводить хибність згаданої методології.

Штучність концепції "альбомності" — очевидна. Вона є виразом певної мистецької ідеології, яку важко сприйняти як об'єктивну і єдино вірну.

 

* * *

 

Олена Теліга є автором кількох публіцистичних статей, більшість з яких у різний час друкувалася в таких журналах як "Вістник", "Дорога", "Волинь", "Літаври". Першу спробу зібрати публіцистику О.Теліги здійснив Олег Лащенко, який упорядкував збірник "Прапори духа", що з'явився після другої світової війни, фактично був першим виданням, яке дало повнішу уяву про ідейно-тематичний зміст публіцистики О.Теліги.

Загалом тематика статей О.Теліги не є обширною й не зачіпає велике коло питань. Але кожна її стаття віддзеркалює комплекс найсуттєвіших тогочасних суспільних й морально-естетичних проблем, які стояли перед українською нацією й О.Телігою зокрема.

Дивовижно, але осмислення тогочасної проблематики в інтерпретації О.Теліги, робить її висновки й узагальнення актуальними й сьогодні. Юрій Бойко називає її статті "есеями", оскільки суб'єктивізм і художність її писань, складають органічну цілість, чим і приваблюють читача. "Взагалі читач сприймає більшість статей-есеів О.Теліги під кутом естетичного враження, — зазначає Ю.Бойко, — а водночас відчуває навмисне пульсування естетичного живчика в усіх її висловах. Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з концентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь. Несамохіть напрошується паралеля між поетикою її віршів та її есеів. Есеї Олени Теліги позначені також і гостротою її характеру, революційною непримиренністю. Вона вміє приперчити слово, знайти дошкульну форму зневаги до своїх контрагентів у переконаннях. Тут вона споріднена з Лесею Українкою"23.

Порушуючи хронологічний принцип аналізу творів О.Теліги, хочемо передовсім заакцентувати увагу на невеличкій статті "До проблеми стилю". Бо саме тут, на нашу думку, сконцентровано основний ідейний зміст усіх її прозових творів. Наголошені тут ідеї у тій чи іншій формі присутні в інших статтях.

О.Теліга інтуїтивно відчувала потребу нового стилю як в житті так і в мистецтві. Прогрес з його матеріалізмом і позитивізмом виявився нездатним вирішити чимало суспільних та естетичних проблем. На зміну всеосяжному прогресу приходила доба новітнього націоналізму, який мав виплекати свій стиль, "стиль, що лишав би тавро і на щоденному житті"24. Націоналізм завжди заглиблений у правду життя і загострює свій зір на всьому, що розслаблює, призводить до хаосу і анархії. Він намагається роздерти "чорну заслону, що висить над майбутнім"25. А тому "стиль нашої доби є стилем синтетичним, що стинає криваві зигзаги, викликані шаленим темпом нашого життя, і збирає розкидані факти в одну чітку лінію від минулого до майбутнього26.

О.Теліга розуміє, що новий стиль як вияв нової сили духу не може існувати окремо від людини. Є люди, які можуть схопити цей стиль — це справжні творці. А є імітатори стилю, "які схвильовані гуркотом доби, наосліп висмикували вони поодинокі факти і поняття, не раз яскраві і крикливі, але які були лише декорацією великої дії, що розігравалась на їх очах, і змісту якої вони не помічали"27.

Саме імітаторство й бутафорство як вияв нездатності відчути усю глибину змісту нового часу, є для О.Теліги великим лихом. І навпаки — справжність, уміння осягти всю велич або ж трагізм доби є рисою характеру цілісної особистості, культ якої утверджувала О.Теліга як у поезії, так і в публіцистиці.

У тематичному спектрі вирізняються статті, присвячені ролі жінки у суспільстві. Олена Теліга порушує і розв'язує "жіночу" проблему крізь призму аналізу творчості митців-мужчин, які шукали образ української жінки, врешті створили його, і який для О.Теліги виявився чужим і неприйнятним. У статті "Якими нас прагнете?" вона подає характерні ілюстрації, де образ жінки постає як втілення рабськості, або ж такий, що позбавлений власне жіночості.

Дорікнувши митцям 19 сторіччя, які, на її думку, так і не зуміли створити справжній ідеал жінки, вона кидає жорстокі інвективи сучасним поетам і письменникам. Навіть такий "крицевий" поет, як Є.Маланюк, на думку авторки, не спромігся змалювати образ жінки-українки, як того вимагала нова доба: "Жінка-українка в його творах — завжди самиця, для якої поза її тілом не існує нічого іншого. Це рабиня"28.

Тавруючи тип жінки-рабині, О.Теліга водночас не є прихильницею модних у той час ідей фемінізму, які позбавляють жінку природної уваги до родини, що є загрозою вимирання нації.

Як приклад, де у літературі зустрічаємо позитивний тип жінки, вона наводить творчість таких англо-сакських письмен¬ників як Лондон, Кіплінг, Льок, Голевор, почасти Гамсун й Ібсен. "Головна прикмета тієї галереї прекрасних жіночих образів —це їх з'єднання жіночости з мужністю, а коханки з товаришем, що робить з них правдиву людину і прив'язує до них мужчину"29.

Так намагається О.Теліга розв'язати проблему жіночого ідеалу. Саме поєднання жіночності й мужності — це та ознака, що має стати властивою для жінки-українки. Такий образ, на її думку, постає хіба що у творчості Миколи Хвильового. Зокрема його Аглая з "Вальдшнепів" захоплює О.Телігу. Це "дівчина, що цікавиться цілим широким світом, а збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов'ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має"30.

Квінтесенцією роздумів про ідеал жінки-українки можуть бути рядки з іншої статті — "Сліпа вулиця": "Не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи гірше - дуже коштовну здобич в руках нещасного знаряддя грошей - мужчини.

Роля української жінки є так само вийняткова, як вийнятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчини"31.

Як бачимо О.Теліга намагається не розділяти суспільні і родинні функції у долі жінки, прагне віднайти синтез цих функцій, який і є прямуванням до ідеалу.

У статті "Сила через радість" маємо своєрідну реакцію націоналістичного середовища на ту агонію, яка опанувала частиною тодішньої еміграції, розчарованої недавньою національною катастрофою УНР. Намагаючись збагнути суть занепадницьких настроїв, О.Теліга відзначає, що проблема національного песимізму, а значить і кволості закорінена у XIX-му сторіччі, коли життя сприймалося "як тяжкий, сірий обов'язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобувається лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич, чи наказ"32. О.Теліга звертає свій зір до іншої традиції — "неспокійних душ Сірків і Богунів", коли українське суспільство було просякнуте романтизмом і живою пристрастю обов'язку. Вона протиставляє животворний дух середньовіччя добі "провансальства" (визначення Д.Донцова) і сентиментальної розчуленості.

Взірцем для неї є О.Ольжич: "Власне так розуміють правду боротьби герої поезій Ольжича, найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба і життя — синоніми. Життя, це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розпачати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно"33.

