Катерина Пиріг 2012-05-23 335.1k

Філософські роздуми про суспільне виробництво

Суспільне виробництво – це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації. Ефективність виробництва сьогодні є однією з головних характеристик господарської діяльності людини. Вона має багатоаспектний та багаторівневий характер. І ця ефективність залежить від того, як вдало будуть поєднані між собою і використані фактори виробництва.

Предметом даної роботи є виробничі відносини в контексті суспільного виробництва.

Філософські роздуми  про  суспільне виробництво - ілюстрація до статті

ВСТУП

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створене людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Суспільне виробництво – це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Існує загальний закон розвитку матеріального виробництва – закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Це положення допомагає зрозуміти розвиток суспільства як об'єктивний, природно-історичний процес, побачити ті виробничі соціально-економічні механізми, які лежать в основі науково-технічного та суспільного прогресу в цілому. Виробничі сили і виробничі відносини становлять спосіб виробництва матеріального життя, який обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.

Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більше того, нові, прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва. Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх. Ця сторона взаємозв'язку між продуктивними силами і виробничими відносинами відображається в загально-соціологічній тенденції – відповідності виробничих відносин характерові та рівневі розвитку продуктивних сил. Виробництво є складною системою трудової діяльності людини. У будь-якому суспільстві воно щоденно має розв'язувати такі фундаментальні і взаємопов'язані питання:

  1. які продукти виробляти і в якій кількості?

  2. як виробляти продукти?

  3. для кого виробляти продукти?

Ці фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте, різні суспільства використовують різні підходи до їх вирішення.

Суспільне виробництво – це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм підкреслює, що суспільна праця забезпечує єдність суспільства, є джерелом соціального зв'язку людей, джерелом життя і багатства людини. Ефективність виробництва сьогодні є однією з головних характеристик господарської діяльності людини. Вона має багатоаспектний та багаторівневий характер. І ця ефективність залежить від того, як вдало будуть поєднані між собою і використані фактори виробництва.

Предметом даної роботи є виробничі відносини в контексті суспільного виробництва. Об’єктом реферату є суспільне виробництво.

Для отримання необхідних результатів на емпіричному та теоретичному рівнях були застосовані такі методи дослідження, як: абстрагування, аналіз та синтез, історично-порівняльний метод. Метою даної роботи є дослідження сутності і структури суспільного виробництва, а також визначення головних проблем у процесі виробничих відносин та цивілізовані способи їх вирішення.

РОЗДІЛ 1. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

1.1 Специфіка становлення суспільного виробництва в історії європейської цивілізації

Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним (суспільним – внаслідок поділу праці, а безперервним – внаслідок постійного споживання людьми продуктів виробництва). Суспільне виробництво пройшло декілька етапів розвитку. Так, згідно «хвильової концепції розвитку суспільства» Елвіна Тофлера виробництво пройшло три етапи: аграрне, індустріальне та постіндустріальне виробництво. Формаційний підхід К. Маркса передбачає виділення первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного і комуністичного виробництва. В даному рефераті використана «хвильова концепція розвитку суспільства» Елвіна Тофлера.

Виробництво з’явилось з виникненням людини розумної біля 160-180 тис. років до н.е. З виготовлення найпростіших знарядь праці розпочався перехід від привласнення людиною "дарів природи" в їх готовому вигляді до організованого й спеціалізованого виробництва, що забезпечило поступовий перехід до землеробства, а від полювання – до скотарства [9, с. 196]. Тобто спостерігається перехід суспільства від привласнюючої економіки до виробничої (аграрного виробництва).

Люди навчилися вирощувати зернові культури, а це забезпечувало безперебійне харчування протягом усього року, розводити худобу, яка регулярно давала м'ясо, молоко, шкіру, вовну та ін. Життя родової общини стало більш забезпеченим, стабільним: залежність людей від природного середовища стала меншою, значно підвищився рівень суспільного добробуту [6, 165].

Землеробство, скотарство і ремісництво – це один ланцюг детермінації матеріального виробництва. Суспільний поділ праці тривав і далі. Він відбувся між фізичною й розумовою працею. Виникла писемність. Люди набули нових можливостей акумулювати й передавати свій досвід, що сприяло переходу від первісного ладу до класового (соціально неоднорідного) суспільства [9, с. 196].

Індустріальне виробництво (16 ст. – кінець 20 ст.) базувалося на механізованій праці. Характерними ознаками періоду становлення індустріального способу виробництва були: спеціалізація праці і виробництва; концентрація праці і виробництва та формування на цій основі так званого ефекту масштабу; централізація власності і управління власністю; приватизація, тобто розширення і поглиблення інституту приватної власності; капіталізація, яка сприяла створенню умов для швидкого розвитку виробництва [3, с. 194].

У період розвитку індустріальної виробництва вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і насамперед знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об’єктивних умов її продуктивного використання. Зрештою засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набрали форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму на базі ринкових відносин [1, с.53]. Далі йде період постіндустріального виробництва.

Постіндустріальне виробництво базується на автоматизованій праці. Формування постіндустріального виробництва почалося у другій половині ХХ ст. Цей процес до сьогоднішнього дня є незавершеним. Для сучасного постіндустріального виробництва характерним є розвиток таких процесів, як посилення інтеграції праці і виробництва в умовах розвитку процесів диференціації; посилення диверсифікації виробництва, тобто на одному підприємстві виготовляється продукція різних галузей; розвиток процесів прямо протилежних конкуренції – деконцентрації, яка виражається у розукрупненні великих підприємств; поглиблення інформатизації виробництва; зростаюча роль науки у процесі виробництва; посилення процесів соціалізації виробництва, що виражається у підвищенні рівня соціальної направленості розвитку виробництва, орієнтації його на максимальне задоволення потреб членів суспільства [3, с.13].

Американський соціолог Деніел Белл (відомий своєю концепцією «постіндустріального суспільства») визначає постіндустріальне суспільство як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що саме важливо, в якому впровадження нововведень у все в більшому ступені залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають в якості консультантів, експертів або технократів» [11, с.111].

На всіх етапах життя людину супроводжувала цілеспрямована, доцільна діяльність. Вона не обмежувалась лише функцією створення предметного світу, а й виступала як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Тому була й залишається процесом виробництва людини як особи, продукти праці якої виступають засобом відновлення її сил. Таким чином, суспільне виробництво слід розуміти як виробництво самої людини, матеріальних благ та соціальних умов існування самих носіїв життя.

1.2 Філософські погляди на основи суспільного розвитку

Виникає головне запитання: «Що становить основу прогресу суспільства?», відповідь на яке дасть змогу зрозуміти, чим же керується людина (суспільство) в процесі суспільного виробництва. Філософи по-різному трактують відповідь на дане запитання.

Так, Гегель основою історичного розвитку вважав розгортання "абсолютної ідеї". Вона є надприродним і нічим не обумовленим духовним началом, доприродною сутністю, що породжує реальний матеріальний світ – природу, людину, суспільство та людське мислення. Абсолютна ідея проходить три етапи саморуху: етап свого власного розкриття, природа, абсолютний дух. Історія, за Гегелем, не що інше, як "прогрес духу в свідомості свободи", який проявляється через "дух" окремих народів, що змінюють один одного в історичному процесі як тільки виконають свою місію. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність історичного процесу [10, с. 326].

Навіть ті мислителі, які в поясненні явищ природи стояли на наукових позиціях (наприклад, французькі філософи Гельвецій, Гольбах та ін.), не спроможні були дати вичерпну, аргументовану відповідь щодо основи та рушійних сил історичного процесу. Вони вважали, що мотиви (жадібність, любов, пристрасті) вчинків людей визначають державний устрій. Їхнє вчення зводилося до твердження: "Людський розум править історією". Наприклад, Гольбах говорив, що досить, аби у голові якогось монарха закапризував атом, і це може значно вплинути на долю народів. Надлишок жовчі у фанатика, як писав Гольбах, шаленість крові в серці завойовника, погане травлення в якого-небудь монарха, примха якої-небудь жінки є достатніми причинами, щоб примусити починати війни, щоб посилати мільйони людей на бійню, руйнувати фортеці, обертати на порох міста, навернути на злидні та траур, щоб викликати голод та заразні хвороби і розповсюджувати відчай та нещастя на довгий ряд століть [10, с. 326].

Значного поширення набула так звана технократична точка зору. Прихильники її вважають, що вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові виробничі технології. Технічна цивілізація, що створюється людським розумом та руками, має здатність до саморозвитку, прогресу. Вона незалежна від людини та суспільства, має безперечну самостійність. Владою в такому суспільстві мають володіти технократи, тобто люди, які володіють науково-технічними знаннями і які організовують компетентне управління суспільними процесами. Оскільки науково-технічна революція охоплює і розвинуті країни, то представники "технократичної" концепції до недавнього часу вважали, що в перспективі реальна влада перейде до фахівців виробництва та управління (менеджерів). Слід зауважити, що технократичні ідеї критикують за суттєві вади. Абсолютизація ролі техніки та фахівців у суспільному розвитку призводить до недооцінки ролі інших важливих факторів в житті суспільства, наприклад, духовної культури, впливу на людину, розвитку її життєвої сфери біологічних, природних факторів. Принижується або зовсім не звертається увага на проблему гуманізації індустріального виробництва, що призводить до варварського ставлення до природи, людини, спричинило виникнення проблеми виживання людства [10, с. 327].

У суспільних науках є так звана неодарвіністська течія. Прибічники механічного перенесення вчення Дарвіна на суспільство зводять закони суспільного розвитку до біологічних закономірностей природного добору виживання найбільш пристосованих. Вони вважають, що саме боротьба за існування є рушійним стимулом і основою історичного розвитку [10, с. 327].

Ряд західних філософів вважають, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Поняття "цінність" вперше ввів у філософію та соціологію німецький соціолог М.Вебер (1864–1920). Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т.д. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863–1936) вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Зі зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя [10, с. 328].

Представники досить поширеного філософського напрямку – екзистенціалізму визначальним у житті людини і суспільства визнають знаходження внутрішньо вільною людиною своєї сутності. Як відомо, загальним принципом екзистенціалізму є висловлювання: «Існування передує сутності». Видатний французький письменник і філософ Жан-Поль Сартр вважає, що індивід у сучасному суспільстві це відчужена істота, і цей конкретний стан він підносить до статусу людського існування взагалі. Всезагального значення космічного жаху набувають у Сартра відчужені форми людського існування, для яких характерна стандартизація індивідуальності, усунення від історичної самостійності; вони підвладні масовим, колективним формам побуту, організації, держави, стихійним економічним силам. Замість самостійного критичного мислення панують суспільно-примусові стандарти та ілюзії, вимоги суспільної думки та чуток. Навіть об'єктивний розум науки часто виявляється відділеним від людини і виступає як ворожа їй сила. Таке ж «неістинне» існування відчуженої від себе людини притаманне і речам природи, які глухі щодо людини, пригнічують її своєю присутністю [10, с. 329].

Розглянуті точки зору характеризуються, в основному, таким підходом до визначення причин та основи розвитку суспільства, коли спонукальними причинами людської діяльності, згідно з розглянутими концепціями, є свідомість, духовне, ідеальне. Це положення базувалося на тому явному факті, що в суспільстві діють люди, які володіють свідомістю і керуються в своїй діяльності певною метою. Звідси робився висновок про первинність свідомого, духовного начала в житті людей.

Значна частина філософів висувають на перший план матеріальні фактори, що спричиняє більш плідне і послідовного пояснення надзвичайно розмаїтої і складної суспільної життєдіяльності людини. Наприклад, новий підхід до розкриття природи суспільства, характеру суспільних відносин, рушійних сил їхнього розвитку зробив англійський економіст і філософ А.Сміт (1723–1790). Він вважав, що праця, прагнення людини до благополуччя виступають головним джерелом суспільного багатства, основою життя суспільства. На думку А.Сміта, розподіл праці є основою суспільних зв'язків людини. Внаслідок розподілу праці відбувається обмін плодами праці кожної людини. Отже, кожен працює на себе і в той же час змушений працювати на інших, а працюючи на інших, одночасно працює на себе. За А.Смітом, у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалося, необхідно дотримуватися трьох основних умов: панування приватної власності, невтручання держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи [10, 330]. Карл Маркс є автором учення про матеріалістичне розуміння історії, згідно з яким суспільне буття (зокрема, суспільне виробництво) є первинним, а також таким, що визначає собою суспільну свідомість. Ні ідеї, ні цінності, ні релігія, а саме економіка є головним рушієм суспільних процесів, суспільного розвитку та суспільних змін. Для викладу цієї концепції К. Маркс розробив спеціальний категорійний апарат. Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на досягнення передової суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та рушійні сили. Вони висунули принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної людини [10, с. 330].

Людиною керують відчуття, які формують потребу (відчуваючи голод, у людини виникає потреба в їжі). Потреби, в свою чергу, спонукають до виробництва благ. Без виробництва людина б не вижила, а отже не було б і суспільства. Тобто можна стверджувати, що основою будь-якого суспільства виступає виробництво, головне призначення якого полягає в задоволенні постійно зростаючих потреб.

1.3 Структура та види суспільного виробництва

Суспільне виробництво поділяється матеріального та духовного виробництва. Матеріальне виробництво – це вид виробництва, який безпосередньо пов'язаний з виготовленням матеріальних благ або з надання матеріальних послуг і метою якого є задоволення постійно зростаючих потреб. Абсолютизація матеріального виробництва, погляд на нього як на рушійну силу і закон розвитку суспільства простежується в теорії «технологічного детермінізму», теорії «індустріального суспільства» (французький філософ, соціолог Раймон Арон (1905–1985); американський соціолог Даніел Белл (1919); американський соціолог, економіст Волт Ростоу (1916)) [8, с. 502].

Поняття «духовне виробництво» було запроваджено К. Марксом для визначення складової суспільного виробництва – виробництва ідей, знань, художніх цінностей. В. Межуєв вважає, що духовне виробництво є виробництвом свідомості, тому воно дозволяє вивести існування свідомості в певні суспільні форми із конкретного типу духовної діяльності.

Найбільш удалим, на мій погляд, можна вважати визначення духовного виробництва, дане Н.С.Савкіним: "Духовне виробництво – це виробництво науки, мистецтва, ідеології, в остаточному підсумку, – індивідуальної й суспільної свідомості в його різних формах. У широкому змісті воно включає не тільки безпосереднє виробництво, але й розподіл, обмін і споживання духовного продукту, а тому являє собою як виробництво знань, духовних цінностей, так і відтворення духовного миру особистості (через систему виховання, навчання, утворення), а також самої системи духовного виробництва".

Духовно-виробничій домінанті суспільного виробництва, яка полягає в абсолютизації духовної активності, духовного життя, значну увагу приділяли Гегель і Кант, неогегелянці й неокатіанці, представники теорії «абсолютного історизму» (англійський філософ Роберт-Джордж Коллінгвуд (1889–1943), історіографії італійського філософа Бенедето Кроче (1866–1952), працях німецьких філософів Вільгельма Віндельбанда (1848–1915), Вільгельма Дільтея (1833–1911), Генріха Рікерта (1863–1936) та ін. [8, с. 502].

Взаємодіючи з природою, люди, незалежно від своєї волі та свідомості, вступають у суспільні відносини один з одним. Відповідно до цього суспільне виробництво має дві сторони: продуктивні сили – сукупність засобів виробництва та людей (робочої сили), які приводять їх у дію. Виробничі відносини – це відносини, в які люди вступають в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ [4, с. 142]. Виробничі відносини об'єктивні, незалежні від волі та свідомості людей. Вони фіксують загальне, повторюване, закономірне в історії різних країн і народів, тому є об'єктивним критерієм розвитку різних історичних типів суспільних систем, у тому числі майбутніх. У конкретному вияві виробничі відносини визначають характер міжособистісних стосунків, зв'язки між працівниками, спеціалістами, організаторами і виконавцями, між підприємствами і виробництвами різних форм власності.

Виробничі відносини і продуктивні сили – діалектичні протилежності. Методологічною основою вивчення їх взаємодії є діалектика категорій змісту (продуктивні сили) і форми (виробничі відносини). Продуктивні сили визначають виробничі відносини. Який зміст продуктивних сил, така і форма їх існування, тобто виробничі відносини. Розвиток продуктивних сил обумовлюється удосконаленням всіх їх компонентів: кваліфікації, професіоналізму і виробничого досвіду людей; диференціації поділу праці, розширення та поглиблення її спеціалізації; засобів виробництва, знарядь праці, техніки і технологічного застосування науки. Зі зміною продуктивних сил змінюються виробничі відносини. Наприклад, перехід від натурального господарства до товарного в традиційному суспільстві відбувся, коли були винайдені та впроваджені в матеріальне виробництво механічний ткацький верстат, прядильна машина, паровий двигун і разом з машинною технікою сформувався новий тип працівника.

Водночас виробничі відносини не пасивні, вони не змінюються автоматично за змінами у змісті продуктивних сил. Як і будь-яка форма, вони активні, чинять на продуктивні сили істотний зворотний вплив: чи то прискорюють, чи гальмують їх розвиток; є формою, яка забезпечує рух продуктивних сил уперед, або стають путами, що стримують їх розвиток. Так, виробничі відносини колишнього Радянського Союзу у підсумку руйнували його продуктивні сили, що призвело до розпаду цієї величезної держави на п'ятнадцять самостійних незалежних країв. Становлення в них сьогодні ринкової економічної системи супроводжується формуванням виробничих відносин нового типу, які створюють широкі можливості для оновлення всіх компонентів продуктивних сил.

Законом матеріального виробництва є відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Коли така відповідність у державі є, її економіка та всі інші сфери суспільного життя розвиваються стало і в прогресивному напрямі. Однак вона суперечлива. Продуктивні сили розвиваються швидше, ніж виробничі відносини, тому на певному етапі між ними виникає суперечність. Її гостроту можна зменшити за допомогою економічного реформування, цілеспрямованої діяльності політичного керівництва країни щодо приведення виробничих відносин у відповідність до характеру та рівня розвитку продуктивних сил. Проте невідповідність може стати масштабною і конфліктною і тоді в країні неминуча соціальна революція – тільки вона за цих обставин здатна відновити порушену відповідність і забезпечити ефективне матеріальне виробництво.

Історично конкретна єдність продуктивних сил і виробничих відносин називається способом виробництва. Філософська категорія "спосіб виробництва" виражає соціальний аспект діяльності суспільної людини зі створення необхідних для її життя матеріальних благ, на відміну від категорії "технологічний спосіб виробництва", змістом якої є відображення техніко – організаційного аспекту цієї діяльності.

Способові виробництва в розвитку суспільства належить особлива роль. У складній системі взаємозв'язку та взаємодії різних сторін і сфер суспільного життя (економіки, політики, науки і техніки, ідеології і культури) він є основним. Матеріалістична соціальна філософія вважає, що у кінцевому підсумку спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Історія людства насамперед є історією зміни способів виробництва. Зі зміною способу виробництва змінюється вся система суспільних відносин і спосіб життя людей. Творцями способів виробництва є безпосередні виробники матеріальних засобів життя.

Суспільне виробництво страждає від поляризації майнових відносин, коли на одному полюсі концентрується багатство, а на іншому – злидні. Виступаючи проти концентрації багатства в руках небагатьох громадян, Гольбах вважав, що майно має розподілятися відносно рівномірно. Посилаючись на Бекона, він порівнював багатство з гноєм: «Якщо зібрати його у велику купу, він не принесе ніякої користі і навіть зашкодить родючості ґрунту; але розподіліть його хоча б самим тонким шаром по поверхні землі, і він запліднить все поле» [2, с.420].

РОЗДІЛ 2. СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

Будь-яке суспільство, незалежно від того, на якій сходинці розвитку цивілізації воно знаходиться, стикається з трьома головними і взаємозалежними проблемами: «Що? Як? Для кого виробляти?». Як говорив відомий американський економіст Поль Самуельсон: «Питання: що, як і для кого виробляти – не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідуумами і сім'ями» [7, с. 83].

У слаборозвинених країнах традиції, що передаються з покоління в покоління, визначають, які товари і послуги, як і для кого виробляти. Технічний прогрес проникає в ці системи з великими труднощами. "Як іншу крайність, – пише П. Самоуельсон, – можна уявити собі могутнього доброзичливого або злісного диктатора, який довільно своїми декретами або наказами вирішує питання: «Що? Як? Для кого?». Не важко зрозуміти, що мова тут йде про адміністративно-командну економіку колишнього СРСР. Вона виникла на основі повного усуспільнення матеріальних умов виробництва, коли з'явилися не тільки можливість, а й необхідність ведення господарств за заздалегідь обміркованим планом в масштабі всього суспільства. Центр став визначати функціональну спрямованість кожної виробничої одиниці і доводити до неї планові завдання за всіма показниками діяльності. При командній економіці питання: "Що? Як? Для кого?" визначається урядом, а нерідко і "правителем", що наказують індивідам і фірмам виконувати доведений до них зверху план за будь-яку ціну. При такій системі суспільство перестає розвиватися за об'єктивними законами і вихід його в тупикове становище історично неминучий [5, с. 19].

Ринковий механізм – це така форма організації господарств, при якій індивідуальні виробники і споживачі взаємодіють за допомогою купівлі-продажу (обміну) з метою вирішення основних проблем економіки. У ринковому механізмі ніхто з індивідів чи організацій свідомо не займається вирішенням триєдиного завдання: що, як і для кого робити. Просто споживачі і виробники зустрічаються на ринку і визначають ціни на товари й обсяги виробництва [5, с. 20]. Ринковий механізм характерний для розвинутих країн. У ринковій системі все має ціну, яка виражає цінність товару за допомогою грошей. Ціни є мірилом, через яке люди і фірми добровільно обмінюють різні товари. Більше того, ціни є сигналом для виробників і споживачів. Якщо споживачі бажають більше якогось товару – попит на них зростає. Якщо, наприклад, ціна на бензин зростає, то вища ціна стимулює більший видобуток нафти. Звичайно, ринкова економіка в чистому вигляді не існує.

Перша проблема – «Що виробляти?» – визначається не урядом, а виробниками і споживачами. Фірми будуть виробляти ті блага, які будуть продаватися і приносити прибутки. Тобто головне, щоб на товар був попит (фірма звичайно може виробляти блага, на які немає попиту, але це передбачає додаткові витрати на маркетинг). Щоб відповісти на питання «Що виробляти?» необхідно не тільки визначити найменування блага, а й знати в якій кількості його виробляти.

Друга проблема – «Як виробляти?» – визначається конкуренцією між виробниками і пов’язана з розподілом ресурсів між окремими галузями, з технологією виробництва та фірмами, які вироблятимуть продукцію кожної галузі. Щоб "вижити" і мати прибуток, треба знижувати витрати чи підтримувати їх на мінімальному рівні. Для цього треба постійно знаходити більш ефективні методи ведення господарства. Не останнє місце в цьому суперництві займає і якість виробленої продукції чи послуг, а це передбачає застосування нових технологій. Тож, у розв’язанні проблеми «як виробляти?» вирішальне значення має конкуренція виробників. Свою роль відіграють також ціни на ресурси.

Виробництво вибраного обсягу та асортименту продукції може бути здійснено по-різному. Обробити землю і зібрати врожай можна вручну за рахунок залучення значної кількості некваліфікованої праці. Але можна застосувати і сільськогосподарську техніку, використовуючи невелику кількість кваліфікованих працівників. На сьогоднішній день ручна праця практично не використовується в процесі виробництва, але це не знімає проблему «як виробляти?», тому що менеджер будь-якого підприємства стоїть перед вибором, яку технологію слід застосувати для виробництва продукції. Від його вибору залежить, наскільки ефективно будуть використовуватися засоби виробництва, який буде обсяг випуску продукції і якою буде її якість, якою мірою вона буде відповідати вимогам покупців. У багатьох випадках рішення менеджера «як виробляти?» може виявитися далеко неочевидним. Самим вигідним і прогресивним є виробництво продукції із застосуванням найбільш досконалої технології. Новітні технології вимагають великих витрат. Рішення питання «як виробляти?» буде залежати від того, чи є необхідність переходу на нову технологію, чи є можливості для цього, чи є стимули до застосування нової технології, і від багатьох інших обставин.

Перехід на нову технологію можливий двома шляхами:

  • По-перше, купівля у фірми, яка спеціалізується на цьому. Цей варіант найпростіший, але найдорожчий і займає не дуже багато часу.

  • По-друге, найняти робітника, який буде займатися вдосконаленням існуючої технології. Цей варіант займає багато часу, але є дешевшим.

Розвиток і вдосконалення засобів виробництва породжують нові технології та нову організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки так чи інакше змінюються їх складові: соціально-, техніко-, і організаційно-економічні відносини. Проте виробничі відносини мають специфічну властивість з часом відставати від рівня розвитку продуктивних сил, здійснюючи таким чином гальмівний вплив на останні.

Як бачимо, у ринковому механізмі особиста вигода перетворюється на вигоду для всього суспільства. Понад двохсот років підтверджується висновок А. Сміта: "... жоден індивід... не буде думати про суспільні інтереси... Він буде прагнути лише до своєї особистої вигоди, і в цьому випадку, як і в багатьох інших, ним буде керувати невидима рука, що приводить його до мети, що не має нічого загального з його намірами" ("Багатство народів", IV, гл. II).

Третя проблема – «Для кого виробляти?» – це зворотна сторона проблеми «що виробляти?». Іншими словами, вирішення проблеми «для кого виробляти?» зводиться до відповіді на питання: хто буде купувати вироблені товари та оплачувати послуги? Які товари і які послуги хочуть отримати за свої доходи ті чи інші особи, ті чи інші фірми? В якій продукції потребує держава? Відповіді на ці питання будуть залежати від того, які доходи отримають суб'єкти економіки, тобто як будуть розподілятися доходи в суспільстві, які ціни сформуються на ринках товарів і послуг, як будуть надходити покупці в залежності від своїх потреб, від своїх доходів, від рівня цін, і багатьох інших обставин. Значну роль відіграють також смаки покупців. В будь-якій економіці виробництво спрямовується в кінцевому рахунку на задоволення споживчого попиту населення. Для того, щоб почати виробляти блага необхідно не тільки відповісти на запитання: «Що? Як? Для кого виробляти?», а й мати певні фінансові ресурси (стартовий капітал). Адже на сьогоднішній день головними є гроші. Будуть гроші – буде ідея (чи своя, чи куплена за гроші чужа) – буде виробництво благ. Але зазвичай все навпаки: є ідея – немає коштів – шукай інвестора.

Для вирішення даних проблем необхідним є наявність попиту на продукцію, послугу чи роботу, а це передбачає наявність потреби. Потреби (соціальні і економічні) спонукають до виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Економічні потреби людей і потреби розвитку самого виробництва є найбільш глибокими джерелами зародження і становлення всього економічного життя суспільства. Соціальні потреби виступають як прояви соціальної (того, що потрібно людям в їх суспільного життя), економічні ж потреби як прояви економічної необхідності. Такі потреби в їжі, одязі, теплі, житло, засоби пересування і т.д. Одні з них мають бісоціальний характер, як, наприклад, потреби в їжі і теплі, інші – суто соціальний – потреби в модному одязі, сучасному автомобілі, телевізорі і т.п. Але всі ці потреби виступають в соціальній формі, в т.ч. і ті, які задовольняються за допомогою приготовленої їжі і побудованого житла і містять в собі атрибути культури того чи іншого народу. Дані матеріальні потреби виступають і як економічні, тому що в процесі виробництва задовольняються в рамках економічних відносин між людьми.

Всі ці потреби викликають до життя, підтримують і стимулюють виробництво тих чи інших продуктів і послуг. Немає потреб – немає і виробництва. Причому, коло потреб постійно розширюється. До того ж вони розвиваються якісно. У цьому зв'язку говорять про закон піднесення потреб, тобто їх постійного вдосконалення. Не можна забувати і про потреби функціонування самого виробництва – потреби в джерелах енергії, сировині, матеріалах і т.д. Таким чином, соціально-економічні потреби виступають як джерела розвитку виробництва, його постійні основні стимули.

Залишається додати, що самі потреби, не тільки громадські, а й особисті, розвиваються під впливом виробництва різних предметів і послуг. Такі, наприклад, потреби людей у багатьох продуктах харчування, сучасному одязі, побутових приладах, холодильниках, телевізорах і т.д. Впливаючи на формування цих потреб, виробництво створює найважливіша умова для свого сталого розвитку. Така діалектика взаємодії економічних потреб, виробництва і споживання розглядається як один із проявів економічного життя суспільства.

Головні проблеми «Що? Як? Для кого виробляти?» зводяться до єдиної фундаментальної проблеми – способу виробництва. У цьому значенні спосіб виробництва виражає не тільки соціальний аспект діяльності суспільної людини, як було зазначено в першому розділі, а й техніко-організаційний аспект.

«На відомій щаблі свого розвитку, – пише К. Маркс, – матеріальні продуктивні сили громади майже остаточно дійшли в протиріччя з існуючими виробничими відносинами… З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх пута. Тоді настає епоха соціальної революції... Свідомість треба пояснювати з протиріч матеріального життя, з існуючого конфлікту між громадськими продуктивними силами і виробничими відносинами». Інакше кажучи, загальний закон руху суспільства говорить, що успішний розвиток суспільства є результатом розвитку як основного соціального процесу.

В результаті взаємодії людини, як живої істоти, з її думками та її працею виникає синергетичний ефект – нова могутня продуктивна сила, здатна вирішити соціальні проблеми людства. Але для цього необхідне усвідомлення кожним політиком, кожним індивідом того факту, що кожна окрема людина є найважливішою екосистемою біосфери, що саме вона, людина, у процесі своєї діяльності вступає в активні відносини з іншими екосистемами біосфери і змінює цю останню й сама змінюється, розвивається. Іншими словами, розвиток особистості та її сутнісних сил, творча активність людини і суспільства, їх свідомість, культура, енергія значно посилюються, коли вони виступають як єдине ціле. За таких умов формується новий тип суспільного відтворення, в якому роль матеріального виробництва падає, а роль нематеріального, передусім духовного, зростає. Діючи як єдине ціле, людство в умовах ноосфери зможе узгодити економічні інтереси всіх і кожного.

ВИСНОВКИ

В даному рефераті проаналізовано суспільне виробництво в історії європейської цивілізації. Суспільне виробництво пройшло три етапи розвитку, а саме: аграрне, індустріальне і постіндустріальне. Аграрне виробництво базувалося на землеробстві, скотарстві і ремісництві (тобто ручній праці), індустріальне – на механізованій праці, постіндустріальне – на автоматизованій праці. На всіх етапах життя людину супроводжувала цілеспрямована, доцільна діяльність. Вона не обмежувалась лише функцією створення предметного світу, а й виступала як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Тому була й залишається процесом виробництва людини як особи, продукти праці якої виступають засобом відновлення її сил. Таким чином, суспільне виробництво слід розуміти як виробництво самої людини, матеріальних благ та соціальних умов існування самих носіїв життя.

Далі були розглянуті філософські погляди на основи суспільного розвитку, які дали змогу зрозуміти: чим керується людина (суспільство) в процесі виробництва. Було розглянуто «абсолютну ідею» Гегеля, «технократичну» концепцію, неодарвіністські та екзистенціалізму погляди на розвиток суспільства, а також окремо виділені думки М. Вебера, А. Сміта та К. Маркса про рушійні сили суспільного розвитку. Людиною керують відчуття, які формують потребу (відчуваючи голод, у людини виникає потреба в їжі). Потреби, в свою чергу, спонукають до виробництва благ. Без виробництва людина б не вижила, а отже не було б і суспільства. Тобто можна стверджувати, що основою будь-якого суспільства виступає виробництво, головне призначення якого полягає в задоволенні постійно зростаючих потреб.

Щодо структури суспільного виробництва, то воно поділяється на матеріальне та духовне виробництво. Матеріальне виробництво – це вид виробництва, який безпосередньо пов'язаний з виготовленням матеріальних благ або з надання матеріальних послуг і метою якого є задоволення постійно зростаючих потреб. Духовне виробництво – це виробництво науки, мистецтва, ідеології, в остаточному підсумку, – індивідуальної й суспільної свідомості в його різних формах. У широкому змісті воно включає не тільки безпосереднє виробництво, але й розподіл, обмін і споживання духовного продукту, а тому являє собою як виробництво знань, духовних цінностей, так і відтворення духовного миру особистості (через систему виховання, навчання, утворення), а також самої системи духовного виробництва.

Взаємодіючи з природою, люди, незалежно від своєї волі та свідомості, вступають у суспільні відносини один з одним. Відповідно до цього суспільне виробництво має дві сторони: продуктивні сили – сукупність засобів виробництва та людей (робочої сили), які приводять їх у дію. Виробничі відносини – це відносини, в які люди вступають в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Виробничі відносини і продуктивні сили – діалектичні протилежності єдиного процесу, що називається способом виробництва. Методологічною основою вивчення їх взаємодії є діалектика категорій змісту (продуктивні сили) і форми (виробничі відносини). Продуктивні сили визначають виробничі відносини. Який зміст продуктивних сил, така і форма їх існування, тобто виробничі відносини. Законом матеріального виробництва є відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Коли така відповідність у державі є, її економіка та всі інші сфери суспільного життя розвиваються стало і в прогресивному напрямі. Однак вона суперечлива. Відтак, продуктивні сили розвиваються швидше, ніж виробничі відносини, тому на певному етапі між ними виникає суперечність.

Будь-яке суспільство, незалежно від того, на якій сходинці розвитку цивілізації воно знаходиться, стикається з трьома головними і взаємозалежними проблемами: «Що? Як? Для кого виробляти?». Як говорив відомий американський економіст Поль Самуельсон: «Питання: що, як і для кого виробляти – не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідуумами і сім'ями».

Дані проблеми вирішуються за допомогою ринкового механізму. На нашу думку, відповіді на питання «Що виробляти», «Як виробляти», «Для кого виробляти» у ринковій економіці визначаються через взаємодію споживачів з виробниками, які виступають на ринку як покупці і продавці. Роль економічних орієнтирів виконують ціни, витрати виробництва, розміри доходів і прибутків. Економічні рішення виробниками і споживачами приймаються самостійно, але це не призводить до хаосу. Розвинута ринкова система в цілому забезпечує внутрішній порядок і стабільність. Ринкова економіка безпосередньо спирається на економічні інтереси споживачів і виробників. У досягненні своїх інтересів люди конкурують між собою. Але необхідно пам’ятати, що в чистому вигляді ринкова економіка не існує.

Тож, розвиток особистості та її сутнісних сил, творча активність людини і суспільства, їх свідомість, культура, енергія значно посилюються, коли вони виступають як єдине ціле. За таких умов формується новий тип суспільного відтворення, в якому роль матеріального виробництва падає, а роль нематеріального, передусім духовного, зростає. Діючи як єдине ціле, людство в умовах ноосфери зможе узгодити економічні інтереси всіх і кожного. І тоді буде спостерігатися сталий розвиток суспільного виробництва і добробут в країні.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  1. Бєляєв О.О. Політична економія: навчальний посібник / О.О. Бєляєв, А.С. Бебело. — К. : КНЕУ, 2001. — 328 с.

  2. Гольбах П. А. Избранные произведения в 2-х томах. — М. : Мысль, 1963. — 715 с.

  3. Економічна теорія: навч. посіб / [А.М. Андрющенко, А.П. Бурляй, В.С. Костюк та ін.]. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 520 с.

  4. Економічна теорія: посібник / [В. М. Лич, В. В. Гончаров, В. Д. Скиценко та ін.]. — К. : КНУБА, 2009. — 168 с.

  5. Ермишин П.Г. Основы экономической теории (курс лекций). — Симферополь: РИО ТЭИ, 2002. — 180 с.

  6. Концепції сучасного природознавства: підручник / [Я.С. Карпов, В.В. Кисельник, В.Г. Кремень та ін.]. — К. : Професіонал, 2004. — 496 с.

  7. Самуельсон П. Економіка / Поль Самуельсон ; за редакцією О. Лищишина. — Львів: Світ, 1993. – 493 с.

  8. Смольков О. А. Філософія: навчальний посібник. — Львів: "Магнолія Плюс", 2007. — 560 c.

  9. Філософія: навчальний посібник / За ред. С. П. Щерби. — К.:МАУП, 2004. — 216 с.

  10. Філософія: навчальний посібник / [Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.]. — К. : Вікар, 2003. — 457 с.

  11. Bell D. Notes on the Post-Industrial Society // The Public Interest. — №7. — 1967. — С.102-118.