Ассоциация философского искусства

Ассоциация Философского Искусства

ГлавнаяОб АссоциацииФилософияАфоризмотерапияДайджестыФорум
АФИ-почта
Забыли пароль? Запомнить меня

#1 16.05.2011 16:02:00

Кучинская А.
Участник

Кучинська А.М.

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України
Чернігівський державний технологічний університет
Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін







Наука  і техніка як феномен людського буття




Реферат здобувача кафедри товарознавства та комерційної діяльності
Кучинської Анни Миколаївни

Науковий керівникsadз дисертаційної теми)
Професор кафедри
товарознавства та комерційної діяльності
Дудла І.О.
Тема дисертації:
Борошняні кондитерські вироби підвищеної біологічної цінності



Чернігів – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП   
1СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ І НАУКИ   
1.1   Поняття науки, техніки і технології   
1.2 Історія філософії про розвиток наукового знання    
2 ЗАКОНИ ВЗАЄМОДІЇ ТНАУКИ ТА СУСПІЛЬСТВА   
2.1 Наука як соціальна інституція.   
2.2  Основні проблеми  філософії техніки.   
2.3 Особливості функціонування технологічного знання у сучасному світі   
ВИСНОВКИ    
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ   

ВСТУП
Наука і техніка сьогодні — дуже важливі за впливом та наслідками галузі людської діяльності. Розвиток науки і техніки позначається на всіх сторонах життя суспільства, ведучи до радикальних змін у їх змісті.
У XX ст. за високого рівня розвитку науки і техніки розкрилися принципово нові аспекти їх зв'язку з різними сферами людської життєдіяльності: з поступом історії, з природою людини, а водночас відкрилися і нові сторони людського буття.
Техніка  та  технологія  в  історії  людства  існували  завжди,  оскільки  сама  ця  історія  починається  не  раніше  того,  як  люди  починають використовувати штучні знаряддя ручної праці, тобто найпростішу техніку. Грецьке слово "техне" в перекладі українською мовою  означає мистецтво, майстерність,  вміння. Воно зустрічається вже у Платона та Арістотеля у  зв’язку  з аналізом  штучних знарядь праці. Вихідним моментом техніки є природні  продуктивні  органи  людини,  передусім  руки. Доповнення,  підсилення,  заміщення природних робочих органів людини мають певну соціальну детермінацію, яка реалізується шляхом використання  природи  та  втілення  в  природних  тілах  трудових функцій.
Історичний шлях  людини  нерозривно  пов’язаний  з  ускладненням та постійним розвитком техніки. Остання пройшла дуже довгий  шлях,  перш  ніж  сягнула  нинішніх  висот.  У  доіндустріальному суспільстві техніка була ремеслом, що засновувалось  на  процесах  диференціації  та  спеціалізації  робочих знарядь. Технічне вміння передається від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Такі  вміння  та  знання залишалися  здобутком  замкненого  кола  осіб  і  не  одержували відповідної суспільної оцінки.
Проте  людська  історія  здебільшого  визначається  розвитком техніки і певною сукупністю підвладних для даного суспільства технологій. Необхідність  підвищення  продуктивності  праці  зумовила функціональне членування знарядь праці. Кожний новий інструмент  призначався  для  виконання  однієї  або  кількох  виробничих  операцій  і  кількість  цих  операцій  зменшувалась порівняно  із  застосуванням  попереднього  інструмента.  Однак аж до Промислової революції техніка  і технологія не мали того загально універсального й детермінуючого характеру, якого вони набувають уже в Новий час, а особливо – у новітні часи.
Актуальність теми полягає в тому, що  немає людини та суспільства поза техносферою, техніка історична, вона не стоїть на місці, оновлюється.  Технічні  інновації  стають  каталізатором,  бродилом,  імпульсом докорінних змін у всій системі людського життя.
Техніка і наука в  їх  тісному  взаємозв'язку  є  прикметами  нашого  часу,  без  яких  сучасна техногенна цивілізація була б неможливою. Проте наука і  техніка принесли людству не лише безліч вигод і переваг, але і нові проблеми і навіть біди, які у свою чергу породжують проблеми  етики  учених  і  інженерів,  їх  соціальній  відповідальності  як  перед  суспільством  і  людством  в цілому,  так і  перед  окремими  індивідами. Необхідність  переосмислення  самого  поняття  науково-технічного  прогресу висуває проблематику філософії техніки на одне з перших місць в сучасних філософських і соціальних дослідженнях.
За основу  визначення  об'єкта  ми приймаємо  вже iснуючі  концепцiї,  які розглядають фiлософiю науки  і техніки.
Предметом дослідження є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.
Вивченню  феномену  техніки  приділяється  належна  увага  лише  останні 100  років. Перші фундаментальні  роботи  з філософії техніки  з’явились наприкінці XIX ст. У 60-70-х роках нашого сторіччя філософія техніки розвивається досить  інтенсивно і стає самостійним напрямом філософського знання.

1СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ І НАУКИ

1.1    Поняття науки, техніки і технології
Наука виникає як спеціальне культивування техніко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. За загальним погодженням сучасних дослідників, наука починається там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів у предметній діяльності людини. А тому вона повинна вбирати в себе принаймні такі змістові компоненти: за змістом її можна поділити на: а) знання про світ, б) про алгоритми дій та дійових операцій та в) знання про можливості людини в її ставленні до світу.
Звідси випливає загальна класифікація наук:
а) науки про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія та ін.);
б) науки логіко-методологічного напряму (математика, логіка, теорія систем, програмування та ін.);
в) гуманітарні науки (філософія, культурологія, філологія, релігієзнавство, естетика та ін.).
Лише беручи всі ці наукові напрями в комплексі, ми можемо скласти виправдане уявлення про науку взагалі. В загальному плані термін “наука” використовується у трьох основних значеннях:
1). в найширшому значенні – як будь який свідомо відфіксований досвід (в такому випадку ми кажемо “Це буде мені наукою”);
2). в широкому  значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обгрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання;
3). у вузькому значенні – як природознавство, в якому домінує логіко-математичний апарат. Свого часу І. Кант виголосив тезу про те, що в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки в ній є математики. Математизоване природознавство, починаючи з XVII ст., стає у Європі взірцем науки як такої. Тому є своє пояснення, бо саме таке спрямування наукового натхнення призвело до швидкого технічного прогресу в Європі. Але таке тлумачення науки невиправдано звужує її зміст та функції [1].
“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості” [11].
“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності. Наука має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення[14].
Спираючись на розглянуті особливості науки можемо виділити такі її суттєві ознаки:
-    наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі (відкриття та дослідження законів тих явищ, що вивчаються);
-     єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;
-     наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;
-    єдність кількісного та якісного аналізу досліджуваного предмета;
-     наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном;
-    категоріальний зміст знання, тобто наявність орієнтовно-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;
-     наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;
-     задоволення певної соціальної потреби.
У реальному суспільно-історичному існуванні наука постає у трьох проявах:
-     певна сукупність знань, відомостей, інформації;
-    діяльність із продукування таких знань;
-     сукупність соціальних угруповань, колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення зазначеної діяльності.
Філософія  науки  займається  переважно  вивченням  методів  і  принципів,  на основі  яких  учені  тлумачать  факти  і  висувають  гіпотези,  а також  досліджують  процес  розвитку  самої  науки.  Інакше  кажучи,  філософія  науки  розглядає  внутрішнє,  логічне  функціонування наукового механізму. Крім того, в її завдання входять визначення ролі теорії  пізнання  в  осмисленні  людиною  своїх  відчуттів  і  уявлень  про  світ,  виявлення  їх  співвідношення  з  реальністю,  а також  дослідження  дії  науки  на  етичну  сторону  людських взаємин[4; C 8].
Воля до пізнання, що реалізовується в чистому вигляді, втілюється в науці. Наукове пізнання в своіх фундаментально-теоретичних формах є прагнення піти від стихії волі до життя і волі до влади в стихію волі до пізнання. В той же час ця воля присутня у волі до пізнання, яка характерна для науки. Наукове пізнання, що розвинулося з другої половини XIX століття, - це пізнання, направлене на зміну емпіричного світу і оволодіння їм. Сучасне наукове пізнання часто  безпосередньо служить волі до життя і волі до влади. Для наукового пізнання XX століття характерний дроблення об'єктів дослідження: наука в XX столітті все більше спеціалізується, і хоча виникають нові синтетичні науки на стику старих (біохімія, біофізика, зоопсихологія і т. д.), процес дроблення усередині наукового пізнання домінує.
Для фундаментальної науки характерно пізнати світ який він є зовні і незалежно від людини і його пізнання. Прикладна наука, навпаки, прагне змінити світ для зручності людини. Вона цілком залежить від соціального замовлення. Отримуємо протиріччя усередині наукового пізнання - між фундаментальними і прикладними дослідженнями, точніше, між екзістенциальними мотивами фундаментальних і прикладних досліджень[15; C 271].
Бурхливий хід науково-технічного розвитку у XX ст. привернув увагу вчених, дослідників та й узагалі громадської думки людства до того, що таке техніка, як вона пов'язана з наукою та розвитком суспільства. З огляду на численні негативні наслідки науково-технічного прогресу дуже гостро постало питання і про те, чи можна обмежити або навіть і припинити бурхливий розвиток техніки, проникнення науки в досить автономні, з погляду етики, сфери життя людини. З одного боку, при цьому мимоволі згадується роман-застереження Дж. Оруелла “1984”, в якому змальовано страхітливу картину життя суспільства з тотальною регламентацією засобами науки, техніки, технології найінтимніших сфер життя людини, а з іншого — відомий вислів індійського мудреця і духовного проводиря Вівекананди про те, що індійські вчителі життя давно зрозуміли: техніка веде у безвихідь, тому вони передбачливо повернули розвиток індійського суспільства в бік духовного, а не технічного вдосконалення. Зрозуміло, що передусім слід звернутися до питання про природу та сутність техніки.
У науці існує три підходи до розгляду цього питання, які умовно можна позначити як вузький, загальноприйнятий і широкий. За вузького підходу до техніки відносять будь-які допоміжні засоби діяльності, тобто знаряддя та засоби праці. Навряд чи такий підхід можна приймати як повною мірою виправданий, оскільки при цьому і гілку, використану як важіль, треба було би вважати технікою. У межах загальноприйнятого підходу техніку розглядають як сукупність технічних пристроїв і засобів, які матеріалізують знання і сприяють збільшенню ефективності людської діяльності. Це переважно інженерно-технічний ракурс проблеми, необхідний для вирішення конкретних цільових завдань, але, безперечно, недостатній для вирішення глобального питання про місце та роль техніки в житті суспільства, про можливості й умови свідомого регулювання науково-технічного розвитку. Хоча й при такому підході є місце для філософських роздумів: адже тут виникають проблеми зв'язку людської діяльності з процесами природи, питання про умови ефективності людської діяльності та її критерії, питання про зв'язок розуміння, контролювання та алгоритмізації людської діяльності з неусвідомленим, спонтанним, природним. Усі ці проблеми та питання перебувають у полі зору філософських досліджень. За широкого підходу насамперед звертають увагу на те, що поняття “техніка” вживають у різних значеннях: ми кажемо про техніку швидкого читання, техніку акторської гри, техніку гри на музичних інструментах і навіть про техніку інтелектуальної медитації. При такому вживанні поняття “техніки” виходить за межі позначення технічних пристроїв і може бути застосоване майже до всіх сфер та напрямів людської діяльності. А це свідчить про те, що технічна сторона є важливою і необхідною стороною людського буття, людського способу самоутвердження у світі[2; C 214].
Концепція Б. Франкліна говорить про те, що за своєю природою людина є істотою, “що виробляє знаряддя” (“tool-making animal”) . Цю концепцію підтримав марксизм, і вона отримала таке окреслення: існують закони природи, пізнаючи які, людина створює техніку як “оречевлення” знання, як систему засобів, за допомогою якої перетворює закони природи, дію природних чинників на елементи власної діяльності. Ця концепція, підкріплена, здавалося б, незаперечними археологічними матеріалами, породжує багато запитань. Якщо техніка — це втілення знань, то чи можуть знання здобуваютися поза технікою? Якщо людина в технічних засобах реалізує закони природи, то чому тоді техніка суперечить законам природи? Як пов'язані техніка та людська екзистенція у концепції “tool-animal making”?
Е.Капп розглядав техніку як розв'язання суперечностей між органами тіла та їх функціями з позиції “природної душі” людини. На думку Е.Каппа, душа пов'язана з притаманним усій природі потягом до росту та розширення і тому намагається перевищувати функції людських органів. Унаслідок того й починається продукування техніки і технічних засобів. Ця концепція також знаходить емпіричне підтвердження і здатна пояснювати певні аспекти науково-технічного розвитку, але й тут залишається багато невисвітлених проблем[3].
Ф.Дессауер вважав, що у створенні техніки людина наслідує божественне творення світу. Він припускав, що, розробляючи технічні засоби, людина прилучається до так званого “четвертого царства”, де поза світом і поза людиною у формі абсолютних ідей існують ідеальні розв'язання усіх технічних проблем. Створюючи техніку, люди лише роблять явним те, що перебувало прихованим, і, отже, технічна творчість є проявом вищого творчого принципу. Цінним у концепції Ф.Дессауера, безперечно, є акцентування творчих моментів у технічній діяльності людини. Але ця концепція не може задовольнити людей реалістичного та атеїстичного напряму думок.
Французький філософ А.Берґсон виводив техніку і технічну діяльність людини із принципової нездатності останньої перебувати в цілісному злитті з буттям. Людина живе у вимірах часткового, кінцевого, фрагментарного, а тому й у намаганні як збагнути буття, так і відтворити його створює механізми, схеми, штучні сполучення. Але жива тривалість буття завжди залишається поза цими штучними утвореннями. А.Берґсон підкреслює переважно негативні аспекти техніки і технічної діяльності, але він досить влучно виразив вихідні аспекти технічної діяльності, певне протистояння техніки та життя.
Німецький філософ-екзистенціаліст М.Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав, що техніка пов'язана із принциповими особливостями людського існування у світі. Серцевина буття залишається для людини закритою і недосяжною унаслідок споживацького ставлення людини до світу. Людина намагається використовувати речі, а не осягати їх у їх буттєвому сенсі. Тому, залучаючи їх до сфери своєї потреби, вона намагається надати їм службового призначення, залучити до системи актів людського життєвлаштування. Живучи у сфері техніки, людина дедалі більше віддаляється від буття, тому що техніка в темпі прискорення стає засобом продукування, фабрикації. Темпи заміни речей зростають, і людина починає нагадувати метелика, що ледве торкається квітів, пурхаючи над ними. На думку М.Хайдеггера, людина марно тішить себе надією, що це вона керує технікою — насправді техніка вимагає людини, підкорює собі й ніби несе її на хвилі свого розвитку. Техніка — це прояв того, що людина завжди буває виштовхнута на зовнішню межу буття. Щоб покласти край хибному існуванню, треба докорінно змінити спосіб мислення сучасної людини. У концепції М.Хайдеггера є цікаві пояснення цілої низки аспектів існування сучасної техніки, а головне — заклик до вдумливішого підходу до організації людської взаємодії із світом [15].
Сучасний французький дослідник техніки Ж.Еллюль вважає, що техніка є наслідком загальної раціоналізації життя. Вона породжена панлогізмом (тотальним пануванням логічного мислення), веде до стандартизації життя, перетворює засіб у мету, а мету — у засіб. За Ж.Еллюлем, техніка — це “сукупність раціонально вироблених методів, що мають безперечно ефективність у будь-яких галузях людської діяльності”.
Своєрідну концепцію техніки розробив сучасний німецький дослідник X. Бек. Він визначив техніку “як зустріч людського духу із світом, причому людина формує і змінює органічну, неорганічну і власну (психічну і духовну) природу згідно з пізнаними нею законами природи, і власними цілями”. X. Бек не розглядає підвалин ані природи, ані людського духу; він лише констатує, що техніка не може ґрунтуватися або лише на законах природи, або лише на сутності духу. Накладаючи на природне свої форми та ідеї, дух створює техніку і водночас глибше усвідомлює себе самого. Концепція X. Бека може імпонувати багатьом, особливо тим, хто займається технічною творчістю.
Кожна з окреслених концепцій демонструє нам щось справді суттєве й цікаве у феномені техніки.
Майже всі, хто розглядає техніку в широкому значенні цього терміна, наполягають на тому, що вона вкорінена в самий фундамент людського існування і є проявом особливостей людської взаємодії із світом.
Отже, ми можемо зазначити, що через техніку людське буття постає як певний полюс буття узагалі, як полюс, на якому панує виділене, кінцеве, раціоналізоване, регламентоване, ідеалізоване, визначене, складне, перервне. Водночас саме завдяки тому в бутті окреслюються протилежні перерахованому властивості: цілісне, нескінченне, самобутнє, спонтанне, безмежне, невизначене, самоутворювальне, безперервне. Технічна ж творчість постає як намагання через перше досягнути другого. Сучасні німецькі дослідники X. Ленк та Г. Рополь виділили 9 характерних елементів техніки: 1). прикладне природознавство; 2). продукування надлишків продукції, ефективність; 3). розкриття глибин упорядкування природи; 4). самозабезпечення людського існування; 5). втілення ідей та задумів людини; 6). воля до влади над природою; 7). комплекс інструментів та засобів; 8). вивільнення людини з-під влади природи; 9). предметне втілення схем людської діяльності. Усі ці елементи випливають із широкого розуміння техніки, конкретизуючи його. Можна також погодитися з американським філософом X. Сколімовськи, що техніка пов'язана з вихідними поняттями європейської цивілізації, а саме з поняттями природа, раціональність, ефективність, поступ.
У сучасній філософії техніка постає як об'єкт, знання, діяльність та волевиявлення людини. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її: природний вимір, людський вимір (у тому числі — психологічний, етичний та ін.), соціальний вимір (економічний, правовий, політичний, історичний та ін.). На підставі розглянутого можемо стверджувати, що пізнання і техніка нерозривно пов'язані між собою, що в певному вимірі пізнання є нічим іншим, як технікою інтелектуального прояснення буття (принаймні — наукове пізнання). Певна річ, що й наука виникає і розвивається у зв'язку з розвитком техніки. Але водночас ми повинні зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки. Техніка, як підкреслювалось, знаменує собою існування людини на певному полюсі буття і сама є виразом цього полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття в усіх його проявах і використовують для того різні форми, тобто технічна сторона є лише однією стороною знання та пізнання. І тому в історії, а також у різних видах пізнання акцент може надати переважно або на технічну, або на цілісно-образну його сторону. Відповідно і зв'язок пізнання з розвитком техніки не є прямим. І все ж ми можемо з достатньою мірою достовірності стверджувати, що сутність людського пізнання вимушено пов'язана з технічною діяльністю. Вихідним актом і технічної діяльності, і пізнання є покладання у бутті, що протистоїть людині та людському розуму, певної межі, яка починає виконувати функцію точки або системи відліку, що надалі орієнтує людину в її теоретичній чи практичній діяльності [7].
Нарешті, ми звертаємося до поняття технології. З інженерного та соціального погляду технологія — це сукупність умов, чинників, компонентів, що забезпечують оптимальне використання та застосування техніки. Технологія передбачає певну організацію та певну послідовність актів, дії, що загалом приводять до необхідного результату. Сюди входять соціально-культурні чинники, знання, екологічні, ергометричні та психологічні аспекти людських технічних дій. Але існує і дещо специфічне значення терміна “технологія”: в англійській науковій традиції частинку “логія” тлумачать не як закон або закономірність, а в первинному значенні — як “слово”, “теорія”, “знання”. На відміну від вказаного значення, поняття технологія тут розуміють як комплекс наук, пов'язаних із буттям техніки. Як звичайно, ці науки групують відповідно до названих раніше ознак техніки: це комплекс природничих, проективних, процедурно-методологічних та соціальних наук про техніку.
Поняття технології не є другорядним порівняно з наукою та технікою. Навпаки, значною мірою значення і оцінка техніки визначаються саме в технологічному аспекті, адже недарма існує вислів: “Техніка в руках варвара перетворюється у металобрухт”. “Технологія, — як зазначає американський соціолог Дж.П. Грант, — пронизує собою усі наші думки про світ і про нас самих. Пришестя технології поставило вимогу змін у наших уявленнях про те, що є добре, що таке добро, як треба розуміти здоровий глузд і шаленство, справедливість і несправедливість, раціональність та ірраціональність, красу і потворність”. Сьогодні рівень технології, тобто розуміння і використання природних, людських та соціальних вимірів техніки, значною мірою визначає загальний рівень культури суспільства. Німецький філософ Г.Рополь зазначає: “Разом із технікою повинен імпортуватися також і орієнтований на техніку спосіб життя: успішне передання техніки пов'язане з відповідним переданням культури” [4].

#2 16.05.2011 16:03:34

Кучинская А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

1.2 Історія філософії про розвиток наукового знання
«Наукова думка як планетарне явище» — так назвав одну з філософських праць визначний вчений Володимир Вернадський. Глибокий мислитель виявився серед перших, хто помітив планетарні масштаби діяльності людини, що спирається на наукові знання. Сучасники сприймали слова вченого як сміливе пророкування. В сучасну епоху, на порозі третього тисячоліття, наукова думка дійсно перетворилася на планетарне явище. Вплив науки на суспільство, навколишній світ настільки вражаючий і грандіозний, а прикладне значення проникнення науки і техніки в мікро- і макрокосм, в глибинні основи життя природи і суспільства так вражають уявлення сучасної людини, що життя соціуму в сучасних умовах без науки уявити неможливо. Повністю очевидна універсальність, багатогранність і глибина впливу науки на сучасну людину, суспільство, світ. Відійшли у минуле ті часи, коли науку розцінювали як дещо зовнішнє у ставленні до культури. На сучасному етапі розвитку філософії науку та культуру розглядають в органічній єдності, вважаючи, що філософія науки та культури взаємозбагачуються та оплодотворяються[1].
Наука має свою історію становлення і перетворення в сучасну суверенну сферу людського суспільства.
Для того, щоб у суспільстві виникла наука, необхідні певні умови, насамперед рівень матеріального розвитку, достатній для того, щоб у суспільстві з'явився вільний час.Тоді стає можливою професійна діяльність з виробництва нового знання. Поступово формуються групи людей, для яких заняття наукою стає головним. Звичайно, науковці відрізняються від інших людей помітною орієнтацією до споглядання. Часто люди науки мало зайняті практичним оволодінням природи. На перший погляд, такий висновок суперечить характеристиці науки як виробничої сили суспільства. Насправді, тут нема суперечності, а є цікава діалектика, пов'язана з двома значеннями поняття людина. Що для родової людини (суспільства) корисно, то для людини - індивіда цікаво. З соціальної точки зору, наука - фактор адаптації, наукові знання допомагають людині керувати силами природи. А з індивідуальної точки зору, наука, з жартівливого визначення відомого фізика Льва Арцимовича, «спосіб задоволення власного інтересу за рахунок держави».
Ще Арістотель підкреслював, що справжня наука існує заради самої себе. Вчений прагне до знання заради розуміння, а не заради будь-якої користі. Така позиція добре ілюструється історичним фактом. Грецький історик Геродот, мандруючи Єгиптом, намагався шляхом розпитувань з'ясувати причину щорічних розливів Нілу. Здавалося б, таке значне для життя єгиптян явище природи, регулююче все господарське життя країни, повинно мати у них пояснення. Проте, пише Геродот, «жоден єгиптянин не міг нічого повідомити про причини явища розливів Нілу, ніхто не міг відповісти на питання, чого природа Нілу прямо протилежна природі решти рік». Між тим у самих греків, у житті яких Ніл не мав ніякого практичного значення, існувало декілька гіпотез, що пояснювали це явище. Мислення єгиптян рецептурне, нібито занурене у практику. Греки думали абстрактними категоріями причини та наслідку. Явищу розливу Нілу єгиптяни намагалися найти причини. Не як зробити, а як зрозуміти (пояснити) - ось головне питання наукового пізнання. Нарешті, наука з її спрямованістю до відкриття нового можлива лише в тому суспільстві, де нове визнається цінністю.
Окремі фрагменти наукових знань почали складатися уже в стародавніх цивілізаціях (Шумерська культура, Китай, Єгипет, Індія) і пов'язані з розвитком та ускладненням суспільно-виробничої практики. Тоді йшов активний процес нагромадження різних знань у сфері будівництва, іригації, регулювання циклу сільськогосподарських робіт, що послужило емпіричною базою для розвитку астрономії, механіки та ін. Генетичною передумовою виникнення науки можна вважати необхідність, що виникла в суспільстві, передавати нагромаджений досвід з виміру площі, обчислення розташування небесних світил, розрахунку будівельних конструкцій та ін. Передача такого досвіду здійснювалася у спеціально створених школах (в школі переписувачів в Єгипті та ін.). Звичайно, тоді розглядати знання у визначеннях сучасної науки не можна. Для тих, хто знання здобував, знання, мали інший зміст - прикладний і інакше включались у світогляд і діяльність людини. Англійський історик науки Джон Нідела у дослідженні, присвяченому старокитайській науці, пише, що видатні досягнення у Китаї не сприяли виникненню науки за аналогією.
З Новим періодом історії, стало те, що здобуті знання мали прикладний характер, розумілися і оцінювалися утилітарно. Наука у власному розумінні виникає тоді, коли знання у вигляді практичних закономірностей, схем розрахунку, та ін. не просто закріплюються у вигляді ідеальних планів практичної діяльності, а перетворюються на предмет спеціалізованої діяльності. Якщо в донауковій практичній уяві виробництво абстракцій безпосередньо вплетене в тканину реального життя, то в науці формування абстракцій та їх удосконалювання перетворюється на свідому цілеспрямовану діяльність. Наука стає спеціалізованою діяльністю з виробки і розвитку понять систем, що утворюють особливий ідеальний, теоретичний світ, який відрізняється від земного. Така форма теоретичної уяви вперше одержує розвиток лише в античній Греції.
Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н. є., коли в Стародавній Греції склалися перші теоретичні системи, сформувалися сприятливі соціальні умови - відповідна духовна атмосфера для розвитку науки (ріст опозиції релігії, криза міфологічного мислення, нагромадження наукових знань та ін.). Першою наукою, що розвивалася у формі теоретичного знання, стала математика. Для формування математики у вигляді теоретичного знання необхідно знайти якийсь особливий простір, де знання існували б не у вигляді ідеального плану дій, а як особливий ідеальний об'єкт. Першим ідеальним об'єктом математики, що зароджувалася, у піфагорійців стає число. Передумовою стали особливі світосприйнятні положення, що набувають у піфагореїзмі поняття числа. Уся піфагорійська філософія стає певним тлумаченням нагромадженого стародавніми цивілізаціями пізнавального досвіду, що дозволив звести всю різноманітність зв'язків і відносин у світі, що протистоїть людині, до числових співвідношень.
Осмислення світу чисел, проникнення у їх природу могло тлумачитись як ключ до таємної суті світу. Із засобу розв'язання утилітарних задач число перетворилося на основоположний елемент світосприйняття. Зі сфери практичної уяви число перенесене і перетворене на ідеальний об'єкт, що обумовлював формування математики як науки. В Стародавній Греції закладені наукові основи не лише математики, але й багатьох інших наук: фізики, астрономії, медицини, історії та ін. Відтоді у духовній діяльності людини пізнавальний процес займає провідні позиції і закладає основи наукової раціональності. Під раціональністю розуміється постійне прагнення до доказів розуму, глузду та максимальне виключення емоцій, пристрастей, власних думок при прийнятті рішень, що стосуються пізнавальних проблем. В античності провідні позиції займала дедуктивістська модель наукової раціональності. Наукове знання у такій моделі постало у вигляді дедуктивно упорядкованої системи положень. В основі системи складалися загальні передумови, дійсність яких встановлювалася позалогічним і позадосвідомим шляхом. Стверджувалося, що дійсність таких положень можна безпосередньо визначити очима розуму. Решта положень виводилися з загальних посилок дедуктивним методом. Раціональність вченого в такій моделі полягала в довірі авторитету розуму при прийнятті вихідних посилок і жорсткому дотриманні правил дедуктивної логіки при виведенні і прийнятті усіх інших суджень.
Дедуктивістська модель раціоналізму лежить в основі метафізики давньогрецького філософа Арістотеля і розвивалась філософами і вченими в XVII-XX ст. Розвиток науки тривав і в середні віки: філософії, логіки, лінгвістики, медицини, математики та ін. Наукові дослідження нерідко проводилися у монастирях, що благословлялись церквою, одночасно інквізиція вела жорстоку боротьбу з вченими, що замірялися на релігійну доктрину і авторитет церкви. Звичайно ж, складне духовне життя середньовічного суспільства не могло скасувати об'єктивного прагнення людей до знання і освіти. Вже з XI ст. виникає медична школа в Салерно, в 1660 році офіційно утверджується Паризький університет Сорбонна, виникають університети в Болоньї, Оксфорді (1167), Кембриджі (1209), Саламанці, Падуї, Празі (1347), Кракові (1364) та в інших містах. Університети стали скарбницями знань, спеціалізація наукового знання ще відсутня, значне місце в навчальному процесі займала теологія, але поступово розширюється викладання арифметики, геометрії, астрономії, медицини, логіки та інших світських галузей знань. Науковий розвиток прискорився в епоху Відродження, якому сприяло зародження капіталістичних відносин, розвиток торгівлі і мореплавства, секуляризація суспільного життя. Значний внесок у розвиток науки вклали Андреас Везалій, Микола Коперник, Парацельс (справжнє ім'я Філіп Теофраст фон Гогенгейм), Галілео Галілей, Джордано Бруно та інші.
У XVII - XVIII ст. наука оформлюється як соціальний інститут. В Європі організуються наукові спілки і академії, друкуються перші наукові журнали. Перші академії виникли в Італії: у 1560 р. в Неаполі заснована Academia secretorum Naturale, 1603 p. у Римі Academia dei Lince - Академія рисі (від девізу «очі вченого повинні бути такі ж пильні, як і очі рисі»). У 1660 р. заснована Англійська Королівська спілка, у 1635 р. - Французька академія та ін. Перший вищий науковий і навчальний заклад слов'ян - Києво-Могилянська академія (створена в 1701 р.) становила великий науковий і культурний центр, де вивчалися сім вільних наук: риторика, граматика, поетика, арифметика, геометрія, філософія, музика. Досліджувався і викладався комплекс тогочасного філософського знання: діалектика, логіка, фізика, психологія, метафізика, гносеологія. Акценти у філософії і науці робились на критиці теологічного світосприйняття, проблемах пізнання світу, ролі розуму, відчуття і мови у гносеології, людині, природничонаукових уявленнях про природу та ін. У Києво-Могилянській академії займалися науковою і викладацькою діяльністю великі українські мислителі - Петро Могила, Єлисей Плетнецький, Феофан Прокопович, Степан Яворський, Георгій Коніський та ін. Згодом сформувалося інше розуміння світу, природи, простору та інших онтологічних основ буття. Новизна в тому, що в античні і середні віки космос уявлявся кінцевим і субординированим світом, а пізніше мислителі вчили, що Всесвіт нескінченний, єдиний і має свої закони розвитку. Раніше простір сприймався як сукупність унікальних місць і подій: подія, що сталася в одному місці, може трапитися і в іншому. Нове світосприйняття стало ототожнювати простір з геометричною відстанню, яка однорідна (Рене Декарт). У контексті нового світосприйняття природа розглядалася як механізм, пояснювалась з позицій притаманного природі переважно механічного порядку. Міфологічні і теологічні герої поступово витискались зі світу природи, і їх місце займали наукові уявлення. Тоді ж змінилася природа наукової реальності. Із зародженням експериментальних наук з'ясовувалося, що для розуміння наукової раціональності не досить доводів розуму і логічної чіткості, запропонованих античністю і Середньовіччям. У рамках нової концепції наукової раціональності необхідно обґрунтувати місце аргументам, що йдуть від досвіду і експерименту. Таке обґрунтування на основі індуктивістської моделі наукового знання зроблене Френсісом Беконом і розвинене філософом Джоном Міллем. Критерієм доведеності наукового знання в індуктивістській моделі наукового знання стали вважатися досвід, факти, отримані в процесі спостереження і експерименту, а завдання, задачі логіки зводяться до встановлення логічної залежності положень різної спільності від фактів. Таке розуміння наукової раціональності тоді задовольняло критичну допитливість вчених, що вирішували питання теорії і практики розвитку науки.
У XIX - XX ст. наука переживає якісно новий етап становлення, формуються нові способи її організації: науково-дослідні інститути з потужною технічною базою, промислові лабораторії прикладного характеру, науково-виробничі комплекси, міжгалузеві лабораторії. Міжгалузеві лабораторії чітко орієнтовані за тематикою досліджень, тому що покликані розв'язувати конкретні виробничі завдання. Такі завдання важкі, багатоаспектні, вимагають міжгалузевого підходу. Тому до їх діяльності залучаються вчені різних спеціальностей. У таких формах організації наукової діяльності важко провести межу між фундаментальними і прикладними дослідженнями. Сучасна наука тісно пов'язана з всіма соціальними сферами суспільства, тому що передові наукові знання гостро необхідні промисловому і сільськогосподарському виробництву, управлінню суспільством, духовній і військовій сферам, політиці, ідеології, міжнародним відносинам. Рівень розвитку науки, її потенційні і актуальні можливості стають стратегічним фактором соціально-економічного розвитку сучасного суспільства. Наука має більш аніж двохтисячолітню історію становлення. У процесі розвитку наука пройшла ряд етапів, стадій, що дозволяють виявити деякі закономірності її розвитку.
Відношення сучасної філософії до науки двозначне. Марксистсько-ленінська і в основному позитивістська філософії розглядають науку й наукову діяльність одним із провідних чинників поступу культури, отже, й суспільства, предметом підвищеного піклування і всілякої суспільної поваги та довір'я. Релігійна, особливо християнсько-протестантська філософська думка, а також екзистенціальна філософія ставляться до науки з недовір'ям, вбачають у ній «дух Сатани», що підриває життєві засади людства, бо засновані на науці здобутки промислово-урбаністичної цивілізації привели до екологічної кризи у багатьох містах, глобального засмічення повітря, перетворення рік у стічні канави промислово-каналізаційних відходів тощо. Своєрідним кульмінаційним чинником здобутків науки 20 ст. стала Чорнобильська катастрофа, що зачепила населення багатьох країн Європи. Відношення до науки в сучасній філософії і суспільстві суперечливе, як і до будь-якої іншої сфери людської діяльності, котра, залежно від обставин буття, несе людям як блага, так і негаразди. Зумовлене це тим, що теперішня наука істотно відрізняється від науки 19 ст. У минулому столітті наука була тісно зрощена з освітою, а тому під нею розумівся своєрідний комплекс «дослідницька діяльність — освіта». У 20 ст. дослідницька діяльність значною мірою виділилась у окрему галузь. Тепер наука — це спеціально створена галузь народного господарства, що включає різноманітні експериментально-виробничі підприємства, системи інформаційно-пошукового забезпечення та поширення наукових здобутків у різних галузях народного господарства. Основна мета науки — забезпечувати суспільство істинними знаннями й новими надійними зразками техніки, технології виробництва і праці.
Проте виконувати це завдання сучасній науці стає дедалі важче. Наука 19 ст. вивчала переважно об'єкти, що піддаються чуттєво-наочному спогляданню. Наука 20 ст. також досліджує такі об'єкти, а крім них, ще і такі, що не піддаються якимсь певним чуттєвим сприйняттям.
Складним був і залишається об'єкт соціально-історичного пізнання. Тут досліджуються людські відношення де всяке відношення можна пізнавати тільки теоретичними засобами.
Сучасність, внаслідок зміни характеру об'єкта досліження, висуває нові вимоги до знарядь пізнання, від надійності яких часто залежить успіх дослідження. Знаряддя, якщо вони сумнівні, не приведуть до очікуваного результату. Подібне буває і тоді, коли обирають не надійні методи пізнання. Загалом, наука використовує багато різних методів, але найважливішими є спостереження, моделювання, експеримент, аналіз, синтез, індукція (від одного до загального), дедукція, генетичний, логічний та інші методи дослідження. Проте кожен з них дає ефект тоді, розуміються умови та межі їх застосування. Такі межі й умови в цілому визначаються філософською методологією, котра певним чином орієнтує дослідника у його відношенні до світу та сущому у світі. Одні й ті ж методи дослідження, сперті на різну методологію, можуть зумовлювати протилежні висновки.
Ефективно застосовувати методи наукового дослідження можна, очевидно, на основі реалістичної філософії, що спирається на антропоцентричне й етноцентричне розуміння світу.
Суттєвим аспектом такої філософії - науки постає проблема критеріїв науковості та суспільної цінності науки (що є наука — добро чи зло?). Справа в тім, що у міру поступу науки, разом з її досягненнями, формувався образ науки як найзагрозливого надбання людства. Підтримана державою наука, особливо та, що обслуговує військово-промисловий комплекс, перетворилась нібито у самодостатню систему, цілком залежну від власних потреб і законів. Заодно це викликало ілюзію, немов би методологія науки також набула надісторичну цінність, застосування ж її в наукових дослідженнях також має дати ціннісно-нейтральне знання. Зростання ж такого знання, в свою чергу, має свідчити і про суспільну цінність науки, так і про прогрес науковості. Відомий німецький філософ Е. Гуссерль в усьому цьому побачив кризу науки, так як вона, будучи самодостатньою системою, втрачає раціональний смисл для людини і людства. Тому, з його погляду, критерій поступу науки слід вбачати не у цінності наукових досягнень, а у ціні, яку людство повинно заплатити за поступ науки. Звідси можна зробити висновок про те, що суттєве завдання філософії, як методології науки, тепер полягає в тому, щоб допомогти науці знайти дорогу до людини, повернутись до соціально-етичних та гуманістичних засад свого існування.


2 ЗАКОНИ ВЗАЄМОДІЇ  НАУКИ ТА СУСПІЛЬСТВА

2.1 Наука як соціальна інституція
У визначенні науки як соціального інституту присутні, сумуються та узагальнюються всі соціологічні характеристики науки - і як феномену суспільної свідомості, і як специфічної пізнавальної діяльності, і як виду духовного виробництва, і як певної соціальної системи. Інститут науки соціально закріплює ту діяльність, у процесі якої реалізується головна мета науки, її вихідна функція - одержання наукового знання. Тому цей інститут можна розглядати як цілісне утворення, в якому можна - в інтересах методологічного аналізу - виділити декілька сторін, аспектів, структурних елементів.
По-перше, це діяльний апарат, який характеризує змістовну сторону інституту науки. Перетворення науки у соціальний інститут пов'язане з професіоналізацією наукової діяльності, тому що тільки професіоналізація дає можливість науці виділитись в окрему сферу суспільного розподілу праці. Професіоналізація належить самій цій діяльності, характеризує її якість.
Але будь-яка діяльність передбачає взаємодію людей. Наукова діяльність здійснюється в системі наукових комунікацій, каналами котрих відбувається рух наукової інформації, необхідної для одержання нового знання. Потреба у наукових комунікаціях, а також спрямованість та компактність зв'язків, їх інтенсивність і т. ін., визначаються самим змістом наукової діяльності. Наукові комунікації, пов'язані з пізнавальною діяльністю, її потребами і так злиті з нею, що можна говорити не просто про дієвий, а й про дієво-комунікативний аспекти соціального інституту науки.
Наступною ознакою соціального інституту науки можна назвати наявність організаційних форм. Ці форми, а також цілі та принципи організації залежать від специфіки конкретного виду діяльності. Останнє залежить від національних традицій, культури, політичного ладу і т.д. Процес інституалізації наукової діяльності в цьому зв'язку і включає в себе вироблення форм наукової діяльності, які адекватні (звичайно наближено) потребам науки та прийнятим у даному суспільстві нормам.
Нарешті, соціальний інститут науки має ціннісно-нормативний аспект. Діяльність людини не тільки набуває тих чи інших форм, але й передбачає наявність певних соціально-правових норм, моральних та інших, за допомогою яких здійснюється регулювання та контроль у рамках даного соціального інституту. А кожна нормативна система стає змістовною для людини тоді, коли вона базується на відповідній системі цінностей. Дієвість цієї ціннісно-нормативної системи забезпечується наявністю соціального контролю, застосуванням відповідних норм заохочення, санкцій і т. ін. Таким чином, формується ціннісно-нормативний аспект соціального інституту. Наука має свою специфічну ціннісно-нормативну систему, пов'язану з забезпеченням та охороною її головної мети й цінності, тобто досягненням істини, а також реалізацією соціально-практичної функції науки - того, що Р.Мертон назвав "етносом науки".
Важливо підкреслити, що в наш час, коли зростає значення соціальної відповідальності вчених за вибір напрямків досліджень, за практичне застосування наукових відкриттів, ціннісно-нормативна сторона наукової діяльності набуває все більшого значення. Щоб інститут науки відповідав своєму природному значенню, щоб наукова діяльність давала реальне зростання наукового знання, необхідно дотримуватись етичних та інших інституціальних норм. Ці норми направлені на те, щоб у науку не попали люди, які професійно не підготовлені, не творчі і т.д.
Багато відомих вчених підкреслювали значення для науки моральних якостей, пов'язували безпосередньо результативність наукової діяльності в тій чи іншій галузі не тільки з наявністю в ній ведучих спеціалістів високого класу, але й з відповідними моральними якостями вчених. Прагнення до узгодження наукової думки зі змістом існування людини, зрозуміти той факт, що наука (і вчені) не існують у соціальному вакуумі, і навіть найпрекрасніші з точки зору їх обґрунтування та вірогідності досягнення наукової думки зовсім не гарантують такі ж яскраві в моральному, естетичному, екологічному і т.д. відношеннях результати їхнього практичного застосування просліджується у творчості одного із засновників квантової механіки, визначного фізика-теоретика ХХ ст. В.Гейзенберга. Розмірковуючи з приводу особливостей сучасного науково-технічного прогресу, він прийшов до висновку, що людство своєю активністю створило парадоксальну ситуацію в пізнані і практиці. Якщо в минулому (XVIII - початок XIX ст.) техніка, що базувалася на класичному природознавстві була продовженням природних органів людини, і в силу цього зрозумілою їй як із точки зору опредмечуваних в ній цілей, так і очікуваних від неї практичних результатів і відображала безперечний прогрес в освоєнні природи, то в наш час з ускладненням технічних систем губиться однозначна відповідність між цілями, наслідками та результатами; техніка здатна породжувати наслідки, яких ніхто не очікує. Тим більше, коли техніка стає засобом у боротьбі конкуруючих соціальних груп виникають серйозні занепокоєння за долю цивілізацій. "Недалекий той час, - писав Гейзенберг, - коли в процеси розвитку техніки буде повністю залучена і біологія & небезпека перевершить тоді все, чим не загрожує навіть бомба. Слова видатного вченого були пророчі. Пройшло якихось 30 років і в біології відбулись події, що призвели до появи клонованих тварин, вчені розгадали таємниці генетичного коду людини (геному). Вже сьогодні перед наукою немає ніяких перешкод, крім етичних, в тому, щоб продукувати людей з наперед зазначеними властивостями.
Таким чином, система інституціональних норм у науці виконує важливі функції формування морального складу вченого, забезпечення такої якості його діяльності, яка б давала змогу привести її у відповідність до найвисоких критеріїв науковості. Без таких принципів, як об'єктивність, чесність, правдивість, у науковому пізнанні неможливо одержати достовірний емпіричний чи теоретичний матеріал.