Деякі критики надміру загострюють увагу на захопленні О.Теліги новітніми режимами Італії та Німеччини. Справді, у згаданій статті вона дещо ідеалізує зокрема Німеччину. Але тут же підкреслює недопустимість сліпого мавпування чужого. Натомість наголошує на важливості "плекати культ наших традицій" і там віднаходити витоки "радісної сили". Не випадково також вона звертається до постаті гетьмана України Івана Мазепи ("Вступне слово на Академію в честь Івана Мазепи")34" — образу, що є символічним втіленням, величі духу української нації.

Програмною можна вважати статтю О.Теліги "Партачі життя". Написана блискучим і яскравим стилем, вона піднімає важливі суспільно-політичні й морально-етичні проблеми.

"Партачі життя" — це суспільне явище, яке силою свого отруйного впливу, підточує основи моральних й етичних відносин. Це тип людей, "що як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріальної користі для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони нездицидовано плутаються між одними й другими, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього"35. "Партачі життя" — різновид міщанської натури, якій не дано усвідомити і зрозуміти тих небагатьох "лицарів абсурду", які коштом величезної посвяти, зрікаючись будь-яких матеріальних благ, у боротьбі і праці віднаходили сенс життя і приносили своїй нації честь і славу.

Брак мужності у суспільстві, або як в О.Теліги — "цивільної відваги", призводить до того, що "партачі життя" завжди залишаються "елітою". Олена Теліга на прикладі багатого фактичного матеріалу з життя письменників чи їх творів показує згубність такого явища і підкреслює необхідність боротьби з ним.

Контроверсійними залишаються деякі оцінки, що їх дає О.Теліга відомим діячам культури і літератури. Так, скажімо, до "партачів життя", або людей, позбавлених почуття "цивільної відваги" вона відносить В.Винниченка, П.Тичину, М.Рильського, В.Сосюру. їх антиподом є М.Хвильовий. Суб'єктивізм таких оцінок можна пояснити емоційністю натури публіцистки. Максималізм у висновках — від глибокої переконаності у правильності обраного шляху.

Дещо осібно у творчій спадщині О.Теліги стоїть "Відозва ОУН", основним автором якої вона була. Осібність у даному випадку випливає з жанрової специфіки твору:"Відозва" — не стаття, це, скоріше, документ.

Впадає в око, що сучасні літературознавці, критики, дослідники творчості О.Теліги намагаються оминути "Відозву": або не помічають її, або не надають належної ваги.

Нам видається, що "Відозва" варта уваги, рівносильно як і все, що вийшло з-під пера Олени Теліги. Тим паче потребує коментарів зміст "Відозви", який для пересічного читача може виявитися незрозумілим, оскільки там йдеться про конкретні історичні події і факти, які довший час залишалися поза увагою офіційної історичної науки.

У "Відозві" йдеться про трагічний факт загибелі провідних членів ОУН Миколи Сціборського36 та Омеляна Сеника-Грибівського", які підступно були застрелені в серпні 1941 року в Житомирі провокатором Степаном Козієм. О.Теліга гостро засуджує виконавця цього страшного злочину, який розцінює як "братовбивство", оскільки вважає, що за ним стоїть націоналістичне середовище, яке відійшло колись від ОУН.

Важко збагнути зміст "Відозви" без цілого історичного контексту, який пов'язаний з ОУН, Оленою Телігою, Визвольними Змаганнями періоду Другої світової війни.

Коли у 1929 році постала ОУН, вона була монолітною організацією, що фактично символізувала увесь революційний український визвольний рух. Факт появи ОУН був зумовлений станом революційної боротьби українського народу, а також глибшими суспільно-політичними, моральними і психологічними проблемами, пов'язаними з еволюцією національної ідеї. У політичному плані постання ОУН — це реакція частини національної еліти на поразку української революції 1917-1920 років, а саме крах УНР. У світоглядному аспекті — це намагання чітко й однозначно поставити українську національну ідею в центр усіх домагань українців за умов національного поневолення. Осердям ОУН був твердий і загартований в боях кістяк, який складався з колишніх вояків Армії УНР на чолі з активним учасником української революції полковником Євгеном Коновальцем. До ОУН також прилучилася революційна молодь (зокрема О.Теліга, О.Ольжич та ін.), яка розчарувалася демоліберальним характером тодішніх політичних домагань з боку легальних українських партій і прагнула активнішої участі в національно-визвольному русі.

Відповідальність, яку на себе взяла ОУН, була велика, доленосна, оскільки йшлося про здобуття незалежності України в умовах тотального поневолення. Цю відповідальність цілком усвідомлювала О.Теліга як член ОУН. А тому, як особисту трагедію вона сприйняла розкол ОУН 1940 року, коли від Організації відійшла частина членства на чолі із Степаном Бандерою38. Сама ж О.Теліга, вірна принципової організаційного правопорядку і складеній присязі, залишилася на боці Андрія Мельника і цілого Проводу, до якого входили зокрема, М.Сціборський і О.Сеник.

Не вдаючись до детального аналізу як причин, так і наслідків розколу, зупинимося лише на фактах, які можуть послужитися для осмислення змісту "Відозви".

Основним аргументом (основним, але далеко не єдиним), який використовують прихильники доцільності розколу, є нібито неготовність ПУН на чолі з полк. А.Мельником, (він очолив Провід після загибелі Є.Коновальця), революційним шляхом боротися за відновлення державної самостійності України. Термін "революційність" тоді трактувався як ігнорування будь-яких зовнішніх факторів у боротьбі за незалежність. Натомість ПУН звинувачувався в пронімецькій орієнтації, мовляв за допомогою Німеччини він прагнув вибороти незалежність. Навіть і сьогодні деякими "істориками" цей аргумент подається як правдоподібний. А тому доцільно навести свідчення й документи, які б у правдивому світлі показали роль ОУН перед і під час війни. Так, у матеріалах Другого Великого Збору Українських Націоналістів (1939 р.) читаємо: "Безспірною була і є та правда УВО-ОУН, яку потверджує історія всіх часів і народів — саме те, що лише власними силами під єдиним проводом, в єдиній організації, з єдиною ідеєю, якою горіли серця всіх великих патріотів, визволялися народи"39. Полковник А.Мельник особисто робив заходи, щоб заманіфестувати перед німцями позицію ПУН у можливій війні Німеччини з СРСР. Так у квітні 1941 року німецький уряд було повідомлено, що метою боротьби ОУН є самостійна й соборна Україна, яку мусить визнати Німеччина, якщо хоче підтримки українських націоналістів. Німецький уряд зігнорував таку позицію, що й зумовило ПУН зайняти чітку й однозначну антинімецьку поставу. Це яскраво видно у відозві полковника А.Мельника від ЗО червня 1941 року, де немає жодних, тоді так модних, дифірамбів на честь "непереможної армії та її фюрера'40.

Перед війною ОУН контролювала більшість українських періодичних видань, чимало газет і часописів націоналісти видавали самі. На шпальтах газет провідні діячі ПУН, найбільше М.Сціборський, наполегливо роз'яснювали загалові згубність політики орієнтації на Німеччину. Поширеною й популярною в ті часи була брошура М.Сціборського "Україна й національна політика совєтів", де автор виразно підкреслив своє негативне ставлення до німецьких чи інших зовнішніх чинників у боротьбі за незалежність України41.

Перед війною при ОУН активно діяла "Націоналістична Пресова Служба", яка поширювала у світ інструкції, де наголошувалися принципові моменти політики ПУН-ОУН. Так, у повідомленні за 1 вересня 1939 року читаємо: "Українські визвольні змагання є власнопідметні і на їх мету і засади не може мати впливу ніяка міжнародна ситуація... Виступимо тоді, коли для цього буде найдогідніша хвилина. Негайний виступ з вибухом війни був би напевно в інтересі сторонніх сил — але націоналісти дали зайвий раз доказ про самостійність їхньої політики"42.

Наведені факти переконливо свідчать про необґрунтованість твердження про "орієнтацію" ПУН для умотивування розколу ОУН.

Ситуація загострилася в роки війни, коли два націоналістичні крила вирушили в Україну і вже там не могли знайти згоди. Убивство в Житомирі, як зазначалося, здійснив українець С.Козій. Атому відразу підозра впала на середовище С.Бандери. Вже пізніше, після закінчення війни, виникли інші версії житомирської трагедії, які напевно мають право на існування. Зокрема, згадувалося про комунікат середовища С.Бандери, де йшлося про засудження й відмежування від вбивства в Житомирі. Але у серпні 1941 року не було жодних спростувань, жодних інших пояснень, що й зумовило появу "Відозви ОУН", основним автором якої стала Олена Теліга. "Відозва" є свідченням того, наскільки моральний аспект був важливим для О.Теліги, ОУН в цілому. Пафос засудження братовбивства не засліплений домаганнями помсти. Це важливо відзначити. "Відозва" мала зміцнити ряди націоналістів, членів ОУН у відстоюванні головного — Української Самостійної Соборної Держави: "Націоналісти! — читаємо у "Відозві", — Взиваємо Вас підняти цей наш вирішальний бій у карних лавах, у повній підпорядкованості своїм провідникам. Взиваємо Вас не відступити від мети нашого теперішнього змагу, аж поки не буде наша цілковита перемога. Аж поки українство не очиститься від смертельної хвороби, що його мучить, поки в національній єдності не викине зо свого нутра первнів анархії й злочинства в ім'я Самостійної Соборної Української Державносте"43.

Реальність, з якою О.Теліга зустрілася в окупованій більшовиками Україні, вражала насамперед бездуховністю, занедбаністю національної культури і мистецтва. І все це наслідок силоміць накинутої українцям фальшивої ідеї, що з півночі може прийти якесь визволення. О.Теліга пише статтю "Братерство в народі", де розкриває істинні причини духовного паралічу нації. Прокламаційний характер статті віддзеркалює особистий біль авторки, яка нав'язує висновок, що українці будуть здатні творити своє власне національне життя при умові, коли відчують істинне "братство в народі", братство "своїх", яке єднає, а не накидає чужі гасла, ідеї, героїв, як це робить Москва: "Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно опльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні царської Москви, про сотні інших, несовєтських, а московських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам'ятає своїх українців-борців"44.

О.Теліга одна з небагатьох, хто відразу розгледів, що між "червоною" і "білою" Москвою немає жодної суттєвої різниці. Єднає їх одне — ненависть до самостійної України. "Жодного інтернаціоналізму нема й не буде, - категорично стверджує авторка. — Отже можна лише служити якійсь нації, або чужій московській, або своїй — Україні"45. Цей висновок спертий на іншу істину: український націоналізм є тим ідейним рухом, який плекає справжнє братерство в народі, бо зроджений з народних глибин і відбиває інтереси та прагнення всієї нації. Атому "коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має врости в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати"46. Цитата дає відчуття усієї відповідальності за слово і діло, що їх несли в Україну українські націоналісти.

Це загострене відчуття відповідальності іноді виникало з не завжди належного розуміння ідей націоналізму, з яким Похідні групи ОУН зустрічалися на Сході і Півдні України. Те, що так зрозуміло було для О.Теліги, її друзів, на Великій Україні викликало не лише цікавість, але й настороженість.

А тому О.Теліга розуміла, що особливих зусиль слід докласти в царині мистецтва, яке силою своїх естетичних функцій найсильніше впливає на людську свідомість. У статтях "Прапори духу", "Розсипаються мури", "Вікна нарозтіж" вона формулює основні принципи та завдання сучасного українського мистецтва. Це насамперед усвідомлення національної самобутності, художня й естетична довершеність, спрямованість на скріплення "душі нації". Таке мистецтво, на думку О.Теліги, може виконати своє основне завдання: віднайти правдиві глибини й висоти української духовності. Щоб виконати це завдання, необхідно мати велике внутрішнє переконання у своїй правоті: "Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ті почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішности"47.

Не важко помітити, що у публіцистиці й поезії Олени Теліги чимало суголосностей, спільних ідейно-тематичних вимірів. Юрій Клен писав, що поезія О.Теліги позначена "шляхетною посвятою" і "лицарським служінням"48. Те саме можна сказати й про її публіцистику, де ідея особистої жертовності пронизує кожне її слово, яке і сьогодні утверджує нашу вічність і нездоланність.

* * *

До творчого спадку великої поетки також належить антологія української патріотичної поезії під промовистою назвою "Буде буря"49. Олена Теліга зібрала, упорядкувала й написала передмову до антології, але, на жаль, через об'єктивні причини не змогла її видати. Праця містить 65 віршів 34-х українських поетів, твори яких об'єднані ідеєю патріотизму й заклику до боротьби за незалежність України. На сторінках видання планувалося об'єднати поетів різних епох, стилів і напрямів. Так окрім класичних творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка до збірника увійшли поезії відомих авторів 20-30 років, які жили в підрадянській Україні, а також на західних українських землях. Та левову частку складає творчість поетів-емігрантів, які належали до "Вісниківської квадриги" чи "Празької школи". Серед них Є.Маланюк, Ю.Дараган, О.Ольжич, Л.Мосендз, Б.Кравців, О.Стефанович та інші. Олена Теліга помістила в антології єдиний свій вірш -"Мужчинам". До речі, "Буде буря" — перша в історії української літератури поетична збірка на патріотичну тематику.

Коли видання вже було підготовлене до друку, О.Теліга здала його до одного з празьких видавництв. У "Друкарні Протекторату Чехія і Моравія" книжку було набрано і навесні 1941 року навіть зроблено першу верстку. Але умови німецької окупації та налаштованість походу в Україну не дали їй змоги видрукувати повний тираж. Лише завдяки клопотанням українських патріотів Євгена Вирового та Зіни Куцинської зберігся перший набір видання, яке дає уяву про Олену Телігу як талановитого літератора й літературного критика.

 

* * *

Олена Теліга є автором оповідання "Або-Або". Написане під враженням зустрічей з радянською дійсністю, воно вказує на чималий хист О.Теліги до написання прозових творів. Окремі діалоги, побудова сюжетної лінії, психологізм твору є свідченням потенційних можливостей прозаїка.

Соціальна заанґажованість оповідання виявляється передовсім у зображенні тих або інших сюжетних колізій, які через психологізм окремих образів відбивають настрої суспільства. Так Ніна, рядова радянська жінка, яка працює в державній установі, з обуренням сприймає розповідь своєї приятельки Наташі про комуніста Бабенка, який, маючи "двоклясову школу" шантажем примушує відомого професора підписати йому диплом, не склавши при цьому необхідних іспитів. Атмосфера страху, боязні, за своє життя і життя близьких, нагнітається свавіллям партійних чиновників, які відчуваючи свою безкарність, позбавлені будь-яких морально-етичних принципів, готові на всяку підлість задля власної кар'єри.

Розповідь Наташі схвилювала Ніну й викликала закономірне обурення. Дуже скоро сама Ніна зустрічається з аналогічною ситуацією. Завідувач канцелярією примушує її мити брудну підлогу, хоч добре знає, що Ніна не зобов'язана це робити. Але всевладність "завкаца", його зневага особистості, ставлять Ніну перед вибором: або вона підкориться безглуздому й грубому тиску свого начальника, або піде з роботи, яка приносить який неякий достаток. Ніна не погоджується мити підлогу і з почуттям власної гідності покидає роботу. Як бачимо, героїня твору здатна на протест, на реальний вчинок, який за умов радянської покірності сприймається як виклик. Більше того, в її роздуми О.Теліга вкладає вже зовсім "крамольні" думки: "Краще буду маківники продавати, по городах працювати і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах"50. Такі рядки вже не лише протест, а й готовність до активного опору цілій системі. Звісно, образ Ніни навіяний творчістю М.Хвильового, зокрема його Аглаєю з "Вальдшнепів". Однак треба віддати належне О.Телізі, яка послідовно й неухильно культивувала в літературі новий тип жінки, здатної своїм прикладом створити ідеал вольової, безкомпромісної і сильної натури.

 

ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНІ ПІДСТАВИ ТВОРЧОСТІ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

(ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ)

 

Збагнути до кінця світ вольових почувань Олени Теліги можна лише за умови з'ясування філософсько-естетичних підвалин її творчості. Річ у тім, що доба 20-30-х років XX сторіччя позначена великими трансформаціями як у ділянці переосмислення дотеперішньої філософії, так і в пошуках нових естетичних граней, які б найповніше могли відбити дух часу.

Очевидним був крах розмаїтих теорій, що базувалися на засадах примітивного раціоналізму і войовничого матеріалізму. Отямлене від жахливих наслідків Першої світової війни людство все більше поверталося до вартостей, які наголошували примат духу над матерією, шукали гармонії між людським буттям і Абсолютом. Знову актуальними стають вчення основоположників емпіризму, зокрема Б.Веруламського, математика-філософа Р.Декарта, сенсуаліста Лока. На противагу позитивізму Т. Фохта, Я. Молешота і Д.Писарєва — приходять ідеалістичні концепції В.Джеймса, Ф.Ніцше і А.Шопенгауера.

При цьому з'являється відчуття тяглості традиції. Так, в українській духовності — це час інтенсивних історіософських пошуків і непримиренної боротьби з новітніми спробами заполонити свідомість людства псевдокультурними й псевдомистецькими зразками, які заперечують власне будь-яку традицію.

В українському літературному житті 20-30-х років викристалізовується чітке протистояння: неокласики-футуристи.

Це було протистояння не стільки формалістичне, скільки, насамперед, ідейно-естетичне. З одного боку, Михайль Семенко, що розпалював жахливий вогонь інквізиції, в якому мав горіти "Кобзар" і вся "традиція". А з іншого — строгий та академічний Микола Зеров, "європейськість" якого спиралася на міцний фундамент традиціоналізму.

Загалом в літературі оживала доба неоромантизму. Цікаво, що при цьому зникала опозиція до класицизму, який органічно успадковував дух і вартості нашої минувшини.

Неоромантизм будив приспану національну свідомість. Стихія національних почувань оживала передусім у нашій історії, де потяг до свободи, героїзм, велика жертовність були ознаками різних епох. Неоромантизм, який виразно наголошував на "старій правді", говорив про "власну державу" і призначення української нації, був також явищем універсальним. Вектор, спрямований у новий світ ідеалізму, не завжди вміщався в рамках національних мотивів. Історіософія С.Маланюка, Ю.Дарагана, О.Ольжича, історичний монументалізм Ю.Клена легко переходили до "чужих" тем. Римські легіонери, суворі варяги чи авантюрні конкістадори лише нагадували забуту добу "старого Києва", де відвага, меч та відчуття рідної землі робили синтезу під назвою "державницька свідомість".

В українській літературі спостерігаємо й таке, на перший погляд, парадоксальне явище, як ідейна розчленованість неоромантизму . Націоналістична ідеологія безкомпромісної боротьби за реалізацію ідеї Української Самостійної Держави живила романтизм Олени Теліги та інших "вісниківців". В Україні Микола Хвильовий через "вітаїзм" та "азійський ренесанс" пробував привести людство до "загірної Комуни". Така дзеркальність явища вказує на його масштабність, спільність кореня і велику потенційну силу.

Коли мова заходить про неоромантизм як інтегруючий фактор модерної літератури початку 20-х років, то слід підкреслити неперервність його стильових ознак упродовж усієї історії нової української літератури. Навіть за доби реалізму у творах Марка Вовчка, поезіях Я.Щоголіва, драмах М.Старицького, історичних поемах Б.Грінченка й окремих творах І.Франка (скажімо, повість "Захар Беркут") зустрічаємо могутній струмінь романтизму з елементами містики й підкресленої героїки.

Але навіть на тлі могутньої романтичної традиції з усією повнотою її стильових ознак, поетична й прозова творчість Олени Теліги є осібною Індивідуальні риси — рельєфніші, як з огляду на стиль, так і на характер творчості. М.Ільницький вбачає цю індивідуальність у "спонтанності почувань, граційності, не чужій легкого кокетства, перевазі емоційного начала над ефектом прийому"51. Від себе додамо: й майстерному вмінні органічно поєднувати естетику ліризму з яскравістю неоромантичного стилю.

Ідейно-світоглядні візії Олени Теліги "матеріалізувалися" у конкретній естетиці її віршів. Чимало вже сказано про композиційну довершеність, традиційну структуру, неординарну образність, цікавий звукопис і кольористику її поезії. Спробуємо зробити деякі узагальнення.

Побудова вірша найчастіше відбувається за принципом контрасту. Автор свідомо поляризує світ образів, почувань і настроїв, щоб зіставити, а точніше протиставити їх. Тим самим повніше виявляється напруження змісту, означується ідейна вага. Вірш будується як самодостатній твір. Тобто у поезії О.Теліги немає недомовленостей, натяків, неконкретності. Натомість тут присутні внутрішня логіка й завершеність думки. Дуже часто застосовується принцип поступового наростання почуттів, які досягають кульмінації в останніх строфах. Ефект апофеозу досягається майстерним схрещенням поляризованих і контрасних троп.

Олена Теліга уникає надмірного експериментаторства в структурі вірша. Найулюбленішим розміром є п'яти- або шестистоповий ямб. Це зумовлює відповідну ритміку і навіть звукопис, характерними ознаками яких є згармонізованість щодо змісту і пафосу віршів. Вишукане римування (О.Теліга схильна до жіночих рим) позначається на тональності віршів з їх нахилом до декларативності.

Своєрідною є система образів: яскраві, мужні, без натяку на "солодкавість" чи сентиментальність, вони пробуджують сильні почуття і малюють героїчні картини. Вживання в окремих місцях заяложених "поетизмів", не послаблює сприйняття цілком оригінальних образів чи символів.

Відповідною є кольористика її віршів. Тут важко втриматися, щоб не процитувати Д.Донцова: "Не знайти в них "тріпотнопестливих", або "рожево мрійних" барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірости брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перелучених естетів. Найбільш не терпить вона сірости! Не знайдете в неї півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі барви яскраві, блискучі. Пишноцвітний малюнок з контрастових барв — не холодних, а горячих"52.

Говорячи про унікальність творчості Олени Теліги в контексті історії і розвитку української поезії 20-30-х років, слід також звернути увагу на усвідомлену "заангажованість". Йдеться про активний пошук гармонії між необхідністю рефлексувати якісь суспільні мотиви й водночас прямувати до нових естетичних висот. Також конкретний, дуже часто драматичний історико-суспільний контекст, не міг не позначитися на її творчості. Врешті, характер самої поетки сприяв такій "заангажованості". У передмові до поетичної збірки Олени Теліги "Душа на сторожі", це особливо підкреслював Ю.Бойко: "Героїчна натура — вона була суцільною в літературі й житті. Слово й дія у неї стояли в цілковитій гармонії. її діяльність на Східних Українських Землях, її гідна постава супроти окупантів і горда незламність в обличчі смерти - все це оточило її образ безсмертною авреолою і робить її героїчну поезію живим документом, надає їй незвичайного суб'єктивно виховального значення. Поезія Теліги - це книга великих пристрастей благородної людини, що вміє радісно дивитися на життя, відчувати його рвучкий пульс, жити його багатобарвністю, розуміти його трагізм і знаходити в собі силу повсякчас бути альтруїсткою. її альтруїзм — екзальтація, частка її життєвої радости"53.

Творчість Олени Теліги є яскравим прикладом ходіння по "лезу меча", балансування на "грані", яке можливо і є справжньою поезією, що залишає вагомий слід у духовному житті покоління й нації в цілому.

Життя і боротьба Олени Теліги — взірець ідейної переконаності, послідовності у відстоюванні національного ідеалу, великої жертовності й самопосвяти, які вже сьогодні витворили міт української героїні.

 

ПРИМІТКИ

1. Бойко Ю. Душа на сторожі// Теліга Олена. — Детройт; Нью-Йорк; Париж, 1977. С. 421.

2. Гр. Шевчук (Юрій Шерех). Без металевих слів і без зітхань даремних // Там само. — С. 461.

3. Історія української літератури двадцятого століття. У 2 кн. Кн. 2. 4.1, - К., Либідь, 1994; Баган О., Гузар 3., Червак Б. Лицарі духу. Дрогобич, 1996.

4. Роль ОУН на Карпатській Україні висвітлено у книзі:Стерчо П. Карпато-Українська Держава. — Львів, 1994.

5. Андрій Мельник народився 12 грудня 1890 року в селі Воля Якубова на Львівщині. Учасник руху Січових Стрільців у Галичині. У бою з московськими частинами на горі Лисоня потрапив у полон. Перебуваючи в ув’язнені на Волзі, познайомився з Євгеном Коновальцем. Разом з ним у часи української революції 1917 -1920-го років створив Галицько-Буковинський Курінь, що був найдисциплінованішим військовим з'єднанням Української Армії. Виявив неабиякий талант військовика. Був призначений шефом штабу Армії УНР. Поруч з Є.Коновальцем, С.Петлюрою був найвідомішою постаттю Визвольних Змагань за УНР. А. Мельник стояв біля витоків УВО (Українська Військова Організація) та ОУН (Організація Українських Націоналістів). Після підступного вбивства у Ротердамі провідника ОУН Є. Коновальцч, згідно з його заповітом, очолив ОУН. Кермував визвольною акцією ОУН на Карпатській Україні. Перед німецько-радянською війною був конфінований і фактично не міг брати активнішої участі у подіях другої світової війни. У січні 1944 року разом із дружиною був засланий у німецький концтабір "Заксенгаузен ", у якому перебував до закінчення війни. А.Мельник автор — ідеї об'єднання українців " вільного світу ", яка знайшла своє практичне втілення у створенні Світового Конгресу Вільних Українців. Помер у Люксембурзі в 1964 році. (Докладніше див.: Андрій Мельник. Спогади та документи. — Київ, Фундація ім. О.Ольжича, 1995).

6. Бойко Ю. У сяйв і нашого Києва. — На чужині, 1955. С. 15.

7. Про діяльність УНРади див.: Городиський 3. Українська Національна Рада. Історичний нарис. — К. Вид. дім "КМ Асасіетіа ",1993.

8. Див.: Другий зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. —К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1995.

9. Жданович О. На зов Києва // Тайга Олена. С. 196 — 197.

10. Див.: Верига В. Втрати ОУН у Другій світовій війні. — Торонто: Вид. "Новий Шлях", 1991.

11. Бойко Ю. Олена Теліга — як публіцистка і поетка // Теліга Олена. — С. 114.

12. Роль і місце Д.Донцова в українському націоналістичному русі автор з'ясував у кн.: Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети. — Дрогобич, "Відродження ", 1996.

13. Див.: Червак Б. Державницький чин Миколи Сціборського. -К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1996.

14. Див.: Ковалів Ю. "Блакитне небо мені світило "// "ОУН: минуле й майбуття ". К., Фундація ім. О.Ольжича, 1993.

15. Гикавий М. Олена Теліга // Теліга Олена. С. 241.

16. Теліга О. Партачі життя // Там само. С. 116.

17. Там само. — С. 117.

18. Бойко Ю. Олена Теліга — як публіцистка і поетка // Там само. С. 405.

19. Лащенко О. Др. Олег Кандиба-Ольжич — Творець культурної референтури ПУН// За героїчну духовість. Нью-Йорк, 1977. С 45.

20. Б.Бойчук. Рубчак Б.Т. Олена Теліга (1907-1942) // Теліга Олена. С. 419.

21. Шевчук Г. (Юрій Шерех). Без металевих слів і без зідхань даремних // Там само. С. 452.

22. Державін В. Заповіт Олени Теліги // Там само. С. 429.

23. Бойко Ю. Олена Теліга — як публіцистка і поетка // Там само. С. 407.

24. Теліга О. До проблеми стилю // Там само. С. 88.

25. Там само. — С. 89.

26. Там само.

27. Там само.

28. Теліга О. Якими нас прагнете?// Там само. С. 66.

29. Там само. — С. 73.

30. Там само. — С. 76.

31. Теліга О. Сліпа вулиця // Там само. С. 87.

32. Теліга О. Сила через радість // Там само. С. 92.

33. Там само. — С. 97.

34. Теліга О. Вступне слово на Академію в честь І. Мазепи //Там само. С. 124 — 130.

35. Теліга О. Партачі життя // Там само. С. 108.

36. Микола Сціборський народився 1897 року в Житомирі. Активний учасник збройної боротьби за Українську Народну Республіку. Старшина, підполковник. Після поразки УНР був інтернований до Польщі. Жив у Чехословаччині, де у Подєбрадах закінчив Українську Господарську Академію. За фахом інженер. Один із засновників організованого націоналістичного руху. Основоположник Легії Українських Націоналістів. Брав участь у процесі підготовки установчого Конгресу Українських Націоналістів (1928 — 1929 pp.), який покликав до життя ОУН. Член Проводу Українських Націоналістів, довгий час був заступником Голови ПУН-ОУН. Близький соратник Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Як член ПУН М. Сціборський розробляв ідеологічні засади ОУН. Є одним із провідних теоретиків націоналізму, чиї праці відзначалися науковістю і глибиною філософського осмислення. Автор фундаментальних праць "Націократія ", "Земельне питання "та ін.

37. Омелян Сеник-Грибівський народився 1891 року. Учасник Визвольних Змагань доби УНР. Один із творців УВО-ОУН. Виявив себе вмілим організатором. За дорученням Голови ПУН-ОУН Є. Коновальця відвідав майже всі українські поселення у вільному світі, де створив цілу мережу громадських організацій. Серед них такі відомі як ОДВУ (Об'єднання Державного Відродження України), Українська Стрілецька Громада, згодом УНО (Українське Національне Об'єднання). О.Сеник-Грибівський ініціював цілу низку видань як українською, так і чужими мовами, які висвітлювали проблематику боротьби за Українську Державу. Провів колосальну організаторську роботу для акції ОУН на Карпатській Україні. Був майстерним оратором, користувався авторитетом не лише серед націоналістів, а й серед широких кіл громадськості.

38. Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в с. Угринів на Івано-Франківщині. Виявив активність як член УВО-ОУН в 20-30-х роках. Очолював Краєву Екзекутиву ОУН на Західних Українських Землях. За організацію замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Перацького у 1934році був ув 'язнений. Після звільнення (1939 р.) очолив опозиційну фракцію ОУН. У 1940 році очолив "революційний провід ОУН", що фактично означало розкол ОУН та відхід від ОУН С.Бандери і його прихильників. Від 1940 року ОУН-Р або ОУН-Б діяла як самостійна політична формація, брала безпосередню участь у подіях Другої світової війни. Загинув С.Бандера від рук більшовицького агента в 1959році.

39. Маніфест Вождя з нагоди Другого Великого Збору Українських Націоналістів // Андрій Мельник. Спогади та документи. —Київ, 1995. — С. 315.

40. Українці! В історичну хвилину, коли в огні війни на довгі десятиліття вирішується, бути чи не бути Українській Державі, звертаюся до вас усіх, на рідних землях і на еміграції, з цим моїм словом. Двадцять років провадив Український Нарід свою Визвольну Боротьбу проти ворожої окупації її земель, складаючи в ній нечувану данину чинів і крови. Носієм цієї боротьби після періоду військових дій 1918 — 1921 років стала підпільна організація революційних сил, що тепер її ви знаєте під іменем Організації Українських Націоналістів. Вона донесла освячений кров 'ю лицарів Маківки, Крут і Базара український бойовий прапор до наших днів, днів Карпатської України, ве¬ресня 1939 року і теперішніх хвилин, коли захована українська сила з вихопленою у ворога зброєю виходить на світло дня, щоб творити цей день і нове життя нашого народу.

В цей великий і відповідальний час кличу вас, українці, зрозуміти повну його вагу, не розбиватися по дрібних, нетривких осередках, а стати монолітом навколо ОУН як вирішної сили українського життя, до розбудови основ нашої державности. В незмірних завданнях, що стоять перед нами, не сміє бути зайвих і не сміє бути добровільно зложених рук. Кожен українець чистого серця і доброї волі, кожна вартісна й досвідчена одиниця мусить знайти своє місце в національно-державному будівництві. З рамени Проводу Організації Українських Націоналістів покликано до життя фахові тіла з представників української науки і професійних організацій, що мають за завдання розробляти деталі його будівництва і підготовляти його здійснення. В цій площині й повинна прийти тривала концентрація Українства для конкретних, речевих національно-суспільних завдань. Тож вперед під одним прапором і Проводом! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!

Андрій Мельник, Голова Проводу Українських Націоналістів.

Постій, дня ЗО червня 1941 року (Андрій Мельник. Спогади та документи. — К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1995 — С 319 — 320.

41. Полікарпенко Т. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни // На зов Києва. — К.: Дніпро, 1993, С. 452.

42. Там само. — С 453.

43. Теліга 0. // Відозва ОУН. - С. 136.

44. Братерство в народі // Там само. С. 139.

45. Там само.

46. Там само.

47. Там само. Розсипаються мури // — С 145.

48. Клен Ю. Ніжність і посвята // Там само. — С. 444.

49. Ґрунтовну статтю "Олена Теліга та її антологія "Буде буря!"у журналі "Самостійна Україна"за квітень-червень 1992 року опублікував Микола Мушинка.

50. Теліга О. Або-або (фрагмент) // Теліга О. — С. 64.

51. Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30років. — К., Тов. "Знання", 1992, — С. 40.

52. Донцов Д. Поетка вогнених меж. // Теліга О. —С. 432.

53. Бойко Ю. "Душа на сторожі"// Там само. — С. 416 —417.

 

Олена Теліга

 

Душа на сторожі

 

Вибір з поезій

Поворот

 

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо — до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря — тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг:

Усе нове... і до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,

Щоб обережно, але гостро стежить

Всі інші душі — зимні чи ворожі

І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим полем

Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі.

Перейдемо у брід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

* * *

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.

Не студить вітер уст — зігрівся коло них.

І радісно моїм тонким, рухливим пальцям

Торкатись інших рук і квітів весняних.

Любов — лише тобі. А це її уламки,

Це через край вино! В повітря квіт дерев!

Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки

Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисто.

Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.

Ось так приходить мент, коли тяжке намисто

Перлинами летить до випадкових ніг.

Літо

 

Топчуть ноги радісно і струнко

Сонні трави на вузькій межі.

В день такий віддатись поцілункам!

В день такий цілим надхненням жить!

П'яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість — жить!

І за те, що стільки уст палило

І тягло мене вогнем спокус,

І за те, що замінить не сила —

Ні на що — твоїх єдиних уст!

* * *

Я руці, що била, — не пробачу —

Не для мене переможний бич!

Знай одно: не каюсь я, не плачу,

Ні зітхань не маю, ні злоби.

Тільки все у гордість замінила,

Що тобою дихало й цвіло,

А її тверда й холодна сила

Придушила тепле джерело.

Але навіть за твою шпіцруту

Стріл затрутих я тобі не шлю,

Бо не вмію замінять в отруту

Відгоріле соняшне — "люблю .

Вірність

 

Від сонця свят і непогоди буднів,

Щоб не змінилися безцінні фарби,

В твою скарбницю я складаю скарби

Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,

А я сховала у глибокий спокій,

Де інших пристрастей рвучкі потоки

Її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви

Дають за скарби, що господар кинув, —

Та я не хочу за найвищу ціну

Віддати те, чим володіє Привид.

Так часом хтось у невимовній вірі,

Яку не вбити ні рокам, ні втомі —

Пильнує квіти у порожнім домі

І сум кімнат самітним кроком мірить.

Перед вікном шумлять, шумлять тополі!

І захід сонця — мов кривава рана,

А на столі розкрита книжка Пана,

Що може не повернеться — ніколи.

Без назви

 

Д.Д.

Не любов, не примха й не пригода, —

Ще не всьому зватися дано!

Ще не завжди ж у глибоких водах

Відшукаєш непорушне дно.

І коли Твоя душа воскресла

Знову мчиться у осяйну путь,

Не питай чиї натхненні весла

Темний беріг вміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть,

Тільки серце — збуджений орел!

Пий же бризки, свіжі та іскристі,

Безіменних, радісних джерел!

1933 — 1939

Д.Д.

Наближається

спогадів повінь...

В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру,

Коли життя сплітає у вінець

В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь

Зловіщих хмар, мов жалібний серпанок,

А зимну ніч, безсилу від тремтінь.

Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Боже в сльози перетопить

І скрутить бич безжалісних пожеж

З маленьких іскор, схованих у попіл.

Так кроки — нами зв'язані навік

У Божих меж — назавжди розминулись.

Без теплих слів, без дрогнення повік

Ми попрощались десь на розі вулиць.

Але, буває, крізь вогонь межі

Минулі дні вертаються, як спогад.

Ми завтра знов не будемо чужі,

Цей світлий дар приймаючи від Бога

* * *

Гострі очі розкриті в морок,

Б'є годинник: чотири; п'ять...

Моє серце в гарячих зморах,

Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,

Так, як завжди, без жодних змін,

І в життя, як в безжурний танок,

Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад,

Буду радість давати й сміх.

Тільки тим дана перемога,

Хто й у болі сміятись зміг!

* * *

Махнуть рукою! Розіллять вино!

Хай крикне хтось, хай буде завірюха, —

Ах, як я хочу віднайти вікно

У сірім мурі одностайних рухів!

А в тім вікні нехай замерехтить

Чиєсь обличчя — вперте і сміливе,

І_Цоб знов життя — на довго чи на мить —

Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,

Переплеснувся найсвітлішим плином,

Де очі інших, очі ворогів,

Не домішали яду, чи полину.

І в душній залі буде знов рости

Така дитинна й божевільна мрія;

Що задля мене, хтось зуміє йти

Крізь всі зневаги — так, як я умію!

Напередодні

Олегові Ш.

І

Коли приходиш ніжний і шумкий,

І дзвоном слів перетинаєш спокій,

Мені здається — весняних потоків

Пливуть бурхливі і ясні струмки.

Тоді вдаряють спінені думки

У таємничість непочатих років,

Куди пірве твої юнацькі кроки

Далекий шлях — тривожний і стрімкий.

Так радісно тримать твої долоні

У цій кімнаті, де в низькім поклоні

Схилились айстри на овальний стіл,

Та все ж життя — це обрії далекі,

Це літаків непогамовний клекіт,

І у руках скажений скоростріл.

ІІ

Не раз кажу: змагайся і шукай!

Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!

І знаю я: в один затихлий вечір

До інших брам сягне твоя рука.

Щось захлисне, мов повінна ріка,

Моє лице і всі знайомі речі,

Бо щастя вихром упаде на плечі

И закрутить дні, мов крила вітряка.

Та ледве прийде кликане і ждане

Ти кинеш все, щоб на гучні майдани

Піти услід за тисячами ніг...

І раптом пам'ять, мов натхнений майстер

Вогнем змалює золотавість айстер,

Овальний стіл і мій веселий сміх.

* * *

Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,

Де всі слова у барвах однакових,

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!

Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,

Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —

І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів, заплутаних вузлом,

Ночей безсонних, очманілих ранків.

Хай ріже час лице — добром і злом!

Хай палять серце — найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —

Лише по спеці гряне жданий грім.

Із хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

Безсмертне

Упало світло лихтарів

На день конаючий і тихий,

Та перед смертю він зустрів

Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув

Той сміх, як переможну силу,

Як перенесену свічу За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,

Пішла серединою вулиць

І очі зустрічні, ясні

Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,

Мов світло не своєї брами,

Бо чула: ждане довгі дні

Вже йде з безсмертними дарами.

Неповторне свято

Гарячий день — і враз достигне жито

І доп'яніють обважнілі грона.

Він ще незнаний, ще непережитий

Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?

Чи дотик смерти на одну хвилину?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п'яне і завзяте

Відчує певність, мов нехибну шпаду.

Мій день єдиний! Неповторне свято!

Найвищий шпиль — і початок до спаду!

Чоловікові

Не цвітуть на вікнах герані —

Сонний символ спокійних буднів.

Ми ввесь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні

Не тримають нас речі і стіни,

Ні на день в душі не холоне

Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому —

Може завтра вже нас відкличе

Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче

Відшукати у тьмі глибокій

Блискавок фанатичні очі,

А не місяця мрійний спокій.

Вечірня пісня

 

За вікнами день холоне,

У вікнах — перші вогні...

Замкни у моїх долонях

Ненависть свою і гнів!

Зложи на мої коліна

Каміння жорстоких днів

І срібло свого полину

Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце

Співало, як вільний птах,

Щоб ти, найміцніший, сперся,

Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим

М'ягким, мов дитячий сміх,

Згашу полум'яне пекло

В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма —

В задимлений, чорний морок Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —

Я плакати буду пізніш!

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, мов вистріл,

Тверді, як лезо меча.

Мужчинам

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,

З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.

Бо швидко прийде день і у завісі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть —

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

* * *

Моя душа й по темнім трунку

Не хоче слухатись порад,

І знову радісно і струнко

Біжить під вітер і під град.

Щоб заховавши мудрий досвід

У скринці без ключа і дна.

Знов зустрічати сірий розсвіт

Вогнем отрути чи вина.

Щоб власній вірі непохитній

Палить лямпаду в чорну ніч

І йти крізь січні в теплі квітні,

Крізь біль розлук — у радість стріч.

Життя

Василеві Куриленкові.

 

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,

І жах ночей, що затискають плач,

Ти, зраджений життям, яке любив так палко,

Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято?

Розквітли квіти? Зараз, чи давно?

О, як байдуже все, коли душе зім'ята,

Сліпа, безкрила — сунеться на дно.

А ти її лови, тримай, тягни нагору!

Греби скоріше — і пливи, пливи!

Повір: незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним — живи!

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти

І підповзуть, мов нитка провідна.

Ти приймеш знов життя і так захочеш жити

Його пізнати глибоко, до дна.

Лист

Л. Мосендзові.

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,

А в мене світло і вікно наростіж.

І знов думки, і серце у вогні,

І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став

Без темних вирів і дзвінких прибоїв,

І як мені писать тобі листа

І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим законам

І тиснуть в серце вогнену печать,

І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки

Вбігають швидко, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий,

Стягнути звідкись у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —

Ясне вино на золотавім лезі

І плине в серце найхмільніший плин:

Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,

Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

Немов хтось кинув здалека листа

І кличе десь — без підпису й адреси...

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук...

Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів —

Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері

Я йду на клич задимлених вогнів —

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Сучасникам

"Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла.

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив".

Але для мене — у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, — я тверда й сувора.

О, краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Засудженим

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?

Як могли ми чекати — не битись, а спать

В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,

Вас покликала смерть у похмурій імлі —

А тепер наші душі і топчуть, і ранять

Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову — спаливши життя.

І, мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,

Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю — зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

 

Комментарии 

 
0 #9 Maxss 2014-12-19 16:50 памятник Елене Телиге в Киеве http://kiev-foto.info/index.php/ru/solomenskij/1121-pamyatnik-elene-telige-v-kpi
 
 
0 #8 Киянин2 2009-09-29 11:50 Тут інформація про церимонію освячення Памятного Хреста на честь Олени Теліги, та інших членів ОУН http://kmoun.info/news/view/176.html
 
 
0 #7 Киянин 2009-09-18 17:01 Відновлено Пяматний ХРЕСТ. Читати тутhttp://kmoun.info/news/view/170.html
 
 
0 #6 фотограф 2009-09-07 22:56 Фото памятника Олені Телзі тут http://kmoun.info/news/view/159.html
 
 
0 #5 ТЕЖ СТУДЕНТ 2009-09-07 14:52 Ось, що я прочитав в Інтернеті
На відкритті було велелюдно. Виступали різні політики, громадські діячі, виголошував промову навіть скульптор. Хтось говорив щиро, хтось - видно, що відверто награно (дбали про піар). Але понад усіх мене прикро вразили студенти. Тих здебільшого абсолютно не обходила важливість моменту. Вони, частково п'яні та подекуди навіть босі, видералися одне на одного й кричали щось на зразок "ФІОТ, ідьом бухать, бл***". А двоє хлопців позаду мене надто голосно спілкувалися між собою: "А каму нах*** тут нужна ета шмара?".

От, маєте. Мені шкода пам'яті про Олену Телігу.

Богдан КОВАЛЬЧУК
 
 
0 #4 студент 2009-09-03 00:25 Пам'ятник українській поетесі Олені Телізі відкрили сьогодні у сквері Київського політехнічного інституту.
Чавунний монумент розробив та створив відомий скульптор Володимир Щур. Над витвором мистецтва він працював більше року. Поетессу Олену Телігу зобразив ще зовсім юною - вісімнадцятиріч ною. Каже, так забажали студенти політехнічного ВИШу. Адже саме вони обирали та вирішували кого з відомих персоналей увіковічнити у сквері. А от кошти на пам'ятник збирали викладачі університету. Половину його вартості оплатили з власної кишені. Іншу ж частину потрібної суми надали благодійники. Слава Олені Телізі!
 
 
0 #3 Читач 2009-08-27 16:49 У понеділок, 31 серпня у скверику на розі вулиць Янголя і Борщагівської (навпроти корпусу №12 КПІ) о 14:00 відбудеться урочисте відкриття пам"ятника Олені Телізі. Запрошуються небайдужі, зацікавлені, представники ЗМІ
 
 
0 #2 Юлия 2009-08-13 14:51 Спасибо автору. Благодаря этой публикации я познакомилась с творчеством поэтессы. Я, как любой, наслышана была о ней. И мне было очень интересно узнать о ней как о личности.
 
 
0 #1 Назар 2009-07-29 20:47 Нещодавно нелюди зруйнували Пямятний Хрест на честь Теліги. Якщо не знайдуть вандалів, значить не будемо гідними світлої памяті О.Теліги. До речі,тут http://www.day.kiev.ua/277192/ опубліковано статтю тогож автора про Олену Телігу
 

У вас недостаточно прав для коментирования

НовостиВсе новости
01.02.2018

Друзья!

4 февраля 2018 года

состоится очередной семинар

доктора философских наук,

профессора

НАЗИПА ХАМИТОВА 

 "ФИЛОСОФИЯ КИНО И ПСИХОАНАЛИЗ".

Новая тема:

"ЖЕНСКАЯ КРАСОТА И ДЕСТРУКТИВНОСТЬ" 

Все вопросы по телефону

066 924 39 99 - Оксана Гончаренко 

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ВЛАСТИ:
КОНСТРУКТИВНЫЕ И
ДЕСТРУКТИВНЫЕ ПРОЯВЛЕНИЯ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины 9 июня 2017 года (пятница),
 в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"Я И ЧУЖОЙ: КСЕНОФОБИЯ
В БЫТИИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Друзья!
Кафедра философской
антропологии Факультета философского
образования и науки
НПУ им. М.Драгаманова
продолжает работу литьературной
студии: 
«ФИЛОСОФСКОЕ ИСКУССТВО:
эссе, афоризмы, проза, поэзия»,
Очередное мероприятие
состоится
 20 апреля 2017 г.,
в 15.00 (кафедра философской
антропологии НПУ Драгоманова,
ул. Тургеневская,
8/14, аудитория 14-11). 
Вход свободный.)

 

 
18.04.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 3 этаж, 
зал заседаний Ученого совета 
14 апреля 2017 года (пятница), 
в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ИННОВАЦИЯМ И СОПРОТИВЛЕНИЕ ТРАДИЦИЙ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
11.03.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
10 марта 2017 года (пятница),
 в 16:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"СТРАХ И ВЕРА В ЖИЗНИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
22.01.2017
30 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ХАРИЗМАТИЧЕСКИЙ ЛИДЕР
В КРИЗИСНОМ ОБЩЕСТВЕ:
СПАСЕНИЕ ИЛИ ОПАСНОСТЬ?»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ИРИНА СТЕПАНЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
06.01.2017
23 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«БОРЬБА С ПЛАГИАТОМ
В ГУМАНИТАРНОЙ СФЕРЕ:
ИМИТАЦИЯ И РЕАЛЬНОСТЬ»

Гость программы –

доктор культорологии,

профессор

ЕВГЕНИЯ БИЛЬЧЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
17.12.2016
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
9 декабря 2016 года (пятница),
 в 15:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА УЧЕНОГО" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
13.12.2016
9 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА
УЧЕНОГО В СОВРЕМЕННОЙ
УКРАИНЕ»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ОЛЬГА ГОМИЛКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме