Ассоциация философского искусства

Ассоциация Философского Искусства

ГлавнаяОб АссоциацииФилософияАфоризмотерапияДайджестыФорум
АФИ-почта
Забыли пароль? Запомнить меня

#1 09.05.2011 01:06:22

Ірина
Участник

Філософські погляди Т. Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН














Філософські погляди Т. Шевченка






       
Реферат аспіранта кафедри Інформаційних і комп’ютерних систем
Кириєнко І.В.

   
   
Науковий керівник:
д. т. н, професор
Литвинов Віталій Васильович
Тема дисертації: «Розробка методичних основ та інструментальних засобів тестування об’єктно-орієнтованих програм реального часу»







Чернігів - 2011
ЗМІСТ

ВСТУП    3
1    Шевченко як мисленник та громадський діяч    5
1.1    Вплив соціального середовища на формування  Т.Г. Шевченка як філософа    5
1.2    Суперечливість постаті Шевченка    9
2    Світоглядно-методологічні засади філософії Шевченка    12
2.1    Елементи архаїзму та релігійної свідомості Шевченка    12
2.2    Гуманістична сутність світогляду Шевченка    18
ВИСНОВКИ    27
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ    29


ВСТУП
Світогляд великих людей – це та загальна духовна опора, на якій стоїть ця людина, з точки зору якої вона дивиться на навколишній світ, бачить його і зображує в своїй творчості. За змістом цей світогляд може бути найрізноманітнішим.
В тому, що Тарас Григорович Шевченко, пророк, геній українського народу був великою людиною ні в кого немає сумнівів, а ось відносно його світогляду сумніви і суперечки точилися як за його життя, так і зараз. Саме тому виникає нагальна необхідність переосмислити творчій спадок і встановити  філософську приналежність Шевченка до певних традицій, шкіл і течій.
Тарас Шевченко прийшов у цей світ тоді, коли український народ стояв на колінах, коли його гідність і права були потоптані. Шевченко походив із середовища цих «німих рабів» і повстав проти несправедливості, зневаженої людської і національної гідності. Його точкою зору і духовною опорою стала боротьба проти поневолення рідного народу. Своїм "селянським" національним здоровим глуздом він зумів оформити свою розумну національну суть, в темряві ночі безправності висвітлити орієнтири державності, акумулювати національний дух – дух козацької доби, передати його не тільки живим, але й поколінням «ненароджених», синтезувати єдність душі і тіла українства.
Оскільки Шевченко насамперед був поетом, то і дослідження філософської приналежності поета необхідно проводити через аналіз його творчості. Так, в центрі світогляду Шевченка - передусім відчуття самого себе, відповідальності за власну долю, власне «Я», чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм самого митця як поета, носія гуманістичної ідеології. Шевченко і став генієм і пророком тому, що духовні колізії свого часу зробив особистою драмою, а патріотизм – мірою справжньої любові людини до людини. Все своє життя поет прагнув до свободи, боровся за знищення кріпацтва, національного гноблення, ліквідацію самодержавства, вірив, що настане такий суспільно-політичний лад, який забезпечить свободу народові, а особі – всебічний розвиток. Боротьбу за справедливість, добро і щастя Шевченко тісно пов’язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати в боротьбі з нещастями і горем. При цьому поет засуджував всіх тих, хто принижував беззахисних, кривдив і обманював чесних людей, робив їм зло і змушував страждати. На його думку милосердя – підґрунтя людської гідності, людських вчинків, духовності і моральності в стосунках між людьми.
Все це і визначало його світогляд, а суперечності, які й дали початок суперечкам щодо його світогляду,  пов’язані з особливостями його характеру, адже Тарас Григорович Шевченко був досить емоційною, а часом навіть імпульсивною людиною, яка чуттєво реагувала на будь-яку несправедливість чи жорстокість.

1    Шевченко як мисленник та громадський діяч
1.1    Вплив соціального середовища на формування  Т.Г. Шевченка як філософа
Всесвітньо відомий український поет Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814р. в с. Моринці, що на Черкащині. Батьки Тараса були кріпаками  поміщика В. В. Енгельгарда.
В 1822р. батько віддав Тараса на навчання до кирилівського дяка. За два роки навчання хлопчик навчився читати й писати, а також отримав навики з арифметики.
Вже в 1825р. Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малому Тарасу дуже подобалося малювання. Він мріяв стати маляром і шукав для себе учителя малювання. З самого дитинства Тарас був натурою чутливою й вразливою, мрійливою, самозаглибленою і водночас непокірливою, вольовою і цілеспрямованою, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Ще з самого дитинства у хлопця проявлялася художня натура.
В лютому 1831р. Тарас Шевченко помандрував до Петербурга.       В 1832р. Енгельгардт віддає Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Саме там в 1835р. Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв І. , Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським, яких вразив талант юнака і 1838р.  вони викупляють його з кріпацтва.
21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Вчителем юнака стає К. Брюллова. Шевченко стає одним з його улюблених учнів.
Вірші Шевченко почав писати іще коли був кріпаком. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити”. Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника Шевченко тим часом все більше і більше усвідомлює своє поетичне покликання.
Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”.
Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками. На Україні Шевченко багато малював, виконував ескізи. Повертається до Петербурга поет наприкінці лютого 1844р.
Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Цього разу він знову багато подорожує по рідних місцях, виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише багато творів.
Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства і невдовзі стає його членом. У березні 1847р. товариство було розгромлене, його членів почали переслідувати і арештовувати. Шевченка був заарештований 5 квітня 1847р., а 17-го квітня поета привезли до Петербурга, де на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.
За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів Шевченка призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Для поета почалися місяці  принизливої і виснажливої муштри. В Орську Шевченко порушив царську заборону і почав писати, все що писав Шевченко записував до саморобних “захалявних” зошитків.
У 1848р. завдяки клопотанню друзів Шевченка включили як художника до складу Аральської описової експедиції, яку на той момент очолював О. Бутаков. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій.
23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність лише незадовго до звільнення. Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. Всупереч царській забороні малювати і маючи негласний дозвіл безпосереднього начальства на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він ще не знав, що столиця для нього закрита. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі.
У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере активну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні.
Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
Роки заслання суттєво підірвали здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. У похороні поета брав участь чи не всі літературно-мистецькі кола Петербурга. Похований великий поет був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, 22 травня 1861р., виконуючи заповіт поета, його друзі перевезли прах на Україну і поховали на Чернечій горі біля Канева.

1.2    Суперечливість постаті Шевченка
Від самої  смерті Тараса Шевченка і до сьогоднішнього дня кожна «ідеологія» чи «партія» проголошує його своїм, відтворює найбільш вигідний для себе образ великого поета. Це стає можливим за рахунок того, що постать Шевченка і його погляди й справді є досить суперечливими. Про світогляд Шевченка багато сперечалися і сперечаються.
Звертаючись до цього питання, Дж. Грабович [1] виділяє три найбільш узагальнених образи Шевченка. З погляду соціалістичного реалізму Т. Шевченко подається як реаліст, матеріаліст та атеїст, революційний демократ, учень і соратник Бєлінського, Чернишевського та Добролюбова, що гнівно викривав, засуджував і таврував те й те, тих і таких, палко любив велику російську культуру та її корифеїв, "речник народу, полум'яно закликаючий громадою обух сталить", із зброєю в руках виступати проти кривавих гнобителів, рішуче визволятися від кайданів, боротися за нові суспільні взаємини без царя-супостата, без кріпосника-людожера, без мироїда-багача, без попа-лицеміра, тобто більшовик, але не зовсім ленінський і не без помилок, хоча б у ставленні до Хмельницького, Переяславської Ради.
У розумінні Д. Донцова [2] Шевченко виявляється крицевим носієм національності, державної ідеології, незламним лідером-трибуном, котрий закликає до безжалісної розправи не тільки з ворогом-супостатом, а й зі своїми нікчемними й запроданими земляками. З точки зору народництва (від Костомарова до поетів та публіцистів наших днів) Шевченко сприймається як Пророк і Геній, мислиться лише у призмі народу, з ним ідентифікуються Україна, українство, потреби й доля українського народу.
На думку Є. Маланюка, Шевченко, як і Гоголь, вийшов з тієї верстви, що була у XVIII ст. єдиною, верстви козацької, яка потім під адміністративним тиском російської імперії роз'єдналась. Якщо Гоголя родить українське дворянство, котре національно деградує, то Шевченка — закріпачене селянство, в якому є значні відсотки колишньої шляхти, де відбувається повільний процес регенерації. Потрапивши до Петербурга мимохідь, він своїм "селянським" національним здоров'ям не тільки не відчув згубного впливу його життя, а й зумів оформити свою розумну національну суть.
У темряві ночі бездержавності Шевченко висвітив орієнтири державності, акумулював національний дух — дух козацької доби, "козацької шаблі", передавши його не тільки живим, а й поколінням ненароджених. У його творчості синтезована єдність тіла і душі, духу України, і саме завдяки синтезу людина у нього постає як образ Божий: вона ніколи не скалічена, однакова в добрі і злі, повна, багата внутрішнім змістом.
І. Крип'якевич виводить витоки світогляду Т. Шевченка і зміст його поезії не із суспільного стану поета, як це робить Є. Маланюк [3], а із сутності всіх умов, в яких він жив і творив. Він зростав там, де ще доживали свого віку очевидці коліївщини, де були живі згадки про козаччину, де співали думи про Хмельницького, відчувши злидні, нужду і упокорення селянина-кріпака. Глибоке знання життя, традиції боротьби за волю і не менше прагнення до неї дали змогу йому викласти те, що було у Статуті братства, своїм полум'яним словом, словом поезії, інстинктивно зрозуміти минуле, виробити свій погляд на світ, давні часи і події, звернутися не тільки до сучасників, а й до потомків із закликом вирішувати не поточні, а вічні проблеми, сягаючи до основ національного буття. Унікум за своєю народністю, Шевченко вніс новий зміст, нові мотиви в народну літературу і, звернувшись до минулого, в ідеалах яких, за народною традицією, знайшов нові мотиви, співзвучні своїм ідеалам суспільної справедливості, свободи і національності, протесту проти політичного гніту і будь-якого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості, заклавши міцні підвалини національного відродження.
Чижевський [4] піднімає питання про те, чи був взагалі у Шевченка закінчений і цілісний світогляд. Бо ж з його творів можна зібрати не менш різноманітні щодо змісту уривки, аніж із творів Куліша. Лише той факт, що Шевченко не був політичним письменником, врятував його від того закиду в хаотичності думок, в відсутності «синтези», який робили Кулішеві. Бо й той і другий однаково натури поетичні і романтичні, і для того і для другого — цілість життя полягала в безнастанних «варіаціях» якоїсь основної особистої теми. І що варіації Куліша занадто часто переходили в сферу публіцистики, науки — історії, політики — в цьому, а не в самому психічному складі Куліша лежала його основна хиба. Шевченко був і залишився поетом — тому-то немає закидів йому в несталості, хитанні, зміні поглядів, бо й «погляди» ці висловлені в образах, в символах. Бо ж основною рисою художньої символіки є її «многозначність», її здібність до тлумачення в різних сенсах.
Лише деякі окремі центральні особливості художньої символіки Шевченка дозволяють все ж говорити про певний його «світогляд», дають право зробити спробу із одного пункту, із одного центру зрозуміти усе ним написане.
Той же Д. Чижевський схильний до характеристики світогляду Т. Шевченка як до "антропоцентризму", сутність якого полягає в зведенні людини в центр всього буття, всього світу як природи, так й історії, усіх сфер людської культури. Шевченко зумів показати специфіку цього погляду, особливо по відношенню до природи. Він показав, що за таким світоглядом природа постає як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись і вдивляючись в яке людина чує і бачить саму себе. Природа відгукується на все, що діється в серці людини, відбиває її внутрішнє життя в наглядних образах та символах. Однак, як саме природа відгукується на життя людського серця, говорить з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється, — усе це залежить від того, що переживає людина, яка завжди залишається в центрі образу, історії, житті історичної події.

#2 09.05.2011 01:07:50

Ірина
Участник

Re: Філософські погляди Т. Шевченка

Добавлено  05.09.2011 01:07:00:
2    Світоглядно-методологічні засади філософії Шевченка
2.1    Елементи архаїзму та релігійної свідомості Шевченка
Поняття релігії має декілька різних трактувань. Частіше за все під релігією розуміють християнство та так звані аврамістичні релігії, до яких зокрема належать іслам та іудаїзм. Для всіх цих напрямків під релігією розуміється віра в певні надприродні сили, будь то божественна істота чи монотеїстичний Бог. Таке розуміння релігії поширюється також і на світоглядні системи Сходу, однак все ж не можна говорити про віру цих систем в щось надприродне.
За своє життя Шевченко найбільше контактував з представниками араамістичних релігій, переважну більшість яких складали християни і іудеї.  Однак в період перебування на засланні Великий поет мав змогу також тісно спілкуватися з представниками мусульманства. За своє життя Шевченко дуже часто цікавився релігійною літературою, так великий інтерес у поета викликала література з історії християнства. Часом цікавився поет і мусульманською літературою.
Саме тому говорячи про релігійні погляд поета слід мати на увазі його ставлення до авраамістичних релігій, його розуміння основних ідей цих релігій та вироблення власних поглядів.
На релігійність Шевченка впливало одразу декілька чинників. Першим з таких чинників була традиційна українська селянська релігійність, котра спиралася в основному на праслов’янські вірування нашого народу. Саме з цим аспектом Шевченко познайомився раніше за все – одразу після народження.
Однак, також треба зазначити, що на думку визначного українського психолога і філософа Степана Балей: “якщо під релігійністю розуміти не догматизовану християнську віру, а високо розвинуту спосібність до дізнання космічних почувань, то Шевченка безперечно треба би зачислити до ряду релігійних людей”. Балей вважав, що, “в Шевченка була жива потреба вживатися в безмір вселенної, що давала йому хвилі космічного упоєння” [5, с.206]. Таким чином, говорячи про «дізнання космічних почувань» Балей тим самим вбачає в релігійних поглядах поета елементи «природних» архаїчних релігій. Архаїчні погляди проявляються і в деяких творах поета. Більшість з таких творів було написано під впливом романтичної традиції, до них належать балади «Русалка», «Причинна», «Тополя», та деякі інші. В окремих творах поета можна також зустріти ідею «божественності», притаманну саме архаїзму. Так у поемі «Гайдамаки» поет говорить до місяця:
“Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав. ” [6, с. 57].
Проте за більш ніж тисячу років існування селянська чи «природна» релігійність під впливом різних конфесій зазнала значних змін і набула християнського оформлення, так зване “двоєвір’я”. Особливо це проявлялося в різних обрядових практиках, прикладом яких є поема «Наймичка», де головна героїня:
“Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого.
І перстеник у Варвари
Невістці достала,
І, всім святим поклонившись,
Додому верталась. ” [6, с. 266].
Подібні дії описуються і в таких поемах, як «Петрусь» і «Слепая». До подібної обрядовості поет відносився позитивно, навпаки звинувачуючи тих, хто знущатися “з тих морально-релігійних перконань, які освячені віками і мільйонами людей нерозумно і злочинно” [7, с. 78]. Однак присутній в Шевченкові і деякий скептицизм по відношенню до обрядовості. Він проявляється в таких творах, як «Петрусь» і «Невольник», де поет говорить про неефективність молитов в святих місцях, релігійних обрядів і інших подібних діянь, проте треба зазначити, що він все одно визнає «святу силу» цих місць.
Другим чинником, що мав великий вплив на релігійні погляди Великого поета стало домінуюче на той момент як в Україні, так і у всій Російській імперії православ’я, яке було пов’язане з відповідними канонізованими богослужбовими практиками й віровченням. Це православ’я в деяких аспектах поєднувалося з традиційною українською релігійністю. Шевченко був досить добре знайомий як з обрядовістю, так і з православною літературою релігійного змісту. На той момент участь в богослужіннях, що проводилися в українських селах була обов’язковою і такі поняття як “православний” і “християнин” виступали як засіб ідентифікації людини. Такий спосіб ідентифікації характерний також і для ряду творів поета, зокрема таких, в яких мова йде про гайдамаків чи козаків. Обрядову сторону православ’я поет вивчав також коли наймитував у дяка Богорського, який змушував Шевченка читати Псалтир над померлими кріпаками. Продовжував своє знайомство з Псалтирем Шевченко і у школі-дяківці, але особливої радості Тарасові це не доставляло. Згідно з «Щоденником» поета його настільною книгою частіше за все була Біблія. Причиною цьому було не тільки православно-релігійне виховання хлопця, а й роки навчання в Академії мистецтв, більшість слухачів якої орієнтувалися на сюжети біблійної історії.
Однак, ставлення поета не можна вважати типово православним. Не заважаючи на те, що поет досить часто звертався до біблійних сюжетів, шукав в них поет перш за все поезію. “…я неравнодушен к библейской поэзии”, - констатував він у “Щоденнику” (від 16 грудня 1857 р.). Про пошуки поетичності в Біблії говорить і той факт, що у поета дуже багато переспівів як Книги пророків, так і Псалтиря, однак частіше за все ці твори вирвані з типового біблійного контексту. Зустрічаються і такі твори, в яких цитати з Біблії використовуються як епіграфи.
Великий поет трактував Біблію не як сакральний твір, а як звичайний текст. Дуже часто Шевченко інтерпретував її в світському, а іноді навіть в вільнодумному плані. Цей факт підтверджують і рядки «Щоденника» (від 18 грудня 1857 р.), де він, зустрівшись з В.Далем, висловлює своє ставлення до “Апокаліпсису”: “Читая подлинник, т.е. славянский перевод Апокалипсиса, приходит в голову, что апостол писал это откровение для своих неофитов известными им иносказаниями, с целью скрыть настоящий смысл проповеди от своих приставов. А может быть и с целью более материальною, чтобы они (пристава) подумали, что старик рехнулся, порет дичь, и скорее освободили бы его из заточения. Последнее предположение мне кажется правдоподобнее”.
Ряд творів, «Марія», «Кавказ» «Саул», демонструють також і негативне ставлення Шевченка до біблійних сюжетів. В «Марії» Богородицю поет зображає як покритку, а Ісус Христос зображається звичайною людиною. Таке  трактування для християнства взагалі недопустиме, тому «Марія» була піддана суттєвій критиці з боку різних християнських конфесій. Конфесії ще могли пробачити поету його вільнодумні фрагменти, але побудований на новозвітному матеріалі великий системний твір – ні. Однак таке трактування біблійних сюжетів зовсім не говорить про атеїстичні погляди поета, Шевченко всього на всього не бажає робити з релігії абстрактної сили, байдужої до потреб живих людей, що перешкоджає їх вільному розвитку, задоволенню внутрішніх духовних потреб.
В дев’ятнадцятому столітті українська православна традиція повністю зберігалася. Великий поет виявляв прихильність до цього «українського православ’я», одним із основних прихильників якого був Петро Могила. Однак і ця прихильність не була однозначною, оскільки в поезії «Сон. Гори мої високії» поет досить різко відзивається про православ’я и християнство в цілому:
“Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив
Людей божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гіршими стали, ” [6, с. 343].
Цими словами поет критикує все те, що затьмарює святий і вічний справжній зміст віри.
В якості третього чинника виступають такі етнічно далекі для українців конфесії. Відношення Шевченка до конфесій скоріше негативне, аніж позитивне. Основною причиною цьому є етнічні стереотипи українців. Причому не дивлячись на негативне ставлення поета до самих конфесій, до їх представників Великий поет ставиться досить толерантно. В свої Шевченко поет дуже часто говорить про католицизм, причому здебільшого негативно, адже розцінює його як ворога всього українства. В поемі «Єретик» Шевченко досить гнівно висловлюється про папу римського, називаючи його «годованим ченцем». У вірші під назвою «Полякам» поет змальовує католицькі ксьондзи, як тих, хто знищив мир і спокій між українцями і поляками.
Однак при цьому в березні 1850 року Великий поет пише в листі до Рєпніної: “Я предлагаю здешней католической церкве (когда мне позволят рисовать) писать запрестольный образ (без всякой цены и уговору), изображающий смерть спасителя нашего, повешенного между разбойниками…”. Цими словами він, противник всього католицького, говорить що готовий допомогти католицькому священику. А якщо взяти до уваги і той факт, що серед знайомих і друзів Шевченка було досить багато католиків, то і взагалі про виключно негативне відношення поета до католицизму не можна говорити.
Теж саме можна сказати і про відношення Шевченка до представників інших конфесій.
Так, в творах поета не раз зустрічаються іудеї, яких в Україні частіше називають «жидами». Поет однозначно виступає за терпиме і толерантне ставленні до іудаїзму. Це помітно і з твору «У Вільні, городі преславнім…», в якому описується трагічне кохання між польським студентом-католиком та іудейкою. Основною причиною трагізму цього кохання поет визначає релігійно-конфесійну нетерпимість.
Як «ворожий» і «чужий» сприймається поетом іслам. В поемі «Гамалія» поет назвав цю віру «бусурманською» і протиставив її християнству. В той же час поет позитивно відносився до боротьби кавказьких народів з російським царизмом. Не менш суперечливим є відношення Шевченка і до інших конфесій, серед яких буддизм, ведизм, індуїзм та інші.
Таким чином, незважаючи на свою неординарність і неортодоксальність, релігійні погляди Шевченка є християнськими. Проте ці погляди не були ні католицькими, ні православними, ні навіть протестантськими. Християнські погляди Шевченка логічніше за все віднести до поза конфесійних, із вираженими українськими національними особливостями.

2.2    Гуманістична сутність світогляду Шевченка
Поняття “гуманізм” виникло в XIV ст., коли внаслідок переведення шкільної реформи в Італії на зміну середньовічному trivium’у прийшли studia humaniora чи studium humanitatis (граматика, поетика, риторика, історія, моральна філософія). Відтак, інтелектуалістів стали називати “гуманістами”, підкреслюючи тим самим їхню обізнаність у класичному письменстві. На ґрунті розвитку моральної філософії та модерних виховних доктрин під ту пору сформувалося також широко трактоване поняття humanitas, яке було відповідником грецького παιδεία (виховання, освіта) і віддзеркалювало новочасне розуміння самої природи людини. Поняття “гуманізм” набуло поширення в європейській історії культури впродовж ХІХ ст. Сьогодні під поняттям “гуманізм” розуміється коло світоглядних настанов антропоцентричного ґатунку, а також віра в людину, в її можливості та високе покликання.
Про гуманістичні погляди Шевченка заговорили іще за його життя. Навіть саме його життя дуже часто розглядається як вираження людської гідності у найкращих його проявах. Це підтверджують і слова Миколи Старова: “серед страшних вбивчих обставин в суворих мурах "казарми смердячої" не ослаб духом, не впав у розпуку, але заховав любов до своєї долі тяжкої, бо вона благородна”. Всіма своїми діяннями і стражданнями, яких на його долю випало дуже багато, поет підтверджував свою віру в те, що моральну природу людини не можна зламати ніякими життєвими обставинами.
Любов Шевченка до творчості Рафаеля, Шекспіра, Мікеланджело, Боккаччо, Петрарки, порівняння своєї долі з долею Данте: “Данта Аліґієрі тілько вигнали з рідного краю, але не заборонили йому писати своє «Пекло» і [про] свою Беатріче, а я … був нещасливіший за фльорентинського вигнанця” [лист до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 р.] [8, с. 202]) беззаперечно свідчить про його прихильність до ренесансного мистецтва і літератури. Крім того, якщо взяти до уваги те, що як маляру Шевченкові завжди дуже вміло вдавалося пізнавати природу за допомогою художнього образу, то можна зробити висновок щодо відношення Шевченка до ренесансного гуманізму. В Шевченкові дуже багато рис, що властиві типовій людині доби Ренесансу – про це перш за все свідчать його автопортрети. Так, якщо проаналізувати його автопортрет часу аральської експедиції, то і в погляді, і в бороді, і навіть в положенні голови відслідковуються риси типового портрету людини епохи Відродження, причому скоріше за все вченого чи астронома. Якщо взяти до уваги інший автопортрет тієї ж епохи, на якому поет змальовує себе оголеним і де чітко окреслені особливості статі, то його можна порівняти з Христом, якого дуже часто малювали ренесансні майстри, і якого вони зображали з чітко окресленою статтю, з геніталями, тим самим підкреслюючи його автентичність і людськість, але при цьому повністю відкидаючи притаманну середньовічну парадигму гріховності людського тіла.
Однак, частіше за все гуманізм приписувався як світогляду, так і творчості Великого поета без прив’язки до часу. Так зокрема вважав автор першої спеціальної розвідки під назвою «Гуманізм Шевченка» (1915 р.) Микола Сумцов. За словами Сумцова твори Великого поета “повнісенькі гуманним почуттям та ласкою до усіх народів, найбільш до рідного краю, України, до всіх людей, найбільш до бідолашних жінок-покриток та їх байстрюків, до живих і померлих” [9, с. 26]. Ці слова підтверджуються і тим, що незважаючи на люту ненависть до царизму, ця ненависть не розповсюджується на російський народ, адже Шевченко розумів, що він конає в неволі точно так же, як і його рідний. Виступаючи за національну свідомість і гідність рідного народу, поет призивав до єдності і дружби між всіма народами і визнавав за кожним із них право вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування без будь-яких проявів зверхності. В цьому всьому проявлялась значна і непереборна християнська ідея любові до ближнього свого. В цьому ж сенсі про гуманістичність шевченківських поглядів говорили такі визначні постаті, як Павло Грабовський [10, т. 1, с. 332], Анатолій Луначарський [10, т. 1, с. 403], Олександр Брюкнер [10, т. 3, с. 230] та багато інших.
Ідеали гуманізму проявилися ще у ранніх творах поета, основною задачею яких була необхідність розкриття моральності, героїзму, патріотизму, а також надзвичайної душевної чистоти звичайної людини. В цих творах всі негативні персонажі не є об’єктом безпосереднього дослідження, всі вони є постатями другого плану, які поет ввів лише для того, щоб через контрастне зіставлення більш чітко виділялися образи позитивних героїв.
З плином років гуманістичні ідеали поета стають все більш універсальними. За словами не менш відомого українського поета Івана Франка той шевченківський ранній “український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується в любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами соціальної нерівності, неправди й неволі” [11, с. 11]. Тривале перебування у в’язницях тільки підсилило цю тенденцію. Якщо звернутися до таких поезій 1847-1860 років, як «Неофіти», «Відьма» чи «Москалева криниця», то можна чітко прослідити тугу поета за правдою в людських стосунках, а також мрії про всепрощення. Багато хто вважав, що після заслання Шевченко повернувся перероджених християнином, який почав майже у всіх своїх творах активно пропагувати головні християнські ідеї. Щодо самого себе, своєї душі, то Шевченко щиро вірив у те, що після десятирічних страждань за Уралом його душа очистилась. Воно навчило мене, – писав Шевченко до Анастасії Толстої, – “як любити ворогів і ненавидящих нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином” (лист від 9 січня 1857 р.) [12, с. 147].
Як в людях, що його оточували, так і в самому собі Великий поет найбільше шанував Людську гідність. Зрозумів це Шевченко ще коли в 1829-1831 роках перебував у Відні і заприятелював з вільною польською дівчиною Ядвігою Гусівською, погляди на життя якої дуже відрізнялися від кріпацьких. “Тоді я вперше подумав, – признавався поет Іванові Сошенкові, – а чом би й нам, безталанним кріпакам, не бути такими самими людьми, як люди вільних станів” [7, с. 51]. Саме до захисту своїх людських прав спонукав влітку 1837 року Шевченко челядь Енгельгарда, чим і визвав його гнів. А вже через двадцять років Шевченко щиро дякував Богові, за те що він допоміг йому витерпіти неволю і залишитися при цьому гідною людиною.
Шевченко завжди з антипатією відносився до тих людей, хто зрадив свою гідність і навіть не приховував цього. Прикладом цього є випадок, коли поет різко закінчив своє приятелювання з Платоном Лукашевичем, після того як останній не гідно повівся з кріпаком.
Почуття людської гідності простежується абсолютно у всіх товарах поета. Причому Шевченко не підстроює людину під певну філософію, а навпаки ставить її над будь-якою філософією. Причому не підстроює він людину і під загально прийняті ідеали добропорядності. Головним об’єктом його творчості є людські почуття, вияви щастя і радості, болю і пригнічення. Шевченківський гуманізм не є проявом якоїсь певної доктрини чи ідеї, в центрі його світу людина, реально існуюча у реальному бутті.
Гуманізм Шевченка формувався перш за все під впливом існуючих християнських традицій. За словами Дмитра Чижевського саме поняття християнський гуманізм повністю віддзеркалює гуманістичний нахил в творчості Великого поета. Крім Шевченка до християнського гуманізму автор відносить таких визначних постатей, як Іван Котляревський, Іван Вишенський, Григорій Квітка-Основяненко і багатьох інших українських письменників того часу. Продовжуючи своє дослідження Чижевський намагається з’ясувати які риси характерні для шевченківського християнського гуманізму. “Основною рисою цілої духовної постаті Шевченка, провідним почуттям в цілій його творчості, основним патосом його життя” на думку Чижевського був антропоцентризм, тобто “поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу – як природи і історії, так і усіх сфер культури” [4, с. 128]. Говорячи про антропоцентризм Чижевський має на увазі яскраві риси його індивідуального стилю. Цей яскравий, послідовний, "безмежний" антропоцентризм, – каже Чижевський, – маємо відмітити в першу чергу, як одну із прикмет поетичного стилю Шевченка”. Мається на увазі зокрема ставлення поета до природи. “Для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор або дзеркало людських переживань і, вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму” [4, с. 129]. Цю особливість Шевченка помітив також і Іван Франко, проводячи аналогії між Шевченком-поетом і Шевченком-маляром, Франко виділяв такі особливості:  “…Шевченко, хоч маляр і великий любитель пейзажів, у поезії не часто їх малював. Він концентрував тут свою увагу на людях, на їх чуттях і ділах” [11, с. 102]. Антропоцентризм Шевченка добре помітний навіть через його пейзажі, оскільки для всіх їх характерний чуттєво-антропоморфічний колорит.
Риси антропоцентризму знайшли свої відображення також і в змалюванні Великим поетом історичних подій. “Не як епічний історик-поет підходить Шевченко до минулого, – його притягає не найбільш чуже, своєрідне, далеке від сучасності, як це найчастіше буває в "історичних письменників". Ні! його епос з повним правом можна назвати "ліричним"” [4, с. 130]. Про наявність в шевченківській історичній епіці ліризму говорять також і авторські медитації в «Гайдамаках», а також потужна експресивність цього твору. Майже всі історичні сюжети у Шевченка певним чином проектуються на сучасність і пройняті значним хвилюванням за долю кожної людини.
Якщо згадати той факт, що культ суверенної людської особи найбільш чітко визначений в романтизмі, то можна зробити висновок і про те, що до характерних рис Шевченківського гуманізму належить також і романтична ідеологія. Людина грає роль певного індикатора всіх існуючих речей. Така  притаманна гуманізму настанова виникла ще за часів німецького трансцендального ідеалізму, найбільш яскравими представниками якого були Фіхте і Шеллінг. Згідно даного напрямку філософії, який до речі був досить популярним в Україні, тільки свобода думки і волі робить будь-яку людину причетною до буття. В творчості Шевченка якраз і простежується рішучий протест проти будь-яких проявів несвободи, будь то релігійна, соціальна чи національна нерівність і несвобода. Крім того, в творах великого поета можна також чітко прослідити бунт проти цілого устрою світу і бунт людини проти її власної долі. Яскравим прикладом бунту проти всього світу є образ Прометея у поемі «Кавказ»:
“За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.” [13, т. 1, с. 343].
Однак, уже в наступних рядках проявляється романтичний богоборчий мотив, який випливає з щирої віри в Бога Великого поета:
“Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тільки плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
/Іяжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кривавії ріки !” [13, т. 1, с. 343–344]
В поетовому «віруємо» простежується його безсилля в примиренні благодаті зі справедливістю, тобто в узгодженні частіше за все гріховних людських діянь з благодатним Божим промислом, результатом якого б стала відсутність страждань та безкінечних злигодній. Не дарма ж Пантелеймон Куліш в епілозі до свого роману «Чорна рада» назвав Великого поета “співцем людської кривди” [14, с. 470].
Однак Шевченко був не лише борцем за свободу свого народу, він також був досить активним учасником визвольного руху. В цьому яскраво втілюється притаманний Міцкевичу и Байрону «чинний романтизм». Влада дуже часто називала поета «знаним підборювачем» чи «політичним злочинцем». Тобто Шевченко як гуманіст формувався в самому центрі націоналістичного руху, який дуже активно розвивався в середині дев’ятнадцятого століття. Коли Шевченка заарештували за написання «крамольних» віршів і на допиті запитали, що спонукало його до написання таких творів, поет відповів: “Іще перебуваючи в Петербурзі, я скрізь чув виклики та осуд на адресу государя й уряду. Повернувшися в Україну, я почув іще більше й гіршого як від молодих, так і від статечних людей; я побачив злидні та жахливе гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем государя та уряду…” [15, с. 119].
Меншу, ніж романтична ідеологія, але також значну роль у формуванні Шевченка як гуманіста відігравала і філантропія, що якраз з’явилася разом з розповсюдженням просвітництва. Підтверджується це вже тим, що в Шевченківській прозі досить часто згадується це слово. Зокрема, в повісті «Наймичка» поет так змальовує гурт юнаків та дівчат, які саме поверталися після трудового дня: “О агрономи-філантропи! Вигадайте ви замість серпа яку-небудь іншу машину. Ви цим дуже прислужитесь приневоленому на тяжку працю людові” [16, с. 11].
Існує думка, що на формування гуманістичних ідеалів поета певний вплив мав також і позитивізм, який на той час був досить популярним в країні. Головню причиною виникнення такої думки був той факт, що багато друзів і приятелів Шевченка були прихильниками позитивізму. Як вияв позитивістських нахилів звучить вислів поета, перебуваючого на пароплаві «Князь Пожарський», що прямував до Нижнього Новгорода, про техніку як про потужний двигун суспільних процесів : “Великий Фультоне й великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється, як школяр цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна ґеніяльна дитина” («Щоденник», 27 серпня 1857 р. [17, с. 119]). Таким чином Шевченківська боротьба за волю рідного народу вплітається в основні ідеї і досягнення технічного прогресу, який неминуче породжує і соціальний прогрес, який на думку французьких просвітителів пов'язаний з рівністю, свободою і братерством для всіх.
Зрештою, про гуманність Шевченка можна говорити виходячи уже з його чуйної і м’якої натури, про яку так часто згадують Микола Костомаров, Агата Ускова, Броніслав Залеський та інші. Не дарма ж він так любить дітей, а ті у відповідь на щирість почуттів поета відповідають йому взаємністю. Його доброта і теплота повсякчас просліджується і в поезії поета, особливо це стосується його ліричних творів. Так Шевченко дуже любив змальовувати картини спокою, гармонії і умиротворення. Навіть досить страхітливі сюжети «Марини» і «Відьми» поет змальовує без страхітливих сцен, лише коротко натякаючи на них.
Таким чином, попри загальну суперечливість образу Шевченка, його поглядів і світогляду, його погляди можна назвати особливою версією християнського гуманізму, що з’явилася в складний для українського народу період – першу половину дев’ятнадцятого століття. Ця особлива версія християнського гуманізму поєднує у собі риси романтизму, богомислення та властивого поету в значній мірі бунтарства.

ВИСНОВКИ
Для багатьох поколiнь українцiв – i не тiльки українцiв—Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розумiємо. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне – невичерпний i нескiнченний. Так, зокрема, безкінечно можна сперечатися і про філософські погляди поета.
Не зважаючи на всю його велич і геніальність Тарас Шевченко звичайна людина, яка не є досконалою і схильна до помилок і протиріч. Так, досить суперечливими є його релігійні погляди: з одного боку поет є глибоко віруючою людиною, яка часто перечитувала Біблію, ідеалізувала Богоматір, антропологізувала Христа, цінувала в ньому найкращі людські риси – святе, високе, правдиве, а з іншого в своїх творах Шевченко дуже часто ставить під сумнів сам факт існування Бога. Це перш за все пов’язано з особливостями характеру, адже всім добре відомо, що Великий поет був чуттєвою і емоційною людиною, тому коли стикався з проявами несправедливості чи жорстокості, його переповнювали емоції і гнів, під впливом яких він ставив собі запитання: Як може все це допустити Бог? Можливо його взагалі не існує, якщо все це коїться, причому безкарно.
Щодо того, до яких саме філософських течій слід віднести поета також існує досить багато найрізноманітніших думок. Головною причиною, яка зумовила появу різних думок, є той факт що всіма своїми вчинками і творами, все своє життя поет боровся за одне єдине – свободу як для свого рідного народу, який гинув під кріпацьким і царським гнітом, так і для самого себе, адже не зважаючи на те, що в досить молодому віці його викупили з кріпацтва, Шевченко все життя відносив себе до цих  «німих рабів». Він прагнув знищення кріпацтва, ліквідації самодержавства, національного гноблення і щиро вірив у те, що настане той час, коли його рідний народ буде вільним, зможе спокійно жити і розвиватися – це і був його світогляд, його філософська приналежність. Він не відносив себе до якогось напрямку філософії, якихось течій чи шкіл, не сповідував якихось принципів характерних для того, чи іншого напрямку, він творив душею задля єдиної мети – визволення народу. Саме тому в творах Шевченка можна зустріти риси і романтизму, і реалізму, і символізму, і антропоцентризму і багатьох інших напрямків. Єдиним напрямком філософії, до якого попри всі сумніви і сперечання поета можна однозначно віднести є гуманізм. Його ставлення до будь-якої людини, як до особистості, яка має право на вільний розвиток, той факт, що в своїх творах поет зображав негативних героїв лише, щоб підкреслити добро і позитивні риси інших героїв, а також той факт, що не дивлячись на ненависть до царизму поет не відчував ненависті до російського народу, який так само конав в неволі – поза будь-якими сумнівами говорять по надзвичайну гуманність поета. Про гуманність свідчить і сам добрий, чуйний і доброзичливий характер поета. Взявши до уваги релігійність Шевченка, його гуманізм можна впевнено віднести до християнського гуманізму, в центрі якого людина, що прагне вільно зростати і розвиватися, і який стоїть на засадах поваги, гідності і справедливості.




СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1.    Грабович Дж. Шевченко міфотворець.  К., 1992.  230 с.
2.    Маланюк Є. Дмитро Донцов Книга спостережень. Проза. Том другий. – Торонто: Гомін України, 1966. – 367 с.
3.    Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури.  К., 1992.  80 с.
4.    Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.  К.: Орій, 1992.  230 с.
5.    Балей С. Зібрання праць у п’яти томах. - Львів-Одеса, 2002. - Т.І. - С.206.
6.    Шевченко Т. Кобзар. - К.: Дніпро, 1974.
7.    Спогади про Тараса Шевченка. - К.: Дніпро, 1982. - С.78.
8.    Шагінян М. Тарас Шевченко. – Київ, 1970. – 302 с.
9.    Сумцов М. Гуманізм Шевченка // Збірник пам’яті Тараса Шевченка (1814–1914). – Київ, 1915. – С. 24–30.
10.    Світова велич Шевченка: Збірник матеріалів про творчість Т. Г. Шевченка: В 3 т. – Київ, 1964. – Т. 1–3.
11.    Франко І. Статті про Т.Г. Шевченка // Твори: В 20 т. – Київ, 1955. – Т. XVIІ.
12.    Шевченко Т. Листи / Пер. В. Якубовського // Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. П. Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т.  X.
13.    Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. – Київ, 2003. – Т. 1–6.
14.    Кулиш П. Об отношении малорусской словесности к общерусской (Эпилог к «Черной раде») //Куліш П . Твори: У 2 т. – Київ: 1989. – Т. 2: Чорна рада. Хроніка 1663 року. Оповідання. Драматичні твори. Статті та рецензії. – С. 458–476.
15.    Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. – Київ, 1982.
16.    Шевченко Т. Наймичка / Пер. Б. Антоненка-Давидовича // Шевченко Т. Повісті. – Київ, 1964. – С. 5–73.
17.    Шевченко Т. Журнал (Щоденні записки) / Пер. Л. Білецького // Повне видання творів Тараса Шевченка / За ред. П. Зайцева. – Чікаґо, 1960. – Т.  IX.

#3 09.05.2011 18:53:43

Ободовский
Участник

Re: Філософські погляди Т. Шевченка

Ірина пишет:

Щодо того, до яких саме філософських течій слід віднести поета також існує досить багато найрізноманітніших думок. Він не відносив себе до якогось напрямку філософії, якихось течій чи шкіл, не сповідував якихось принципів характерних для того, чи іншого напрямку, він творив душею задля єдиної мети – визволення народу. Саме тому в творах Шевченка можна зустріти риси і романтизму, і реалізму, і символізму, і антропоцентризму і багатьох інших напрямків. Єдиним напрямком філософії, до якого попри всі сумніви і сперечання поета можна однозначно віднести є гуманізм.

Гарні рядки, які, як на мене, влучно описують генія Шевченко: його феноменальну здатність простою народною мовою донести до серця читача найвищі ноти переживання та спровокувати до діалогу зі своєю душею.
Справді, Шевченка важко віднести до якоїсь окремої філософської течії, але гуманізм та містицизм в його творах проходить окремо червоною ниткою.


"Все, что нас не убивает, делает нас сильнее!" - Фридрих Ницше

#4 11.05.2011 19:52:21

Ольга
Участник

Re: Філософські погляди Т. Шевченка

Цікаво було читати реферат! Викликає захват почуття національного, патріотичного у Т.Г.Шевченка, те як він щиро переживає за Україну!!! Якщо порівнювати з К'єркегором, то можна сказати, що вони близькі особистості, але в той час як Шевченко вболіває за Україну, переживає за український народ, то К'єркегор переживає тільки власні невдачі, потрясіння...

Инструменты

Информация

Статистика
Всего пользователей: 1183
Всего тем: 1047
Всего опросов: 0
Всего сообщений: 12631
Пользовательская информация
Последним зарегистрировался: lurielgrah
Пользователи онлайн: 0
Гости онлайн: 14
НовостиВсе новости
01.02.2018

Друзья!

4 февраля 2018 года

состоится очередной семинар

доктора философских наук,

профессора

НАЗИПА ХАМИТОВА 

 "ФИЛОСОФИЯ КИНО И ПСИХОАНАЛИЗ".

Новая тема:

"ЖЕНСКАЯ КРАСОТА И ДЕСТРУКТИВНОСТЬ" 

Все вопросы по телефону

066 924 39 99 - Оксана Гончаренко 

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ВЛАСТИ:
КОНСТРУКТИВНЫЕ И
ДЕСТРУКТИВНЫЕ ПРОЯВЛЕНИЯ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины 9 июня 2017 года (пятница),
 в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"Я И ЧУЖОЙ: КСЕНОФОБИЯ
В БЫТИИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
10.06.2017
Друзья!
Кафедра философской
антропологии Факультета философского
образования и науки
НПУ им. М.Драгаманова
продолжает работу литьературной
студии: 
«ФИЛОСОФСКОЕ ИСКУССТВО:
эссе, афоризмы, проза, поэзия»,
Очередное мероприятие
состоится
 20 апреля 2017 г.,
в 15.00 (кафедра философской
антропологии НПУ Драгоманова,
ул. Тургеневская,
8/14, аудитория 14-11). 
Вход свободный.)

 

 
18.04.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 3 этаж, 
зал заседаний Ученого совета 
14 апреля 2017 года (пятница), 
в 16:00 состоится
методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ВОЛЯ К ИННОВАЦИЯМ И СОПРОТИВЛЕНИЕ ТРАДИЦИЙ" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
11.03.2017
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
10 марта 2017 года (пятница),
 в 16:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"СТРАХ И ВЕРА В ЖИЗНИ СОВРЕМЕННОГО ЧЕЛОВЕКА" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
22.01.2017
30 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ХАРИЗМАТИЧЕСКИЙ ЛИДЕР
В КРИЗИСНОМ ОБЩЕСТВЕ:
СПАСЕНИЕ ИЛИ ОПАСНОСТЬ?»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ИРИНА СТЕПАНЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
06.01.2017
23 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«БОРЬБА С ПЛАГИАТОМ
В ГУМАНИТАРНОЙ СФЕРЕ:
ИМИТАЦИЯ И РЕАЛЬНОСТЬ»

Гость программы –

доктор культорологии,

профессор

ЕВГЕНИЯ БИЛЬЧЕНКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме

 
17.12.2016
Уважаемые коллеги!
В Институте философии
НАН Украины
ул.Трехсвятительская 4, 
3 этаж, зал заседаний Ученого совета 
9 декабря 2016 года (пятница),
 в 15:00
состоится методологический семинар
"ФИЛОСОФСКАЯ АНТРОПОЛОГИЯ
КАК МЕТААНТРОПОЛОГИЯ"
Тема для обсуждения:
"ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА УЧЕНОГО" 

Руководитель семинара –

доктор философских наук, профессор

НАЗИП ХАМИТОВ

 

 

Запись
семинара

Обсудить 
на форуме

 
13.12.2016
9 декабря 2016 года (пятница),
в 18:00 на телеканале ЦК (КГР ТРК)
в программе

"ИСКУССТВО ЖИЗНИ
С НАЗИПОМ ХАМИТОВЫМ"
обсуждается тема:
«ПРОБЛЕМА ДОСТОИНСТВА
УЧЕНОГО В СОВРЕМЕННОЙ
УКРАИНЕ»

Гость программы –

доктор философских наук,

профессор

ОЛЬГА ГОМИЛКО

Запись
программы

Обсудить 
на форуме