Альона Ревко 2012-04-10 93.1k

Марксистська філософія

Марксистська філософія — це спроба раціонально обґрунтувати шляхи зміни світу на кращий. Цій ідеї підпорядковані всі її складові — онтологія, гносеологія, діалектика та ін. Вона стала духовною зброєю в руках тих, хто бажав кардинальної зміни суспільного ладу. Але результати застосування цієї зброї виявились трагічними.

Марксистська філософія - ілюстрація до статті

Вступ

Марксизм — одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, — це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас. Розробка К.Марксом і Ф.Енгельсом категорії практики і визначення її як людської чуттєвої діяльності зіграло важливу роль в становленні нового світогляду. Марксизм закладає основи наукової гносеології, передумовою якої служить опосередкована роль практики в будь-якому гносеологічному процесі. Іншими словами, практика є основа, мета і єдиний об'єктивний критерій знання.

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що дослідження категорії практики має велике значення в методологічно-теоретичному відношенні для розуміння наукового характеру марксистської філософії, сутності зробленого нею революційного перевороту.

Метою даного дослідження є розкриття сутності та значення категорії практика в марксистській філософії. Поставлена мета конкретизується в наступних завданнях:

  1. дослідження генезиса марксистської філософії;

  2. визначення місця суспільного буття в системі переконань К.Маркса;

  3. розкриття ідеї практики в марксистській філософії;

  4. аналіз основних концепцій марксизму та їх суттєвих помилок;

  5. дослідження популяризації марксизму в Радянському Союзі.

Об’єктом даного дослідження являється проблема практики, яка займає важливе місце в філософії марксизму і трактується як матеріальна, предметно-чуттєва, ціле направлена діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина.

Предметом дослідження є марксистська філософія як подолання гносеологізму через категорію практики. Теоретичну основу дослідження складають філософські праці класиків марксизму К.Маркса, Ф.Енгельса, а також фундаментальні праці вітчизняних та зарубіжних вчених Хамітова Н.В., Вишневського М.І., Межцева В.М., Причепія Є. М., Тараненко В.М., Чернія А. М., Чекаль Л. А. та інших.

Структура роботи визначена ціллю та завданнями дослідження та складається з вступу, двох розділів, які включають п’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Становлення та розвиток філософії марксизму

1.1 Генезис марксистської філософії

У 40-х роках ХІХ ст. в Європі з’явився філософський напрям, який був відгалуженням німецької класичної філософії, а потім протягом півтора століття був широко відомий як марксистський.

Марксистська філософія - це система філософських ідей Карла Маркса (1818-1883), Фрідріха Енгельса (1820-1895) і їх послідовників, в основі якої лежить діалектико-матеріалістичний підхід до пізнання і практики. К. Маркс та Ф.Енгельс вийшли з німецької класичної філософської школи, свого часу формувались як послідовники Г.Гегеля та Л.Фейєрбаха, але після завершення вивчення класики творчо переосмислили ідеї учителів і створили власну філософську школу.

Марксизм реалізує основну інтенцію філософії Нового часу - досягнення тотожності об'єкта і суб'єкта - через перетворюючу практичну діяльність людини. Пізнання - центральний процес в діалектиці Г. Гегеля - в марксистській філософії стає підпорядкованим, вторинним моментом практики, яка, власне і є головною філософською ідеєю К. Маркса і Ф. Енгельса.

Слід зауважити, що марксизм — це така система поглядів, яка спирається на практику людства, її осмислення. Це дозволило марксизму підійти до філософії не лише як до любомудрія і «душі культури», розумінню її як властивості людського розуму, але побачити те, що у вельми абстрактній формі сформулював ще Арістотель — «бути вченням про найбільш загальні принципи буття і пізнання», досліджувати ці принципи як закони природи, суспільства і людського мислення.

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. Шлях до побудови такого суспільства К. Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини) [1, с. 153].

Від попередніх вчень філософія марксизму відрізняється насамперед предметом дослідження. Вона зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об'єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Марксизм відмовляється від багатовікової традиції, яка визнавала філософію наукою наук, всезагальною теорією, знанням про все. Філософія марксизму чітко визначає своє ставлення до конкретних наук. Вона використовує знання цих наук, але кардинально відрізняється від них як предметом, так і методом пізнання. Це добре показано Ф.Енгельсом у праці "Діалектика природи" (1873-1886 pp.). Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також людину, практику, відношення "людина — світ".

У роботі "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" (1886 p.) Ф.Енгельс висуває ідею, що філософія в цілому як форма суспільної свідомості й кожна філософська концепція зокрема, незалежно від часу її створення та проблем, що аналізуються, завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням філософії (основним філософським питанням). Його суть — відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін:

  1. що існувало раніше — свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність);

  2. чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність).

Ідея Ф.Енгельса про основне філософське питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати філософські школи і напрямки.

Згідно з марксизмом, філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах — суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію — агностицизмом. З часом основне філософське питання у філософії марксизму набуло статусу фундаментального методологічного принципу.

Вся історія філософії почала розглядатись через призму боротьби матеріалізму та ідеалізму. Марксизм став на бік матеріалізму й піддавав нищівній критиці не тільки "чистий" ідеалізм (як, наприклад, у Платона чи Г. Гегеля), а й будь-які щонайменші відхилення в його бік. За межами марксизму переважна більшість філософів не поділяла і сьогодні не поділяє думки, що відношення свідомості до матерії, духу до природи є центральною філософською проблемою, основним філософським питанням. Це підтверджується історією розвитку всієї світової філософії.

Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Л.Фейербаха, але йдуть значно далі. Критикуючи Л.Фейербаха за його негативне ставлення до діалектики Г.Гегеля, вони критично переосмислюють її, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика — матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г.Гегеля), а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Безпосередніми результатами такого застосування діалектики є, наприклад, фундаментальна праця К.Маркса "Капітал" (1857-1867 pp.), праця Ф.Енгельса "Діалектика природи", багато інших. Поєднання матеріалізму і діалектики знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як назва цієї філософської теорії — діалектичний матеріалізм.

1.2 Суспільне буття в системі переконань К.Маркса

К.Маркс та Ф.Енгельс, творчо переосмисливши ідеалістичну діалектику Г.Гегеля, дійшли висновку, що їх учитель остаточно сформував діалектику не як теорію розвитку ідеї, «Світового Духа» чи ще чогось містичного, а практично відкрив теорію розвитку буття. Для того щоб зробити метод Г.Гегеля універсальним, необхідно було довести, що закони діалектики функціонують не лише у сфері ідей, у сфері розуму, мислення, а й у сфері природного та суспільного буття. Це завдання виклав Ф.Енгельс у роботах «Анти Дюрінг» та «Діалектика природи». Поява цих робіт стала значним внеском марксизму в онтопологію та гносеологію, таким чином сприявши удосконаленню сучасних уявлень, які доповнили теорію буття. Щодо гносеології формування діалектичного методу пізнання та введення в теорію пізнання поняття практика були вагомим доробком у цю складову філософії.

Суспільне буття в системі переконань К.Маркса – не філософська, а науково-історична категорія. Його теорію суспільного буття не можна назвати тому і філософською онтологією. Питання про суспільне буття вирішується К.Марксом за допомогою не філософського (метафізичного) прийняття абстрактної природи людини (наявність такої природи їм категорично заперечується), а наукового вивчення реально існуючої соціальної дійсності в її історично конкретній формі прояву. Бути для людини рівнозначно тому, щоб жити, тобто відтворювати себе, у тому числі і фізично, в рамках історично заданих умов і обставин. Суспільне буття не можна вигадати, його можна лише виявити в системі існуючих на даний момент суспільних зв'язків і стосунків. За часів К.Маркса ця система набула вигляд «цивільного», або буржуазного, суспільства, в якому суспільне буття людини з’являється не в безпосередньо людській, а упредметненій (або відчуженою від самої людини), – товарно-грошовій – формі. У такому вигляді воно і розглядається політичною економією. Завданням історичної науки є в даному випадку виявлення за речовими стосунками стосунків самих людей, що в плані теоретичному означає «критиці політичної економії».

Такою наукою і займався К.Маркс. Його цікавив не сам по собі процес виробництва капіталу (чим би тоді він відрізнявся від звичайного економіста), а схований за ним історично конкретний спосіб виробництва людьми свого суспільного буття. На відміну від природного буття суспільне буття існує не як щось незмінне, повністю завершене і таке, що остаточно склалося на самому початку історії, а як здійснюваний ними в часі процес виробництва свого життя. Про людей взагалі треба судити не по тому, що вони думають про себе, а що реально роблять. У якості не лише мислячих, але і діючих істот вони не лише пізнають, але і постійно перетворюють своє буття. Питання суспільного буття є перш за все практичне питання, що стосовно науки означає його звернення до історичної реальності у всій його мінливості і конкретності [3, 59-60].

Основу історичної реальності, її субстанцію К.Маркс шукає, таким чином, в практиці, розуміючи під нею всю (а не лише економічну) людську діяльність, узяту «у формі дійсності». Світ, в якому живе людина, — не природний (як у попередніх матеріалістів) і не духовний (як в Г.Гегеля), а практичний, тобто одночасно чуттєво предметний і творчо мінливий. Матеріалізм К.Маркса можна назвати тому практичним матеріалізмом (він так і називав його): на відміну від споглядального матеріалізму дійсність існує для нього не «у формі об'єкту», або «у формі споглядання», а як «людська чуттєва діяльність, практика», або «суб'єктивно»[6, с. 1]. Якщо старий матеріалізм виводив людину за межі дійсного світу, ставив її в положення зовнішнього спостерігача, то практичний матеріалізм поміщає людину в центр світу (як його творця), перетворюючи тим самим останній в «неорганічне тіло людини» [3, 60].

1.3 Ідея практики в марксистській філософії

Про необхідність введення у філософію ідеї практики, К.Маркс вперше говорить в роботі «Тези про Фейєрбаха», де критикує матеріалізм Фейєрбаха за його споглядальний характер. «Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його», при цьому йдеться саме про матеріальне перетворення світу — практику або предметно-практичну діяльність.

К.Маркс і Ф.Енгельс висувають категорію практики як основну категорію своєї філософії. Тут проявляється принциповий матеріалізм К.Маркса і Ф.Енгельса в розумінні людини і суспільства — бо практика є «матеріальна діяльність, від якої залежить будь-яка інша діяльність: розумова, політична, релігійна і т. д.» [11, с.65]. Практика - це предметна діяльність, що має наступну структуру: потреба - мета - мотив - власне доцільна діяльність - засоби - результат. Практика первинна і визначає духовний світ людини, її культуру. Вона має суспільний характер, служить основою спілкування між людьми.

Практика історична, її способи і форми змінюються в часі, стають усе більш витонченими, сприяють прояву самих різних сторін людської суті, дозволяють відкрити у навколишньому світі усі нові сторони.

Таким чином, К. Маркс і Ф.Енгельс відзначили різні підходи до розуміння практики:

  • практика — предметна діяльність;

  • практика — це діяльність людей, направлена на перетворення природи і суспільства;

  • практика — це суспільно-історична діяльність людей;

  • практика — характеристика людської життєдіяльності.

Для К.Маркса основними видами практики були: «обробка природи людьми», тобто матеріально-виробнича діяльність, і «обробка людей людьми» — соціально-перетворююча діяльність. К. Маркс називає суспільне життя практичною по суті, завдяки тому, що основою всього суспільного життя вважає трудову діяльність людей. Праця як діяльність по зміні природи і суспільних стосунків - це сутнісний параметр буття людини. Синонімом праці, категорією, що конкретизує поняття праці, у К. Маркса і Ф.Енгельса виступає практика. Під нею вони розуміли чуттєво-предметну, цілеспрямовану діяльність людини, орієнтовану на освоєння і перетворення умов його існування і паралельно з цим, - на вдосконалення самої людини [8].

Змінюючи світ, людина одночасно змінює себе, всю суму своїх стосунків з іншими людьми. Збіг зміни обставин із зміною самої людини К. Маркс і називав практикою, навіть революційною практикою, розуміючи під останньою не політичний акт захвату влади, а іманентний самій дійсності спосіб її історичного існування. В ході практичної діяльності змінюється не лише об'єкт, але і суб'єкт діяльності, тобто сама людина, що діє. Сьогодні при визначенні практики все частіше використовуються категорії суб'єкта і об'єкту, до яких звернувся К.Маркс в своїх «Тезах про Фейєрбаха».

У практиці слід шукати відповідь на питання про те, що таке історія. У будь-якому випадку вона є історія не просто речей або ідей, але самих людей, історія їх зміни і розвитку в процесі здійснюваної ними трудовій діяльності [3, с. 61].

Але в якому сенсі люди взагалі можуть мінятися, розвиватися, ставати іншими? Йдеться, очевидно, про зміну їх не фізичної або психічної (що швидше відносилося б до історії природи), а якийсь зовсім іншої природи. Як природні істоти ми мало чим відрізняємося від людей минулих епох. Проте без розвитку людини була б неможлива і його історія. У чому ж полягає цей розвиток? Тут ми підходимо до того, що К.Маркс вважав своїм головним відкриттям. Люди змінюються у міру того, як змінюються їх стосунки один з одним, тобто як перш за все суспільні істоти. Тварини після багатьох років залишаються тими, ким були на самому початку (у гіршому випадку вони вимирають), людина ж, зберігаючи свою фізичну і психічну подобу в більш менш незмінному вигляді, змінює форму свого суспільного буття, тип суспільства, в якому живе. В процесі праці вона створює не просто корисні для себе речі — продукти харчування, одяг, житло, знаряддя праці і ін. (про це знали задовго до К.Маркса, і тут не було жодного відкриття), але і свої стосунки з іншими людьми, отже, саму себе як суспільну істоту.

У листі до І.Анненкову від 1846 р., що містить критику П.Прудона, К.Маркс писав: «Пан Прудон дуже добре зрозумів, що люди виробляють сукно, полотно, шовкові тканини, і не велика заслуга зрозуміти так мало! Але чого пан Прудон не зрозумів, так це того, що люди згідно своїм продуктивним силам виробляють також суспільні стосунки, при яких вони виробляють сукно і полотно» [9, с. 410]. До цього Маркс додає: «Ще менше зрозумів пан Прудон, що люди, що виробляють свої суспільні стосунки, відповідно своєму матеріальному виробництву, створюють також ідеї і категорії, тобто відвернуті, ідеальні вирази цих самих суспільних стосунків» [9, с. 410].

Маркс відкрив тим самим суспільну природу праці (або суспільна праця), що полягає в її здатності створювати не просто речі, але у формі речей відношення між людьми. Які ці стосунки на даний момент, залежить не від свідомості і волі людей, що вступають в них, а від рівня розвитку їх продуктивних сил, включаючи знаряддя і засоби праці. Але створені вони проте самими людьми, що беруть участь в реальному процесі виробництва. На відміну від тварин людина здатна створювати не лише те, в чому має потребу сама або її пряме потомство, але чого потребують інші, з ким вона не зв'язана узами кровної спорідненості або територіальної близькості. Тим самим вона здатна працювати через свою не лише органічну, але і суспільну потребу, яка існує для неї у вигляді не несвідомого потягу або інстинкту, а усвідомленої мети. Виробляючи для інших, вона виробляє свої стосунки з іншими, хоча дана обставина залишається для неї до певного часу прихованою і не проясненою. У реальному житті ці стосунки можуть з'являтися для людини як зовнішня необхідність, як чужа їй сила, з якою вона вимушена рахуватися і до якої повинна пристосовуватися. Тут виникає важлива для К.Маркса тема відчуження праці, яка разом з темою практики утворює основу його розуміння історії [3, с. 62-63].

У «Економічно-філософських рукописах 1844 роки» К.Маркс багато уваги приділяє проблемі практики. Він підкреслює, що історія промисловості і предметне буття промисловості, що виникло є «розкритою книгою людських сутнісних сил» [7, 102]. Таким чином, результатом практики є зміни матеріальних і інших суспільних стосунків, що ґрунтовно досліджує К.Маркс в «Капіталі».

Ряд філософів - і навіть марксистів - теорію так само вважають практикою. Дійсно, теорія народжується з практики, реалізується в практиці, підтверджується нею і одночасно впливає і робить вплив на неї.

Між практикою і теорією існує тісний взаємозв'язок за наступними пунктами:

  • Практика є джерелом теорії, виступає в ролі "замовника" тих або інших розробок. Речі, що не мають практичного значення, розробляються украй рідко.

  • Практика є критерієм істинності теорії.

  • Практика - мета будь-якої теорії.

  • Практика як цілісний процес описується за допомогою категорій опредмечування і розпредмечування.

Опредмечування - це процес, в якому людські здібності переходять в предмет і втілюються в ньому, завдяки чому цей предмет стає людським предметом. Діяльність опредмечується не лише у зовнішньому світі, але і в якостях самої людини.

Розпредмечування - це процес, в якому властивості, суть, логіка предмету стають надбанням людини. Людина привласнює форми і вміст попередньої культури.

Діалектика опредмечування і розпредмечування у філософії марксизму наглядно демонструє структуру практики, показує механізми спадкоємності в розвитку культури [8].

Категорія «практики», введена марксистською філософією в аналіз процесу пізнання (основа, мета пізнання і критерій істини), дозволила не лише здолати агностицизм, але і зв'язала воєдино концепцію матеріалістичного розуміння історії з гносеологією, сприяючи їх глибшій розробці.

Одночасно категорія практики з'явилася фундаментальною і для розгляду проблем онтології. Так, по Марксу, розкриття суті свідомості передбачає вказівка на віддзеркалення в нім перш за все матеріального життя людей і всіх умов їх суспільного буття.

Отже, проблема практики займає важливе місце в філософії марксизму. Вона трактується як матеріальна, предметно-чуттєва, ціле направлена діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина [2, с. 127].

Таким чином, К.Маркс, показуючи, що все суспільне життя є, по суті, практичним, розглядає всі явища і процеси, з якими взаємодіє соціальний суб'єкт, як результат справжньої або передуючої людської діяльності, в складній взаємодії її практичних і теоретичних, об'єктивних і суб'єктивних моментів.

Розділ 2. Вплив філософії марксизму на історію розвитку людства у XX ст.

2.1 Основні концепції марксизму та їх суттєві помилки

Аналізуючи процес розвитку товарного виробництва, К.Маркс доводить, що найвищого рівня це виробництво досягло за умов розвитку капіталізму в Європі. З економічного та соціально-політичного аналізу тогочасного суспільства він робить кілька висновків, які були сприйняті певними верствами суспільства як основа світогляду працівників і пролетаріату конкретно. Основні положення К.Маркса, які поширювалися у той час як найновіше відкриття:

  1. Незважаючи на колосальний розмах розвитку виробництва та значні досягнення в різних сферах суспільного життя, попри буржуазні революції, за умов капіталізму людство не змінилось на краще. К.Маркс намагався розкрити соціально-економічні передумови важкого становища абсолютної більшості населення — трудящих верств та шукає шляхи виходу з суперечностей, котрі потрясають суспільство.

  2. Основою соціальної несправедливості, котра є реальністю капіталізму (як і всіх класових попередніх періодів розвитку людства), є відчуження, що набуло глобального характеру. Загальним виявом відчуження є перетворення людської діяльності на чужу, руйнівну щодо людини силу. За умов капіталізму праця відчужується від робітника, власність від більшості людства, всі інші людські якості відчужуються у процесі виробництва та розподілу виробленого продукту. Людина позбавляється людяності в основній сфері діяльності — у праці та у сфері розподілу, а лишається людиною тільки у сфері споживання. Якщо практика затверджує центральну роль людини в світі, ставить її в положення творця і господаря цього світу, то відчуження робить її істотою, в усіх відношеннях підневільною і пригноблюваною, убачаючою в світі постійну загрозу своєму існуванню і свободі. Практика і відчуження — це як життя і смерть: перша не має кордонів в своєму самоздійсненні, друге обмежує людину аж до її повного виключення з суспільного життя [3, c.63].

  3. Основна причина відчуження — приватна власність на засоби виробництва та породжена нею капіталістична (ринкова) економіка, за умов якої все стає товаром від предметів споживання та продуктивних сил до людських властивостей, здібностей і навіть переживань. Ця ж приватна власність поділяє людей на експлуататорів та експлуатованих, які споконвічно непримиренні антагоністи. Класи — антагоністи - перебувають в стані постійної боротьби, і саме ця боротьба є головною рушійною силою розвитку суспільства.

У тій чи іншій мірі цей критичний аналіз капіталістичного суспільства був результатом наукового аналізу не лише К.Маркса, а і його попередників, та К.Маркс показав суперечності капіталізму середини XIX ст. особливо рельєфно. Він не зупинився на аналізі цих суперечностей і запропонував механізм їх подолання:

  1. На основі діалектичного аналізу капіталістичної системи соціальних стосунків К.Маркс доходить до висновку, що зміни на краще у житті суспільства можливі лише за умов знищення приватної власності і пов'язаної з нею капіталістичної економіки. На зміну капіталізму повинен прийти комунізм. Шлях переходу до комунізму — світова пролетарська революція.

  2. К.Маркс, на його думку, виявив силу, здатну реалізувати завдання прогресивного перетворення суспільства. Такою силою він вважав пролетаріат як «могильника капіталізму».

  3. Результатом пролетарської революції повинна бути держава диктатури пролетаріату, котра і здійснить побудову комуністичного суспільства.

Таким чином, вищим рівнем практики К.Маркс і Ф.Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалася тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватись.

Слід зауважити, що К.Маркс, виходячи з конкретної європейської ситуації середини XIX ст., висунув привабливу для тогочасної революційної інтелігенції концепцію кардинального перетворення суспільства, що формально ґрунтувалась на гуманістичних засадах, бо йшлося про створення суспільства загальної справедливості. Ця концепція заволоділа розумом тієї частини європейської еліти, котра шукала виходу з суперечливої ситуації капіталістичної дійсності, і значна частина прихильників комунізму почала пропаганду марксизму в робітничому середовищі. Як показала подальша історія, ця концепція виявилась помилковою, робітничий клас не лише втратив свою революційність, а й виявився нездатним до нової соціальної творчості. Та в середині XIX ст. під впливом марксизму сформувались політичні течії послідовників соціалістичних та комуністичних ідей, у рамках яких почали формуватись політичні партії, які згодом відігравали значну роль у політичному житті та зробили багато для розвитку демократичних засад організації суспільного життя. Незважаючи на значну привабливість та певну популярність, концепція марксизму мала ще низку суттєвих помилок. Перша з них - це ідея насильницького створення суспільства, в якому буде реалізовано гуманістичні ідеали. І це попри те, що сам К.Маркс відводив насильству лише роль «повивальної бабки» за умов, що суспільство «вагітне» новим способом свого існування. К.Маркс вважав, що Європа вже готова до комуністичного перетворення і справа лише за революційним поштовхом до нової історії людства [2, с. 128]. Друга хибна теза К.Маркса в тому, що він, шукаючи шляхів реалізації просвітницьких ідей, намагався знайти засоби знищення приватної власності на засоби виробництва і в такий спосіб реалізувати споконвічне прагнення людства до соціальної справедливості. Приватна власність на засоби виробництва формувалась протягом тисячоліть і, як засвідчила практика XX ст., виявилась найефективнішим методом ведення господарської діяльності, а досягнення соціальної справедливості належать не у сфері виробництва, а у сфері соціального регулювання.

К.Маркс процес переходу до комунізму вважав справою передових, розвинених країн, які спільно розпочнуть еру пролетарської революції і пролетарського перетворення капіталізму на комунізм.

2.2 Популяризація марксизму в Радянському Союзі

Марксизм сприяв розвитку робітничого руху та формуванню робітничих партій. Особлива доля спіткала марксизм у Росії. Серед російської інтелігенції марксизм набув значного поширення. Знаними марксистами були Д.М.Благоєв, В.П.Тучинський, М.Є.Федосєєв, М.І.Зібер.

Першим теоретиком і популяризатором марксизму в Росії був Плеханов Г.В. Він переклав російською мовою "Маніфест комуністичної партії", "Тези про Фейєрбаха", "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії".

Вивчення марксистської філософії Г.В.Плеханов вважав не самоціллю, а засобом для партійного будівництва і політичної боротьби. Називав її "алгеброю революції", підкреслював видатну роль філософії в перетворенні суспільства.

Вперше в марксизмі Г.В.Плеханов спеціально проаналізував проблеми естетики, довів зв'язок естетичного віддзеркалення з практичною діяльністю. Йому належать роботи про теорії історії філософії, в яких акцентується увага на закономірному розвитку філософського знання. Не дивлячись на розбіжності з більшовиками по питаннях політичної стратегії і тактики, останні високо оцінювали Г.В. Плеханова як філософа [8]. Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну. Філософські ідеї марксизму дістали в ленінських працях подальший розвиток. Розглядати і оцінювати його необхідно, беручи до уваги щонайменше дві групи чинників. Перша група пов'язана з соціально-економічним розвитком капіталізму, у тому числі в Росії наприкінці XIX — початку XX ст., і духовно-політичними процесами, що мали місце на той час в суспільстві. Друга — має свої корені в науці.

В.Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Так, діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод, що адекватно відповідає матеріалістичній філософії, і як метод, що може і повинен використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва.

У ленінських роботах надзвичайно велика увага приділяється питанням функціонування суспільства і практики революційних перетворень. Підкреслюючи вирішальну роль трудящих мас в історії, В.І.Ленін рушійну силу суспільного розвитку, слідом за К.Марксом і Ф.Енгельсом, бачить у класовій боротьбі. Шлях практичного подолання експлуатації пролетаріату — соціалістична революція і диктатура пролетаріату. Здійснює її передусім робітничий клас при підтримці широких трудящих мас. У роботі "Великий почин" (1919 p.) В.І.Ленін дає визначення класів, підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів виробництва є визначальною ознакою класів. В інших роботах виділяються й аналізуються конкретні форми класової боротьби (політична, економічна, ідеологічна).

На практиці філософія марксизму неминуче трансформується в політичну ідеологію (і перестає бути філософією), яка за допомогою державної машини намагається вольовим поривом переробити недосконалу людину і її світ[10, с.186].

Через небажання сприймати критичні зауваження на свою адресу, враховувати їх у подальшому розвитку, марксизм, а особливо російський його варіант, скоро перетворився на ізольовану теоретичну концепцію, а з кінця 20-х та початку 30-х років у Радянському Союзі став офіційною ідеологією, яка вже не мала нічого спільного з філософією та науковим аналізом соціальних процесів. Авторитет радянської наддержави якимось чином підтримував інтерес до марксизму в світі, але після розвалу радянської системи авторитет марксизму почав падати. Водночас і до цього часу марксизм є достатньо впливовою філософською течією сучасності. Подальші трансформації марксизму реалізувались у роботах Д.Лукача (1885-1971)-Угорщини, Ж.П.Сартра (1905-1980)-Франція, Ю.Хабермаса (народ. 1928 р.) — Німеччина та багатьох інших. Основні положення філософії марксизму справили надзвичайно великий вплив на історію розвитку людства у XX ст. Людство використало і позитивний, і негативний досвід від реалізації ідей марксизму. Позитивний елемент марксистських ідей поступово включається у сучасні філософські концепції, а сам марксизм у його чистому вигляді стає надбанням історії духовної культури людства [2, с. 129-130].

Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватної реалізації на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не відповідали її основним положенням.

Висновки

Формування і розвиток категорії практики основоположниками марксизму було закономірним процесом становлення нового світогляду. К.Маркс і Ф.Енгельс висувають категорію практики як основну категорію своєї філософії.

Практика в марксизмі виступає тим суспільним буттям, від якого залежить і яке відображає суспільна свідомість — у вигляді різних форм духовної і духовно-практичної діяльності.

Можна з повною впевненістю сказати — К.Маркс прийшов до категорії практики й ідеї комунізму через категорію відчуження людини. Практика і відчуження — це як життя і смерть: перша не має кордонів в своєму самоздійсненні, друге обмежує людину аж до її повного виключення з суспільного життя.

Вищим рівнем практики К.Маркс і Ф.Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалася тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватись.

Глибинна суперечність марксистської філософії полягає у внутрішньому активізмові цієї філософії, що прагне стати ідеологією, протистоїть вчення про суспільну свідомість як відображення матеріальної практики. Суспільній свідомості і філософії як її елементу надається лише відносна свобода — це свобода пізнання й інтерпретації.

По суті вся марксистська філософія — це спроба раціонально обґрунтувати шляхи зміни світу на кращий. Цій ідеї підпорядковані всі її складові — онтологія, гносеологія, діалектика та ін. Вона стала духовною зброєю в руках тих, хто бажав кардинальної зміни суспільного ладу. Але результати застосування цієї зброї виявились трагічними.

Виникнення і розвиток марксистської філософії, без сумніву, є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії. Але нерозумною є як абсолютизація даної філософської теорії, що мала місце в СРСР та інших країнах соціалістичного табору, так і її поверхова і неконструктивна критика. До марксистської філософії потрібно підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено.

Список використаних джерел

  1. Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Академвидав, 2005. — 592 с.

  2. Данильян О.Г., Тараненко В.М. Философия. Ученик. – М. : Изд-во Эксмо, 2005. – 512 с.

  3. Межцев В.М. Маркс против марксизма. Статьи на непопулярную тему. – М. : Културная революция, 2007. – 176 с.

  4. Вишневский М.И. Философия: учеб. пособие / М.И. Вишневский. – Минск: Высш. шк., 2008. – 479 с.

  5. Философия: Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. Отв. редакторы: В.Д. Губин, Т.Ю. Сидорина, В.П. Филатов. - М.: ТОН - Остожье, 2001. - 704 с.

  6. Маркс К., Энгельс Ф. Собр. соч. Т. 3. С. 1.

  7. Карл Маркс. Экономическо-философские рукописи 1844 года / К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., т.42, стр. 41-174.

  8. Марксистская философия [Електронний ресурс] / Сайт по філософії. – Режим доступу : http://filosofij.ucoz.ru/index/marksistskaja_filosofija/0-25

  9. Маркс К., Энгельс Ф. Собр. соч. Т. 27. С. 410.

  10. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблеми людини та її меж. Навчальний посібник зі словником / Під ред. Н.Хамітова. 2-е вид. – К. : КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. – 296 с.

  11. Маркс К., Энгельс Ф. Избр. Соч. - Т. 2. - С. 65.