В цьому розумінні наука, як соціальний інститут, виконує у суспільстві функції соціального управління і соціального контролю, що дає можливість суспільству та його системам забезпечувати дотримання нормативних умов, порушення яких веде до негативних наслідків. Основними об'єктами такого контролю є правові та моральні норми, звичаї, адміністративні рішення і т. ін. Дієвість соціального контролю зводиться, з одного боку, до застосування санкцій у відношенні до такої поведінки, яка порушує соціальні обмеження, з іншого боку, до заохочення бажаної поведінки. Так, якщо діяльність наукової установи не відповідає суспільним потребам, то ця установа може бути закрита, перепрофільована і т.д. З іншого боку, висока соціальна значимість наслідків діяльності наукового закладу може стимулюватись виділенням додаткових коштів для розширення наукових досліджень, наданням нового устаткування, введенням нових штатних одиниць. Інститут науки як соціальний інститут також здійснює керівництво поведінкою наукових співробітників. Для цього існує система санкцій та нагород. Учені, які проявляють високу активність у науковій праці, можуть швидко просуватись по щаблях службової драбини, одержувати матеріальні винагороди, відносно них можуть буди застосовані засоби морального заохочення. І навпаки, ті, хто інертний у науці не мають цього, більш того, вони можуть бути переведені на нижчу посаду, одержати догану і навіть звільнені з роботи.
Зовні інститут науки, як соціальний інститут являє собою сукупність кадрових працівників та закладів, забезпечених матеріальними засобами, що виконують конкретну соціальну функцію. З внутрішньої або змістовної сторони, інститут науки - це певна система орієнтованих стандартів поведінки певних осіб у певній ситуації. Інститут науки, як і будь-який інший соціальний інститут, характеризується наявністю цілі своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують її досягнення та набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту (директор, керівник відділу, старший науковий співробітник, молодший науковий співробітник, лаборант), а також системою санкцій, які забезпечують заохочення бажаної та попередження відхиленої поведінки.
Інститут науки - досить динамічне утворення, тому він вимагає історичного підходу до свого вивчення.
Наука виникла в старі часи. Антична та середньовічна наука існували в неадекватних інституційних формах, що дає підстави говорити про доінституційну стадію розвитку науки в цей час.
Сучасна наука, як соціальний інститут, виникла у першій чверті ХІХ ст. Інституційні форми, тобто певна система організації цінностей та норм закріпили існування науки як виду духовного виробництва конкретного суспільства. Інституалізація науки означала також, що суспільство почало розглядати науку як свій необхідний компонент, і не тільки очікувало від неї виконання соціальних функцій, але й брало на себе певні зобов'язання в забезпеченні умов для її розвитку.
Соціальні умови починають впливати на зміст та напрямки наукової діяльності. Здійснюється це за допомогою таких важелів, як наукова політика, способи та розміри фінансування наукових досліджень і т. ін. В подальшому, із збільшенням об'ємів технологічного застосування наукових знань і особливо із виникненням "великої науки", з одного боку, та розширенням досліджень для військових цілей - з іншого, інститут науки все більше інтегрується в економічну й політичну систему. Досвід США, Англії, Франції, Німеччини, інших промислово розвинутих країн, свідчить: держава, щоб не допустити відставання в сфері науково-технічного прогресу бере на себе функцію регулювання безпосереднього розвитку науки. Мова йде в першу чергу про формування таких її організаційних структур, які активно сприяли б вирішенню нових завдань.

#3 16.05.2011 16:05:16

Кучинская А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

2.2  Основні проблеми  філософії техніки
Однією з найважливіших проблем, якою займається філософія техніки, є проблема і концепція людини, що ство¬рює та використовує техніку. Особливість цієї проблеми пов'язана нині зі стрімким зростанням потужних техно¬логій. При цьому кількість людей, які зазнають впливу технічних заходів та їхніх вторинних ефектів, значно зро¬стає. Потерпають і природні системи, що стають об'єктом людської діяльності, оскільки порушується їхня рівновага, що нерідко призводить до руйнування цих систем. Ніколи раніше людина не мала таких потужних важелів, щоб бу¬ти здатною знищити життя у певній частині екологічної системи і навіть у глобальному вимірі.
Тому суспільство не повинно без попередньої експер¬тизи виробляти все, що може виробити, не повинно роби¬ти всього, на що спроможне, і, звісно, не одразу ж після відкриття нових технічних можливостей.
Крім суто філософських суперечок про онтологічний та гносеологічний характер сучасної техніки, філософія техніки зосереджується на таких проблемах, як наслідки застосування комп'ютерів, зокрема, можливість створен¬ня штучного інтелекту; зростаюча складність сучасної тех¬ніки та пов'язана з цим необхідність її оцінки; взаємо¬зв'язки між технікою і суспільством, наукою і природою; шляхи й перспективи розвитку техніки та ін.[9].
Проблема наслідків комп'ютеризації суспільства і створення штучного інтелекту є однією з головних у су¬часній літературі з філософії техніки. У цій сфері виді¬ляють певні напрями. Передусім, це праці про соціальні наслідки комп'ютеризації. На Заході цьому феномену присвячено сотні томів. Головна увага звертається на те, що із застосуванням сучасних комп'ютерних засобів до¬корінно змінилися всі сфери життя сучасного суспільст¬ва — від державного управління до освіти й культури. Широко обговорюються й проблеми, зумовлені цими змі¬нами: перетворення інформації на своєрідний глобаль¬ний ресурс людства, потенційна можливість зростання відчуження людини в інформаційному суспільстві, змі¬ни соціальних засад такого суспільства. Філософи, які займаються цими проблемами, намагаються сягнути соціопрогностичного рівня, не тільки аналізуючи суспільс¬тво, а й прогнозуючи його соціальний розвиток.
«У соціумі, де воля до пізнання опікуєтся волею до влади, протиріччя фундаментального і прикладного начал в науці постійно вирішується стихійно. Цей стихійний дозвіл реалізується у формі технотворчості, в якому створюється ілюзія глибинного з'єднання пізнавальної і творчої діяльності. Проте це тільки іллюзія, бо таке з'єднання відбувається на зовнішньоиу рівні, не зачіпаючи глибини особового початку в людині.
Технотворчість  завжди виникає на стику волі до пізнання і волі до влади і в своїх  формах може перетворюватися на некротворчість - створення мертвого світу механізмів, противодіючих  життю людей. Перед загрозою екологічної кризи і примінення зброї масового ураження в планетарному масштабі технотворчості втрачає свій підлітковий оптимізм, переданий в XX століття з XIX. Тому в стихії технотворчості  XX століття відбувається спроба створити засоби, що рятують світ від наслідків технічного прогресу. Один з таких засобів - комп'ютер.
Звільнення людини від механічної діятельності за допомогою комп'ютера може призвести в найближчому майбутньому до соціальних  і екзистенціальних потрясінь. Звільнившись  з виробничої сфери люди можуть виявитися перед загрозою втрати сенсу існування - через неготовність до творчої актуалізації, якої все більше потребує навколишній світ. Свобода для звільнених комп'ютером може виявитися досить важким тягарем. І вони можуть спробувати звільнитися від цього тягаря - звільнитися від свободи - через руйнування комп'ютерної цивілізациі…»[16; C 271-273].
Певною мірою осторонь фігурують роботи, присвячені проблемі створення штучного інтелекту, що безпосеред¬ньо пов'язана з головними пластами філософської проб¬лематики. Можливості сучасних технічних систем в об¬численні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямова¬ній поведінці такі значущі, що потребують перегляду традиційної межі між людським «духом» і машиною.
Реакція філософів на цю проблему складається з кон¬статації того, що навіть за найточнішого моделювання сутнісні риси людини зникають при спробах їхнього відтво¬рення в комп'ютерній програмі. Однак традиційним є й контраргумент про невичерпні можливості розвитку апа¬ратних засобів і програмного забезпечення, які невдовзі зроблять таке відтворення можливим.
Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навча¬тися та самонавчатись, а й здатні до так званої інтерактив¬ної поведінки й корекції помилок, до самостійного пошу¬ку та отримання інформації. Така поведінка може роз¬глядатися як свідома, що само по собі спричиняє певні труднощі. До більших проблем може призвести філософ¬ська інтерпретація поведінки інших програм — комп'ю¬терних вірусів, здатних до свавільного копіювання (роз-множення), а також до зовсім інших дій, незалежних від волі людини, іноді  — й усупереч їй [9].
Чи означає це, що людина створює певне нове життя, своєрідний «дух у людині»? Цю точку зору обстоює при¬хильник біхевіористської інформаційної теорії пізнання К. Сейр. У своєму дослідженні «Кібернетика та філософія розуму» він стверджує, що комп'ютер чи комп'ютерна про¬грама здатні до дій та цілеспрямованої поведінки, типо¬вої для людини. Вони можуть мати свідомість, що, зреш¬тою, призводить до заперечення якісних розбіжностей між природою фізичних і духовних явищ.
Протилежний погляд означає, що машина чи програ¬ма створюються людиною і в цьому сенсі є відображен¬ням мети, яка попередньо поставлена людиною і для реа¬лізації якої ця програма мала виконуватися. У такому разі здатність програми до цілеспрямованої поведінки ви¬значається її творцем.
Врешті-решт питання про можливості створення штуч¬ного інтелекту, який був би рівним або навіть переважав людський розум, зводиться до традиційного філософсько¬го питання про природу людського розуму взагалі. Без його вирішення навряд чи можливе створення штучного інтелекту. В цьому контексті Г. Дрейфус, автор книги «На що спроможний комп'ютер? Межі штучного інтелекту», зазначає: «Те, що ми дізнаємося про межі розуму комп'ю¬тера, засвідчить нам багато й про людський інтелект». Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував незвичне вирішення цієї дилеми, припустив¬ши, що магістральним шляхом розвитку для комп'юте¬рів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів і тропізмів. На його думку, розвиток штучного інтелекту супере¬чить одній із головних домінант усього технічного прогресу — принципу доцільності. І оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних інформа¬ційних систем, можуть бути досягнуті без звернення до принципу штучного інтелекту, остільки створення самого штучного інтелекту стає другорядним завданням.
Отже, сама постановка проблеми про наслідки ство¬рення штучного інтелекту є не досить коректною. Але від¬повідь на питання, чи здатні машини до самостійного ми¬слення, ще довго бентежитиме думку філософів.
2.3 Особливості функціонування технологічного знання у сучасному світі
Як уже зазначено в попередньому викладі, у XX ст. технічний розвиток набув усебічного й бурхливого характеру. Тому XX ст. характеризують як технічне, атомне, космічне, кібернетичне, століття автоматики, комп'ютеризації, роботизації та ін. Але XX ст. знаменне також надзвичайною, нечуваною раніше напруженістю усіх соціальних протиріч, надзвичайною конфліктністю і навіть трагічними соціальними катастрофами. Обличчя цього століття не можна собі уявити без техніки і технічних новацій. Розвиток транспорту, зв'язку, засобів комунікації зробили всю планету осяжною і досить невеликою. Люди стали жити тепер життям усієї планети і раптом наочно відчули реальний сенс терміна “людство”. Але водночас відчули і надзвичайну різноманітність, складність, неоднозначність суспільства, побачили й цілу низку смертельних небезпек для нього. І знову-таки значну роль у такому усвідомленні відіграла техніка в її зв'язку з наукою, і технологією. По-перше, науково-технічний прогрес призвів до створення таких засобів убивства людини, що “останній час людства” підсунувся до нас майже впритул. По-друге, наслідком цього прогресу стала екологічна криза, поява нових раніше нечуваних хвороб, розповсюдження яких набуває характеру “пандемії”. Нарешті, швидкий розвиток науки і техніки у XX ст. веде до зламу цілої серії усталених психологічних стереотипів життя, що дуже важко переживається, а інколи приводить до висновку про те, що людство психологічно не готове до такого техніко-технологічного вибуху і нагадує дитину, до рук якої потрапили сірники і ще небезпечніші речі. Інколи сучасний стан справ у суспільстві порівнюють із казковою ситуацією: джин вирвався із пляшки, а приборкати його вже неможливо.
Як би там не було, а розвиток науки і техніки у XX ст. змусив уважно до них придивитися, спеціально займатися їх дослідженням. Унаслідок того виникли зовсім нові науки: а) філософія техніки, або філософія науки і техніки; б) наукознавство; в) комплекс технічних наук, що в Англії іменується “Technology” ; г) історія природознавства та техніки; д) соціологія науки та техніки; е) інженерна психологія та ін. Зусиллями цих наук розроблено цілий комплекс проблем. Розглянемо деякі з них.
Насамперед — це проблема загальної оцінки феномену техніки в розвитку сучасної цивілізації. За класифікацією К. Ясперса, у другій половині XX ст. сформувалися три позиції щодо оцінки техніки: а) оптимістична; б) песимістична; в) нейтральна [17C.130-131].
Оптимістична оцінка розвитку техніки резюмована в різних варіантах концепції технократизму, що її започаткував американський дослідник Т. Веблен. Вихідну тезу можна сформулювати так: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативні наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи створюють засоби і передумови поступової гармонізації життя і процесів у суспільстві. Для такої оцінки, безперечно, є підстави. Справді, ми бачимо, як прогрес техніки дає змогу переборювати смертельні раніше хвороби, зменшувати гостроту екологічної кризи, вирішувати конфліктні ситуації у суспільстві, забезпечувати динамічний стан суспільної інфраструктури. Але громадськість непокоїть те, що за кожним новим поворотом у науково-технічному поступі виникають нові небезпеки, причому масштаб їх загрози зростає, і наперед невідомо, чим повинно буде людство розраховуватися за чергову технічну вигадку. Крім того, на розвиток техніки впливає і соціальний егоїзм, тобто в гонитві за технічними новинками дуже часто не враховують їх зворотного негативного впливу на людину. У соціально-політичному аспекті людство, зновутаки, не застраховане від авантюристичних кроків деяких політиків на зразок Садама Гусейна або від захоплення ядерної зброї злочинцями.
Нарешті, розвиток техніки веде до дедалі більшого її проникнення у психологічні сфери людського життя. Тут виникають застереження морального і гуманістичного характеру: чи не призведе цей розвиток до тотального контролю за людьми з боку інформаційно-поліцейських служб? До тотального контролю за думкою?
Песимістичний напрям оцінки техніки дістав назву технофобії — жаху перед технікою. Прихильники такої оцінки висувають наведені раніше аргументи і роблять висновок про марність очікування добра від розвитку науки і техніки. На їх думку, цей розвиток не приведе ні до чого іншого, крім перетворення самої людини на елемент технічних пристроїв. Людина вже відлучена від натуральних форм та проявів життя, від природи, а надалі ця тенденція стане панівною. Комп'ютерна техніка не зробить людину ні розумнішою, ні щасливішою, а радше ще більше незахищеною і безпорадною, нездатною протистояти життєвим негараздам. Планета Земля поступово стане непридатною для життя, і, отже, бажання людини досягти благополуччя за допомогою техніки призведе до її виродження.
Нарешті, нейтральну оцінку науково-технічного розвитку можна передати словами К. Ясперса: “Одне, в усякому разі, очевидно: техніка — лише засіб, сама собою вона не є ні доброю, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить людина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить.“Оскільки техніка сама не ставить перед собою ніякої мети, вона перебуває по той бік добра та зла або передує їм”.Ця оцінка теж має своє виправдання і свої підстави. Але вона применшує значення вихідного зв'язку техніки з глибинними засадами людського буття [17C.130-131].
Коли кажуть, що за допомогою ножа можна зробити хірургічну операцію і врятувати життя людині, а можна навпаки — убити людину, то чомусь забувають про те, що ніж спеціально зроблений для того, щоб розтинати речовину чи тканину, а отже, самий факт його створення передбачає таку культуру і таке розуміння існуючого, за яких припускається можливість і виправданість механічного розтину природно існуючого під час людського втручання у світ. Наполягання на неприпустимості вбивства свідчить лише про бажання обмежити сферу застосування ножа, а не про ліквідацію у нього властивості розтинати. Відомий вислів доречно відзначає: “Якщо в першому акті на стіні висить рушниця, то в якомусь акті вона повинна вистрелити”. Тобто без наявності в техніки певних властивостей, що закладені в її конструкцію під час виготовлення, без певної світоглядно-психологічної та теоретичної основи технічної діяльності техніку неможливо було б використати як у позитивному, так і в негативному планах.
В оцінці техніки як нейтральної прихована дуже небезпечна аксіома про те, що слід не стільки вдосконалювати техніку в напрямі зменшення або нейтралізації її негативних функціональних проявів, скільки певним чином виховувати та дисциплінувати тих, хто працює з технікою. Не відкидаючи значення останнього, ще раз зробимо наголос на тому, що не можна штучно відривати техніку від її інтелектуального та психологічного забезпечення. З огляду на попередні міркування не можна не визнати справедливість за словами Ф.Раппа: “Амбівалентність (наявність протилежних значень) техніки не можна усунути. Техніка служить для полегшення і вивільнення, але також створює нові обмеження, обтяження та прилучення, її вважають гарантом людського розвитку та соціального поступу, проте вона викликає також нелюдські й руйнівні наслідки”[9; C 94].
У техніці дуже виразно постає вихідний драматизм людського становища у світі, бо ми не можемо бути людьми без техніки, як і не можемо тотально технізуватися. Ми не можемо існувати, не втручаючись у самодостатній хід природних процесів, але це втручання може нам вартувати нашого існування і навіть існування нашої планети. Наука та техніка схематизують, ділять, фрагментують безперервну стрічку життя, але саме через це огрублення ми починаємо бачити, розуміти і цінувати цілість та безпосередність. Принаймні сьогодні ми розуміємо, що людський шлях цивілізованого — це шлях до диференційованої суцільності, до збільшення складності культури та інтелекту, нюансів у нашому ставленні до буття, а все це ми здобуваємо за допомогою техніки.

ВИСНОВКИ
Поява науки як самостійного явища культури і утвердження її впливу на всі аспекти існування людини були пов'язані з певним типом цивілізації—техногенною. На відміну від традиційних суспільств, притаманних цивілізаціям Давніх Індії та Китаю, Вавілону та Давнього Єгипту, державам мусульманського Сходу тощо (з їхньою орієнтацією в людській діяльності на зразки й норми, які акумулювали досвід предків і змінювались дуже повільно, а сприймались як незмінні), суспільства техногенної цивілізації зорієнтовані на швидкий прогрес на ґрунті змін у техніці й технологіях завдяки систематичному застосуванню в виробництві наукових знань.
Значимість питання до чого може привести людини невтримний розвиток техніки настільки великий, що в даний час ця галузь людської діяльності стала навряд чи не головною проблемою розуміння нашої ситуації. Реальність техніки привела до того, що в історії людства відбувся неймовірний перелом, усі наслідки якого не можуть бути передбачені і котрі недоступні навіть самої палкої фантазії, хоча ми і знаходимося в самому центрі того, що конституює механізацію і технізацію нашого життя.
Одне у всякому разі очевидно: техніка тільки засіб, сама по собі вона не добра  і не погана. Усі залежить від того, що з її зробить людина, чому вона служить, у які умови вона її ставить. Усе питання в тім, що за людина підкорить її собі, якою виявить вона себе з її допомогою. Чи може случитися, що техніка, відірвавши від змісту людського життя, перетвориться в засіб шаленого божевілля нелюдей, чи, що вся земна куля разом із усіма людьми стане гігантською фабрикою, мурашником, що, роблячи і знищуючи, залишається в цьому вічному круговороті порожнім циклом, позбавлених усякого змісту і змісту подій? Розум може конструювати таку можливість, однак, свідомість нашої людської сутності буде повторювати: це неможливо.
Утворена як засіб та знаряддя перетворення людиною світу для власних потреб, техніка на сьогодні перетворилась у самодостатню сутність, відірвалась від свого творця, нерідко загрожуючи самій людині. Прикладів таких загроз планетарного масштабу вже достатньо — згадаймо хоча б аварію на Чорнобильській АЕС, техногенна катастрофа в Японії. Отже, й тут філософія повинна сказати своє вагоме слово, знову й знову досліджуючи зміст та форми цивілізації, яку називають «техногенною».
Отже, філософська проблема техніки існує. Техніку вивчали багато філософів, але тільки в наш час ця проблема одержала своє найбільше поширення. Техніка, претвориться сама, перетворить і людину, змушує її жити у своєму скаженому темпі. Філософська думка повинна чітко розуміти весь зміст цієї реальності, і від того, наскільки правильно, осмислено ми підійдемо до рішення цих питань, прямо залежить майбутнє людства.
Із розглянутих раніше положень можна зробити висновки, по-перше, про те, що наука, техніка, технологія є досить складними явищами суспільного життя і що вони пов'язані з глибинними засадами людського існування; по-друге, про те, що між ними існує необхідний зв'язок.






СПИСОК ЛТЕРАТУРИ

1.    Вернадский В.И. Кант и естествознание // Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. М. 1981.
2.    Горохов В.Г., Розин В.М. Введение в философию техники. – М., 1998.
3.     Е. Канн «Основи філософії техніки» Брауншвейг, 1877.
4.    Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. Філософія. -  Київ. Академвидав 2007.
5.    Канке В.А. Основные философские направления и концепции науки. Итоги ХХ столетия. –М.,2000.
6.    Князев В. Н. Человек и технология. — К., 1990.
7.    Ленк Х. Размышления о современной технике. – М., 1996.
8.    Лук’янець В., Кравченко О., Озадовська Л. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури. –К.,2000.
9.    Мельник В. П. Філософські проблеми технікознавства. — Львів, 1994.
10.    Новая технократическая волна на Западе. М.: Прогресс, 1986.
11.    Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 876
12.    Смотрицкий Е.Ю., Шубин В.И. Гуманистическая концепция техники и технического прогресса в трудах В.И. Вернадского // Философские проблемы современного естествознания. Киев. 1989.
13.    Философия техники// Вопросы философии. 1993. № 10.
14.    Філософський словник. Друге видання. К.,1986, стор. 416
15.    Хайдеггер М. О сущности истины // Философские науки. — 1989. — № 4.
16.    Хамитов Н. Философия. Бытие.Человек.Мир:курс лекций.-К.:КНТ,Центр учебной литературы.н2006ю-456с.
17.     Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія. –К.,2000.
18.    О.Шпенглер. Человек и техника. //Культурология XX век. М., 1995
19.    Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.575 с.

#4 16.05.2011 22:01:27

Ободовский
Участник

Re: Кучинська А.М.

Як Ви думаєте, чи дозволить наука людині пізнати все, що її оточує, і якщо так, то які зміни в бутті людини це зумовить?


"Все, что нас не убивает, делает нас сильнее!" - Фридрих Ницше

#5 17.05.2011 14:39:53

Кучинская А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

чим більше людина буде втручатися в природу,намагаючись  її пізнати, оволодіти або тим паче змінити її - все це призведе до негативних наслідків.Землетруси, цунамі і радіація...Характернио, що все це відбувається в країні з високим рівнем розвитку науки і технологій - в Японії.

#6 18.05.2011 13:51:50

Re: Кучинська А.М.

Як на Вашу думку наука це тільки прогрес в житті людини чи можливо вона зростаючий барьер (а можливо і деякий регрес) між людиною та навколишнім середовищем?

#7 18.05.2011 18:35:28

Ольга
Участник

Re: Кучинська А.М.

Як Вы вважаєте, чи може наука дати відповіді на всі питання, що виникають у житті  людини?



Последнее редактирование Ольга (18.05.2011 18:40:52)

#8 18.05.2011 21:44:52

Кучинская А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

Всі наукові відкриття, крім того ефекту, на який він розраховував, можуть мати й інші, часто зовсім несподівані й віддалені наслідки. Тому треба, аби запровадженню кожного винаходу, кожного відкриття передували ретельний аналіз, розрахунок усіх, навіть найменш імовірних сторонніх ефектів.

#9 18.05.2011 22:50:40

Коробка А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

Чи не вважаєте Ви, що лише при застосуванні методів наукових досліджень спираючись на антропоцентричне та етноцентричне розуміння світу, можливе подальше обговорення питання про позитивний прогрес в науці та техніці?

#10 20.05.2011 12:28:06

Кучинская А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

Коробка А. пишет:

Чи не вважаєте Ви, що лише при застосуванні методів наукових досліджень спираючись на антропоцентричне та етноцентричне розуміння світу, можливе подальше обговорення питання про позитивний прогрес в науці та техніці?

Позитивним для всіх прогрес наврядчи буде. Наприклад автоматизація виробництва це позитивний прогрес для власника підприємства але негативний для працівників яких звільнять

#11 23.05.2011 18:40:06

Кучинская А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

Наука способна дать ответы на многие интересующие нас вопросы. Несмотря на ее могущество, многие фундаментальные проблемы до сих пор не решены.

#12 24.05.2011 20:38:49

Кучинская А.
Участник

Re: Кучинська А.М.

Наука не всесильна, вона не може негайно розв'язувати всі завдання і проблеми, що виникають, і не робить таємниці з того, що вона чогось ще не знає,— вона у постійному пошуку нових рішень. Учені розуміють, що можливе й здійсненне, а що у принципі неможливе і нездійсненне, оскільки суперечить надійно встановленим фундаментальним законам природи, наприклад, створення матеріальних об'єктів з нічого чи здійснення вічного двигуна. В той же час вчені вміють відрізняти від принципово нездійсненного те, що практично недоступне у даний момент, але може бути досягнуте в майбутньому.

Инструменты

Информация

Статистика
Всего пользователей: 1183
Всего тем: 1047
Всего опросов: 0
Всего сообщений: 12631
Пользовательская информация
Последним зарегистрировался: lurielgrah
Пользователи онлайн: 0
Гости онлайн: 15
НовостиВсе новости
01.02.2018

Друзья!

4 февраля 2018 года

состоится очередной семинар

доктора философских наук,

профессора

НАЗИПА ХАМИТОВА 

 "ФИЛОСОФИЯ КИНО И ПСИХОАНАЛИЗ".

Новая тема:

"ЖЕНСКАЯ КРАСОТА И ДЕСТРУКТИВНОСТЬ" 

Все вопросы по телефону

066 924 39 99 - Оксана Гончаренко 

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ВЛАСТИ:
КОНСТРУКТИВНЫЕ И
ДЕСТРУКТИВНЫЕ ПРОЯВЛЕНИЯ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины 9 июня 2017 года (пятница),
 в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"Я И ЧУЖОЙ: КСЕНОФОБИЯ
В БЫТИИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Друзья!
Кафедра философской
антропологии Факультета философского
образования и науки
НПУ им. М.Драгаманова
продолжает работу литьературной
студии: 
«ФИЛОСОФСКОЕ ИСКУССТВО:
эссе, афоризмы, проза, поэзия»,
Очередное мероприятие
состоится
 20 апреля 2017 г.,
в 15.00 (кафедра философской
антропологии НПУ Драгоманова,
ул. Тургеневская,
8/14, аудитория 14-11). 
Вход свободный.)

 

 
18.04.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 3 этаж, 
зал заседаний Ученого совета 
14 апреля 2017 года (пятница), 
в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ИННОВАЦИЯМ И СОПРОТИВЛЕНИЕ ТРАДИЦИЙ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
11.03.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
10 марта 2017 года (пятница),
 в 16:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"СТРАХ И ВЕРА В ЖИЗНИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
22.01.2017
30 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ХАРИЗМАТИЧЕСКИЙ ЛИДЕР
В КРИЗИСНОМ ОБЩЕСТВЕ:
СПАСЕНИЕ ИЛИ ОПАСНОСТЬ?»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ИРИНА СТЕПАНЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
06.01.2017
23 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«БОРЬБА С ПЛАГИАТОМ
В ГУМАНИТАРНОЙ СФЕРЕ:
ИМИТАЦИЯ И РЕАЛЬНОСТЬ»

Гость программы –

доктор культорологии,

профессор

ЕВГЕНИЯ БИЛЬЧЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
17.12.2016
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
9 декабря 2016 года (пятница),
 в 15:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА УЧЕНОГО" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
13.12.2016
9 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА
УЧЕНОГО В СОВРЕМЕННОЙ
УКРАИНЕ»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ОЛЬГА ГОМИЛКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме