Ассоциация философского искусства

Ассоциация Философского Искусства

ГлавнаяОб АссоциацииФилософияАфоризмотерапияНовый сайтФорум
АФИ-почта
Забыли пароль? Запомнить меня

#1 30.04.2011 21:24:04

Olga Prila
Участник

Що є творчість?

Тема реферату: "Творчість як соціокультурний та екзистенціальний феномен"

Реферат аспіранта кафедри
    інформаційних та комп’ютерних систем
    Прілої Ольги Анатоліївни

Науковий керівник:
        д.т.н., професор кафедри інформаційних та комп’ютерних систем
    Казимир Володимир Вікторович
           
Тема дисертації:
    «Методи та засоби побудови віртуальних
         організацій для обчислювальних задач великої розмірності»


Зміст
Вступ    3

1 Що є творчість?    5

2 Ірраціональний підхід до розуміння природи творчості в історії української філософії ХІ – ХІХ ст.    7
2.1 Тлумачення природи творчого процесу за часів Київської Русі та існування Києво-Могилянської академії    7
2.2 Т.Г. Шевченко: джерело натхнення – глибоке розуміння життя і бажання його покращити    10
2.3 Творчість як «божественне божевілля» у роздумах Лесі Українки    12

3 Спроби наукового пояснення механізмів художньої творчості у філософській думці України другої половини ХІХ сторіччя    15
3.1 О.О. Потебня: досягнення натхнення умовами життя, працею й навчанням  15
3.2 І.Франко: поетична фантазія як зворушення «нижньої» свідомості    17

4 Проблема творчості у філософії екзистенціалізму як проблема сучасності  22
4.1 Микола Бердяєв: свобода творчості людини як велика премудрість Божа    22
4.2 Н.В. Хамітов:  досягнення катарсису як головна мета справжньої творчості  25
4.3 Творчість як поєднання ірраціонального з раціональним    29

Висновки    32
Список використаної літератури    34



Последнее редактирование Olga Prila (30.04.2011 22:45:41)

#2 30.04.2011 21:33:58

Olga Prila
Участник

Re: Що є творчість?

Вступ


«З безформного каменю чи глини з’являється прекрасний образ статуї, з хаосу звуків народжується симфонія Бетховена, зі словесного хаосу народжуються чарівні вірші Пушкіна, з відчуттів і сприйнять, які не знають смислу, виникає пізнання, зі стихійних підсвідомих інстинктів і потягів з’являється прекрасний моральний образ, з потворного світу видобувається краса» [4; С.249]. Що спонукає людину до створення цих неповторних, унікальних, геніальних красот?
Та й взагалі, якщо навіть не казати про геніальні творіння, перед кожною людиною часто виникають такі ситуації, що містять в собі конфлікт: людина має здійснити певні дії, вирішити ту чи іншу задачу, але наявні умови не підказують їй способу розв’язання цієї задачі, і в арсеналі попереднього досвіду немає готової схеми, яка була б придатною до даних умов. Щоб знайти вихід із такої ситуації, людині необхідно розробити нову стратегію діяльності, тобто здійснити акт творчості.
Що таке обдарованість, талант; чому про одних людей говорять, що вони не просто мислять, а мислять творчо; чи можна керувати інтелектуальною творчістю чи це – дар природи; що необхідно зробити, щоб творчий процес був максимально ефективним? Ці питання здавна привертали увагу філософів та залишаються актуальними і в наш час. Підтвердженням  цьому може слугувати одна з центральних проблем сучасної освіти – виховання творчої особистості. 
Творчість, як зазначено у словнику естетичних термінів, притаманна всім видам продуктивної людської діяльності [25; С.344]. Дана робота присвячена проблемі розкриття сутності творчості, спираючись на досвід української філософії XI-XIX сторіч та філософії екзистенціалізму XIX-XXI сторіч.
Отже, об’єктом дослідження є тлумачення сутності творчості.
Предметом даної роботи є розкриття, пояснення сутності творчості українськими мислителями та філософами-екзистенціалістами зазначених періодів.
Мета дослідження полягає в тому, щоб з’ясувати, які існують погляди щодо тлумачення творчості в історії української філософії ХІ – ХІХ сторіч та філософії екзистенціалізму XIX-XXI сторіч.
Для досягнення поставленої мети було визначено наступні завдання: на матеріалі першоджерел ознайомитись з поглядами українських філософів ХІ – ХІХ ст. та філософів-екзистенціалістів XIX-XXI ст. на проблему творчості; на основі отриманого матеріалу порівняти їхні погляди, виділити схожі та відмінні риси; виокремити різні підходи щодо проблеми тлумачення творчості; описати їх, спираючись на погляди окремих постатей; запропонувати власну гіпотезу щодо зазначеної проблеми.



1 Що є творчість?

«У творчості діють три основи –
свобода, благодать і закон»
                        Микола Бердяєв


«Пізнання та творчість – фундаментальні способи ставлення до світу, що призводять до створення культури, об'єктивізації граничного буття людини... Творчість є процес створення нового – це не просто примноження буття, а поява чогось неповторного та унікального..., усвідомлене розв'язання суперечностей, що стали на шляху розвитку людини та світу» [21; С.159]. Першоджерелом творчості є незадоволенням цим світом.
Культура кожної епохи створюється її геніями, творчими особистостями, адже творчість має бути в усьому – політиці, економіці, медицині, освіті,  в житті народу. Геній, створюючи культуру, в той самий час і руйнує її. Руйнує заради того, щоб створити щось «принципово нове». «Акт творчого натхнення у своєму геніальному прояві постійно руйнує культуру і творить її знову. Кожен акт геніального творчого натхнення є вихід за межі культури...» [19; С.264].
Велике значення має розумне сприйняття творчості, знань, досвіду попередників. Аби своєю працею послідовники не перекреслювали досвід попередників, а «переживали» його, вирощували те добре та істинне, що було закладено. Відносились із толерантністю та вдячністю до цих здобутків. Поет П’єр із Блуа в зеніті Середньовіччя сказав: «Ми подібні до карликів, які залізли на плечі гігантів; якщо ми бачимо далі, ніж вони, то цим ми зобов’язані їм…»[18; С.75]. При цьому важливу роль відіграє попереднє пізнання, без цього творчість може стати «винаходом велосипеду» [21; С.160].
Розкриття сутності творчості мислителями різних історичних епох суттєво відрізняється. Основна проблематика стосується двох питань:
1)    збагнення витоків творчості;
2)    чим має бути творчість, які мають бути її плоди?
Творчій особистості надається особливе місце в філософії екзистенціалізму та персоналізму. «Екзистенція – це не сутність людини, бо останнє означає щось певне, завершене,... а «відкрита можливість»[16; С. 679].
«Екзистенція людини є первинною по відношенню до її сутності... [вона] не може бути до кінця об'єктивована в теоретичному пізнанні, вона стає доступною лише в переживанні і вживанні» [21; С.258]. Релігійний екзистенціалізм ще більш підкреслює здатність та необхідність людини творити, спираючись на ідею створення людини Богом за своїм образом та подобою. «Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку,…не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності» [18; С.233].
Ще більше піднесення «будь-якого особистісно-творчого начала» знаходимо у філософії персоналізму, яка «утверджує головною цінністю буття – вільну особистість, яка творить» [18; С.237]. До речі, в філософії багатьох української мислителів зазначеного періоду можна вбачати дух філософії персоналізму. В «філософську культуру XX ст. персоналізм був введений двома слов’янськими мислителями – Миколою Бердяєвим і Левом Шестовом» [18; С.238]. Ідеями персоналізму сповнена і творчість сучасного філософа Назіпа Хамітова.
Спробуємо дати відповідь на поставлені вище питання щодо проблематики сприйняття сутності творчості, використовуючи досвід українських філософів ХІ – ХІХ ст. та філософів-екзистенціалістів к. XIX – XXI ст.



2 Ірраціональний підхід до розуміння природи творчості в історії української філософії ХІ – ХІХ ст.
2.1 Тлумачення природи творчого процесу за часів Київської Русі та існування Києво-Могилянської академії

Уявлення про творчість у світогляді києворусичів виникло і існувало у тісному зв’язку із християнським уявленням про Бога. За християнською традицією людина є водночас і дуже близькою до Бога, оскільки вона була створена за Його «образом та подобою», оскільки, як стверджує болгарський екзарх Іоанн у «Шестидневі», людина потребує образів, матеріалів, знарядь в той час, як Бог творить з нічого – «не бо требуе ничего же Богъ» [6; С.114].
Ікона на Русі високо шанувалась та сприймалась як важливий сакральний предмет. В уявленні людини Київської Русі іконописець виступав не ремісником, а чудотворцем і майже чарівником. Чудова сила не тільки сприяла йому у написанні ікон, а й допомагала тим же пензлем та фарбами зцілювати хворих. Зглянувшись над одним прокаженим, Алімпій, як розповідає «Патерик», замалював його язви фарбою, і той зцілився [5; С.33]. Провідний дослідник середньовічного естетичного світогляду Бичков В.В. наголошує на тому, що подібний мотив ми не зустрічаємо у Візантії, де іконописець вважався простим ремісником, а творцем ікон за звичай вважали не його, а замовника [5; С.33].
На Русі досить часто художників та книжників вшановували як мудреців, а в їхній творчості вбачали прояв мудрості. У відомому листі Кирилу Тверському письменник кінця ХIV – початку XV ст. Єпіфаній Премудрий шанобливо називає видатного живописця того часу Феофана Грека «преславным мудрецом» і «философом зело искусным» [11; С.446]. Художник в народі вшановувався за те, що він міг на основі дару мудрості створити красу. Краса сприймалась на Русі як прояв істинного та сутнісного. Негативні, непристойні явища розглядались як відхід від істини, щось скороминуче, а мистецтво було носієм та виразником вічних, абсолютних цінностей. Мистецтво і мудрість бачились людині Давньої Русі нерозривно пов’язаними.
Вже з Нестора стверджується середньовічна традиція самоприниження – приниження своїх вмінь, таланту та покладання надії у своїй творчості на благодатну допомогу з неба. «Житіє Феодосія Печерського» Нестор розпочинає так: «Господи, благослови, отче! Благодарю тебя, владыко мой, господи Иисусе Христе, что сподобил меня, недостойного, поведать о твоих святых подвижниках; … побудил я себя взяться и за другое повествование, которое превыше сил моих и не достоин я его, ибо невежда я и недалек умом, не обучен к тому же я никакому искусству, но вспомнил я, господи, слово твое, вещающее: «Если имеете веру с горчичное зерно и скажете горе: сойди с места и низвергнись в море, тотчас же повинуется вам» [9; С.307], нижче автор звертається до читача із словами «И молю вас, возлюбленные: не осудите невежества моего…» [9; С.307].
Книжник на Русі сприймався як людина, відзначена божественною печаткою, обдарована Богом. Розпочинаючи свою роботу, руський книжник просив у Бога дару мудрості і це звернення містило в собі істинну віру в божественність творчого натхнення і високе призначення мистецтва. Зверненням до Бога з молитвою розпочинає свою оповідь про житіє Феодосія Печерського вже згаданий вище Нестор «Владыка мой, господь вседержитель, щедрый к благочестивым, отец господа нашего Иисуса Христа, приди на помощь мне и просвети сердце мое, чтобы понял я смысл заповедей твоих, и дай мне силу поведать о чудесах твоих и похвалить святого угодника твоего; да прославится имя твое, ибо ты помощник всем, кто во всякий день надеется на тебя. Аминь” [9; С.307].
Середньовічна людина знала дві мудрості – людську та божественну і обидві пов’язувала з мистецтвом. Яскраво цю ідею висловив Єпіфаній Премудрий. До людської мудрості він відносить гуманітарні науки античності (граматику, риторику, філософію), підготовчу роботу письменника (збір фактичного матеріалу на основі своїх власних спогадів та опитування свідків подій, про які він збирається писати).
Але однієї людської мудрості не вистачає для здійснення грандіозного письменницького задуму. Так розпочинає написання “Житія Сергія Радонєжського” Єпіфаній Премудрий (XV ст.): «…не обретаа словес потребных, подобных деянию его. Како могу азъ, бедный, в нынешнее время Сергиево все по ряду житие исписати и многаа исправлениа его сказати? Откуда ли начну, яже по достоиньству деаниа того подвигы послушателем слышаны вся сътворити? Или что подобает пръвие въспомянути? Или которая довлеет беседа к похвалениемъ его? Откуда ли приобрящу хитрость да възможна будет к таковому сказанию?» [8; С.264].
Письменник звертається із молитвою до Бога, і, на глибоке переконання давньоруського книжника, на нього сходить божественна премудрість, даруючи йому слово, що розкриває вуста. «И ... молюся ему, – пише Єпіфаній, – прежде прося у него слова потребна; аще дасть ми слово надобно в отверзание уст моих» [8; С.264].
Таким чином, для києворусича людська творчість – це відображення божественної мудрості, яке в повній мірі можливе лише за умови божественної допомоги, коли дух творчості зійде на майстра, «отверзет уста» його, надихне на творчість.
Таке тлумачення природи творчості панує до кінця XVIII ст. Підтвердження цьому знаходимо у змісті систематичних курсів шкільних поетик, що викладалися у Києво-Могилянській академії. Мету поетик вбачали у навчанні поета мистецтва віршування. На думку філософів Києво-Могилянській академії, знання правил мало сприяти розвитку природного дарування. Але природній геній та науки мали органічно поєднуватись. «...без знання поетичного мистецтва не досить самих природних здібностей. Ані природні здібності без знання поетичного мистецтва, ані мистецтво без природних здібностей не можуть створити поета» [7; С.37]. Деякі автори акцентували увагу на перевазі навчання, але більшість погоджувались з тим, що знання правил без природного дарування нездатне створити справжню поезію.
Ф.Прокопович у своїй поетиці так відповідає на питання про походження поетики: «крім таємних щедрот Господа, якщо придивитися до природи, саме людські почуття, і перш за все любов, були її першими творцями» [14; С.149].
Отже, можна говорити про притаманну філософам Києво-Могилянської академії, як і філософам Київської Русі, ірраціональність у питаннях тлумачення природи художньої творчості.
Ірраціональний підхід до проблеми тлумачення художньої творчості зустрічається поряд із спробами наукового пояснення механізмів творчого процесу і в ХІХ сторіччі. Цікаво ознайомитися із філософськими поглядами Т.Г.Шевченка та Л.Українки на природу художньої творчості як насамперед представниками творчого кола людей того часу.



2.2 Т.Г. Шевченко: джерело натхнення – глибоке розуміння життя і бажання його покращити        

Про погляди Т.Г.Шевченка на творчість можна судити з його полеміки з польським естетиком Каролем Лібельтом з приводу роботи останнього «Estetyka czyli umnictwo piekne», розгорнутої Шевченком на сторінках його щоденника. Шевченко переконаний в об’єктивній залежності митця від природи, яка сама підлягає певним законам, про відповідність мистецьких творінь предмету зображення, реальній природі, реальному буттю. «Вічна красуня природа» розумілась ним як естетичне джерело мистецтва, і зраду цього джерела з боку людини-творця, найменший відступ від нього Шевченко розглядав як зраду мистецького покликання, як моральну й естетичну потворність [22; С.88].
При цьому, справжнє мистецтво, за Шевченком, неможливе поза життям, але воно такою ж мірою несумісне і з рабським його копіюванням. Згадуючи у зв’язку з цим дареготипні вправи портретиста Зарянки, Шевченко не випадково протиставив йому Брюллова, в кращих творах якого, «сповнених краси та життя», він знаходив і вірність натурі, і ту художню істину, якої міг досягти лише «натхненний поет, глибокий мудрець» [22; С.95].
В одному з листів до Бр.Залеського Шевченко згадував: «Великий Брюллов говаривал бывало: «Не копіюй, а вдивляйся», – і я абсолютно вірю безсмертному Брюллову» [23; С.13]. Фотографічну копію, якою б досконалою вона не була з точки зору зовнішньої подібності до оригіналу, до натури, не можна порівняти з твором справжнього мистецтва, бо вона лишає поза собою головну ознаку мистецької творчості – проникнення у внутрішню сутність явищ. «Фотографія, якою б звабливою вона не була, – підкреслює Шевченко, – а все ж вона не містить піднесеного мистецтва» [23; С.15].
Мистецький твір, на думку Шевченка, неможливий і без цілеспрямованого та ясного задуму художника, його думки, ідей. Якщо у художника «думка ще не дозріла», йому у творчому процесі загрожує серйозна небезпека «наробити промахів» [23; С.48]. Але знов-таки, якою б багатою і сміливою не була творча фантазія митця, він – позбавлений життєвого джерела – безсилий створити щось гідне високого мистецтва.
Працюючи на засланні над здійсненням свого задуму – серії малюнків «Притча про блудного сина», про сучасні російські звичаї, довго виношуючи, «як матір дитину в утробі», «цю нескінченно різноманітну тему», глибоко і всебічно осмислюючи її, складаючи «несамовиті картини» в своїй уяві, Шевченко все ж не зміг до кінця реалізувати свій широкий задум, бо позбавлений був у тих умовах потрібної натури [23; С.114].
«Якщо продовжиться ще рік мого ув'язнення, – скаржився він у листі до Бр.Залеського, – то я неодмінно одурію, і з заповітної моєї думки, з мого «Блудного сина», вийде безбарвний образ розслабленої уяви, і нічого більше» [23; С.115]. І тут же пояснював як вирішальну причину своїх сумнівів щодо реалізації задуму: «Для виконання задуманого мною сюжету необхідні живі, а не уявні типи. А де я їх візьму в цьому воронячім гнізді? А без них, без цих путівників, легко збитися з дороги» [23; С.115].  Тим більше, коли йдеться про живопис, специфіка якого зумовлює особливу роль натури для митця.
Шевченко, акцентуючи першорядне значення безпосередніх життєвих вражень для кожного митця (і особливо для живописця), надавав не менш важливого значення у творчому процесі й мистецькій фантазії, проте такій фантазії, яка спирається на реальну, життєву основу.
Люди, позбавлені сили фантазії, мрії, відзначав він, це люди, що «не знають найдосконалішого, найбільшого щастя на землі», «раби, позбавлені волі, і нічого більше» [22; С.34]. Але без реальної свободи «найяскравіша фантазія є нічим більшим, аніж сальна свічка в казармах. Фантазія повинна спиратися на позитивне» [22; С.36].
Саме тому для Шевченка джерелом натхнення є глибоке розуміння життя і бажання його покращити. Натхнення необхідне у мистецтві настільки, наскільки в науці. А натхненний захват цей досягається лише глибоким розумінням краси, нескінченності, симетрії і гармонії в природі [22; С.158].


2.3 Творчість як «божественне божевілля» у роздумах Лесі Українки

Леся Українка також залишила нам цінні міркування про природу творчості, про психологію образів, з яких виростають шедеври літератури і мистецтва.
«Я завжди навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видно моя натура любить контрасти», «я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде» [15; С.28] – таких записів багато в листах Лесі Українки, і вони свідчать про те, що митець підвладний настрою, що не можна не зважати на те, є чи нема натхнення у митця і що натхнення приходить тоді, коли для цього є певні, у кожного митця свої, умови, внутрішній чи побічний збудник. Поетеса часом це пояснювала тяжінням її вдачі до контрастів – у негоду найкраще пишеться про щось світле, ясне. Та й бойовий дух її художніх творів контрастував з постійними тортурами тіла й душі цієї фізично недужої жінки. Мабуть, звідси і її категоричне заперечення виведення змісту і настрою віршів з біографії автора.
Важливим чинником всякої творчості є натхнення. Поетеса ніколи не віршувала навмисне – «як не йдуть вірші сами на думку, то я їх ніколи не кличу» [15; С.151]. Більше того, вона навіть виділяла з доробку митця ті його твори, які писалися не з внутрішньої потреби, а які треба було писати, ставлячи їх незмірно нижче.
Леся Українка залишила натхненний гімн творчої праці, в якому прославила «оці години праці», які для людини є найсвятішими. У вірші «Як я люблю оці години праці» відтворений сам процес творення, оте натхнення, що находить на митця, джерела натхнення – розповіді про необачну дівчину, про перелесника. Для митця потреба творити і була отим перелесником, що не давав спати уночі, жити вдень, а спокушав до творення, до праці. То була «іскра божа», «тяжке прокляття», яке назавжди опановує митця за покликанням [15; С.261]. Та коли без натхнення нема творчості, то нема творчості і без наполегливої праці. Натхнення лише спонукає працювати, а сама творчість – то тяжка, ненормована годинами праця, що й виснажує, і веселить, і надає людині горіння, тобто становить суть і сенс самого життя. Недарма Леся Українка навіть найбільші свої твори писала протягом якихось 4 – 14 днів, а деякі – протягом однієї ночі. Так було з «Одержимою» і «Лісовою піснею», так було і з багатьма драматичними поемами, не кажучи вже про вірші. Поетеса той час звала «божественним божевіллям» [15; С.214] і вважала найкращими годинами свого життя. Для митця, вважала Леся Українка, було справжнім щастям, коли ті години надходили частіше й частіше, бо ж було що сказати людям, було чим жити.
Ознайомившись із філософськими поглядами видатних діячів Київської Русі, Києво-Могилянської академії та письменників ХІХ сторіччя – Т.Г.Шевченка і Лесі Українки на природу творчого процесу, можна виокремити рису, яка поєднує їх, це – ірраціональний підхід до проблеми тлумачення творчого процесу.



3 Спроби наукового пояснення механізмів художньої творчості у філософській думці України другої половини ХІХ сторіччя
3.1 О.О. Потебня: досягнення натхнення умовами життя, працею й навчанням

Вивчаючи психологічні особливості процесу художньої творчості і сприйняття, Олександр Опанасович Потебня зупиняється на специфіці поетичного бачення світу митцем, пов’язуючи ці питання з проблемою взаємодії поета й суспільства. Намагаючись осягнути механізм художньої творчості, мислитель звертається до створеної ним гносеологічної моделі.
О.Потебня приходить до висновку, що «з... стихій..., що існували в душі художника, об'єктивним і доступним для сторонніх є тільки... сукупність зовнішньої та внутрішньої форми, слова й образу» [12; С.312]. Доступно лише творіння об’єктивізоване зовні, воно – результат того складного, суб’єктивно-гносеологічного художнього процесу, що відбувається в душі митця.
На думку Потебні, поетичні образи не виникають з нічого, вони породжуються вимогами часу, тісно пов’язані з образами народної поезії та попереднього розвитку літератури й мистецтва. Однак, якщо б поет, відповідаючи на вимоги часу, лише діставав образи з минулого, то процес художньої творчості занадто спростився б. Поет (митець) в образі розкриває для себе і для людей світ. Питання, яке спонукає до творчості, остаточно невизначене навіть для поета [12; С.314].
Поет, вважає Потебня, творить перш за все для себе, а потім для читачів. Справжній поет творить із натхненням, його спонукає сподівання вирішити ті питання, що ставить життя і на які шукає відповіді його душа. Однак поет не може обійтись «без участі слухачів, як без любові» [12; С.313]. Його душа звертається до читача. Спочатку виникає поетичний рух, діяльність «для себе», яка поступово усвідомлюється митцем як діяльність «для інших».
Поняття натхнення, на думку Потебні, відображає погляд, згідно з яким та або інша думка, той або інший душевний стан, настрій, в тому числі й поетичний, не можуть мати своїм джерелом саму особу, а передбачають наявність якогось «бога», «чорта», дихання якого певним чином настроює людину [13; С.287]. На думку мислителя, натхнення не можна викликати, але умовами життя, працею можна підготувати той рівень духовного розвитку, на ґрунті якого натхнення дає результати. 
Наївно думати, що поет здатний творити, не знаючи об’єкта, який він прагне осмислити, припускаючи, що відсутність знань про об’єкт зображення можна компенсувати фантазією. Творчість аніскільки не виділяється серед інших сфер розумової, теоретичної діяльності з точки зору необхідності підготовки, яку не замінить ніякий талант. Лише на основі поетичного інстинкту та інтуїції, якогось апріорного світоспоглядання і без вивчення водночас життя митець нездатний створити великий твір, змалювати людський характер, умови країни, в якій поет ніколи не був і яку попередньо не вивчав. «… навіть геніальні здібності не замінять вивчення об’єкта зображення, оскільки глибина творчого освоєння дійсності залежить насамперед від знання життя» [10; С.269].
Розглядаючи питання про свободу митця, вчений підкреслював, що забезпечення свободи залежить від ступеня ознайомлення митця з об’єктом зображення, а також від правильності понять, якими оперує митець в процесі творчості. Розвінчуючи церковну теорію про сприятливий вплив релігії на розвиток мистецтва, Потебня говорив, що вільній творчості людини немає місця в середовищі, «де думка зв’язана обов’язковими віруваннями, скована догматами і залякана релігійними страхами...людська творчість розквітає тільки на ґрунті внутрішньої свободи духу, яка навіть важливіша від зовнішньої» [13; С.45].
Потебня закликав молодих письменників до глибокого проникнення в людське життя. «Потрібне постійне спілкування з середовищем, яке збираєшся відтворити; потрібна правдивість, правдивість невблаганна з власним відчуттям, потрібна свобода... повна свобода поглядів і понять, і, нарешті, потрібна освіченість, потрібні знання... Навчання – не тільки «світло», воно також і свобода. Ніщо так не звільняє людину, як знання, – і ніде свобода так не потрібна, як у справі мистецтва, поезії...» [13; С.64].
Отже, з ім’ям О.О.Потебні пов’язана одна з перших спроб наукового тлумачення механізмів творчого процесу, яка отримала своє подальше удосконалення та детальну розробку в естетично-психологічній концепції творчості І.Я.Франка.



3.2 І.Франко: поетична фантазія як зворушення «нижньої» свідомості

У трактаті “Із секретів поетичної творчості” І.Франко, спираючись на дані експериментальної психології, піднімає питання про роль несвідомого у творчому процесі. Виокремлює дві складові в структурі свідомості: «верхню» та «нижню» свідомість. «Те, що в звичайнім житті називаємо «свідомість», се по Дессуаровій термінології, є верхня свідомість» [17; С.90]. «Нижня» ж являє собою глибоку верству психічного життя, яка лежить в тіні, але є не менш важливою, а в більшості випадків – набагато важливішою. Саме вона утримує найбільшу частину того, що людина переживає за своє життя, найбільшу частину усіх тих «сугестій», що ми називаємо вихованням і в яких людина вбирає в себе здобутки багатолітньої культурної праці всього людського роду. Ці «сугестії», пройшовши через «ясну верству верхньої свідомості», поступово темніють, щезають з поверхні і тануть у нашій душі – у «нижній свідомості». Саме вони, на думку Франка, впливають на наші незрозумілі пориви, симпатії й антипатії, на нашу діяльність.
Однак, вважає Франко, мало хто вміє цілеспрямовано користуватися незліченними скарбами «нижньої свідомості», і люди можуть прожити ціле життя, не здогадуючись про те, чим вони володіють. Для цього потрібні або сприятливі умови, або природна здатність.
Франко визначає художника як особистість «окремого психологічного типу». Поети – «люди, що мають здібність видобувати ті глибоко заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у зрозумілих для кожного словах» [17; С.93]. Домінанта підсвідомого, яку письменник вважає ознакою справжньої поезії, трактується ним як повне панування художника над всім чуттєвим досвідом свого життя, над відчуттями і спогадами, що пішли з тієї чи іншої причини у «нижню свідомість».
Франко рішуче зближує поетичну фантазію із сновидіннями. Близькість цих психічних явищ письменник вбачає у тимчасовому визволенні мозку з-під контролю «верхньої» свідомості, визволенні, що відкриває всі багатства «нижньої верстви» психіки і створює умови для цілком вільного комбінування схованих там вражень, спогадів, асоціацій у картини і образи майбутнього твору.
Але якою б багатою не була поетична уява, вона обмежена досвідом, запасами пам’яті і в значній мірі залежить від здатності вдруге пережити вже пережите. Ця здатність, властива кожній людині, в творчій діяльності набуває цілком особливих форм: «Поет для доконання сугестії мусить розворушити цілу свою духовну істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й другий раз, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити якнайповніше і найінтенсивніше, щоб пережите могло вилитися в слова, якнайбільше відповідні дійсному переживанню...»  [17; С.66].
Цей особливий психічний стан, що супроводжує репродуктивне переживання, ми, власне кажучи, і називаємо натхненням. Воно сколихує глибинні сховища пам’яті і, добуваючи там давно погаслі спогади, повертає їх у життя.
В творчому відтворенні пережитого величезну роль відіграє асоціація. Виникнувши під впливом певного імпульсу, іноді зовсім випадкового, вона втягує в свій рух все більше спогадів, з яких кожний може стати джерелом нових асоціативних рядів. Франка цікавив динамічний розвиток і спрямованість асоціацій. Для вивчення цього процесу він використав висновки німецького мовознавця, психолога і філософа Г.Штейнталя про три закони асоціації ідей:
1. «Душа повертає легше з непривичного стану до звичайного, ніж противно.
2. Душа йде легше за ходом дійсного руху, ніж супроти цього ходу, тобто легше від початку до кінця, ніж від кінця до початку (напр., від цегли і каміння до будинку легше, ніж від будинку до цеглини). Дійшовши до цілі, душа заспокоюється і лишається в тім спокою; ідея знаряду попихає її репродукувати той рух, якому має служити той знаряд.
3. Самостійний предмет трудніше репродукує несамостійний, цілість трудніше репродукує частину, ніж противно» [17; С.99].
Спираючись на його висновки, що торкалися звичайного психічного стану, Франко намагається виявити деякі закономірності асоціації як функції поетичної уяви. Цей особливий стан психіки збільшує її енергію, дозволяє поету вільно оперувати «силоміць зчіпленими асоціаціями» [17; С.100] та вести їх, коли треба проти звичної течії. Аналізуючи рух асоціативних рядів у віршах Шевченка, він особливо докладно зупиняється на прикладах, коли «поет навмисно завдає трудності нашій уяві» [17; С.100] і змушує її йти шляхом найскладніших асоціативних зв’язків – не від незвичного до звичного, не від частини до цілого і не від початку до кінця, а навпаки.
Вибір шляху розвитку асоціативного ряду (шлях природнього розвитку або розвитку у протилежному напрямі) Франко розглядає в залежності від того психологічного завдання, що постає перед художником в процесі творчості. Якщо у вірші «Садок вишневий коло хати» легкий, гармонійний розвиток асоціацій відповідає врівноваженій картині літнього українського вечора, то, звертаючись у «Гайдамаках» або у «Хустині» до драматичної ситуації, бурхливих пристрастей і афектів, поет «тягне нашу уяву від звичайного ряду асоціацій до незвичайного» [17; С.100] і тим викликає в душі читача почуття неспокою, бентежного очікування. По східцях асоціативних зв’язків художник спускається у глибини своєї пам’яті, по тих же східцях він піднімає на світло «верхньої» свідомості збережені там сприйняття. Розвиваючись у певному напрямку, завершуючись то гармонійним акордом, то бурхливим контрастом, асоціація бере безпосередню участь у роботі творчої уяви, яка, відбиваючи об’єктивну реальність, будує свій неповторний світ мистецтва. В цьому ж асоціативному аспекті, стверджує Франко, можна розглядати і композицію вірша, що будується так, а не інакше, в залежності від спрямованості асоціативних рядів.
Пов’язаність поезії та науки дослідник зображує у вигляді своєрідної моделі резонансу. Поет збагачує зміст нашого «внутрішнього Я», зворушуючи його до більшої або меншої глибини, в свою чергу вчений прагне розширити обсяг наших знань та поглибити розуміння механізмів, що пов’язують явища між собою. Та оскільки наші розумові механізми підлягають психічним законам «зціплення», асоціації образів та ідей, то для того, щоб передати нам нові знання, науковець має зворушити не тільки чисто розумові, логічні зв’язки, що склалися в нас, а й весь духовний організм, «значить і чуття, що являється постійним і неминучим резонансом всякого, хоч би й як абстрактно-розумового, духовного процесу» [17; С.67]. В цій здатності розривати старі уявлення і пов’язувати їх із новою інформацією вчений вбачає переконливий доказ спорідненості законів наукового і поетичного мислення.
І.Франко вважає, що не поетична краса є самометою мистецтва, а чуття естетичної насолоди, яке виникає під час сприйняття твору мистецтва. Завданням індивідуальної естетики є, на думку І.Франка, не судити і приписувати закони мистецтву, а передусім зрозуміти, як мистецтво викликає чуття естетичної насолоди, в чому полягає та насолода, що пробуджує її в нашій душі художній витвір, а секрет поетичної творчості полягає не в тім, які речі і явища, ідеї бере поет чи артист за матеріал для твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе за допомогою їх в душі читача.
На основі розглянутих вище концепцій можна говорити про те, що в другій половині ХІХ сторіччя в історії української філософії з’являються такі концепції творчості, що ґрунтуються на досягненнях в галузі науки і тлумачать механізми процесу художньої творчості саме з точки зору психології. 

#3 30.04.2011 21:40:30

Olga Prila
Участник

Re: Що є творчість?

4 Проблема творчості у філософії екзистенціалізму як проблема сучасності
4.1 Микола Бердяєв: свобода творчості людини як велика премудрість Божа

«У справі творчості людина як би надана сама собі, залишена із собою, не має прямої допомоги з небес. І в цьому є велика премудрість Божа»
(Микола Бердяєв)


Розкриття сутності творчості людиною надзвичайно високого мислення, Миколою Бердяєвим – російським релігійним філософом екзистенціалізму та персоналізму XX ст., для якого проблема творчості була однією з найвагоміших, становить особливий інтерес.
Філософу довелося жити в часи «нещасливої та страждальної» епохи. «З випробувань, які мені довелося пережити, я виніс віру, що мене зберігала Вища Сила і не допускала загинути» [1; С.9]. Усю філософію пронизує глибина віри. В усьому, і в першу чергу в творчому прагненні людини, М.Бердяєв вбачає великий промисел Божий.
Людина створена за образом і подобою Бога. Сутність Боголюдини найбільш повно відкривається в таємниці творчості. Кожна людина має певну Богом дану обдарованість, певні таланти, які вона зобов’язана «творчо використовувати», примножувати.
«Образ людини являє собою творчу єдність... Людина не тільки покликана до творчості як до дії в світі і на світ, але вона сама є творчість і без творчості не має обличчя» [4; С.248]. «Творчий екстаз ... відбувається в екзистенціальному часі» [4; С.250].
«Людська творчість є не тільки людською, вона – боголюдська. У цьому таємничість творчості. У ньому відбувається трансцензус…» [4; С.250].
Господь закликає людину до творчості, але водночас «у Євангелії немає жодного слова про творчість» [2; С.108]. Людині дана свобода Духу, свобода вибору, свобода творчості…Адже «Боже управління світом – не є самодержавством» [2; С.138].
Існує «первинна», «нестворена» свобода, над якою Бог не владний. В цьому можна вбачати «вихід» із тупику філософії Ніцше, який «зненавидів Бога, тому що був одержимий тієї нещасної ідеєю, що творчість людини неможлива, якщо є Бог» [2; С.117].
Однак ця «страшна свобода» вимагає від людини надзвичайної відповідальності. «Творчий дар благодатний, творча свобода просвітлена. Це не заважає тому, що людина може зловживати своїм даром» [4; С.251]. Зло породжує сама людина шляхом спотворення власної свободи, спотворення творчого уявлення. Так, людина, наділена величезним даром, може перетворитися із талановитого творця в талановитого руйнівника, спустошувача людських сердець.
В філософії М.Бердяєва знаходимо вичерпну відповідь на питання: в чому мета творчості? «Творчість Бетховена мала призвести до того, щоб увесь світ зазвучав, як симфонія. Так само творчість справжнього філософа має призвести до зміни світу». «Страх, біль, розслабленість, загибель повинні бути переможені творчістю. Творчість по суті є вихід, результат,      перемога» [4; С.252].
Близькі сучасності роздуми Бердяєва, які він висловлює, порівнюючи «мирську» творчу діяльність російського генія О.С.Пушкіна та шлях аскетичного духовного подвигу російського святого Серафима Саровського. «...в жертві генія, в його творчій несамовитості чи немає іншої святості перед Богом...?» [2; С.164]. Адже «творчість цілком приймає і дотримується євангельської заповіді – не любити «світу», ні того, що у «світі». Творець відчуває себе не від «світу» сього» [2; С.157]. «Геній – несучасна людина,  людина, не пристосована до свого часу та кидає йому виклик» [4; С.255].
Більш того, в істинному творчому пориві «сам творець є безкорисливим, зрікається себе» [3; С.42] та сповнений «духовно-душевної любові», що є «живою любов’ю, боголюдською» [3; С.38].
Знаходимо відповідь: «До шляху геніальності людина є так само обрана і призначена, як і до шляху святості» [2; С.165]. «Дари Божі нескінченно різноманітні, різноманітні шляхи Божі, і в домі Отця осель багато» [2; С.168].
Важливо наслідувати глибину думки філософа для нашої сучасності, де досить часто зустрічаємо «підміну заповіді любові до Бога та любові до ближнього, даною самим Христом» [3; С.38], зовнішньою духовністю та зовнішньою творчістю…



4.2 Н.В. Хамітов:  досягнення катарсису як головна мета справжньої творчості

«Чи кожна людина має світогляд? Так, адже це людина» … [19; С.23] Чи кожній людина притаманна творчість? Так, оскільки Творець наділив своє творіння властивістю вільно мислити та творити. Однак духовний рівень власного світогляду та власної творчості кожна людина обирає сама. Назіп Хамітов розділяє світогляд на «буденний, небуденно-творчий,    особистісний» [19; С.23].
Світогляд людини в значній мірі залежить від її вміння творити та пізнавати. «Завдяки пізнанню та творчості кожна людина здатна створити власний внутрішній світ, а також світ відношень з близькими людьми» [19; С.22]. «Особистісний світогляд є творчий світогляд…Саме творчий характер особистісного світогляду дозволяє вирішувати проблему смислу життя як смислу свободи – свободи вибору та свободи досягнення обраного» [19; С.26].
В творчості є важливим вміння переходити від «відчуття одиничності світу до переживання цілісної множинності світів…» [19; С.22]. «Істинне пізнання ніколи не зациклюється на окремих об’єктах як абстракціях буття без їх зв’язку; так само і істинна творчість прагне подолати окремість кожного свого об’єкту-творіння та об’єднати їх в цілісність» [19; С.262]. Це підводить нас до думки про призначення творчості відображати та розкривати не окремі, відірвані аспекти буття, а в їх взаємодії з іншими аспектами, як частину цілісної картини світу, на глобальному рівні. Адже без бачення цілісної картини світу більшість її складових здаються абсурдними, безглуздими, невисловленими, заплутаними…
З роздумів філософа можна зробити висновок, що саме творчість рухає буття, або, як казав, І.Кант «мистецтво існує заради того, щоб не дозволити заспокоїтися».  «Протиріччя людського буття, розв’язуючись, рухають це буття. Протиріччя ці можуть бути вирішені лише в акті творчості. Або інакше: лише творчість є процес вирішення протиріч, що стали перешкодою розвитку людства» [19; С.63-64].
Філософ піднімає проблему трагічної розірваності, несумісності та разом з тим необхідності синтезу віри та розуму, що дозволить досягти «світоглядної цілісності – гармонії основаній та виводів» [19; С.77].
Осягнення цього протиріччя та його розв’язок дозволяє окреслити розумну грань здавалося б суперечливих висловів: «вірте як діти», «бережіть розум», «не мудруйте лукаво».
Протиріччя віри та розуму породжує ланцюжок нових протиріч: творчості та пізнання, мистецтва та науки і, в решті решт, волі та натхнення.
Возз’єднання творчості та пізнання «породжує творчість, збагачену пізнанням, та пізнання, що завершується творчістю» [19; С.77]. «Пізнання має бути з’єднане з творчістю, інакше творець приречений до самотності – відсутності діалогу» [19; С.264]. «Пізнаючи пізнане, ми пізнаємо культуру…пізнаючи непізнане, ми творимо культуру» [19; С.263].
«Мистецтво, безперечно, несе в собі момент пізнання, але пізнання тут виступає лише засобом, тоді як творчість є самоціллю» [19; С.274]. «Більш того, у своїх вищих проявах і наука, і мистецтво натхненні, тоді як в прикладних формах як науки, так і мистецтва домінує односпрямований та вузько-раціональний вольовий порив. Ейнштейн за характером своєї діяльності ближчий до Леонардо да Вінчі, аніж до співробітника своєї лабораторії» [19; С.277-278].
Філософ розподіляє поняття талановитої людини та Генія. «В пізнанні талановитої людини є момент творіння, але все ж воно не є цілісним творінням. Пізнання-творіння культури, здійснюване Генієм, розсовує межі культури, розширює її не кількісно та інформаційно, а якісно та буттєво» [19; С.264]. «Культура – це окови Генія» [19; С.267]. «Геній з трудом вміщається в культурі» [19; С.266].
Цікава ідея щодо розподілення понять творчості та творіння, культуротворчості та культуротворіння. «Творіння – це є творчість, що виходить за межі створення об’єктів...В творінні продовжується горіння духу, тоді як в творчості дух холоне та застигає, опредмечує» [19; С.266-267]. Діяльність талановитих людей є культуротворчістю, діяльність Генія переходить межу культуротворчості. Його діяльність стає культуротворінням. «Культуротворіння Генія – це виклик усьому тимчасовому в культурі та страждання від усього тимчасового в культурі» [19; С.267]. Однак між культуротворінням та життєтворінням все ж лишається відстань, протиріччя…
Безумовно яскраве визначення Генія надає Н.Хамітов: «Геній є людина, що зробила свій саморозвиток розвитком людства» [20; С.167]. Геніальність стає важливою ланкою в протиріччі «Святого, Героя і Генія» [19; С.78], без якої святість «є відчуженим преклонінням перед Божеством», а героїзм – «матеріальним самозвеличенням, що також приводить до відчуження та самотності» [19; С.409].  Однак Геній ще не є поєднанням святості та геніальності. Розв’язок цього протиріччя – в «триєдності геніальності, святості та героїзму». Однак «ця триєдність є глибоко трагічною, адже постійно розривається в людській історії», а через це «виступає для нас чимось глибоко неможливим» [19; С.386].
Кожна геніальна, кожна талановита людина в своєму творчому пориві в ідеалі має прагнути названої триєдності. Однак на цьому шляху зустрічаємо ще одне протиріччя – протиріччя чоловічого та жіночого, розв’язок якого – в «з’єднанні не необхідності, а свободи» [19; С.416].
І, мабуть, саме через це «Геній піднімається не один, а разом зі своєю Музою…, яка є втіленням Вічної Жіночності і через це – необхідною умовою геніальної творчості» [20; С.167-168]. Геній і Муза творять, змінюють, вдосконалюють одне одного. Дійсно, Музою для О.Пушкіна була Анна Керн. Саме вона була натхненням для поета – і народилося чудове поетичне творіння. Але мабуть, в той самий час красота та розум Анни Керн одухотворялися, сповнювалися новим світом, змістом,…досконалістю. Хоча б навіть заради того аби відповідати ідеалу, заданому поетом.
Прекрасна ідея про чоловіка та жінку, про справжню сімейну творчість, коли результатом «неповторної цілісності та щастя» [20; С.169] стає народження абсолютно нового, істинне чудо – народження дитини.
І все ж в чому філософ вбачає мету творчості?
Як висловився філософ в одній із своїх радіо-програм, істина в мистецтві так органічно поєднується з Добром та Любов’ю, як не може бути поєднана в науці та теорії. Мистецтво не обманює, а лише підсилює істину, якій воно служить.
Мистецтво не повинно «вбивати людину», приводити у безвихідь і навіть відображуючи негативи життя, повинно вказувати шлях до світла, любові, вирішення проблеми. Ці мотиви знаходимо і в роздумах філософа Л.Шестова про творчість А.Чехова. При всьому великому таланті письменника, філософ називає А.Чехова «співаком безнадії», творчість якого була сповнена фактів негативних подій в житті людей без надання людині надії виходу з ситуацій [24; гл.I].
Незрілість душі, біль, відчай недопустимо випліскувати у маси… Важливо відобразити перетворення серця – за думкою філософа С. Крилової, яку вона висловила в одній із своїх радіо-програм.
Мистецтво не повинно існувати лише заради мистецтва. Мистецтво – форма життя художника для людей. Його сила творчості має допомагати жити наповненим життям.
Відсутня сила творчості мистецтва і в небезнадійних, але безглуздих, пустих «happy end»-творах. Загалом мистецтво не має братися за вирішення протиріч, які «можуть бути вирішені в стихії життя і без нього. Воно – як і філософія, і релігія – тяжіє до постановки та розв’язку трагічних протиріч людського буття» [19; С.275].
І хоча творчій особистості не можна нічого нав’язати, творчість справжнього художника буде нести шлях до «очищення – «катарсису» … «Саме цей стан і поєднує мистецтво з життям» [19; С.275].


4.3 Творчість як поєднання ірраціонального з раціональним

Яскраво, проникливо розкрито сутність творчості кожним з мислителів, позиції яких з цього приводу були проаналізовані вище.
Хочеться запропонувати гіпотезу стосовно того, що творчість має своєю основою ірраціональну, екзистенціальну компоненту і водночас в значній мірі підкріплюється раціональним.
Недостатньо лише таланту, дарованого людині Господом. Необхідна постійна самовіданна робота над собою та заради суспільства. Неминучий шлях зміцнення власного духу, духу Свободи, що дарований Господом кожній людині та без якого сенс життя, людства і взагалі створення світу стає абсурдним. «Ідея Творця про людину неосяжно висока і прекрасна. Так висока і прекрасна божественна ідея людини, що творча свобода, вільна міць відкривати себе у творчості закладена в людині як печать його богоподібності, як знак образу Творця». [2; С.111]
Просто та невимовно глибинно необхідність саморозвитку розкрито у притчі про таланти в Євангелії від Матфея:


«… ибо всякому имеющему дастся и приумножится, а у неимеющего отнимется и то, что имеет».

(Мф.25:13-30)


В сучасності ми знаходимо безліч прикладів, коли людина «робить» свій талант, виховуючи себе, і стає істинно та набагато більш творчою, аніж обдарована талантом людина.



Блажен, кто жизнь в борьбе кровавой,
В заботах тяжких истощил!
Как раб ленивый и лукавый
Талант свой в землю не зарыл!

(А.Н. Плещеев «Вперёд! Без страха и сомненья…»)

Навпаки, дивує факт із життя Сергія Радонежського, якому не піддавалася  наука. Але молитва, звернення до Господа та Божа благодать  дозволили блискуче оволодіти наукою. Дійсно, незбагненно, що є творчість. І І знову ж в цьому можна вбачати лише Божий промисел. Однак воля людини, її рішуче і в той самий час смиренне бажання та прагнення – безсумнівно, здатні досягти неможливого.
Отже, праця та воля, – обов’язкова умова розвитку творчості в людині. «Акт натхнення ще не скасовує акт волі... Моменти натхнення в граничному бутті людини повинні бути нанизані на нить волі. Інакше вони розсипаються, як бусинки... Воля до натхнення реалізується у волі до пізнання і волі до творчості – двох досить суперечливих началах»[19; С.261].
Однак цей взаємозв’язок має свої межі. Адже людина, що немає музичного слуху та голосу навряд чи зможе виховати в собі великого співака або композитора. І тут дуже доречна цитата:



Служіть друг другу, кожний тим даром,
що отримали, як добрі домобудівники
різноманітної благодаті Божої
         (1 Петр. 4:10)

Уміння знайти свій талант, своє місце в цьому світі – це є теж творчість.
Безумовно, відіграє свою роль і така раціональна компонента творчості, як оточуюче середовище, життєвий випадок, виховання. І тут можемо казати про міру опору цьому раціональному фактору, його адекватного оцінювання або про міру геніальності людини.
Адже істинного Генія в його творчому пориві навряд чи зупинить конфлікт власного світогляду та світогляду своєї епохи, матеріальні аспекти або навіть загроза власному життю.
Мабуть, найбільш живим для Генія та й для будь-якої людини, є питання – як не перетворитися в «талановитого» Люцифера? І тут як спасіння від цього, як направлення на путь істини є відкинення митцем своєї гордині, толерантність, нестримне бажання творити добро та чи не найголовніше – дотримання розуму. 
Адже «Виключна турбота про особистий порятунок і страх особистої загибелі – потворно егоїстичні. Виключне занурення в кризу особистої творчості і страх власного безсилля – потворно самолюбні» [2; С.47].




Висновки
   

З метою дослідження природи творчості та натхнення були розглянуті погляди українських філософів XI-XIX ст. та філософів-екзистенціалістів XIX-XXI ст. На основні їхнього аналізу та порівняння було виокремлено дві досить протилежні тенденції щодо тлумачення творчості: ірраціональний підхід та спроби наукового пояснення механізмів даного процесу. 
Перший підхід виявився досить стійким в історії української філософії, оскільки панував з часів Київської Русі і зберігав свої позиції ще у ХІХ ст. Суть даного подходу полягала в тому, що філософи намагалися пояснити творчий процес як прояв трансцендентного. За часів Київської Русі цим трансцендентним був Бог, що наділяв людину даром. У другій половині ХІХ ст. поетеса Леся Українка визнає натхнення в творчій роботі саме “божественним божевіллям”.
Але, на мій погляд, між цими двома філософськими тенденціями щодо пояснення сутності творчості – ірраціональною та науковим поясненням, немає певної межі, просто робиться певний акцент, але протилежна складова цілком не відкидається. І за часів Київської Русі, незважаючи на трансцендентну основу, одночасно наголошується увага на необхідності володіння книжником людською мудрістю –  в сучасному розумінні це означає бути освіченим. Так само і викладачі курсу поетик у Києво-Могилянській академії, хоча й надавали перевагу обдарованості людини, її таланту, все ж наполягали на оволодінні поетом знаннями поетичного мистецтва.
Спроби наукового пояснення сутності творчості, спираючись на психологічні концепції, надають пояснення лише процесу здійснення творчого акту, все ж не до кінця розкриваючи питання його виникнення. У І.Франка ми зустрічаємо фразу, яка просто наштовхує на ірраціональну компоненту: поети – «ті люди, що мають здібність видобувати ті глибоко заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у зрозумілих для кожного словах» [17; С.93]. Але як тоді пояснити природу цієї «здібності»? Подібні міркування – і у працях О.О.Потебні, який каже, що питання, яке спонукає до творчості, остаточно невизначене навіть для поета [12; С.314].
Тобто навіть розробивши серйозні наукові концепції, аргументація природи творчості без признання ірраціонального, на мій погляд, є незавершеною.
Тому можна спробувати виділити ще одну тенденцію, яка віддає перевагу, визначає основою творчості ірраціональну компоненту (талан, дар Божий), але надає раціональній складовій (волі, праці, освіті) вагому роль у справі підтримки, удосконалення, розвитку можливості творити.


Список використаної літератури

1.    Н.А.Бердяев. Самопознание (опыт философской автобиографии)
2.    Бердяев Н.А. Смысл творчества. Опыт оправдания человека
3.     Бердяев Н. Спасение и творчество
4.    Бердяев Н.А. Царство Духа и царство кесаря. / Творчество и объективация (Опыт эсхатологической метафизики)
5.    Бычков В.В. Эстетическое сознание Древней Руси
6.    Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – начала ХІІ века
7.    Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний)
8.    Житие Сергия Радонежского// Памятники литературы Древней Руси ХІV – середина XV века/
9.    Житие Феодосия Печерского// Памятники литературы Древней Руси ХІ – начало ХІІ века/ Сост. и общая ред. Д.С.Лихачева и Л.А.Дмитриева
10.    Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины
11.    Письмо Епифания Премудрого к Кириллу Тверскому// Памятники литературы Древней Руси ХІV – середина XV века/
12.    Потебня А.А. Эстетика и поэтика
13.     Потебня О.О. Естетика і поетика слова
14.    Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах
15.    Українка Л. Про мистецтво
16.    Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. – 7-е изд.
17.    Франко І. Із секретів поетичної творчості
18.    Хамітов Н.В., Гармаш Л.Н., Крилова С.А. Історія філософії. Проблема людини та її меж
19.    Хамитов Н. Философия. Бытие. Человек. Мир
20.    Хамитов Н. В. Философия одиночества: Одиночество женское и мужское: Опыт вживания в проблему
21.    Хамитов Н., Крылова С., Минеева С. Этика и эстетика. Словарь ключевых терминов
22.    Шевченко Т.Г. Автобиография. Дневник
23.    Шевченко Т.Г. Про мистецтво: Збірник
24.    Шестов Л.И. Творчество из ничего (А.П.Чехов) / Библиотека русской религиозной философской и художественной литературы «Вехи» //
25.    Эстетика: Словарь/ Под ред. Беляева А.А.

#4 12.05.2011 11:17:45

varenik
Участник

Re: Що є творчість?

можна спробувати виділити ще одну тенденцію, яка віддає перевагу, визначає основою творчості ірраціональну компоненту (талан, дар Божий), але надає раціональній складовій (волі, праці, освіті) вагому роль у справі підтримки, удосконалення, розвитку можливості творити.

із цим згоден
а як бути із тим,що з плином часу змінюється поняття творчості у свідомості людей? Ви в рефераті торкаєтесь питання походження творчості (або божий дар, або результат наполеглої праці).
Але, наприклад, ту "мазню", яку зараз вважать шедевральною картиною, у 18 сторіччі викинули б у смітник, або роботи авангардистів - у часи епохи Відродження.

Одні вважать творчістю музику Бетховена, інші - її не визнають, і насолоджуються хеві-метал або ще якоюсь незрозумілою музикою.
як вирішити питання творчості в цьому розрізі?

#5 12.05.2011 20:40:11

Olga Prila
Участник

Re: Що є творчість?

Можливість сприймати, розпізнавати істинну творчість, також як і уміння творити істинну творчість, значною мірою залежить від духовного, морального рівня, рівня культури епохи.
Творчість військових років була жертвою війни. Потенціал творчості цієї епохи був варварські розстріляний. Але в той же час на межі народжувалися геніальні творіння – «Ленінградська симфонія» Дм. Шостаковича, творчість О.Твардовського, К. Сімонова, просто пісні військових років, що підтримували дух народу, які і сьогодні у нас викликають сльози на очах. Тому, напевно, що дух народу був надзвичайно сильним, великим.
І навпаки, течія нацизму, безумовно, не могла подарувати людству геніальних творінь, незважаючи на величину творчості попередників (наприклад, геніального Ґете та ін.). Але і для цього періоду можна згадати народжену на межі творчість Еріх Марії Ремарк, Е. Хемінгуея, Сент-Екзюпері та ін.
В часи сучасної епохи «космічного» прогресу, епоху влади грошей, культура зазнає змін. Часто зустрічаємо масове, буденне сприйняття творчості. Але і тут на екзистенціальному рівні проривається висока творчість.
Поверхнева творчість недовговічна, вона не несе своєї вищої місії…того, що ми називаємо катарсисом.



Последнее редактирование Olga Prila (12.05.2011 20:41:15)

#6 18.05.2011 19:11:47

Ольга
Участник

Re: Що є творчість?

Olga Prila пишет:

Творчість є процес створення нового – це не просто примноження буття, а поява чогось неповторного та унікального..., усвідомлене розв'язання суперечностей, що стали на шляху розвитку людини та світу» [21; С.159]. Першоджерелом творчості є незадоволенням цим світом.

Що для Вас є "творчість" і чи вважаєте себе творчою особистістю???????

#7 18.05.2011 22:29:57

Olga Prila
Участник

Re: Що є творчість?

Щодо розкриття сутності творчості - повністю погоджуюсь із думками наведених у рефераті філософів, особливо філософів-екзистенціалістів. На мою думку, вже саме поняття особистості свідчить про можливість, необхідність творити. Без цього нема особистості.
Щодо власного творчого рівня, не стільки вважаю себе творчою людиною, скільки сподіваюсь нею стати.

#8 18.05.2011 22:33:42

Ольга
Участник

Re: Що є творчість?

Olga Prila пишет:

Щодо власного творчого рівня, не стільки вважаю себе творчою людиною, скільки сподіваюсь нею стати.

:)))))) Успіхів!!!!!

#9 18.05.2011 22:44:06

Коробка А.
Участник

Re: Що є творчість?

На Вашу думку, чи можливо стати творчою без наявності дару? Чи все-ж-таки певні вміння ми отримуємо від народження?

#10 19.05.2011 09:41:16

Olga Prila
Участник

Re: Що є творчість?

Безумовно, можливість творити, талант, певні здібності - це, в першу чергу, великий дар Божий. Але без раціональної основи - волі, наполегливої праці, прагнення творити, - людина владна звести власні здібності нанівець.
Кожна людина так чи інакше є обдарованою. В якій мірі - це вже промисел Божий. І, як було зазначено у рефераті, уміння знайти свій талант, своє місце в цьому світі - це теж є творчість.

Инструменты

Информация

Статистика
Всего пользователей: 1183
Всего тем: 991
Всего опросов: 0
Всего сообщений: 12566
Пользовательская информация
Последним зарегистрировался: lurielgrah
Пользователи онлайн: 0
Гости онлайн: 5
Рекламные ссылки
НовостиВсе новости
01.02.2018

Друзья!

4 февраля 2018 года

состоится очередной семинар

доктора философских наук,

профессора

НАЗИПА ХАМИТОВА 

 "ФИЛОСОФИЯ КИНО И ПСИХОАНАЛИЗ".

Новая тема:

"ЖЕНСКАЯ КРАСОТА И ДЕСТРУКТИВНОСТЬ" 

Все вопросы по телефону

066 924 39 99 - Оксана Гончаренко 

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ВЛАСТИ:
КОНСТРУКТИВНЫЕ И
ДЕСТРУКТИВНЫЕ ПРОЯВЛЕНИЯ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины 9 июня 2017 года (пятница),
 в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"Я И ЧУЖОЙ: КСЕНОФОБИЯ
В БЫТИИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Друзья!
Кафедра философской
антропологии Факультета философского
образования и науки
НПУ им. М.Драгаманова
продолжает работу литьературной
студии: 
«ФИЛОСОФСКОЕ ИСКУССТВО:
эссе, афоризмы, проза, поэзия»,
Очередное мероприятие
состоится
 20 апреля 2017 г.,
в 15.00 (кафедра философской
антропологии НПУ Драгоманова,
ул. Тургеневская,
8/14, аудитория 14-11). 
Вход свободный.)

 

 
18.04.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 3 этаж, 
зал заседаний Ученого совета 
14 апреля 2017 года (пятница), 
в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ИННОВАЦИЯМ И СОПРОТИВЛЕНИЕ ТРАДИЦИЙ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
11.03.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
10 марта 2017 года (пятница),
 в 16:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"СТРАХ И ВЕРА В ЖИЗНИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
22.01.2017
30 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ХАРИЗМАТИЧЕСКИЙ ЛИДЕР
В КРИЗИСНОМ ОБЩЕСТВЕ:
СПАСЕНИЕ ИЛИ ОПАСНОСТЬ?»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ИРИНА СТЕПАНЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
06.01.2017
23 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«БОРЬБА С ПЛАГИАТОМ
В ГУМАНИТАРНОЙ СФЕРЕ:
ИМИТАЦИЯ И РЕАЛЬНОСТЬ»

Гость программы –

доктор культорологии,

профессор

ЕВГЕНИЯ БИЛЬЧЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
17.12.2016
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
9 декабря 2016 года (пятница),
 в 15:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА УЧЕНОГО" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
13.12.2016
9 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА
УЧЕНОГО В СОВРЕМЕННОЙ
УКРАИНЕ»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ОЛЬГА ГОМИЛКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме